Новий порядок на Україні

На захопленій території України гітлеровці, їхні союзники та колабораціоністи встановили «новий по­рядок», який характеризувався:

- фізичним і моральним терором проти осіб, що непідкорилися окупантам;

- грабунком матеріальних засобів, варварським ви­користанням виробничих потужностей;

- кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові ро­боти;

- фашизацією свідомості радянських людей. Для регіонів Західної України ситуація ускладню­валась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького й націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України, населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження жит­тя, національних звичаїв та культури. Умовно все до­росле населення окупованих районів можна розділити

на такі категорії:

- І група – ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;

- II група – допомагали як партизанам, під­пільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу,

на окупантів;

- III група – боролися з ворогом доступними для

них засобами;

- IV група – підкорялися німцям, зберігаючи

лояльність до них і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом «чия візьме», таких було найбільше.

Територію України нацисти розділили на кілька окупаційних зон:

   - 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєдна­на до Польського генерал-губернаторства (Г. Франк);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Півден­ним Бугом, північна Буковина й Бесарабія було пере­дано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей. Її столицею з 19 серпня вва­жався Тирасполь, а з 16 жовтня — Одеса;

- 20 серпня 1941 р. створено рейсхскомісаріат «Ук­раїна» у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запо­різької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини (гауляйтер — Е. Кох). До створених тут шести генеральних округів належав і Крим. Якщо на 15 вересня 1941 року в імперському комісаріаті «Україна» було менше половини території УРСР, то на початку 1943 року — вже 339 275 кілометрів квадрат­них, тобто понад 63 відсотки. Надалі планувалося роз­ширити його межі від Прип'яті до Азовського моря й Сталінграда;

- Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінальне підпорядковувались адміністрації Б. Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після перемоги Гітлер розраховував включити Га­личину до складу Німеччини, а Крим передати тірольським німцям.

Керівництво рейху планувало щороку вивозити з оку­пованих районів Радянського Союзу по 10 – 11 мільйонів тонн зернових, 400 тис. тонн олії, 240 тисяч тонн цук­ру — в основному саме з України. Колгоспів німці не ліквідовували, лише перейменували їх на «громадські господарства», а радгоспи — на «державні маєтки». Продуктивність праці на нових господарів була дуже-низькою, бо до кінця травня 1942 року майже 60% орної землі в Україні не засіяно. В деяких районах Полтав­щини, щоб люди працювали в полі з 5 години ранку до 10 години вечора, навіть відбирали присадибні ділянки, в інших — дозволяли мати до 1 гектара землі, а при бажанні — додатково ще стільки ж за селом.

Існувало до десяти грошових податків, кілька нату­ральних: молока по 600—900 літрів з кожної корови, вовну, шкіру, кінське волосся, м'ясо, квашені овочі, сіно, ягоди — все треба було здавати до рейху. Звичай­но, за все це платили, але не за ринковими цінами. Якщо, скажімо, в Києві восени 1941 р. 1 кг картоплі коштував один карбованець, то за здану німецькій владі платили 35 копійок. У Рівненській області було введе­но податок на собак — 225 крб. щорічно, на кішку — 100—150 крб., коня — 300 крб. Низькою була оплата трудодня — по 436—661 грамів зерна. Але використо­вувались й заохочувальні заходи: повертали хати розкуркуленим селянам, розподіляли серед населення про­мислові товари, знімали держпоставки, нагороджували землею та худобою (якщо боролось населення з парти­занами), преміювали за добру працю горілкою, тютю­ном, грошима, почесними грамотами. Влітку 1942 ро­ку вийшла секретна постанова, згідно з якою вивезені до Німеччини українці діставали право подавати заяви про наділення земельними угіддями в Україні.

Згідно з розробленою німецькими й українськими економістами в 1942 році «Іван-програмою» було роз­ширено посіви соняшнику, кок-сагизу, лікарських трав, на площі 100 тисяч гектарів культивували бавовну.

