Політика співтовариства у галузі енергетики

Вступ

 

Однією з найважливіших складових економічної безпеки держави є енергетична безпека. Енергетична безпека визначається спроможністю держави гарантовано забезпечувати свої поточні і перспективні потреби у якісній та економічно доступній енергії з урахуванням ймовірності особливих режимів функціонування економіки у надзвичайних ситуаціях.

Основою енергетичної безпеки є усталений розвиток власного паливно-енергетичного комплексу, диверсифікація джерел і шляхів імпорту енергоносіїв, а також ефективне використання енергії на основі широкого застосування енергозберігаючих, екологобезпечних технологій.

За умов вичерпності енергоресурсів, високих цін на них та політичної нестабільності, енергетичну безпеку сьогодні можна поставити в один ряд з безпекою у сфері оборони.

Зважаючи на низький рівень забезпеченості країн ЄС власними енергоресурсами, проблема енергозабезпечення Союзу є особливо актуальною.

 

 

Політика співтовариства у галузі енергетики

європейський енергетичний союз правовий

Потреба в забезпеченні економік країн - членів ЄС імпортними енергоносіями із зовнішньоторговельної проблеми переведена керівництвом Євросоюзу у проблему наднаціональної безпеки, яка має назву «безпека енергетичного забезпечення Євросоюзу».

З метою забезпечення енергетичної безпеки ЄС з 2000 р. поступово і послідовно формував і в 2007 р. прийняв «Енергетичну політику для Європи». Найважливішою її частиною є зовнішня енергетична політика ЄС, яка в документах 2007 р. вперше була названа «міжнародною енергетичною політикою». Однак, по суті, Євросоюз тим самим прагне підкорити своїм енергетичним інтересам навколишній світ і створити найсприятливіші умови для свого існування.

Останнім часом активно розвивається формування спільної зовнішньої енергетичної політики ЄС. Усі інтеграційні процеси тісно взаємозумовлені, не завершені, перебувають на різних стадіях розвитку та не є безпроблемними, оскільки, з одного боку, енергетичні питання - як такі, що мають стратегічне значення для національної безпеки, держави - члени ЄС неохоче віддають на наднаціональний рівень прийняття рішень. З другого - значні проблеми полягають в узгодженні інтересів споживачів (країн ЄС) і постачальників, головні з яких не є членами Співтовариства.

Однак, попри наявність проблем, на цей час ЄС досяг відчутних успіхів, зокрема, в лібералізації національних газових ринків і встановленні єдиних правил їх функціонування, що забезпечує необхідні передумови створення в перспективі єдиного європейського газового ринку, до якого залучатимуться також країни - сусіди ЄС і його партнери у сфері енергетичного співробітництва.

Забезпечення природним газом національних економік країн ЄС і створення єдиного європейського газового ринку - питання, які останнім часом посідають пріоритетні позиції на порядку денному Співтовариства. Це зумовлено як загальносвітовими тенденціями (зокрема, енергетичними кризами, зростанням конкуренції за енергетичні ресурси з боку країн, що розвиваються, призупиненням ядерних програм і, відповідно, - зміщенням акцентів енергозабезпечення з ядерної енергії на природний газ), так і внутрішнім чинником - високою залежністю країн ЄС від імпорту газу, яка ускладнюється надто вузьким колом постачальників.

ЄС характерна найбільша в сучасному світі концентрація виробничого потенціалу, яка функціонує на найменш об’ємній власній енергетичній базі. ЄС є другим за обсягами споживання і першим імпортером енергії у світі. Самозабезпечення регіону енергією скорочується набагато швидше, ніж у цілому по ОЕСР і в США. Навіть із врахуванням переважання в ЄС інтенсивної, ресурсозберігаючої моделі економічного зростання і того, що темпи такого зростання в прогнозованій перспективі становитимуть усього 2% на рік. Комісія ЄС і Міжнародне енергетичне агентство припускають, що в 2030 р. попит на енергію підвищиться ще на 15%. Очікувані за цей період скорочення місцевого видобування нафти на 73%, газу - на 59% і вугілля - на 41% зумовлять залежність ЄС від імпорту енергії до 70% проти нинішніх 50%.

Концентруючи 7% світового населення, більше чверті ВВП і 20% обсягу світової торгівлі, ЄС має всього 0,5% доведених світових запасів нафти і 1,6% природного газу (2,87 трлн м3), які можуть бути в основному вироблені протягом найближчих 15-20 років. Споживання природного газу в ЄС становить 16,2% від світового (490,1 млрд м3).

У такій ситуації керівництво ЄС дедалі більше зусиль докладає до формування єдиної енергетичної політики Співтовариства (у тому числі її зовнішньої складової), зміцнення внутрішнього газового ринку та розширення його меж за рахунок країн-постачальників і транзитерів газу з метою створення в перспективі єдиного Європейського газового ринку. Однією з країн, яку ЄС бачить партнером у створенні такого ринку, є Україна.

Мотивація створення єдиної енергетичної політики ЄС складається з визнання очевидних фактів:

•   відсутності значних запасів нафти, газу і вугілля в надрах держав - членів ЄС;

•   зростання потреби в імпортних енергоносіях;

•   бажання ЄС впливати на умови поставок (ціни та обсяги) з третіх країн;

•   загострююча боротьба за енергоджерела зі старими і новими світовими центрами енергоспоживання.

Мотивацією також є сумнівне твердження про обов’язковість зовнішньої діяльності ЄС на наднаціональному рівні в галузі енергетики внаслідок того, що, по-перше, держави - члени ЄС, так би мовити, не здатні самостійно розв’язати проблему свого внутрішнього енергозабезпечення на двосторонній основі з країнами - експортерами енергоносіїв. По-друге, необхідність застосовування єдиної європейської наднаціональної політики щодо країн-експортерів і країн - транзиту енергоносіїв.

Єврокомісія займає безкомпромісну позицію з питань важливості наднаціональної зовнішньої енергетичної політики для Євросоюзу, що не дивно, адже ЄС найбільший імпортер енергії у світі. Оскліьки питання енергетики стали головними на порядку денному Євросоюзу, то, на думку Брюсселя, має бути єдиною і стійкою позиція з цього питання.

На думку Європарламенту, внаслідок нині існуючої і зростаючої залежності від енергопостачань із нестабільних і недемократичних країн, зусилля, спрямовані на досягнення безпеки енергозабезпечення виключно на національному рівні довели свою неспроможність, а також те, що вони не гарантують збереження довгострокових інтересів всіх держав - членів ЄС.