2020-04-20
103
Что в имени твоем?.. А. Пушкин
Від автора:
Відомий біблійний вираз "святе сім'я народу" сповна стосується імені "Русь". Етимологія цього слова, тобто його зміст, суть не визначені и досі. Чимало маститих дослідників різних часів — від Страбона, Плінія і Птоломея до Вольтера, Гердера і Гаммера — намагалося розкрити його таємницю, його походження.
В Росії дискусії навколо назви "Русь" розпочалися ще за Петра І, а набули особливої гостроти у зв'язку з встановленням істини у питанні про походження Російської держави. На цій стадії активну участь у полеміці брали і вітчизняні вчені М. Костомаров, М. Максимович та ін.
Якщо говорити коротко, то предмет суперечки можна було б сформулювати так: або слов'яни-русичі, їх культура, держава — автохтони Східної Європи, або вони не мають місцевого (понтійського) коріння і сформувалися під визначальним впливом іноземців, зокрема, заморських вихідців — варягів (норманів).
Дискусія розпочалася в Петербурзькій академії наук, членами якої в той час були переважно німці. Академіки Г. Байер, Г. Міллер висунули норманську теорію походження Русі (її держави і самої назви). Проти виступив М. Ломоносов зі своєю "прусською" версією походження варягів. Потім у дискусії взяли участь В. Татіщев, І. Болтін (вони відстоювали "фінську концепцію") та норманіст А. Шлецер.
На початку XIX століття активно обговорювалася' чорноморсько-хозарська" версія Г. Еверса і норманська теорія М. Карамзіна. Трохи пізніше крайній норманіст М. Погодін намагався спростувати "литовську теорію" М. Костомарова, Але в цілому в Росії у XIX столітті домінували все-таки норманісти. Адже не випадково 1000-літній ювілей Російської держави відзначався саме в 1862 році — році легендарного запрошення варязьких князів до Новгорода (862 р. н. е.). Тут і поставили розкішний пам'ятник з нагоди цієї події.
Звичайно, за таких методологічних уподобань Київ повністю ігнорувався. Однак до кінця XIX століття ситуація дещо змінюється. Справа в тому, що була поруйнована опора норманістів — "Повість врем'яних літ", де міститься легенда про запрошення у 862 році варягів на Русь, а також згадка про те, що Руссю називали один із північно-германських народів, від яких немовби і походить назва наших земель.
Поруйнував цю опору академік О. Шахматов. На підставі ретельних досліджень древніх руських літописів вчений дійшов висновку, що текст, у якому йдеться про ототожнення варягів з Руссю, в "Повість врем'яних літ" введений більш пізнім переписувачем у 1111 році. У ранніх її, так би мовити, виданнях (наприклад, 1093 р.) йшлося про те, що варяги одержали назву "Русь" лише після прибуття їх до Києва.
Хоча академікові Шахматову до кінця й не вдалося звільнитися від норманістських поглядів, справу все-таки було зроблено, її успішно продовжили С. Соловйов, С. Гедеонов, Д. Іловайський, І. Срезнєвський, М. Надєждін та ін. У своїх публікаціях вони викривали розбійницькі дії скандинавських дружин, розвінчували всілякі вигадки стосовно імені "Русь". Академік С. Соловйов, наприклад, у своїх дослідженнях апелював до наявних джерел, у яких родовід російського народу починався з біблійного Мосха, сина Яфета, а назва "руси" походить від "розсіювання на великих рівнинах", ім'я "слов'яни" — від "слави предків". Зокрема він часто посилався на відомого українського церковного діяча, історика, філософа L Гізеля, котрий у своєму "Синопсисі" також виводив від Мосха і засновників Києва (Кия та його братів), і давньоруських князів Аскольда і Діра [Див.: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1962. — Кн. 7. — С. 145-146].
У XX столітті ця проблема інтенсивно розробляється Б. Ключевським, З. Долегою-Ходаковським, Є. Ридзевською, Б. Рибаковим. Дослідники дали досить розгорнуте і переконливе обґрунтування провідної ролі Південної Русі у формуванні державності і культури України і Росії [Однак не можна сказати, що нині серед вітчизняних істориків немає прихильників давно розвінчаної концепції. Взяти хоча б "Малий словник історії України".—К., 1997.— С.347].
