Національно-культурна політика

Реакційна соціальна полі­тика гетьмана зумовлювалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської воєнної адміністрації, яка дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної по­літики Скоропадський мав певну свободу дій. Він намагався створити умови для національно-культурного відродження Ук­раїни.

Спроби гетьмана за короткий строк українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників -«українофобів», свідчили про те, що його націо­нальна політика не була лицемірною. Наприклад, військовому міністерству наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно утворити курси україно­знавства.

Опір у педагогів і батьківських комітетів викликала украї­нізація загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтв М. Василенко пішов шля­хом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налі­чувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому

числі сільських. Для незаможних учнів цих гімназій затвер­джувалося 380 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та інших видатних письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського було створено комісію у справах вищих шкіл та наукових інституцій. За її рішенням утворений в 1917 р. народний університет у Києві було реорганізовано в державний український університет, який діяв паралельно з російськомов­ним університетом Святого Володимира. У новий університет було зараховано 3 тис. чоловік.

Услід за київським відкрився український університет в Кам'янці-Подільському, куди записалося понад 1 тис. чоловік. Передбачалося заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Київському, Харківському і Одесь­кому російськомовних університетах відкривалися українознав­чі кафедри — української мови, літератури, історії, права. У приватному російському університеті в Катеринославі, що почав діяти у 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викла­данням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д. Яворницького.

Навесні 1917 р. з ініціативи Українського наукового това­риства в Києві почалися підготовчі роботи по заснуванню Ака­демії наук. Громадянська війна спинила їх. М. Василенко взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є на­ціональною потребою. Скликана ним комісія, до складу якої входили найвидатніші вчені, розробила структуру Академії та її статут. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Ти­мошенко, П. Тутковський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Президентом Академії наук став В. Вернадський, ученим секретарем — А. Кримський.

Гетьман не шкодував коштів на організацію великих куль­турних закладів. У серпні 1918 р. було започатковано Націо­нальну бібліотеку України, в яку збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Наці­ональна галерея мистецтв, Український історичний музей, Ук­раїнський національний театр (під керівництвом П. Саксаганського), «Молодий театр» (під керівництвом Леся Курбаса).

Здобутки Української Держави в галузі культурного будів­ництва були досить вагомі. Однак далеко не все, що започат­кував П. Скоропадський за півроку свого гетьманування, збе­рігалося й надалі.

Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною.

Нав'язаний Україні гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба на селі і в місті набула найбільш гострих форм і спрямовувалася проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини гетьманської державності.

У процесі національного державотворення гетьманат П. Скоро­падського не був прогресивним явищем. Він послаблював український державотворчий потенціал, хоч сам гетьман щиро прагнув посилити його. Успіхом Скоропадського можна назвати тільки його політику в галузі розвитку національної культури.

Зовнішньополітичний курс Української Держави.