Сутність та зміст нематеріальних активів

Зміст

 

Вступ

1. Теоретичні основи управління нематеріальних активів

1.1 Сутність та зміст нематеріальних активів

1.2 Класифікація нематеріальних активів

2. Аналітична частина

2.1 Організаційно-економічна структура підприємств

2.2 Аналіз ефективності управління нематеріальних активів підприємства

3. Методи управління

Висновки

Список літератури

 

Вступ

 

Успішне вирішення стратегічного завдання становлення і розвитку ринкових відносин в постсоціалістичних країнах значною мірою базується на перебудові і вдосконаленні форм і методів бухгалтерського обліку й аналізу. Зростаюча інтернаціоналізація господарських зв’язків виробничих суб’єктів, в свою чергу, обумовлює необхідність інтегрування бухгалтерського обліку в систему міжнародної практики обліку і статистики.

Якісно нові вимоги до підвищення ефективності обліку і відображення у звітності фінансових і виробничих активів підприємств визначають всебічне осмислення і введення в практику обліку якісно нового виду активів — нематеріальних активів. Дана категорія певною мірою є новою для господарської практики України, а також маловивченою і не до кінця розробленою. Але, не дивлячись на це, в реальному житті зустрічатися з ними доводиться все частіше: в результаті повсюдного використання комп’ютерних програм, розвитку науки і техніки виникає необхідність у правовому оформленні та бухгалтерському обліку прав на корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг.

Багато елементів, пов’язаних з обліком НМА недостатньо законодавчо врегульовані, у зв’язку з чим у бухгалтерів-практиків виникає багато питань.

На сьогодні методика і принципи побудови обліку нематеріальних активів є об’єктом пильного вивчення світової економічної науки і практики. Дані питання неодноразово розглядалися на сесії Міжнародної групи експертів ООН з міжнародних стандартів обліку і звітності, і продовжують постійно розроблятися економістами всіх розвинених країн.

Для перехідного етапу розвитку економіки України і практики обліку характерне значне відставання стану обліку нематеріальних активів від потреб господарської практики. Зокрема, діючий в Україні підхід при оцінці або при визначенні даного виду активів не може забезпечити підготовку користувачам об’єктивної інформації.

Розвитку теорії і практики питань бухгалтерського обліку нематеріальних активів присвячені роботи В.Д. Андреєва, А.В. Алексєєвої, В.В. Бабича, М.Т. Білухи, С.Ф. Голова, А.М. Герасимовича, Н.І. Дорош, В.І. Єфіменко, В.П. Завгороднього, В.Г. Лінника, В.В. Сопка, Н.В. Кужельного, Г.Г. Кірейцева, Д.Р. Кетлетта, Г.І. Олеховича, В.Г. Швеця, Л.С. Шатковської, В.Ф. Палія, О.А. Петрик, С. Яремчука, й інших.

У той же час, глибокі і всебічні теоретичні дослідження в даній галузі з комплексним аналізом як вітчизняної, так і міжнародної облікової практики досить рідкісні, а іноді, і зовсім відсутні. У більшості робіт в неповній мірі дається критичний аналіз існуючих теоретико-методологічних основ і практичної багатоаспектності обліку даного виду активів, недостатня увага приділяється питанням вдосконалення методології та практики бухгалтерського обліку нематеріальних активів. Вищенаведене зумовило вибір теми курсової роботи і її основні напрямки.

Дана робота присвячена дослідженню теоретичних питань управління обліку нематеріальних активів та аналізу діяльності підприємств.

У якості об’єкта дослідження обрано підприємство ПП „Кімс” м. Одеси.

В рамках даної теми буде розглянуто:

– економічну характеристику категорії „ нематеріальні активи ”, а також загальні принципи їх управління на підприємстві;

– види нематеріальних активів згідно з класифікацією, поданою в Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій;

– аналіз складу, структури та стану нематеріальних активів на підприємстві, оцінка впливу їх на результати діяльності підприємства.