Звичайно ж, чимало західних істориків і лінгвістів залишаються на старих позиціях. Вони ототожнюють варягів з Руссю, посилаючись при цьому на 2—3 топоніми, що знаходяться в Скандинави та Пруссії [Див.: Всемирная история в иллюстрациях. — Т. 3.—С. 74]. Але якщо дотримуватися такої логіки, то варто підрахувати "руські" топоніми і гідроніми не тільки на просторах Припонтиди, а й по всій Східній Європі і всьому Середземномор'ю. Щоб хто не говорив, а численні джерела переконливо свідчать: назва "Русь" ("русич", "расен", "тарсен", "рас", "русин") була досить відомою у період Київської Руєі. Вона відбивала історичний процес розвитку слов'янства і вплив слов'янського суперетносу на перебіг світових подій. Взяти хоча б візантійські хроніки, де Русь згадується вже з 852 року, або римські (католицькі) джерела, де про народ рос знали з 839 року. Я вже не говорю про численні арабські пам'ятки.
У розвиток вищесказаного дозволю собі висловити і таку думку: ім'я "Русь" було широко відоме ще за 1,5-2 тисячі років до появи на історичній арені народу рос та його держави і навіть до появи слов'янської раси та самої назви "слов'янин". Адже словом, що має корінь "рус", "рас", "ар" у сиву давнину називали все, що було пов'язано із землею, землеробством, новою орною технологією обробітку землі, яка поширювалася із Аратти (Північного Причорномор'я).
Цілком ймовірно, що першими ввели в обіг цей термін шумери. Вченими у місті Урук знайдено написи зі словом "рус", що означає "світлий", "русий", "русявий" на відміну від "чорноголових", як називали себе шумери. Із Месопотамії слово "рус" разом із праіудеями (Авраам) потрапило в Єгипет. До Палестини його принесли гікси — засновники Єрусалима — "Руського стану". На північ Європи воно прийшло з ашкеназами, залишивши там відповідні топоніми. Переконаний, що саме ця обставина і породила норманську версію походження "Русі"
Пізніше термін "Русь" активно використовувався грецькими і римськими письменниками (Таціт), арабськими вченими, які навіть Понт Евксинський назвали "Руським морем". Але особливо активну роль у поширенні й утвердженні імен "Русь", "русичі" відіграли на початку І тисячоліття до н. е. етруски-расени — потомки хетів і троянців. За ними йдуть скіфи, котрі створили єдиний племінний союз з етрусками. Згодом вони мали з етрусками навіть спільного бога Таргітая, а також спільну назву тарсени [Див.: Братко-Кутинський О. Феномен України.—К, 1996. — С. 209].
РУСЬ — ІМ'Я БІБЛІЙНЕ
... І будеш для них сторожею. Біблія
Установити істинний зміст поняття "Русь" можна, лише відмовившись від традиційного історико-матеріалістичного підходу. Адже, як пише історик С. Лєсной: "Офіційна теорія походження Русі зовсім помилкова" [Лесной С. Откуда ты, Русь?— Ростов-на-Дону, 1995. — С. 12].
Ім'я "Русь" — біблійне, якщо хочете, містичне (пророче, програмне.: Тут ми маємо той неординарний випадок, коли в розумінні об'єкта (етносу, країни, землі) потрібно йти від імені, а не навпаки. Це Слово-доля, що означає "глава", "проводир", "вождь" [Саме так з давньоєврейської перекладається слово "рош"]. Воно дано "згори" історичному народу, точніше суперетносу (расі), що змінює свій образ, але не змінює своєї суті, свого покликання протягом тисячоліть післяпотопної історії. Ім'я "рус" (расен, русич) було відоме всьому світу від "початку часів", воно ж на першому плані і "наприкінці часів". Майже всі події світової історії XX століття відбуваються на землі слов'ян чи за їх участю. "Рус" поставив на коліна Європу і став загальним ім'ям в усьому світі, його сприймають як велику таємницю — з подивом, надією і страхом. До князя Рош персонально, так би мовити, звертається і сам Господь, оберігаючи його від надмірної гордині і попереджаючи: не чіпай Ізраїль, а щодо інших народів пропонує бути їм вождем [Див.:Єз.ХХХVIII.7].
