Утворення держави Караханідів

Близько 940 р. племена Тянь-шаня захопили Баласагун і, поваливши карлицького кагана, поклали початок нової династії. Один з перших правителів нової держави Сатук Бограхан Абдулкерім - прийняв іслам і титул Дослан Карахан, за яким вся династія одержала назву Караханідів. Правителі ханства в 990 р. приєднали міста Тараз і Ісфіджаб. До кінця Х ст. склалася територія ханства, яка тягнулася від Амудар’ї і нижньої течії Сирдар’ї на заході і до Жетису і Кашгара на сході. Головну роль в державі виконували карлицькі племена чигилі і ягма. Ханство було розділене на два великі уділи. Верховний каган з титулом Арслан Карі хан за традицією був володарем східної частини держави, резиденція його знаходилася в м. Баласагуні, Другий каган з титулом Богра Кара хан володів західною частиною з резиденцією в м. Таразі. Володарі дрібних уділів носили титули "ілек" і "тегин".

Незабаром серед Караханідов почалися розбрати між двома гілками - нащадками Алі і Хасана.

Ослаблення караханідів

З 30-х років XII в Жетису став піддаватися постійним набігам киданів.

У 1141 р. після розгрому об'єднаного сельджуцько-караханідського війська політична влада перейшла в руки киданських правителів. Проте ще якийсь час караханіди зберігали васальну залежність від киданів. І лише на початку XIII ст. держава караханідів перестала існувати.

Період караханідського панування в Казахстані характеризується зрушеннями в економічному і культурному житті тюркомовних племен. На його території помітним стає осідання тюрків-кочівників. Розвивалися поселення і міста, відповідно і міська культура. У Караханідській державі сформувалася нова політична система. Іслам було оголошено державною релігією, була прийнята арабська графіка, що замінила древнетюркськую писемність. В цілому караханідська епоха була якісно новим етапом в соціально-економічному, політичному і культурному житті Казахстану.

 

Жетису під владою киданів

Кидані, народ монгольського походження, заснували в Х ст. обширну державу від Тихого океану до Тянь-шаня.

Просування киданів відбувалося в двох напрямах: з одного боку, до Східного Туркестану, де вони були розгромлені караханідами, з іншого, в Північно-східний Жетису. Поселившись тут, кидані спочатку проявляли покірність місцевим правителям. Баласагунський правитель закликав киданів виступити проти кангарів і печенігів, але кидані, зайнявши Баласагун, повалили правителя і заснували власну державу, що одержала назву Кара-Китай, тобто країна кара-киданів. Після цього вони підкорили кангарів, що жили в долинах Шу і Таласа, підпорядкували собі Східний Туркестан і в 1137 і 1141 р. розгромили війська Маверан-нахра і сельджуків.

Сариарка і Західний Казахстан у V-XII  ст. стан у складі Тюркського каганату

Західний Казахстан у складі Тюркського каганату

Після розпаду гунської держави центральні і західні регіони Казахстану перетворилися на політично роздроблені райони, де продовжували жити близькі за походженням етноси. У долині Сирдар’ї і на північ від неї кочували численні кангари, що не мали будь-якої централізованої влади, на північ від Аральського моря мешкали споріднені племена уаp і хіонітів, залишків угро-іранського населення Південного Приаралья. Від Аральського моря на захід жили племена гунів сабірів, казар, кутургурів, утургурів, онногундурів і ін. У V ст. етнічні групи Приазов'я утворюють нову спільність, що одержала назву "булгар".

Після розпаду Тюркського каганата в 604 р. племена Західного Казахстану одержали відносну самостійність. Кагани Західно-тюркського каганата, втягнуті в розбрати між дулу і он-шадпитами, не надавали особливого значення своїм північним і західним підданим. У результаті кангари практично не визнавали владу кагана, а булгари і казари заснували власні династії.

Західний Казахстан ввійшов до складу Казарського каганата.

 

Сариарка, Південний і Західний Казахстан у IX-X ст.

Кімакський каганат

На політичній арені в казахському степу в IX столітті з'явилася держава кипчаків, що об'єднала численні племена від Алтая до Сирдар’ї. Політичне ядро цієї держави, плем'я імак, у середині VII століття зайняло територію Східного Казахстану. Після падіння Західно-тюркського каганата в 656 р. імаки одержали деяку незалежність. На початку VIII ст. імаки підкоряються туркешам, але вже до середини цього сторіччя звільняються від їх влади. Більш того, місцеві ертісські племена підкоряються імакам і створюють з ними конфедерацію, що одержала в східних джерелах назву кімак ("еки-імак" - "два племена імаків").