Метою даного дослідження є систематизація, поглиблення теоретичних знань стосовно управління нематеріальних активів, набуття і розвиток навичок самостійного аналізу та узагальнення цифрового матеріалу, обгрунтування по удосконаленню практики обліково-аналітичної роботи в інтересах досягнення позитивних фінансових результатів діяльності фізичних і юридичних осіб.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

 

Теоретичні основи управління нематеріальних активів

 

Сутність та зміст нематеріальних активів

 

На сьогоднішній день в економічній нормативній літературі можна знайти біля десятка різноманітних визначень поняття “нематеріальні активи”, що відрізняються одне від одного не тільки своїми обсягами і ступенем деталізації, але якоюсь мірою не збігаються і за змістом як з економічної, так і з правової точки зору. Приведемо деякі з них:

1. Нематеріальні активи - об'єкти інтелектуальної, у тому числі промислової, власності, а також інші аналогічні права, визнані в порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності платника податків [2].

2. Під нематеріальними активами розуміються довгострокові вкладення в придбання об'єктів промислової й інтелектуальної власності, права оренди будівель (споруд, помешкань) або користування ними, права власності на квартири, а також інші аналогічні майнові права, що є об'єктом права власності конкретного підприємства і приносять прибуток [6].

3. Нематеріальні активи - об'єкти права інтелектуальної власності, інші об'єкти права власності і користування [24].

4. В складі нематеріальних активів відбиваються придбані підприємством, установою права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності, а також інші аналогічні майнові права [22].

Неважко зауважити, що усі з вищенаведених визначень мають серйозні хиби, але, загалом, сумарно можуть дати деяке цілком прийнятне “усереднене” тлумачення сутності нематеріальних активів. Так, наприклад, визначення 2 і 4 обмежують склад нематеріальних активів тільки придбанням, забуваючи про можливість одержувати такі об'єкти, як вклад у статутний фонд, і створювати їх “господарським способом”; друге визначення ставить до того ж іще одну немаловажну умову: “...приносять прибуток ”.

Незрозумілим залишається і самий термін “ промислова власність ”. Такий вид власності не передбачений ні Цивільним кодексом України, ні Законом України “Про власність” [1]. В останньому згадуються тільки промислові зразки як різновид інтелектуальної власності: “Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт і інші результати інтелектуальної праці” (ст.41).

Хибою третього визначення є занадто “широке” трактування: “...інші об'єкти права власності і користування”, а визначення 1, навпроти, “страждає” зайвою лаконічністю, тому що в “інші аналогічні права” явно не вписуються торгові патенти, ліцензії та інші акти дозвільного характеру, що не є об'єктами інтелектуальної власності.

Деяке удосконалення одержало визначення нематеріальних активів у новій редакції Закону України “Про оподатковування прибутку підприємств”, в якому промислова власність розглядається вже як різновид інтелектуальної, що, безумовно, більш логічно, ніж їх “рівноправність” у старій редакції Закону. Найбільш коректним було б визначення, у якому нематеріальні активи ототожнювалися б не з “вартістю”, “вкладеннями” або “вартістю прав”, а з об'єктом права власності.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку № 8 “Нематеріальні активи” [21] дає таке визначення нематеріальних активів: нематеріальний актив - немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Отже, з погляду автора, нематеріальні активи - це об'єкти права інтелектуальної і промислової власності, та права користування будівлями, спорудами, помешканнями, природними ресурсами, іншими майновими правами, а також немайновими правами, пов'язаними із дозвільною системою, з правом на використання економічних, організаційних і інших переваг.

Не зараховуються до складу нематеріальних активів вкладення в придбання об'єктів промислової та інтелектуальної власності, майнових прав, програмних продуктів з метою подальшого їх продажу.

Приєднання України до Всесвітньої організації інтелектуальної власності привело до ринкового з’єднання двох самостійних систем промислової власності та авторських прав в одну систему інтелектуальної власності (рис. 1.1). В умовах переходу України до ринкових відносин проблема інтелектуальної власності, розвитку інтелектуально-інформаційного ринку викликає величезний інтерес. Він обумовлений у першу чергу тим, що продукт інтелектуальної праці повинен приносити великий прибуток. Інтелектуальна власність необхідна для України, оскільки рівень розвитку інтелектуальної власності і її реалізації визначає перехід до якісно нового типу економічного розвитку.

Незважаючи на солідні досягнення інтелектуальної праці в цілому, на творчу діяльність багатомільйонної інтелігенції, наявність значного арсеналу інтелектуальних продуктів і інтелектуального потенціалу, на Україні спостерігається інтелектуальна криза. В її основі - антагонізми суспільства і протиріччя між світовим рівнем суспільного поділу інтелектуальної праці і низьким рівнем його виконання, масовим виробництвом інтелектуальної продукції і обмеженим попитом на неї, командним управлінням і необхідністю інтелектуалізації сучасної державної політики.