З кінця лютого 1941 до кінця вересня 1943р. керівництво Німеччини обговорювало проблему щодо права селян окупаційних зон на приватне володіння зем­лею. Якщо в Прибалтиці, Галичині, Криму до кінця 1943 р. багато селян реалізували це право (в Галичині німці визнавали селянську земельну власність до 20 гектарів), то в центральній, східній та південній Україні питання практично так і не вирішилося. Хоч упродовж 1942—1943 років німецька адміністрація роз­раховувала реорганізувати в Україні по 10—20 відсотків колгоспів у так звані «хліборобські спілки», в яких господарі б мали власну землю, та до травня 1943 р. цей задум було реалізовано лише наполовину. До того ж цей скромний успіх було досягнуто у прифронтовій смузі, щоб дещо пом'якшити рівень опору окупантам. Заважали його виконанню грандіозні проекти створен­ня в Україні тисяч фермерських господарств, які нале­жатимуть німецьким воякам — переможцям СРСР. Звичайно, було проігноровано складений у березні 1943 р. таємним дійсним радником Р. Рідлем на замовлення еліти концерну Фарбеніндустрі план, за яким пропону­валося створити велику Україну з власними збройни­ми силами, інтегрувавши її до «нової Європи».

Гітлерівці розраховували вивезти до Німеччини 15 мільйонів робітників з окупованих регіонів СРСР. З цією метою в Україні було створено 110 «бюро праці». Спершу тих, хто виїжджав до рейху (1943 року це буди в основному добровольці), проводжали з піснями й му­зикою. Скажімо, з Проскурова, Первомайська, Умані та інших місцевостей за 1942 рік виїхало добровільно 80—90 відсотків молодих людей, а з Києва чи Харко­ва — значно менше (хоча в Києві з 330 тисяч дорослих працювало лише 40 тисяч, в Харкові — дещо більше). Ще восени 1941 р. з Кривого Рогу згодилися їхати на роботу до рейху 6 тисяч шахтарів.

Але після одержання розпачливих листів з Німеч­чини про важке життя, здирства й знущання (хоч було чимало листів і протилежного змісту) потік добро­вольців вичерпався. З весни 1943 р. німці й поліцаї проводять облави, виловлюючи молодь. За ухиляння від відправки до Німеччини в Миколаєві було повішено10 громадян, у Дніпропетровську 9-ти дали каторгу. Молодь тікала в ліси, і влітку 1943 р. на Київщині й Полтавщині в них переховувалось до 90 тисяч осіб. Багато людей ховались в лісових нетрях Волині, Жи­томирщини, Рівненщини, Миколаївщини, Херсонщини, Чернігівщини. Полтавчанин Є. Чекай тікав з ешелону 12 разів. Молодь робила самокаліцтво, обливали ноги окропом, від чого температура підскакувала до 40 градусів, вводили до штучних ран отруйні речови­ни — лише б не їхати до Німеччини. Купували в рейху робітника зі Сходу за таку ціну, яку платили за паль­то, а робітниця коштувала так само, як поганенькі че­ревики. На правому боці грудей невільники носили напис “Ost”, працювали по 14—16 годин на добу. Якщо німецька робітниця одержувала по 3,5 марки щоден­но, то східна — 3 марки щомісячно. В таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям -— по 22,5 марки. На превели­кий жаль, коли в Німеччину вступила Червона Армія, вона виявила до остарбайтерів нічим не виправдану жорстокість, особливо до дівчат: їх примусили йти пішки в Україну, всіляко принижували, ґвалтува­ли, били, знущались. За даними з шести областей Ук­раїни на батьківщину не повернулась третина остар­байтерів, а з республіки їх було вивезено понад три мільйони.

