Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування

Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії

 

У наш час податкове законодавство Італії містить у собі понад 350 законів. При цьому необхідно мати на увазі, що питання оподатковування регулюються Конституцією Республіки Італія, у якій визначені основні принципи оподатковування, міжнародними угодами, сукупністю законів про податки й збори, а також цілим рядом актів президента, уряду, Міністерства економіки й фінансів, представницьких органів влади на місцевому рівні. Значну роль у регулюванні національної системи оподатковування грають нормативні акти Європейського Союзу, які визначають не тільки основні види податків, які повинні бути встановлені на території конкретної держави, але й загальні принципи їхнього стягнення й розміри податкових ставок.

Італійська держава приєдналася до Договору про Європейське Співтовариство від 25.03.1957 р., що обумовив виникнення міжнаціональної юридичної системи, що має власні органи й власні нормативні джерела.

Найважливіші принципи оподатковування країни закладені в конституції Італійської Республіки. Насамперед, у ній записано, що виконавчі органи влади не мають право встановлювати податки, вносити зміни в порядок їхнього встановлення й стягнення. Дане право цілком і повністю належить парламенту країни як вищому законодавчому органу влади. Разом з тим парламент делегує уряду деякі функції по виданню юридичних актів і норм, що стосується оподатковування.

Іншим важливим принципом оподатковування є зафіксований у конституції принцип пропорційності й прогресивності відрахувань. Із всіх суб'єктів, які підлягають оподатковуванню, стягуються суми пропорційно розміру їхніх доходів з урахуванням прогресивності, тобто зі збільшенням розміру доходу відбувається прогресивне збільшення відрахувань, що стягуються.

Важливі статті конституції про те, що проведення референдуму по скасуванню існуючих податкових законів є незаконним, і про те, що після затвердження держбюджету не можуть бути встановлені податки [10, c.30].

Загальноєвропейські нормативні джерела походять від закону, на якому заснований Установчий договір Європейського Співтовариства, і наділені силою скасування національних законів в області своєї компетенції.

Загальноєвропейськими джерелами є:

- положення загального характеру, всі складові яких є обов'язковими й прямо застосовуються в кожній з Держав-членів;

- директиви, які, навпаки, зобов'язують національного законодавця привести внутрішній правопорядок у відповідність із загальноєвропейськими нормами. У тому випадку, якщо директиви накладають беззастережне й чітке зобов'язання, навіть якщо воно не визнано Державою-членом, суддя цієї держави зобов'язаний відмовитися від застосування національних нормативних актів, що суперечать загальноєвропейським директивам;

- постанови Верховного Суду, які юриспруденція Конституційного Суду визнає складовою частиною загальноєвропейських норм, за умови, що формулювання цих постанов може дозволити їхнє безпосереднє застосування.

В Італії існує 2 типи законодавчих актів:

• державні закони, прийняті парламентом;

• надзвичайні закони, на підставі яких уряд розробляє окремі заходи щодо застосування положень державних законів.

На регіональному (обласному) і місцевому (муніципальному) рівнях урядом видаються наступні закони:

• ексклюзивні (постанови, розпорядження, що стосуються й певних галузей, наприклад, транспорту);

• конкурентні (супроводжують республіканські закони; наприклад, республіканське законодавство визначає мінімальний і максимальний рівень податкової ставки по конкретному податку, область (провінція, муніципалітет) вибирає в межах установлених порогів певний розмір податкової ставки);

• виконавчі (парламентом видається законодавчий акт, урядом області визначається порядок реалізації цього закону; наприклад, парламент визначає території, на яких буде проводитися утилізація відходів, уряд області, виконуючи закон, ухвалює рішення щодо конкретних заходах утилізації).

Протиріч між законами республіки, області, муніципалітету бути не повинно, інакше Конституційним судом відповідний законодавчий акт відміняється [8, c.157].

Таким чином, підставою для утримання податків є наступні нормативні акти:

- закон, схвалений обома палатами парламенту;

- законодавчий декрет, виданий урядом юридичний акт на основі делегованих йому парламентом функцій і директив;

- декрет-закон, видаваний урядом у надзвичайних випадках. Цей юридичний акт представляється для розгляду парламентом протягом 60 днів після прийняття [10, c.30].

Після прийняття законів податковими органами випускаються відповідні роз'яснення, які не мають сили законодавчого акту й на практиці оспорюються платниками податків [8, c.157-158].

Податкова система Італії включає наступні основні види податків:

1. Національні податки;

2. Обласні податки;

3. Комунальні податки.

Для стягнення комунальних податків призначаються податкові збирачі.

Податки, збори й інші обов'язкові платежі в Італії обчислюються й сплачуються в євро [8, c.163].