Як з’явилося Гуляйполе

Вступ

 

Актуальність теми: дослідження історії і пам’яток малих міст Запорізького краю я вважаю дуже важливим питанням. Тому що в наш час їм надається дуже мало уваги, хоча вони можуть багато що розказати не тільки з історії Запоріжжя, але й всієї України. В цих містах народилося і виросло дуже багато відомих діячів української і світової історії. А ми про них просто забуваємо і не цікавимось ними. Ми зобов’язані знати їх, тому що можна говорити про знання історії і культурних пам’яток коли ти не знаєш рідного регіону.

Я вибрав тему «Місто Гуляйполе» тому що: по-перше, це моє рідне місто в якому я ріс і виховався, і місто яке для мене не замінить жодний мегаполіс. По-друге, цей край залишив помітний слід в історії нашої країни.

Мета роботи: зацікавити читача пам’ятками міста Гуляйполе і показати те що малі міста Запорізького краю мають дуже багато цікавих місць і видатних особистостей.

Об’єктом дослідження є малі міста Запорізької області, які можуть зацікавити своєю історію потенціального туриста.

Предметом дослідження є місто Гуляйполе як місцевість яка може зацікавити потенціального туриста.

Історико-культурна спадщина Запорізького краю

Як з’явилося Гуляйполе

 

Місто Гуляйполе є одним з найвідоміших історичних міст Подніпров’я. Вже більш як два століття розташовується воно по обох берегах р. Гайчур (Гайчул) на сьогоднішній день маючи статус міста районного підпорядкування, і, водночас, абсолютно несумісну з ним історичну відомість, навіть не всеукраїнського, а, без перебільшення, світового масштабу. Отримало воно її в 1917-1921 рр. в якості політичного та військового центру махновського руху. Та й до цих подій даний населений пункт задніх не пас. На початку ХХ ст. площа села була найбільшою з усіх населених пунктів Олександрівського повіту. В лютому 1921 р. Гуляйполе саме вже було проголошено центром однойменного повіту і отримало статус міста. З 1923 по 1938 р. знову мало статус села, з 1938 р. було знову поновлене в якості міста. В 1923-1931, 1935-1962, 1965-2006 рр. було та є районним центром.

Офіційною позицією, в цьому питанні, слід вважати дані наведені в обох виданнях «Історії міст та сіл Української РСР», яка попри свою заідеологізованість, до сьогоднішнього дня залишається унікальним виданням і довідником з історичного краєзнавства. Відповідні статті писали і редагували троє гуляйпільських краєзнавців: В.Жилінський, Ф.Кущ та П.Троян. Ось дослівна цитата: «Сучасне місто (Гуляйполе - В.Ч.) виникло після спорудження Дніпровської укріпленої лінії. Під захистом її фортець на річці Гайчур оселялися втікачі з кріпацької неволі та повстанці-гайдамаки. У 1785 р. на правому березі річки засновано військову слодобу Гуляйполе…». Цілком прийнятне, для радянської історіографії повідомлення в наш час ніяк не може задовольнити допитливого історика, хоча б тому, що в нього відсутні посилання на джерела. До того ж, тепер добре відомо, що в головні завдання гарнізонів Дніпровської лінії, якраз і входила боротьба з гайдамаками та втікачами-кріпаками на території Запорожжя, яких замість захисту наказувалося ловити і використовувати на примусових роботах по спорудженню польових земляних укріплень. Та і точність датування заснування Гуляйполя викликає сумніви, незважаючи на те, що місцева влада відсвяткувала в 1985 р. його 200-річчя, а в 2005 - 220-річчя міста.[1] (див. ст.32) (див. ст.32)

Уроджена в Гуляй-Полі письменниця Л.Верьовка, дещо незгодна з офіційною версією. Вона називає часом заснування Гуляйполя “першу чверть ХVІІІ ст.”, тобто час ще до будівництва Дніпровської лінії. Серед перших поселенців Гуляйполя вона називає все тих же, запозичених з вище згадуваних видань “втікачів з кріпацької неволі” та “гайдамаків”, додаючи “після вбивства Січі прийшли й козаки зі своїми родинами”. Останнє твердження взагалі видається дивним, адже січові козаки традиційно не заводили родин, і знову таки, на які джерела спираються краєзнавці висуваючи подібні тези?

