Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах займають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітними. У доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття ”іноземці”. Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: ”іноземний громадянин”, ”особа без громадянства” (апатрид), ”особа з кількома громадянствами” (біпатрид).

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейської конвенції про громадянство. Україні поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав.

Сукупність прав, свобод та обов’язків іноземців у державі перебування, що гарантується нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від:

1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3) мети перебування у державі (виконання службових обов’язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватися і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства — законодавство держави їхнього постійного місця проживання.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов’язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у Статуті ООН; Загальної декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р, деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнародно-правових, прагнуть дотримуватися усі держави.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них, належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Крім того, кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватися у конституціях держав чи в інших нормативних актах.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав людини та іншими правовими документами.