Сутність таких історичних народів "наскрізного" значення, як євреї, руси, германці можна зрозуміти лише з урахуванням їх трансформацій на різних етапах еволюції людства. Поняття "Русь", "руси" часів Аратти, Аттили, Київської Русі і післямонгольського періоду, а тим більше радянського чи пострадянського часів, звичайно ж, позначають різні явища — різні народи і держави. Проте, незважаючи на істотну трансформацію, слово "Русь" має свій "наскрізний" зміст, пов'язаний з неминущою історичною місією провідного суперетносу, що бере на себе основний тягар історії, зазнає найбільш складних "експериментів" і перипетія у процесі просування людства на п'ятому колі еволюції.
У Біблії слово "Рош" (Рус) вживається чотири рази: у Таблиці народів як ім'я правнука Якова — Ізраїля та книзі Єзекіїля — як ім'я північного народу, котрий повинен стати вождем багатьох народів. Але ім'я "Рош" похідне від "Тарсен". До русів також мають відношення біблійні Тувал (Фувал), Мешех, Тирас.
Отже, імена "Русь", "руси" з урахуванням їх трансформації (зумовленої історичною необхідністю та неточностями під час перекладу) згадуються на багатьох сторінках Біблії. Звичайно ж, по-різному називали вихідців з легендарної Аратти — синів Тарсена та їхніх спадкоємців. Та й зміст у слово "Рус" вкладався подвійний: "землероб" (носій нової аграрної технолога), "глава", "проводир" тощо. Але за цим різноманіттям не можна не бачити того загального, що характеризує суперетнос русів, — бути провідною ланкою, йти в авангарді народів післяпотопного світу і випромінювати світло високої духовності.
Плутанина з терміном "Русь" зумовлена тим, що наукова філологічна й історична література базується на латинізованих джерелах. У Європі тривалий час науковою мовою була латина, а біблійні джерела представлені перекладами з грецької, з так званого "Толковника сімдесятьох"[Це стосується майже всіх слов'яномовних перекладів Біблії]. Звідси — розбіжності в написанні одних і тих самих термінів, наприклад, у російськомовній Біблії і "світській" літературі. Скажімо, "Тарсен" грецькою пишеться як "Фарсіс", "Тубал" — як "Фувал" чи "Фовел", "Рус" — як "Рас" чи "Рош", "Мосох" — як "Мешех". Якщо все це врахувати, то ситуація з терміном "Русь" стає набагато зрозумілішою.
У Бутті серед синів Ноя названо Яфета, а серед синів Яфета — Явана, від якого народилися: Єліса, Тарсен (Фарсіс), Кіттім і Доданім. Тарсен — молодший брат греків. Це ім'я містить у собі санскритський корінь — ар: Тар-сен. Він, уже зазначалося, перекладається як земля. Тарсени уособлювали скрізь хліборобів, носіїв науки і землеробського досвіду. Ім'ям Тарсен називали в Палестині прибульців з Аратти. Етруски також називали себе тарсенами-расенами.
І дійсно, звучать ці терміни майже однаково. Тарсени-расени особливу активність виявляли в середземноморському регіоні. Про це десятки разів згадується в Біблії. За деякими даними, вони навіть заснували однойменне, найбільше на той час, торгове місто на південно-східному узмор'ї Іспанії. Трохи пізніше там виник Малий Карфаген. Є думка, що і Великий Карфаген на північному узбережжі Африки також заснований тарсенами (читай: русичами), а не фінікійцями. Фінікійці просто перетворили його у свою колонію.
У зв'язку з цим трохи по-іншому слід розглядати Пунічні війни і походи карфагенського полководця Ганнібала на Рим, землю своїх пращурів з іспанської "Тарсенії". Та й зовні Ганнібал дуже схожий на слов'янина, а за звичками — на нашого доблесного Святослава. І не випадково в І столітті н. е., коли Рим усе ще залишався язичницьким, Карфаген виступив одним з оплотів християнства.
Тут можна згадати і такі біблійні факти: сам наймудріший Соломон (Ізраїль) і Фінікія вели інтенсивну торгівлю з іспанським Тарсеном, а пророк Йона під час морського переходу до Тарсена потрапляє в утробу киту.