Якщо відмежуватися від суто етнографічного матеріалу, то виявляється що базових джерел з початків Гуляй-Поля лише два. По-перше, це видані в 1880 р. “Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської епархії” Ф.Макарієвського. По-друге - розповіді гуляйпільського діда Євдокима Косяка, записані Д.І.Яворницьким в 1886 р. і наведені в другій частині книги “Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу”. Інформація що наводиться в цих книгах, в сполученні з іншими історичними джерелами з історії Південної України даного періоду дозволяє змінити наші погляди на спільноту перших насельників Гуляйпілля.

За повідомленням Феодосія Макарієвського, починаючи з 1770 р., в конкретно визначеному місці, на місці центру нинішнього Гуляйполя, на березі р. Гайчур, біля балки Калмички організувався «притон різного роду негідників і розпусників, влаштувалося скопище гайдамак, харцизників і камишників». Дід Є.Косяк не менш категоричний в своїй оцінці: “великі злодії та розбійники”. Відразу звернемо увагу, про “втікачів з кріпацької неволі” ні слова, а поняття “харцизник” та “комишник” є синонімами поняття “розбійника”. І ось існувала ця «кримінальна» спільнота, і не менш “кримінальне” поселення притон, на піщаному підвищенні над річкою, близько 15 років. Жителі його за цей час показали справжній хист як у мистецтві залякування, так і у мистецтві виживання. Головним наслідком їх діяльності стало те, що протягом цього часу навколишні степи залишалися не колонізованими, “гулящими” землями, куди боялися заходити і заводити господарство як поміщики, так і селяни-поселенці з північних губерній України. Протягом 1775-1785 рр. пригайчурські “бандити” активно конфліктували з військовими командами російської регулярної армії, які за наказами командира Дніпровської лінії генерал-майора Миколи Ланова “переслідували цих негідників, і очищали від них розкішний і багатий, але порожній і безлюдний степ”. Генеральська резиденція розташовувалася в Олександрівській фортеці (нині - м. Запоріжжя). Раз на два роки він мав виїздити з ревізійною інспекцією по ввіреній йому лінії фортець, і, вірогідно, саме тоді й ганявся за гайдамаками. Природні умови гайчурської долини і добре знання місцевості допомагали останнім. Є.Косяк ще пам’ятав масштаби тогочасної рослинності: «…Тут були великі трави та комиші… Такі трави та бур’яни, що з них і не вилізеш було. Старі люди розказують за ті трави таке, що й вірити не можна…”. Отже, високі трави, величезні зарості очерету, глибокі балки дозволяли «негідникам і розпусникам» досить довгий час витримувати удари державної машини. Неважко порахувати, що до означеного місця від найближчої Кирилівської фортеці Дніпровської лінії не менше тридцяти кілометрів по пересіченій місцевості. Так що особливо блискавичного нальоту російським військам вчинити, явно, не вдавалося.

