Воєнна доктрина держави

 

Воєнна політика держави знаходить своє відображення у Воєнній доктрині. Воєнна доктрина це – сукупність певних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу, або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

Воєнна доктрина України затверджена Указом Президента України „Про Воєнну доктрину України” 15 червня 2004 року і включає:

I. Загальні положення.

II. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини;

III. Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини;

IV. Воєнно-економічна та військово-технічна складові Воєнної доктрини;

V. Прикінцеві положення.

У Загальних положеннях” Воєнної доктрини визначено:

v визначення Воєнної доктрини;

v сутність оборонного характеру Воєнної доктрини.

У „Воєнно-політичних засадах Воєнної доктрини” визначено:

v воєнно-політична обстановка навколо України;

v основні реальні та потенційні загрози національній безпеці України;

v базові концепції, чинники та основні складові забезпечення воєнної безпеки України;

v основні суб’єкти забезпечення воєнної безпеки України;

v взаємозв’язок України з ООН, ОБСЄ та НАТО.

У „Воєнно-стратегічних складових Воєнної доктрини” визначено:

v мета оборони України;

v форми воєнного конфлікту;

v основні воєнно-стратегічні цілі застосування Збройних Сил України;

v основні завдання Збройних Сил України у мирний час, до початку агресії, у разі агресії та після відбиття агресії;

v зміст основних завдань керівництва Збройними Силами України в мирний і воєнний час.

У розділі „Воєнно-економічна та військово технічна складові Воєнної доктрини” розкривається:

v сутність, принципи, основні напрямки економічного забезпечення воєнної безпеки держави;

v основні напрямки забезпечення Збройних Сил України озброєнням і військовою технікою.

У „Прикінцевих положеннях” розкривається:

v шляхи реалізації Воєнної доктрини.

Практичний аспект воєнної політики знаходить втілення у процесах керівництва воєнною сферою та будівництвом збройних сил, визначенні кількісних і якісних параметрів воєнної організації держави і особливо армії, у практиці регулювання військово-політичних відносин з іншими державами, у практичному керівництві військово-політичними акціями у державі та за її межами.

Процес становлення та розвитку воєнної політики України можна умовно розділити на три основні етапи:

Перший етап: 1991-1996 рр. – формування основ воєнної політики та Збройних Сил України. Характерними ознаками цього етапу було прийняття політичних рішень про створення Збройних Сил України, створення основ законодавства з військових питань, прийняття Воєнної доктрини, реорганізація структур Збройних Сил, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

Другий етап: 1997-2000 рр. – розви­ток воєнної політики України як складової частини державної політики національної безпеки, подальше будівництво Збройних Сил України. Ідеологія та основні напрями воєнної політики на цей період були викладені в Концепції національної безпеки України (січень 1997 р.) і Державній програмі будівництва та розвитку Збройних Сил України до 2005 р.

Третій етап: 2005-2005 рр. – подальший розвиток та реформування Збройних Сил України.

Воєнна політика у відповідності з Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України здійснювалась за наступними напрямками:

v удосконалення структури та чисельності Збройних Сил;

v створення принципово нової нормативно-правової бази з оборонних питань;

v теоретичні розробки та практичне освоєння нових форм і способів застосування Збройних Сил України;

v розробка Державної програми розвитку озброєння та нової техніки;

v виконання Програми будівництва та розвитку Тилу Збройних Сил Украї­ни;

v реалізація Концепції кадрової політики у Збройних Силах України;

v реформування воєнної науки і освіти;

v докорінне оновлення і піднесення ефективності виховної роботи, морально-психологічної і політичної підготовки військ;

v подальше вдосконалення системи соціально-правового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей;

v розвиток міжнародного військового співробітництва та участь у миротворчих операціях.

Кожен із названих напрямків охоплює різноманітні види діяльності різних суб’єктів воєнної політики – від Президента держави, Міністра оборони і до органів місцевого самоврядування.

Воєнна політика України невіддільна від процесів демократизації й гуманізації у Збройних Силах України. Верховенство права, гласності, відкритість для громадського контролю, позапартійність – основні складники демократизації та гуманізації у воєнній галузі. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України значну увагу приділяє створенню реального механізму цивільного контролю. Передбачається залучення до цивільного контролю широкого кола державних та громадських організацій з чітким визначенням їх прав і обов’язків, посилення ролі у цій сфері засобів масової інформації.

Реформування та розвиток Збройних Сил України на сучасному етапі здійснюється на основі подолання ряду суперечностей, труднощів та недоліків. До них належать, в першу чергу, суперечності між чітко визначеними завданнями, цілями воєнної реформи і можливостями їх реалізації, між державницьким спрямуванням розвитку Збройних Сил і залишками військово-політичної культури тоталітарного характеру у окремих представників офіцерського корпусу. Здійснення завдань будівництва Збройних Сил України гальмується недостатнім їх фінансуванням, що впливає як на соціальне самопочуття військовослужбовців, так і на боєздатність військ. Проблемою є помітний некомплект офіцерів нижчої ланки. Значна частина бойової техніки належить до застарілих зразків. В окремих випадках допускаються розтрати військового майна. Виховна робота у військах іноді носить декларативний, несистемний характер, не враховує запитів воїнів. Вимагає докорінного поліпшення військово-патріотичне виховання допризовної молоді, піднесення її освітнього рівня. Адже 30-40 % юнаків призову останніх років не мають середньої освіти. Основним результатом воєнної політики України за роки її незалежності є створення Збройних Сил України як реальної державної структури, здатної до виконання своїх конституційних обов’язків: оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Висновок: послідовне проведення активної воєнної політики є важливою запорукою розвитку України на шляхах самостійності, стабільності і демократії.