Трагічно склалася доля військовополонених. З пер­ших днів перебування в полоні червоноармійців били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50— 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8—10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводи­лася жахливо: лише між селами Миколаївка та Степанівка на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис “KGF”. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих же по­лонених, а ззовні — українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агре­сивно. У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного го­лоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полоне­них, шматочки «руського хліба», який на 50% скла­дався з житнього борошна, на 20% — з буряків, на 20% — з паперу, на 10% — з соломи. За допомогу по­лоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500 г картоплі й овочів, 93 г м'яса та жирів, 80 г крупи. Незва­жаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні госпіталі — С. П. Белканія (Вінниця), Д. С. Мазура (Краматорськ), І. Г. Алексєєва (Житомир), О. І. Мещанінова (Харків) та інших, на території України за­гинуло близько 1,4 мільйона радянських військово­полонених.

Населення великих міст голодувало, починаючи з пізньої осені 1941 року: 1942 р. на Благовіщенському базарі міста Харкова 1 г золота високої проби кошту­вав 100 крб., а 1 кг хліба — 250 крб. у 1941; а в 1942 ро­ці — 140 крб., 1 кг масла — 8 тисяч крб., 1 кг сала — 750 крб. і т. д. За діадему з 37 діамантами можна було одержати 200 кг муки, 2 кг цукру, 2 кг сала. З весни 1943 р. окупаційна влада посилила боротьбу зі спеку­ляцією, частину заробітної плати у зв'язку з інфляцією місцевим робітникам видавали продовольством, було введено 6—12-денні щорічні відпустки, термін оплати бюлетеня у зв'язку з хворобою підвищено до 26 тижнів зі збереженням половини середньої зарплати, признача­лися пенсії при загибелі на роботі годувальника сім'ї, забезпечувалося медичне обслуговування робітників і службовців, розширювалася мережа дошкільних уста­нов на підприємствах. Але більша частина населення України у зв'язку з пограбуванням краю, примусовою відправкою молоді в Німеччину, розстрілами заруч­ників, поразками вермахту на фронтах на той час була налаштована на користь відновлення радянської влади.

А. Розенберг вважав, що діти в Україні повинні навчатися 4 або 7 років, а найбільш обдаровані — потій у фахових та вищих учбових закладах. Реально левова частина шкіл при окупантах були 4-класними, але, скажімо, в Житомирському окрузі 80% дітей шкільного віку навчалися, причому штраф за невідвідування школи був від 300 до тисячі карбованців. У районі Полтави на початку 1942 р. працювало 138 шкіл, у Гуляйполі одна школа припадала на 900 жителів. У Галичині працювали ремісничі, промислові, торговельні, сільськогосподарські школи,12 українських гімназій. 1942 року у Львові почали функціонувати п'ять вузів, але мова викладання була німецька, лише в кінці кож­ної лекції резюме підбивалося упродовж 10 хвилин ук­раїнською, причому студенти між собою теж спілкувалися мовою завойовників. Ректорами вузів призначалися найчастіше німці чи фольксдойчі, а українці — деканами. Хоча, скажімо, в Одеському університеті, що відкрився 14 лютого 1942 року, рек­тором став професор П. Часовников, кількість студентів тут в кінці 1943 р. становила 2060, тобто лише на 440 менше, ніж за радянської влади.

З липня 1943 р. у Львові діяв Союз українського сту­дентства Галичини, який видавав газету «Студентський прапор». Досить плідно працювали професори: І. Крип'якевич, В. Симонович, доктор І. Свєнцицький, академік М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат.

Але характерно, що за період окупації в жодному вищому учбовому закладі не було випуску спеціалістів з дипломами.

У Галичині нацисти досить прихильно ставилися до прагнення українців подолати наслідки полонізації, маючи на меті посилити протистояння між обома націями. Якщо ОУН(м) вели так звану реальну полі­тику, щоб зберегти національно-культурний потенціал», то ОУН(б) проводила ідейне виховання, створювала власні збройні сили, орієнтувалась на політичну роботу.