Нарешті, аби остаточно закріпити за собою успіх по “очищенню територій” губернським правлінням було вирішено заснувати біля балки Калмички стаціонарне поселення, жителі якого самостійно могли б наглядати за околицями і підтримувати в них правопорядок. В 1785 р. указ Губернського Правління Катеринославського намісництва наказував Новомосковському земському суду заснувати і влаштувати на місці “бандитського кубла” військову слободу. Саме тому 1785 р. і вважався донедавна офіційною датою заснування міста. Проте прибули на поселення кілька родин українців лише на початку 1786 р., згодом до них підселили переселенців “волохів” (молдаван) та поляків. До того ж, схоже на те, що на місці пізнішої слободи вже були побудовані якість житла, хоча б типу притаманних гайдамакам землянок чи бурдюгів. Адже першо-поселенці прибули сюди на початку року, тобто в час коли побудова традиційного українського житла, та ще й в безлісній місцевості, досить проблематична. Скоріше за все вони вселилися в старе житло. І це теж була розповсюджена практика в переселенських справах, коли новоприбулих спочатку селили в полишені запорозькі зимівники, землянки ногайських аулів тощо. Офіційно становлення села закінчилося побудовою в 1797 р. Христо-Воздвиженської церкви і перетворення Гуляйполя на волосний центр.

Поставимо запитання. Настільки об’єктивні свідчення Ф.Макарієвського та Є.Косяка? Адже і по формі, і по змісту вони, кожне по своєму висвітлюють офіційну точку зору російських урядовців. Епітети, подібні до тих, що застосовуються Ф.Макарієвським в цей час застосовувалися до всього запорозького коша в цілому з метою виправдання загарбницьких дій росіян. Так, в маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ називала Січ гніздом розбишак, що існували з грабунків, перебували “в совершонной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. Селяни ж ХІХ ст. просто переповідали історику інформацію почуту від своїх предків першо-поселенців. З джерел виходить, що вони прибули до балки Калмички вже тоді, коли “розпусників”, в черговий раз розігнали, і слободу заснували лише б не дозволити зібратися їм на цьому місці знову. Останні, до речі, й справді, вже сюди не потикалися. Тобто, самих цих “злодіїв” першо-поселенці не бачили, а лише переказували почуте від властей.

Так хто тоді п’ятнадцять років жив на місці сучасного Гуляйполя? Класичні для радянської історіографії “втікачі від кріпацької неволі” це, скоріше, ідеологічний штамп, натяжка, стереотип не пов’язаний з реальними джерелами? Точка зору царської російської влади про те, що це були кримінальні злочинці загалом неприйнятна. Кримінальні спільноти завжди звивають свої кубла неподалік від вогнищ цивілізації, щоб, або паразитувати на їх мешканцях, або вдовольняти якісь їх мало привабливі в естетичному відношенні потреби. Тогочасне ж Пригайчурря було самим що не є медвежим, прикордонним степовим кутком, чумацькі шляхи через яких повноцінно проляжуть лише на початку ХІХ століття. До того ж звернемо увагу читача, на таку обставину. Якщо колишній насельник Вольностей Запорозьких визнавав над собою владу росіян то записувався в історико-статистичному огляді як “колишній запорожець”, але коли він її не визнавав, то враз автоматично перетворювався на “харцизника і камишника”, поставленого поза законом злочинця. [2] (див. ст.32)

А тепер про “гайдамак”? Відразу зрозуміло, що тут ми маємо справу не з класичними гайдамаками коліївських часів, які з якихось причин переселилися на Лівобережний Південь. Також, на нашу думку, перші насельники Гуляйпілля, в своїй більшості не були й класичними розбійниками та втікачами-кріпаками. Тут ми стикаємося з проявом того явища, яке узагальнено можна назвати “пост запорозьким гайдамацтвом”, неорганізованим стихійним опором російським окупантам залишків запорозького козацтва, взагалі населення запорозьких Вольностей. Адже після зруйнування Січі в 1775 р. в заслання, еміграцію та переселення подалися далеко не всі колишні запорожці. Аналогічних гуляйпільському випадків знайдеться при бажанні доволі.

