Приватизація і державне регулювання економіки

 

Приватизація і державне регулювання економіки в загальному виді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями викликана тим, що в ринковій економіці деякі об'єкти державної власності у міру того, як вони розпочинають представляти зацікавлення для приватних або асоційованих власників капіталу, приватизуються. Приватизація — не перехід об'єктів державної власності в приватну власність[13,9]. Повернення майна з державної власності її колишнім власникам називається реприватизацією. Реприватизація може відбуватися з компенсацією матеріального збитку, заподіяного власнику, або без неї. Реприватизація буває повною і обмеженою. Повна припускає перехід всієї раніше націоналізованої власності її колишньому власнику, обмежена - надання колишньому власнику певної частини колишнього майна, а решта компенсується грошима або державними цінними паперами. Так, у деяких країнах реприватизують землю, раніше націоналізовану в іноземців.

Феномен приватизації як політичного і соціально-економічного процесу переходу майна з суспільної, державної, церковної, колективної власності в приватну відомий в історії людства протягом декількох віків.

У багатьох країнах у період абсолютизму розподілу між королівським і державним майном не було. Тому перехід королівських земель у приватну власність під час буржуазних революцій був своєрідною приватизацією. Розподіл і розпродаж церковних і монастирських земель під час Французької революції також були приватизацією.

Цікаво, що в Росії приватизацію проводив ще Петро І. Згідно його Указу на пільгових умовах були віддані до приватних рук близько трьох десятків промислових підприємств. Основними мотивами для цього були розвиток підприємницького духу в суспільстві та залучення приватного капіталу до виробничого використання. Актуальність цих мотивів зберігається і в наш час.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми, показує, що на користь приватизації висувається, як правило, дві групи аргументів:

а) ідеологічні: ринкова економіка має базуватись на приватній власності;

б) економічні: державні підприємства недостатньо легко реагують на зміни ринкової ситуації, є бюрократизованими, містять зайвий персонал, економічно неефективні.

Насправді рентабельні (або потенційно рентабельні) державні об'єкти є бажаною здобиччю для приватного капіталу.

Нині процеси приватизації у поєднанні з державним регулюванням економіки активно досліджуються провідними вітчизняними і відомими закордонними вченими, такими, як В Бабич, Г. Башнянин, Д. Богиня. А. Гальчинський, В. Геєць, А. Гош, Г. Задорожний, Я. Корнаї, Р. Коуз, В. Логвиненко, І. Лукінов, М. Мессенгіссер, С. Мочерний, А. Онищенко, Д. Сакс, А. Чухно, В. Юрчишин. У зарубіжній літературі відсутнє єдине визначення приватизації. В західноєвропейських країнах зустрічаються формулювання, які визначають її як:

- перехід прав власності держави на користь приватних осіб (приватного сектору або зміна державної власності на приватну, як, наприклад, у США[10,9];

- делегування приватним особам прав на розпорядження державним майном;

- повний розпродаж державних підприємств приватним особам;

- розпродаж лише частини активів.

У Великій Британії приватизація означає зменшення участі держави в капіталі підприємства до рівня менш, ніж 50%. У ряді країн (наприклад, Індонезія, Малайзія, Турція) приватизація визнається і при збереженні державою більшої частини актинів у своїй власності[11,8].

Для порівняння наведемо визначення приватизації з авторитетного німецькомовного словника Габлера: «Передача функцій державної власності приватному сектору народного господарства з тим, щоб розподіл і взаємодія ресурсів здійснювались через ринок».

В «Енциклопедичному словнику ринкового і планового господарства» поняття приватизації формулюється як: «Передача або повернення засобів виробництва з державної власності у приватну, заміна державного сектору приватним у наданні послуг суспільству (наприклад, приватизація муніципальних друкарень і плавальних басейнів, державних авіакомпаній, суднобудівних корабелень)».

