Влаштування дітей, позбавлення батьківського піклування

 

У разі, якщо дитина не перебуває у родинних, сімейних стосунках з потенційним опікуном, піклувальником, служба у справах дітей надає потенційному опікуну, піклувальнику інформацію про дітей, які перебувають на обліку у службі у справах дітей, і, для налагодження психологічного контакту, направляє потенційного опікуна, піклувальника на відвідування закладів для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування.

У селах і селищах ознайомлення потенційних опікунів, піклувальників з інформацією про дітей, які перебувають на обліку у службі у справах дітей, здійснюється за направленням виконавчого комітету сільської, селищної ради.

Служби у справах дітей, органи освіти, охорони здоров'я (головні лікарі центральних районних лікарень), праці та соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, адміністрація закладів, у яких виховуються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, надають допомогу потенційним опікунам, піклувальникам в налагодженні контактів з ними.

При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.

Згода дитини на її влаштування до сім’ї опікуна, піклувальника з’ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності опікуна, піклувальника і представника органу опіки та піклування, зокрема представника служби у справах дітей, про що складається відповідний документ довільної форми.

Встановлення опіки, піклування над дитиною, яка постійно проживає у закладі органів охорони здоров’я, навчальному або іншому дитячому закладі, закладі соціального захисту дітей, зобов’язує опікуна, піклувальника протягом трьох робочих днів з дня прийняття рішення про встановлення опіки, піклування, забрати дитину із закладу.

Вибуття дитини із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, й соціального захисту дітей здійснюється у порядку, затвердженому спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань сім’ї, дітей та молоді, освіти, охорони здоров’я.

На кожну дитину, служба у справах дітей за місцем походження дитини спільно з адміністрацією закладу, де перебуває дитина, готує такі документи:

свідоцтво про народження дитини;

висновок про стан здоров’я, фізичний та розумовий розвиток дитини;

довідка (атестат) про освіту або висновок про рівень розвитку дитини;

документи, які підтверджують статус такої дитини (документи про батьків або осіб, що їх замінюють: копія свідоцтва про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність батьків або неможливість виховання ними своїх дітей тощо);

рішення органу опіки та піклування про влаштування дитини до закладу (для дітей, які перебували у закладах охорони здоров’я, навчальних або інших дитячих закладах);

опис майна, в тому числі житла дитини та відомості про осіб, які відповідають за його збереження;

оцінка потреб дитини та здатності опікуна, піклувальника їх забезпечувати;

довідка щодо наявності у дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування братів, сестер та їх місце знаходження;

пенсійне посвідчення на дітей, які одержують пенсію, копія ухвали суду про стягнення аліментів.

У разі, коли на момент влаштування дитини у сім’ю опікуна, піклувальника деякі із зазначених документів відсутні, місцева служба у справах дітей подає запит до відповідного структурного підрозділу місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, які зобов'язані у двотижневий термін надати дублікат документа. Служба у справах дітей, виконавчий комітет сільської, селищної ради протягом двох місяців зобов’язані надати відсутні документи опікуну, піклувальнику.

За достовірність відомостей у наданих опікуну, піклувальнику документах несуть відповідальність, у межах своєї компетенції, відповідні структурні підрозділи місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування за місцем походження або місцем проживання дитини, керівник закладу, в якому перебувала дитина.

При встановленні опіки, піклування служба у справах дітей оформлює на кожного підопічного особову справу із занесенням до неї усіх вищенаведених документів, яка зберігається в службі у справах дітей, виконавчому комітеті сільської, селищної ради за місцем проживання підопічного протягом 75 років.

Особова справа підопічного нумерується і під відповідним номером заноситься до реєстру, який ведеться службою у справах дітей, виконавчим комітетом сільської, селищної ради. На обкладинці зазначаються номер справи, прізвище, ім'я та по батькові підопічного й опікуна, піклувальника, їх місце проживання, рік і дата заведення справи.

На зворотному боці обкладинки наклеюється аркуш паперу з описом документів, що знаходяться у справі. Особова справа, крім копій документів, зазначених у пункті 23, містить такі документи:

довідку про встановлення контакту між дитиною та потенційним опікуном, піклувальником, яка підписується службовою особою закладу, в якому перебуває дитина, працівником служби у справах дітей у присутності потенційного опікуна, піклувальника;

згода дитини на її влаштування до сім`ї опікуна, піклувальника (в разі наявності);

акт про передачу дитини, форма якого затверджується центральним органом виконавчої влади з питань сім’ї, дітей та молоді, освіти, охорони здоров’я.

 

Висновок

 

Сімейний кодекс України був ухвалений Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Передбачалося, що він буде введений у дію з 1 січня 2003 р., однак у зв’язку з необхідністю усунення розбіжностей у регулюванні цивільних правовідносин СК України набрав чинності одночасно з Цивільним кодексом України від 16 січня2003 р. № 435–ІV (далі – ЦК України), тобто з 1 січня 2004 р. Слід також відзначити, що законодавець пішов шляхом запозичення положень російського сімейного законодавства, тому новий Сімейний кодекс побудований аналогічно із Сімейним кодексом Російської Федерації. Однак при розробці СК України також враховувались кращі надбання європейського законодавства у цій сфері.

Таким чином, перед державою і суспільством стоїть складне й суперечливе завдання: з одного боку, здійснювати таке правове і моральне регулювання шлюбних відносин, яке сприяло б зміцненню сім ї і збереженню шлюбу, з іншого боку, здійснювати це регулювання лише у межах, які не обмежували б ні волі шлюбу, ані волі розлучення. Суперечливість завдання коріниться й у природі самого розлучення, оскільки в одних випадках воно є очевидним благом, в інших належить до конче небажаних явищ. Розлучення є найбільш частим випадком припинення шлюбу.

Тому закріплення в СК України можливості укладання шлюбного договору зі зміною правого режиму майна розраховано саме на верстви населення з високим рівнем доходу, для використання цього інституту як способу запобігання розтрати сімейного майна внаслідок шлюбу та зміни поколінь. Але можна сподіватися, що з подальшим зростанням добробуту населення поширюватиметься і практика укладання шлюбних договорів.