У генерал-губернаторстві (колишня західна Польща) діяв Український Центральний комітет. Головна рада опікунства (для поляків), Європейська суспільна самодопомога. 1943 року створені під наглядом УЦК дитей садки охопили 70% українських сіл та 60% дітей дошкільного віку. У Львові відкрився Літературно-мистецький клуб, замість «Просвіт» діяли Українські освітні товариства під контролем німецької влади. Значна наукова робота проводилась в Українському національному музеї, бібліотеці Наукового товариства імені Т. Шевченка, де працював відомий бібліограф В. Дорошенко. Тисячі публікацій видало «Українське видавництво» у Львові та празьке видавництво Ю. Ти­щенка. Виходили твори Є. Маланюка, Ю. Буревія (С. Гординського), Т. Осьмачки, І. Коваліва, В. Чапленка, А. Любченка, Б. Лепкого та інших. На літера­турному конкурсі 1944 року першу премію одержав І. Багряний за роман «Тигролови». Львівський оперний театр, що працював в основному для німців, дав до по­чатку 1944 року 750 вистав і 68 концертів симфонічного оркестру, на яких були присутніми 600 тисяч глядачів.

На початку 1943 р. київські й харківські артисти організували в Києві театр музики й драми, бо їх не задовольняв режим у Київському оперному театрі, де керував зять Е. Коха — Й. Брюкнер. Харківський драмтеатр гастролював у Полтаві, в Одесі працювали чоти­ри театри, в Києві гриміла студія «Гроно» П. Ковален­ка. До березня 1943 театр імені І. Франка в Станіславі

дав 43 вистави різних жанрів.

У період окупації в Україні виходили 150 газет і журналів, працювало 15 радіостанцій — природно, під суворою цензурою фашистів. Діяли Український коо­перативний банк. Українська кооперативна спілка, в Галичині — богословська академія і Богословське на­укове товариство. Союз українських купців. Об'єднан­ня праці українських журналістів. Спілка українських музикантів та інші товариства.

Симптоматичний репертуар київських кінотеатрів у травні 1942 року: «Таковы уж зти мужчини», «Триж-ды свадьба», «Первая любовь», «Свадебная ночь втро-ем», «Да, люблю тебя», «Свадьба с препятствиями» тощо. Люди хоч на час сеансу забували, що понад 200 г хліба на добу одержати неможливо...

На службу Німеччині окупанти намагалися поста­вити індустрію та сільське господарство України, але ці плани здійснилися лише незначною мірою. Якщо в 1943 р. фашисти розраховували одержати на металур­гійних підприємствах Донбасу й Придніпров'я до мільйона тонн сталі, в 1944 — удвічі більше, то її фак­тична виплавка не перевищила 35—70 тисяч тонн на рік. У передвоєнному 1940 р. Білорусія й Україна ви­робили 13 мільярдів кіловат-годин електроенергії, в той час як на всій окупованій території СРСР — менше, 2 мільярдів. Видобуток вугілля в Донбасі не перевищу­вав 10% від рівня 1940 року, тому до осені 1943 р. |; довелося імпортувати з Німеччини понад 1 мільйон тонн "вугілля. Дещо зріс видобуток марганцю — на додаток до того мільйона тонн марганцевої руди, що дісталася німцям після відступу радянських військ.

; До 31 липня 1943 року з України було вивезено 5,5 мільйона тонн зерна, 3,2 мільйона голів великої ро­гатої худоби, 4,4 мільйона свиней, 5,4 мільйона овець і т. д. Але якщо країни Західної Європи, що були окуповані Німеччиною, надали їй товарів та послуг на 26 мільярдів доларів (у цінах 1940 року), то з Радянського Союзу окупанти їх одержали лише на один мільярд.

Щоб відновити економічний потенціал України, 20 німецьких фірм відновили роботу більшості консер­вних фабрик, доставивши для них машин і обладнання на суму в 13,8 мільйона марок. Було відновлено 172 бойні, 35 птахокомбінатів, більшість молочних, цукрових та лікеро-водочних заводів. Звичайно, більша ча­стина продукції призначалася для вермахту й населення Німеччини. Продовольчий раціон жителів України, які працювали на окупантів, навіть у травні 1943 р. (16 березня були створені відділи постачання населення міст) складав 150 г м'яса, 75 г жирів, 2 кг хліба, 3,5 кг картоплі, 250 г пшона на тиждень, що забезпечувало щодобово всього 1250 калорій. З грудня 1941 р. нау­ковий інститут праці в Берліні розробляв плани засе­лення німцями території Радянського Союзу до Уралу з таким розрахунком, щоб слов'ян залишилася меншість. Зате до 2001 року на «звільнених» від них територіях Білорусії, Росії та України повинні були проживати 90 мільйонів німців, а населення власне Німеччини виросло б утроє завдяки зростанню рівня на­роджуваності та онімеченню слов'янських дітей арій­ського типу у віці 3—7 років, склавши 250 мільйонів.

