Антропологічний принцип у ранньосередньовічній психології та його матеріалістична тенденція

Проблема людини в патристиці об'єктивно посідає головне місце. Самовідображення верховної сутності, що здійснюється через людину, вимагає досконалого пізнання останньої. Вона складається із тіла, душі і духа, який становить зміст душевної діяльності. Самовідображення верховної сутності стає можливим при умові, що людське тіло дає душі можливість виявити себе. Психологічною серцевиною патристики є проблема єдності тіла і душі, так що саме тіло є необхідним компонентом антропологічної цілісності. Прилучення до верховної сутності мислитьси не однією лише душею, а людиною, що має душу і тіло. В цьому центральна проблема патристичної психології.

Представники патристики, здійснюючи апологію біблійного світу осуджують поганську античність, але самі не обходяться без її ідей, найбільше — психологічних. Критикуючи античну культурну спадщину, патристика висуває антропологічний принцип у психології, пов'язуючи його з головною теологічною метою — ідеєю спасіння. Колізійне принципове протиставлення тіла і душі викликає необхідність їхнього антропологічного об'єднання. На противагу пануючому в Стародавньому світі співвідношенню мікрокосмосу і макрокосмосу - виникає нове безпосереднє співвідношення — людина і вище існування. Найбільш послідовно старе відношення критикує Григорій Нисський (335—394), ставлячи людину в позицію «не від світу цього». В античній ідеології співвідношення великого і малого світів розкривалося так, що один без одного не могли мислитись. Тепер один компонент конфліктного протиставлення—предметно-речовий, чуттєвий світ відкидає гься категорично.

Антропологічний принцип, навіть коли його проголошено на ідеалістичній або навіть теологічній основі, «в собі», в тенденції є принципом матеріалістичним, і патристика несвідомо виявляє парадокс, про який говорив К. Маркс, що самі теологи проповідували матеріалізм, піддаючи уважному вивченню життєдіяльність людського тіла, яке гідне спасіння, адже душа, на їхню думку, сама по собі безсмертна.

Якщо в неоплатонізмі проголошується злиття двох космосів, то патристична психологія відкидає можливість їх злиття, адже один компонент—світ великий—занепав повністю, а відношення «верховне буття — людина» не допускає такого злиття, людина не може бути рівною своєму головному коре-лату. Протилежна думка відкидається патристикою як єресь. Ідея «спасіння» має передумову — не ототожнювати людину і бога, не розривати їхнє буття, адже в кожному випадку вище існування втрачається як опора. Істину цього відношення патристика бачить в ідеї «боголюдини» — своєрідній ланці, яка поєднує компоненти колізійної ситуації.

Антична психологія кваліфікується патристикою як неоригінальна. Позитивні моменти, які ще можна знайти поганській науці, зводяться до запозичення із «Священного писання», з індійських психологічних вчень.

Климент Олександрійський називає елінських філософів «злодіями» і «розбійниками», які запозичували ідеї у «варварів», але не визнавали цього факту, зазначає також, що старогрецькі психологи виходили з ідеї Логоса, але розривали її на шматки їх треба сполучити в цілесне утворення, щоб одержати справжній Логос, верховне існування.

Патристика схвалює із вчення Платона ідеї про те, що благо та вища мета людини полягає в уподібненні богу. Значна кількість ідей натурпсихології античності береться на озброєння; будувати практично спрямовану антропологію без врахування досягнень античної психології, анатомії, фізіології, медицини було б зовсім неможливо. Климент Олександрійський навіть поглиблює, всупереч своїм теологічним установкам, матеріалістичну лінію стоїків у питанні про співвідношення тіла і душі, розкриваючи принцип їхньої антропологічної єдності, висловлює подив перед психологічним ученням стоїків, згідно з яким тілесні хвороби ніяк не впливають на душу, не спрямовують її до пороків, що тілесне здоров'я не має зв'язку з доброчинностями. Поправляючи стоїків, Климент Олександрійський віддає належне матеріальним потребам, піклуючись про тіло із-за душі, до якої все це має відношення. В проголошенні панегірика тілу виражалося принципове відношення патристич-ної психології до натуралістичного дослідження людини в античний час: «Ганьбителі творіння і незадоволені тілом безрозсудні. Вони не звертають уваги на те, що людина вже тілесною організацією звернена у височінь, щоб їй можливо було спостерігати небо». Грецьку мудрість в цілому порівнюють з полум'ям смолоскипу, зробленого із трави, який запалюється променями, украденими у Сонця.

Григорій Нисський в трактаті «Про будову людини» вважає центральну ідею античності про співвідношення людини і природи повністю поганською невідповідаючою справжньому місцю людини в світі. «Як низько і негідно природної величі людини уявляли про нього деякі із язичників, звеличуючи, як вони вважали, єство людське порівнянням його з цим світом! Адже говорили: людина є малий світ, що. складається з одних і тих же, як у всесвіті, стихій. Але голосним цим іменем віддаючи таку хвалу людській природі, самі того не помітили, що вшанували людину властивостями комара і миші: тому що і в них наявне розчинення чотирьох стихій, внаслідок чого яка-небудь більша або менша частина кожної з них неодмінно виявляється в одушевленому тілі, не із них складається що-небудь наділене відчуттям. Отже, що важливого в цьому,— вважати людину образом і подобою світу, коли і небо кінчається і земля змінюється, і все, що в них міститься, кінчається завершенням самого субстрату? Але в чому ж полягає людська велич? Не в подобі тварному (створеному) світу, а в тому, щоб бути за образом єства, що створило».

Патристична психологія в цілому повертає вбік від античності. Відкидається пошук опори людського буття в природному великому світі, минучому і мінливому, який і сам «потребує вічної опори». Людина тлумачиться за своєю будовою більш наближеною до верховної істоти, ніж до великого світу. Співвідношення «людина — світ» замінюється в психології історично новим співвідношенням «людина — вседосконале буття».