В узагальненому розумінні приватизація подається як складовий елемент державної політики дерегулювання економіки, котрий призводить до збільшення внеску приватного сектору в господарський розвиток; у більш вузькому розумінні приватизація означає повну або часткову передачу права власності на капітал певного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Приватизація є підвищення ефективності приватизаційних процесів у поєднанні з оптимальним впливом на них державного регулювання, чітке визначення принципів і характеристик основних форм приватизації.

Цілі статті полягають у висвітленні процесів оренди об'єктів державного сектору як форми приватизації, приватизації за сталого ринкового господарства та в перехідний період, адміністративних інструментів і принципів приватизації[7,22-25].

Приватизація підприємства не зводиться до простого розпродажу майна — вона є інструментом дерегулювання економіки і означає продаж фізичним і юридичним особам прав власності на майно, а також прав розпорядження і використання майном при одночасному знятті адміністративних обмежень на діяльність підприємства.

Об'єктивні умови породжують велике різноманіття моделей переходу від однієї форми власності до іншої. Відображаючи сучасні тенденції, в літературі з'являються широкі трактування поняття приватизації. Як результат, поряд із з загальноприйнятними формулюваннями нерідко використовуються різні положення про те, що приватизація – це здавання державного майна в оренду приватним фірмам для виробництва товарів і послуг; передача виробничих функції приватному сектору при збереженні фінансових важелів у руках державі[11,45].

У західних країнах однією із форм передачі функцій управління приватним фізичним і юридичним особам націленої на подолання низької ефективності державних підприємств, є оренда. Встановлення орендо-підрядних відносин між державними органами, які розпоряджались підприємствами, і приватними фірмами, розглядається в науковій літературі як один зі способів приватизації, а саме як приватизація управління, тобто держава передає приватним фірмам права на управління підприємством, котре залишається власністю держави, при цьому майбутні доходи держави і збереження майна гарантуються заставою орендаря.

Вітчизняний аналог передачі функцій управління державним майном фізичним і юридичним особам - це оренда без викупу. Оренда з правом викупу припускає поступове придбання (фактично в розстрочку) активів державного підприємства орендарем[4,9-11].

Протилежністю формування державного сектору в результаті націоналізації, придбання і будівництва господарських об'єктів є широка або часткова приватизація державної власності. Ми не вживаємо поняття "повна приватизація" через те, що в сучасній ринковій економіці її бути не може, так як і 100% націоналізації у централізовано-планованому господарстві. Державний сектор в економіці — необхідне доповнення, підтримка ринкового господарства.

Державний сектор може змінюватися за розмірами, часткою у національному багатстві та ВВП, за структурою залежно вія реального стану економіки, економіко-політичних завдань у конкретній країні, але він не може цілком зникнути, як не можуть зникнути проблеми, що не розв'язуються за допомогою одного ринкового механізму. Державний сектор постійно змінює свою структуру, в ряді сфер він вирішує свої задачі й поступається місцем приватному сектору, але виникають нові проблеми, види діяльності, в яких він є цілком необхідним. Тому ейфорія деяких економістів з приводу нібито остаточної загибелі державного сектору в розвинених країнах із ринковою економікою у зв'язку з наявною там хвилею приватизації державних об'єктів є необґрунтованою.

Хвилі приватизації і націоналізації в недалекому минулому насувалися і відступали залежно від криз та війн, необхідності розвитку нерентабельних наукових напрямків, виробництв і районів і перетворення державних підприємств на рентабельні та конкурентноздатні.

Неможливо припустити, що економічна ситуація, кон'юнктура й господарсько-політичні завдання в країнах з ринковою економікою залишаться незмінними, що якась галузь або група галузей не виявиться в стані глибокої кризи, що науково-технічний прогрес не викличе до життя нові капіталоємні й науковоємні напрямки господарської діяльності, нерентабельні або недостатньо рентабельні на початку становлення і тому нецікаві для приватного капіталу.

Пропагандистські компанії в засобах масової інформації, промови з парламентських трибун з приводу низької ефективності державного сектору і необхідності його часткової приватизації починаються, як правило, в періоди, стан в економіці тої чи іншої країни відносно сприятливий, а державні об'єкти після реконструкції виявляються нерентабельними.

