Поезія Ганни Чубач цікава з філологічної точки зору, адже авторка використовує для своїх поезій найрізноманітніші форми подачі змісту. Так, народна форма потроєння мотиву проявляється як у віршах "В час, коли буря холодна мела…", "Біль", так і в поемах, наприклад, "Очі матері". Така форма цікава тим, що дає можливість більш глибокої передачі змісту за рахунок поєднання запитання, відповіді і аналізу, за рахунок стягнення образом трьох епізодів одного підпорядкування.
З точки зору строфіки поетеса вдало використовує та поєднує різні розміри: двостопні та тристопні ямби, хореї, дактилі, анапести, витворюючи дивовижні ритмомелодичні форми. Строфічні потвори (анафори, епіфори, симплоки) надають поетиці Ганни Чубач особливого звучання, що поєднується одночасно з фольклорно-народними глибинами і з класичним звучанням, в той же час залишаючись суто авторськими знахідками. Варто сказати, що перші поезії Ганни Чубач за ритмом і мелодикою своєю перегукуються з народним піснями. Духовний світ поетеси формувався на основі народної духовності, на характерних для українців засадах щирості, добра і любові. Часто і вдало використовує Ганна Чубач народну форму потроєння мотиву (питання, відповіді, образу) - наприклад, у поезіях "Біль", "Самотність", "Скрізь мої рідні пороги", "В час, коли буря холодна мела." та ін. Ця форма дає можливість поєднати глибоку емоційність, що досягається нагнітанням семантичних і ритмомелодичних повторів, з узагальнюючою думкою, зі своєрідною фольклорною, філософічністю, закладеною "в стягненні" сюжету долі трьох послідовно альтернативних або паралельних епізодів.
На тлі переважної уваги сучасної поезії до метафорики і подекуди збайдужіння до ритмомелодики та строфіки - слід відзначити багатство і різноманітність останніх у Ганни Чубач. Зокрема, вона вдало використовує дво-тристопні ямби, хореї, анапести, дактилі, взагалі коротко рядкові форми, такі органічні для її фольклоропісенної образності й афористичності:
Освячуюсь красою,
Як росами земля.
То літо із весною,
То з осінню зима.
Прогаяну хвилинку
(і вранці, і вночі)
Несу, як соломинку
Мурашка на плечі
Або:
Як немає печалі,
Як немає біди,
То на тихих причалах
Тягне цвіллю води.
Використовуючи строфічні повтори - анафори, епіфори, поєднання того й другого (сімплоки), повні або часткові, - такі характерні для народної і класичної нашої поезії, - і вони їй часто напрочуд вдаються, вірш звучить і дзвінко, і емоційно, і повнодумно в тісноті словесній:
Як хвиля попід кладкою,
Про вірність гомониш.
А я тебе від плакала -
Не тішиш, не болиш.
Із ніжною довірою
Торкаєшся до рук.
А я тебе відміряла
Тривогою розлук.
Як хвиля попід кладкою,
Як вітер у саду.
А я тебе від плакала
На радість чи біду?
Взагалі, на прикладі поезії Ганни Чубач ще раз бачимо всю естетичну актуальність, невмирущість поетики фольклору, коли її елементи засвоєно органічно, а не взято напрокат. Поетеса тонко відчуває зв’язок з оточуючим її світом, природою, а спостереження, барвисті й живі описи цієї природи розгортаються у неї в несподівані метафори, які частіше всього й визначають її світовідчування:
Ще вагітніє осінь дощами.
І вже сіються білі сніги.
А за нами, за нами. за анами
Хилить вітер дерев корогви….
Не залишатимуть байдужими нікого з читачів її "славетні катрени": "Катрени від мене" Ганни Чубач - класичні за формою з чередування рифми, не претендують на щось новаторське, але в той же саме час вони дивують нас красою образів, глибиною асоціації поетичного світорозуміння, заворожують читача щиросердечною мудрістю:
Катрени від мене - то свято буденне.
Куди не поглянь, звідусіль:
Думки необжиті - жаринки з блакиті,
З Чумацького Шляху розсипана сіль.
О, слава Богу! Слава Богу!
Що все підтвердило життя:
Поезія це не дорога,
Глибока прірва почуття.
Не можна, щоб не процитувати ще один із улюблених нею "катренів":
Сховав кажан нічну велику тишу
Не в темнім лісі - в себе під крилом.
Поети вірші болем серця пишуть.
А люди кажуть: “ Писано пером! “
Мабуть в цьому і є висока майстерність її віршів і такою є естетична програма авторки.
Серед багатства поетичних образів-символів знаходимо такі свіжі, такі цікаві знахідки, свого роду, словесні перли-метафори: "І вітер тугу // Цілий день голосить. // І коник плаче // В полі серед трав"; "Дзвінка ріка у береги! // А я себе - у дзвони слів! // І лиш дерева, як Боги, // Стоять німі серед снігів". Уся ж вона - спроба виразити глибину і неминучість своєї приналежності поетичному слову, в я кому знаходять вихід усі радощі й болі життя. Закінчити аналіз можна віршем, якому Ганна Чубач, може, не надавала розширювального значення, але який цього значення набуває - через неминучість коли не свідомого, то підсвідомого діалогу кожного поета з читачем і критикою:
І з людьми, і в самотності -
Наче пташка у гаю:
Витру сльози непрохані -
І співаю, співаю.
У сумних - тільки спогади,
У веселих - надія.
Перехоплюю погляди:
А співати ж не вміє!
Може, голос мій тихий.
Може, слух не прекрасний.
Та співаю, як дихаю,
І старих, і сучасних.
Неспівучі най хмуряться,
Най собі насміхаються.
Я співаю, як моляться,
Як навіки прощаються.
Хіба що можна уточнити: голос у неї не тихий, швидше дзвінкий, і співається їй стільки ж у журбі, скільки й у радості.
Розділ 2. Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач