Державне регулювання НТП. Система економічних і адміністративних регуляторів НТП

 

Науково-технічний прогрес — головний фактор розвитку суспільства; у цьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічної політики України. Вона визначає основні цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.

Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює зв'язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві.

Основні принципи державної науково-технічної політики:

1. Демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

2. Врахування вимог екологічної безпеки;

3. Підтримка науково-дослідних робіт, що забезпечують вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом вибору науково-технічних пріоритетів;

4.Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

5.Підтримка конкуренції і підприємництва у науково-технічній сфері;

6.Створення і розвиток ринку науково-технічної продукції.

Соціальна спрямованість національної економіки

 

Останнім часом, в умовах розгортання та поглиблення світової фінансово-економічної кризи, питання соціальної спрямованості національної економіки набувають особливої ваги. Річ в тім, що соціальна спрямованість економічної діяльності в масштабах економіки є ознакою прогресивності та успішності національної економічної моделі, критерієм віднесення економік до розвинених. Соціальна спрямованість – це і мета, і наслідки ефективного розвитку економіки. Ця теза звучить в роботах Л.Ерхарда та В.Ойкена – представників неолібералізму і фундаторів теорії соціальної спрямованості національної економіки, соціальної держави. Основна ідея соціалізації економіки – не вдосконалення розподілу, не заклики до врахування загальних інтересів, а підвищення ефективності економічної моделі.

Соціальну спрямованість можуть дозволити собі лише успішні країни. Як зазначає Антропов В.В., пік розвитку систем соціального захисту припадає на 1960-1970 рр., коли багато держав взяли на себе високі зобов'язання по забезпеченню соціального захисту населення. Цьому сприяли прискорені темпи економічного зростання, посилення ролі держави в соціально-економічних процесах, наукове оформлення теорії “соціальної держави”.

Соціальна політика створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності, а також суспільної системи в цілому. Занепад ідей соціальної спрямованості національної економіки, зменшуючи мотивацію до праці, прихильність до влади, ускладнює реалізацію ефективної економічної моделі. Більш того, на думку деяких авторів, соціальна нерівність є тлом для тероризму. Одночасно, висловлюється думка про те, що навантаження на соціальну систему навіть у найбільш розвинених країнах стає нереальним щодо виконання.

Основні поняття та показники зайнятості

 

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Демографічна сутність зайнятості відображає взаємозалежність зайнятості з віково-статевими характеристиками населення, його структурою тощо.

Принципами зайнятості в ринкових умовах є:

- право громадян розпоряджатися своєю здатністю до продуктивної і творчої праці. Тобто людина незалежно від статі, віку, національності має пріоритетне право брати або не брати участі в суспільній праці, самостійно вибирати для себе зручні режими праці і зайнятості. Роль суспільства полягає в створенні для всіх однакових умов щодо реалізації їхніх здібностей;

- відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю, сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через свободу і добровільність вибору сфери суспільно корисної діяльності. Вплив держави на зайнятість має бути непрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися в активній і заінтересованій участі суб’єктів (найманих працівників в особі своїх профспілок, роботодавців і уряду) соціально-трудових відносин у вирішенні питань розвитку зайнятості та її регулювання.

Реалізація цих принципів сприятиме активному впливу на стан зайнятості, поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічна мобільність, конкурентоспроможність тощо.