Знаходячись між карлуками і тюргешами, кімаки не тільки зуміли зберегти незалежність, але і розповсюдили свій вплив на численні кангарські роди, що кочували в Центральному Казахстані і об'єднані в VIII ст. групою сирів-кипчаків, що втекли з Алтая після розгрому уйгурами Другого Тюркського каганату. Після розпаду уйгурського каганату в 840 р. частина племен, що входили в нього, приєднується до кімакського союзу. Створюється могутня держава на чолі з правителем, який носить титул "байгу", а на початку Х що ст. приймає титул "хакан". В кінці IX ст. до складу кімакської держави входило сім племінних груп: ішк, ланіказ, аджлад, еймур, баяндур, татар, кіпчак.

До середини Х ст. територія Кимакського каганату ділиться на чотири основні області:

1. Йагсун-Йасу - охоплює межиріччя Есиля і Ертіса, Барабінський степ на захід від річки Об. Тут, на Ертісі, розташовувалися столиці - стара і нова.

2. Киркирхан - займає територію Східного і Центрального Казахстану від Ертіса до Балхаша і Алаколя, включаючи Каркаралінські, Чингізтауські і Тарбагатайські гори.

3. Андар аз-хіфчак - область "внутрішніх кіпчаків" - розташовувалася в Центральному Казахстані, включаючи околиці Улутауськіх гір, басейни річок Нури, Сари Су, Каракенгіра, на півдні - по низинам Шу і Таласа.

4. "Зовнішні кипчаки" займали передгір'я Південного Уралу і торгайського степу і користувалися значною автономією.

Кімакська держава була могутньою державою. Проте вже в IX-X ст. стали з'являтися ознаки її занепаду. Правителі уділів, що володіли величезними територіями і наймані війська, що мали на своїй службі, або загони степняків, прагнули до самостійності, що вело до ослаблення центральної влади, розпаду держави. До кінця Х ст. Кімакський каганат перестав існувати, влада на його території перейшла до кипчацького об'єднання.

 

Огузька держава

 

У XI-X ст. в басейні середньої і нижньої течії Сирдар’ї і примикаючих до неї степах Західного Казахстану склалося політичне об'єднання огузів.

Початковим ареалом розселення огузів були південно-східні області Середньої Азії, а початок становлення раннього огузського угрупування пов'язано із Західним Жетису. Племена кангарів, що кочували по Сирдар’ї, були вимушені частиною ввійти до складу огузів, частиною відкочовувати на захід - до Північного Причорномор'я. Формування огузської етнічної спільноти було складним і тривалим процесом. До складу огузів ввійшли як стародавній етнічний компонент долини Сирдар’ї, так і кочові і напівкочові племена Жетису. Вони ділилися на ряд племен з безліччю родових підрозділів.

До приходу огузів на Сирдар’ю столицею їх була стара Гузія в Жетису. У Х ст. столицею огузської держави став Янгікент, або так звана Нова Гузія. Янгікент знаходився на старій караванній дорозі, на стику кочового світу з осіло-землеробською культурою. Огузська держава була неоднорідною в етнічному відношенні. У містах і сільських поселеннях жило тюркське і іраномовне населення.

Огузи грали важливу роль в політичному житті Євразії. У 965 р. між ними і київським князем Святославом був укладений військовий союз проти казар. Результатом сумісних військових дій з'явився розгром Казарського каганата і крупна поразка Булгарії.

У XI ст. почалося просування огузів до Ірану і Передньої Азії. Цей рух був очолений правителями племені канік Тогрул беком і Чагри беком, онуками Сельджука, на ім'я якого племена, що брали участь в русі, називалися сельджуками. У 1025 р. частина сельджуків поселилася в сучасній Туркменії біля м. Неса. У 1034-1035 рр. до них приєдналися піддані Тогрул бека. У 1038-1040 рр. сельджуки виступили проти Газневідів і захопили Нішапур. Згодом вони змогли створити величезну державу, до складу якої входила Мала Азія, Іран, частина Закавказзя і Середньої Азії. В період правління Алі хана почастішали народні повстання проти жорстокої експлуатації. Незадоволеність народу була використана сельджуцькими вождями, які хотіли захопити владу в країні. Наступник Алі хана Шахмелік укріпив свою владу, придушивши народне повстання і в 1041 р. захопив Хорезм. Проте через два роки, Шахмелік потрапив до рук сельджуків і був страчений. Це був останній правитель огузів.

У середині XI ст. через внутрішні і зовнішні суперечності огузська держава полягла, а її населення ввійшло до складу кипчацької держави. Значна частина огузів пішла в межі Східної Європи і Малої Азії, інша частина перейшла під владу караханідів і сельджуцьких правителів Хорасана.