Інтуїція підказує, що у випадку з пригайчурськими “розпусниками” ми, просто, зустрічаємося з іще одним випадком цього явища. Нагадаємо, що ці території знаходилися в межах “запорозьких вольностей”, тобто вважалися своїми. Принаймні з 1734 р., після повернення запорозького козацтва під протекцію російської імператриці долина р. Гайчур (Гайчур), де згодом було засноване Гуляй-Поле, офіційно вважалася територією, що входила до Кальміуської паланки Вольностей Війська Запорізького. Перші “харцизники” помічені були тут росіянами в 1770 р. тобто ще за існування Нової Січі. Чому саме в 1770? В 1769 р. землі Кальміуської паланки зазнали спустошливого набігу кримського війська, яке зруйнувало більшість зимівників та укріплень. Залишки їх населення, що були розігнані й розпорошені по навколишнім степам, згуртувавшись почали або відновлювати старі поселення, або й засновувати нові, в придатних до цього місцях, що на нашу думку і сталося біля балки Калмички. В наступному 1770 р. російський уряд, не чекаючи закінчення війни з Туреччиною прийняв рішення про перенесення державного кордону на 200 кілометрів південніше, до р.Конка, так що території сучасного Гуляйпілля опинилися в складі Російської імперії одночасно перебуваючи і в складі січових Вольностей. Таким чином у цьому регіоні утворилася ситуація “двовладдя”, коли місцеве населення було поставлене у цікаву ситуацію. Воно було вимушене або коритися обом господарям, або прийняти чийсь бік, відмовивши в лояльності супернику. Спочатку, коли Військо Запорозьке Низове та російська армія офіційно вважалися союзниками в війні проти Туреччини та Криму перший варіант поведінки був, в принципі ще прийнятний. Але потім, коли Нова Січ була підступно зруйнована, треба було робити однозначний вибір. Так от, після ліквідації коша “негідники” залишилися на місці не бажаючи ні коритися новій владі, ні переселятися де інде. Обростаючи новоприбулими радикалами вони приступили фактично до партизанських дій проти російського окупаційного режиму та його прибічників. Зауважимо, також, що згін непрошених поселенців з запорозьких земель, протягом XVIII ст., перетворився для козаків у досить буденний, хоча часом і жорстокий за своїм характером захід.

Не будемо ідеалізувати цю спільноту, цілком вірогідно, що перебуваючи в ізоляції, приймаючи до свого складу приблудних моргіналів, не маючи, ні політичного керівництва, ні зв’язків, ні, зрештою, історичної перспективи свого буття вона справді поступово деградувала, скочуючись до кримінальних дій, але при всьому цьому в її діях проглядається і певна правильність, потяг за будь-яку ціну захистити від колонізації шматок незораного запорозького степу, пов’язаний з ним спосіб життя, традиції, звичаї.

Головною трагедією цих пост запорозьких спільнот стало те, що розбійниками їх почали вважати українські переселенці, а гайдамаки стали вважати останніх колаборантами москалів і зросійщених поміщиків. Земельно-територіальні інтереси розсварили ці соціальні групи швидко і безповоротно. Традиційне козацьке військове здобичництво стало в очах українських селян розбоєм, а право вільного поселення і займанщини посяганням на історичну традицію. Не маючи народної підтримки пост запорозьке гайдамацтво зникло досить скоро. Цілком можливо, що пригайчурська громада була одним з останніх його проявів. [3] (див. ст.32)

Власне кажучи, цей епізод привертає увагу. Він, якимось незрозумілим чином був провісником майбутніх подій. Через 150 років ситуація повторилася, щоправда в набагато більших розмірах. Але сутність подій, як на диво, та ж сама. Незалежна українська спільнота (пост запорозька \ махновська), що збройно не пускає російські політичний режим (монархічний \ більшовицький) в степи і живе за власними законами. Згодом вона отримує від своїх ворогів бандитського ярлика (харцизники \ політичний бандитизм), який повторюється як заклинання пізнішим впокореним населенням регіону протягом десятиліть. Звісно ж, всі ми знаємо достеменно, що історія не має ні умовного нахилу, ні циклічного характеру, але подібні “спів падіння” просто не можуть не бентежити якщо не розум, то принаймні душу історика. Невже історія справді повторюється? І вчить лише тому, що нічому не вчить?