Слід відзначити, що німецьке військове командуван­ня, нерідко нехтуючи директивами Гітлера, намагало­ся схилити неросійську частину населення в У країні на свій бік. Так, за 25 липня —12 листопада 194І року з полону було відпущено 318 770 радянських бійців і командирів, з яких 277 761, тобто майже 87 відсотків були етнічними українцями. Потім ця практика була відновлена протягом 1 січня 1942 — 1 травня 1944 р., коли дозвіл на звільнення з таборів військовополонених одержали ще 823 230 людей — понад половину з них українці. У квітні 1943 р. в Харкові було організовано «Український визвольний комітет» під егідою колиш­нього генерала УНР М. Омеляновича-Павленка, який повинен був формувати українську армію за зразком Російської визвольної армії генерала А. Власова. Інший приклад: у Києві 22 вересня 1941 року значно більше прав формально одержали громадяни колишньої Чехословаччини, українці і фольксдойчі. Якщо неукраїнське населення міста зобов'язали здати всі радіоприймачі, то українців це не стосувалося, і дехто поспішив теж стати українцями.

Але переважала колонізаційна політика: під Жито­миром населення вигнали з семи сіл, щоб заселити їх 10 тисячами німців, до вересня 1943 р. німці-колоністи поселені в шести районах Криму. Активно розроблялися плани створення німецьких поселень навколо Кривого Рогу, Запоріжжя, Миколаєва, Дніпропетровська.

Для поліпшення контролю за населенням і деякої стабілізації ситуації Е. Кох дозволив провести 8—10 лю­того 1942 року в Пінську Собор по відтворенню Украї­нської автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Луцьким і Ковельським Полікарпом (Сікорським). Кількість парафій УАПЦ швидко зроста­ла, особливо на Київщині, Полтавщині й Харківщині. Священики закликали українців виїжджати на роботу до Німеччини, організовували збирання теплого одягу, взуття, металолому, грошей на допомогу рейху, а також військовополоненим-українцям. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 тонн хліба, 69 тонн муки, 22 тонни крупи, 37 тонн овочів, 1130 кг м'яса та інших продуктів. Для німецького населення й солдатів вермахту по Україні за січень 1942 року було зібрано також 273 446 кожухів, валянок, пальт, фуфайок, інших теплих речей.

Але об'єднання 1 жовтня 1942 року УАПЦ і Авто­номної церкви архієпископа О. Громадського (він визнавав верховенство Московського патріархату, хоча в цей час він не існував) німці не визнали. Більше того, 11 січня 1943 року Е. Кох видав наказ «Про правові стосунки релігійних організацій», після чого влада Полікарпа поширювалась лише на Волинь і Поділля, підносити священиків до сану або скликати синоди єпископів без дозволу німецької адміністрації він не міг. Справа в тому, що окупаційна влада добре бачила: свя­щеники намагаються діяти самостійно або допомагають партизанам. Лише в зоні Трансністрії православна цер­ква діяла практично без перешкод. На іншій території України окупанти заборонили викладання в початко­вих школах Закону Божого, відвідування священика­ми концтаборів (раніше сюди можна було доставляти навіть посилки вагою до 6 кг), набір слухачів на к короткотермінові курси з підготовки священиків у І Луцьку, Полтаві, Дніпропетровську, Харкові, Миколаєві, Кам'янець-Подільську. Однак тільки в чотирьох І областях України (Київській, Полтавській, Луганській, І Донецькій — у сучасних межах) функціонували 950 храмів, у той час як навесні 1941 р. по всій УРСР церковна служба правилася лише в 7% церков, що діяли до І1917 року. Але не забудемо й інше: за період окупації І фашисти знищили або сплюндрували в Україні 1670 | церковних споруд.                          ^