 

 

Рис.1.1 Система інтелектуальної власності в Україні

На ринку інтелектуальної власності, сформованому в Україні, виникнула достатньо парадоксальна ситуація ринкового дисбалансу, коли є пропозиція, хоча вона і скорочується, і майже відсутній попит на інтелектуальні продукти і послуги. Закономірністю стала незацікавленість фірм (підприємств) у вкладенні коштів в інтелектуальну діяльність. Це призводить до скорочення пропозиції на інтелектуальні продукти, і якщо вони не мають високої цінності для вітчизняних виробників, то переміщаються за рубіж. Не секрет, що зараз кожний четвертий винахідник України реєструє свою раціоналізацію в Росії.

Актуальним в сучасних умовах є залучення потенційних інвесторів у розвиток інтелектуальної сфери економіки. Як відомо, інвестор “купує” інтелектуальні товари і послуги з метою їхнього подальшого використання в інвестиційній (підприємницької) діяльності й у надії одержувати в майбутньому прибуток. Тому вкладення коштів в інтелектуальну власність (придбання інтелектуальних товарів і послуг) є інтелектуальна інвестиція.

Фінансування інтелектуальних інвестицій відбувається за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватного-виробничого капіталу; спонсорських коштів, добродійних субсидій фірм або приватних осіб. Таким чином, головні суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють інтелектуальні інвестиції, - держава і приватний капітал.

Сьогодні значна частина інтелектуальних інвестицій відбувається державою за рахунок бюджетних асигнувань із метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільства. Ця тенденція характерна для всього цивілізованого світу. Так, в останні роки частина витрат на НДКР у валовому національному продукті досягла в США 2,7 %, у Японії - 2,5%, Франції - 2,1%, а частина державних витрат по цих проектах склала, відповідно 40%, 19%, 55%. Державне регулювання в значній мірі направляється на підготовку спеціалістів, розвиток освіти, охорони здоров’я, інформатики, охорону навколишнього середовища. Таким чином, державні інвестиції спрямовані безпосередньо або опосередковано, активно стимулюючи пропозиції інтелектуальної продукції і попит на неї [30].

Наша держава стоїть осторонь від цих процесів - відбувається скорочення бюджетних витрат на науку й освіту. Якщо в розвинутих країнах на науку витрачається від двох і більше відсотків ВНП, то в Україні менше 1%. В Україні показник витрат із розрахунку на одного вченого вдвічі менше порівняно з країнами, що розвиваються. При цьому варто зазначити, що навіть заплановані кошти виділяються далеко не повною мірою.

Зниження частини витрат на розвиток інтелектуальної праці серед витрат державного бюджету призводить до зменшення науково-технічного потенціалу країни, без чого не може бути соціально-економічного прогресу. Вважаємо, що лінію на скорочення бюджетних витрат на науку та освіту з метою економії державних коштів і подолання бюджетного дефіциту в тій же (і навіть в більшій) пропорції, що й іншим галузям, не можна назвати обгрунтованою. Тим більше, що недержавні комерційні структури, як правило, стоять осторонь від фінансування науково-технічних розробок, зокрема фундаментального характеру. Значне зниження мотивів, що спонукають до фінансування в сферу інтелектуальної праці, призводить до розвитку в ній негативних процесів.

З розвитком ринкових реформ однією з умов подолання негативних процесів, що склалися із залученням інтелектуальних інвестицій, є широке використання внутрішніх резервів і потенційних можливостей інтелектуальної сфери. Умови для цього є. Прогнози свідчать про достатньо великі можливості майбутнього ринку науково-технічної продукції в Україні.

Державні підприємства і організації, що проводять інтелектуальні розробки, повинні самі відшукувати певну частину коштів через комерціалізацію своєї діяльності. Не останнє місце в інвестуванні інтелектуальної діяльності займає і приватний підприємницький капітал. Але на відміну від державного інвестування, що базується на госпрозрахункових принципах (якщо немає, то повинно), приватний капітал орієнтується на виробництво таких товарів і послуг, що у максимальний термін дають прибуток із відсотками, не нижче від середнього в промисловості. Найбільш широко поширені на сьогодні в Україні приватні інтелектуальні інвестиції відбуваються у видавництві наукової, науково-методичної, довідкової літератури, науково-дослідних праць, науково-популярних і художніх творів.