Під час кризи або післявоєнної руїни придбання державою приватних підприємств або викуп цілих галузей, котрі знаходяться на межі банкрутства, як правило, заперечень у широкої громадськості не викликає оскільки зацікавленості у приватного капіталу в роки криз і депресій в державних об'єктах немає. Таким чином, межа між збільшенням державного сектору і приватизацією рухома, вона залежить від стану економічного циклу, рентабельності державних об'єктів і викликаної цими обставинами зацікавленості приватного капіталу в придбанні конкретних об'єктів або передачі їх державі.

У сталій ринковій економіці приватизація державної власності, як і викуп окремих об'єктів і галузей, державне капітальне будівництво, є засобом державного регулювання економіки, що слугує генеральній меті — зміцненню і пристосуванню існуючого ладу до змінних умов, а також до конкретних цілей.

Приватизація в умовах переходу від централізованого планового господарства до ринкового, як і націоналізація при переході від капіталізму до соціалізму, відіграє цілком особливу роль, що відрізняється від ролі одного із засобів державного регулювання економіки в сталій економіці. В формуванні нових ринкових відносин у перехідний період приватизація відіграє системотворчу роль.

Перехід від соціалізму до капіталізму здійснюється спочатку на ідеологічному, політичному, інституційному рівнях. Спершу відбувається докорінна зміна на рівні свідомості, потім - на рівні політичних підвалин суспільства (змінюється однопартійна система або багатопартійна, де одна партія є провідною, а решта - сателіти). Потім відбуваються зміни в принципах формування влади, які закріплюються Конституцією України. Але попри всю очевидність змін перехід до нового ладу ще не відбувся. Нова структура влади не відповідає старій сутності власності. Дещо подібне відбувається і після мирної або немирної соціалістичної революції.

Завдання перехідного періоду - привести у відповідальність відносини влади і власності, бо багатопартійна система, заснована на демократичних свободах, може базуватись лише на ринкових відносинах за визначальної ролі приватної власності. Повторюється унікальний досвід переходу до соціалізму: не система економічних відносин і панівних форм власності формує адекватну собі політичну, ідеологічну, державно-інституційну надбудову, а надбудова створює відповідну їй основу - панівну систему власності.

Приведення у відповідність відносин власності та влади, тобто створення функціонуючої ринкової економіки як бази багатопартійної парламентської республіки, відбувається, як і будь-яка революція, майже виключно адміністративними засобами. Ці засоби використовуються не лише при руйнуванні старої і встановленні нової політичної системи, але й при формуванні базису нового ладу. Зміни економічного змісту власності, тобто приватизація, відбуваються в основному директивним шляхом зверху, меншою мірою — спираючись на ініціативу знизу - трудових колективів, колишніх власників, громадян, що бажають прийняти участь у приватизації дрібних і середніх господарських об'єктів.

Щодо приватизації адміністративні засоби регулювання поділяються на три групи заходів: заборони, дозволу і примусу. На практиці - це заборона на приватизацію — збереження господарського об’єкта в державній власності; дозвіл приватизації конкретної моделі, надання пільг працюючим на об'єкті, ліцензування; примус до приватизації, реституції — повернення власності колишнім власникам, до розукрупнення державних монополій перед приватизацією, збереження профілю, чисельності зайнятих, новим капіталовкладенням на приватизованих об’єктах.

Виникнення маси індивідуальних і асоціаційних власників при переході від централізовано-планового господарства до ринкової економіки може базуватись на утворенні нових і приватизації діючих підприємств. Слід брати до уваги, що формування багатоукладної економіки із надр адміністративної системи відбувається за умов панування державної власності, а також нестачі коштів у населення для інвестування як в одиничній, так і в асоційованій формі нерозвиненої інфраструктури фондового ринку, слабкого правового захисту приватної власності, відсутності досвіду і, як наслідок, психологічної непідготовленості населення до приватного інвестування. Тому найдієвішою для розвитку приватного сектору України є приватизація діючих підприємств.