Гинули всі спроби національної інтелігенції забезпечити хоча б мінімальний рівень місцевого самовря­дування. 5 жовтня 1941 року в Києві було створено Українську національну раду на чолі з професором О. Величківським, обер-бургомістром столиці став «відомий історик О. Оглоблін. У Дніпропетровську бургомістрат очолив з вересня 1941 р. І. В. Сокіл, під керівництвом якого до кінця року в області відкрили 11388 шкіл, де навчалося 307 тисяч учнів, а також дев'ять професійних шкіл із контингентом 21 654 учні. Його помічники — професор О. Олійниченко, П. Козир (колишній секретар Д. Яворницького) організували ремонт Історичного музею обласного архіву, бібліотек, впорядкували археологічні колекції. Відкрився Дніпропетровський університет, 38 спеціалістів працю­вали над написанням українських підручників. Однак той самий О. Оглоблін керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу за диверсії, яких не вчиняли (до нього було включено 33 771 чоловік). Саме він підказав німцям, що їх доцільно розстріляти саме в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісовому масиві. Йому ж довелося перекладати на українську мову наказ «Всім жидам Києва», де говорилося про явку євреїв на збірні пункти 29 вересня 1941 року. У розстрілах на території Бабиного Яру брали участь 1200 козаків Буковинського куреня, а також бійці май­бутнього 118 поліцейського батальйону. Пізніше, 22 бе­резня 1943 р., ця військова частина під командуванням колишнього старшого лейтенанта 67 стрілецької дивізії Червоної Армії Г. М. Васюти знищила 149 жителів білоруської Хатині.

На початку 1942 року нацисти добре зрозуміли, що зростання кількості національних органів влади в Украї­ні посилить опір російськомовного населення і сприя­тиме посиленню національної самосвідомості українців. Тому розпорядження командування групи армій «Південь» від 16 серпня 1941 року про взяття заручників лише з росіян швидко забули. У багатьох містах репресували активістів «Просвіт» (лише в Хар­кові в її роботі брали участь понад 5 тисяч жителів), були замінені надто «українізовані» бургомістри, редак­тори газет, проведено арешти відомих націоналістів (ще 19 вересня 1941 р. гестапо за проханням ОУН(м) про­вело масові арешти бандерівців). 17 листопада 1941 року було заборонено діяльність Української національної ради, яка намагалася сформувати уряд — Генеральний секретаріат. Всі подальші рішення колабораціоністів:

злиття Національних рад Києва, Львова та Карпатсь­кої України 22 квітня 1944 року, голосна заява про створення 18—22 серпня в Братиславі Всеукраїнської національної ради виявилися в кращому разі авансом на майбутнє.

На українській землі фашисти знищили 5 мільйонів 264 тисячі громадян, у тому числі 2,4 мільйона євреїв, понад 220 тисяч циган. З цією метою тут було створено 250 таборів та гетто. У Трансністрії з 300 тисяч євреїв вижила лише шоста частина. Лише за 1944 рік спец-команди в концтаборах виплавили для рейху з золотих зубів, перстнів, каблучок знищених в'язнів дві тонни золота. Наприклад, у Львові за п’ять місяців на місцях спалювання трупів відсіяли 110 кг золота. Не випад­ково до швейцарських банків нацисти помістили золо­тих зливків на суму 415 мільйонів доларів.

Даремно штаб «Ост» 9 квітня 1942 р. видав наказ про заборону бити місцевих жителів на Сході, а А. Розенберг та Й. Геббельс просили не згадувати терміну і «неповноцінність слов'ян». Терор не припинявся, тому влітку 1942 р. населення говорило: «Ми для німців гірші від негрів».