Негативні процеси обумовлені не тільки складними зовнішніми чинниками, кризовим економічним положенням. Існують проблеми, безпосередньо пов'язані із внутрішньою сутністю інноваційних процесів, а саме з поняттям інноваційного ризику. Він виступає одним із визначальних чинників у сфері інтелектуальної праці. По-перше, це ризик самого винахідника, що стосується продажу і подальшого впровадження його винаходу, по-друге, це ризик підприємця, що впроваджує науково-технічну розробку у виробництво. Цей вид ризику пов'язаний із проблемами виробничого використання науково-дослідної продукції - загрозою зменшення прибутковості, скорочення збуту й обсягу продажів.

Інноваційна галузь виступає сферою підприємництва зі значним рівнем ризику. Гарантування мінімально припустимого ступеня безпеки винаходу необхідно для зменшення непевності, що стосується майбутніх прибутків. Для цього необхідні як державні, так і недержавні кошти. У зв'язку з цим важливе значення набуває розвиток страхового захисту інтелектуальної власності.

Як правило, інноваційний ризик - найвищий у сфері використання інформаційної власності (програмне забезпечення, бази даних у тому числі). Надія на сприятливий результат повинна бути підкріплена матеріально. Тільки в такий спосіб можна зрівноважити зазначені види ризику. Вважається, що для стимулювання оновлення виробництва є сенс розширювати права виробника, що використовує інтелектуальну власність (нововведення) на практиці. Разом із цим необхідно усе зробити для того, щоб зменшити витрати власника інтелектуальної власності, якщо він згодний на певні переваги виробника при використанні його продукту інтелектуальної власності. Посиленню стимулів до впровадження науково-технічної продукції у виробництво і збільшенню ємності ринку інтелектуальної праці буде сприяти також продаж цієї продукції виробникам на умовах процентного кредиту.

Прийнятий у грудні 1993 року Верховної Радою України Закон “Про охорону авторських прав на винаходи і корисні моделі”[4] не вносить, на нашу думку, принципових змін в механізм впровадження досягнень науки і техніки у виробництво. У законі закріплені права винахідників і юридично оформлені їхні відношення з роботодавцями. Проте в ньому, по суті, не розроблений належний механізм стимулювання суб'єктів ринку науково-технічної продукції - винахідників і виробників, що стосується використання винаходів (корисних моделей). Підсилити зацікавленість власників патентів у впровадженні інтелектуальної власності могло б подальше зменшення рівня річного збору (у законі ця пільга передбачена в розмірі 50% його річного розміру) за підтримкою значимості патенту при умовах надання дозволу на використання запатентованого винаходу. На наш погляд, необхідно також збільшити (як мінімум на 10% щорічно) річний збір за той патент, що довгий час не використовується.

Одночасно доцільно піти на істотне зменшення річних зборів на патенти тих винахідників, що надають пільгові права на використання запатентованих винаходів вітчизняним виробникам. Це важливо з погляду визначальної ролі нових передових технологій і матеріалів у сучасному виробництві. Щоб прилучити вітчизняних виробників використовувати вітчизняну інтелектуальну власність, необхідно і далі йти на зменшення податків на їхні доходи (прибуток), віддаючи перевагу тим, хто використовує найновіші і найефективніші запатентовані винаходи.

У цих умовах важливе місце приділяється ринковим посередникам. Посередницькі функції на ринку інтелектуальних товарів і послуг здійснюють науково-консультаційні центри, що мають бази даних про новітні винаходи, промислові зразки, науково-технічні розробки, захищені патентами і ліцензіями, інформаційні банки про інші товари і послуги.

На жаль, наші підприємці неохоче фінансують інтелектуальну діяльність, що обумовлено нестабільністю в державі, великим інноваційним ризиком, відсутністю мотивацій для здійснення цієї діяльності. Сьогодні головне завдання - ефективно запустити механізм інвестування з метою залучення як можна більшої кількості суб'єктів, спроможних фінансувати об'єкти інтелектуальної власності. Проблема мобілізації недержавних ресурсів для інтелектуальних інвестицій в умовах дефіциту вільних державних коштів - одна з найважливіших проблем перехідного періоду економіки України.

Класифікація джерел придбання і фінансування нематеріальних активів показана у вигляді схеми на рисунку 1.2. Як видно з рисунку, вони можуть бути власними, позичковими та залученими.