Очевидно, що в процесі приватизації державної власності в першу чергу слід дотримуватись генерального принципу економічної доцільності всіх реорганізацій і реформ - не нашкодь.

Можна сформулювати ще ряд принципів, заснованих на досвіді приватизації як в розвинених країнах з ринковою економікою, так і колишніх соціалістичних держав.

1. Приватизація не є догмою. Відповідно до свого призначення державна власність існувала і існуватиме як необхідне доповнення до ринкового механізму, так що відбір об'єктів для приватизації має здійснюватись особливо ретельно з урахуванням їх необхідності для загальних умов відтворення, забезпечення суспільного добра, а також низьких цін на деякі товари і послуги, зайнятість.

2. У багатьох випадках приватизації повинна передувати реструктуризація, щоб підвищити фінансову ефективність приватизації, анти монопольний вплив і доступність об'єктів, що продаються, або їхніх часток для широких прошарків населення з метою створення і зміцнення середніх власників і підприємців.

3. Необхідно зберегти на першому етані приватизації попередній обсяг і номенклатуру виробництва. У разі необхідності їхні зміни мають бути плавними і нести поступовий характер, щоб не призвести до руйнування розподіл праці, який вже склався в країні, відносин соціалізації і кооперування, обсягу і структури експорту.

4. Обов'язковою умовою приватизації є нові інвестиції і вдосконалення системи управління відповідно до головної мети приватизації - підвищення ефективності функціонування об'єкта, що приватизується.

5. Приватизація має проводитись з урахуванням міркувань національної економічної безпеки. Деякі об'єкти продаються фізичним і юридичним особам країни без права їхнього передавання іноземцям. Такі умови практикувались, зокрема, при приватизації в Бразилії. Державну землю в ряді арабських країн, що продається, як і землю взагалі, не мають права купувати іноземці.

Виходячи з розуміння національної безпеки, урядові органи можуть не допустити розпродажу іноземцям контрольного пакету акцій підприємства, що приватизується.

Таким чином, приватизація – це перехід об'єктів державної власності в приватну. Вимоги приватизації лунають; як правило, в періоди, коли стан в економіці країни відносно сприятливий і багато державних об’єктів технічно переозброєні. В час криз або післявоєнного зруйнування придбання державою приватних підприємств або викуп цілих галузей заперечень не викликає з причин відсутності зацікавлення в цих об’єктах у приватного капіталу. Отже, межа між збільшенням державного сектору і приватизацією є рухомою, вона залежить від стану економічного циклу, рентабельності державного сектора і викликаної цими обставинами зацікавленості приватного капіталу в придбанні конкретних об'єктів або передачі їх державі.

Роль приватизації в стабільному ринковому господарстві і в перехідний період є різною. В перехідний період приватизація слугує формуванню економічного базису нового суспільного ладу, системи приватної власності. Приватизація, як і будь-яке революційне перетворення, в перехідний період, здійснюється значною мірою адміністративними засобами.

На основі досвіду приватизації в країнах з ринковою економікою і в колишніх соціалістичних державах сформулюємо основні принципи приватизації:

- приватизація не є догмою, вона не повинна перешкоджати виконанню державним сектором його функцій в народному господарстві;

- приватизації повинні передувати реструктуризація і руйнування невиправданих монополій, які заважають конкуренції;

- зміна структури власності має носити поступовий і плавний характер, щоб не зруйнувати в країні розподіл праці, який вже склався;

- обов'язковими умовами приватизації мають бути нові інвестиції, вдосконалення системи, управління, збереження певного рівня зайнятості і соціального забезпечення, формування і підтримка середніх прошарків населення;

- приватизація повинна проводитись з урахуванням міркувань національної безпеки;

- перший крок у процесі приватизації має бути обґрунтованим, публічним і доступним суспільному контролю[1,22-27].