І. Створення міфу про Переяславську раду 1654 р. та спроби його спростувати (90-ті рр. ХХ ст.)

Коваленко Людмила Вікторівна

 

 

 

КИЇВ-2010

 

Зміст

Вступ

І. Створення міфу про Переяславську раду 1654 р. та спроби його спростувати (90-ті рр. ХХ ст.)

ІІ. Дискусії про події в Переяславі 1654 р. в сучасній українській історіографії

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Актуальність теми. Події в Переяславі 1654 р. були предметом наукового дослідження багатьох істориків, юристів, фахівців державного права, міжнародних відносин тощо. Серед тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору: В. Антонович, М. Бантиш-Каменський, І. Борщак, П. Буцинський, Б. Галайчук, В. Герасимчук, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, М. Дьяконов, С. Іваницький, І. Каманін, Г. Карпов, Н. Коркунов, М. Костомаров, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, П. Куліш, Р. Лащенко, В. Липинський, М. Міхновський, В. М'якотин, Б. Нольде, О. Оглоблин, А. Яковлів та ін. В їх працях зустрічаємо широкий спектр різноманітних оцінок і характеристик договору, його форми і змісту, а також його історичної і юридичної кваліфікації. Одні вважали договір актом неповної або повної інкорпорації України з Москвою, або «мілітарним союзом», інші вбачали в їх об'єднанні прояв персональної унії в особі московського царя, васальну залежність України від Москви, протекторат.

Переяславська угода 1654 р. здобула роль одного з найбагатозначніших символів української суспільної та історичної свідомості. Подібно до іншого її втілення, пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софіївському майдані в Києві, вона не піддається однозначному прочитанню та зберігає властиву українській традиції амбівалентність. Зрештою, хто може сьогодні з упевненістю сказати, навіщо гетьман вказує булавою в бік Москви - щоб єднатися чи воювати з нею? Не викликає сумніву лише те, що переяславська тема ніколи не була суто академічною для українських авторів та їхніх читачів. Переяславська рада 1654 р. та її інтерпретації з самого початку мали політичний характер, зумовлений боротьбою за визначення правового статусу української державності та ролі російського чинника в українському суспільно-політичному житті. Саме політичні обставини час від часу зумовлювали її активізацію в історичній пам'яті суспільства та відігравали провідну роль в осмисленні проблеми. З проголошенням незалежності України події в Переяславі стали об’єктом вже наукового дослідження на національному рівні, але через ряд причин, думки сучасних українських істориків щодо теми розходяться і немає спільної згоди щодо розуміння Переяславської угоди 1654р. і чи це взагалі була угода? Взагалі в дослідження заданої теми ще не поставлено крапку, адже існує ще багато нерозкритих аспектів (наприклад, відсутність оригіналів документів, а також чи дійсно козацька старшина присягнула в Переяславі на вірність московському царю тощо), ще й до того Україна як незалежна держава постала не так давно. Тому до сьогодні вивчення умов, причин, суті того, що відбулося в січні 1654 р. в Переяславі є надзвичайно актуальним. Спробуємо розібратися.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з початку 90-х рр. до сьогодення. Нижня хронологічна межа - початок 90-х рр. - пов’язана з розпадом СРСР, проголошенням незалежності України, розвіянням «міфу про Переяслав» тощо.

Мета дослідження: на основі вивчення, комплексного використання, критичного переосмислення всіх доступних та опублікованих праць сучасних українських істориків, які досліджують дану проблематику, відтворити повну картину дослідження змісту та значення подій в Переяславі 1654 р.

Мета передбачає здійснення таких завдань:

–  розкрити та проаналізувати ступінь наукової розробки теми;

–  визначити причини, що стали поштовхом для інтенсивного дослідження даної теми;

–  розглянути основні думки щодо Переяславської ради 1654р. сучасних українських істориків;

–  спробувати зрозуміти вплив переяславських подій 1654 р. на тогочасне українське суспільство і з’ясувати яке значення має дослідження даної проблеми для сьогодення;

–  з’ясувати які дискусії існують серед дослідників щодо переяславської теми сьогодні.

Об’єкт дослідження -сучасні історіографічні концепції про Переяславську раду 1654 р.

Предмет дослідження -основні етапи сучасного українського історіографічного процесу стосовно січнево-березневих подій в Переяславі 1654 р.

І. Створення міфу про Переяславську раду 1654 р. та спроби його спростувати (90-ті рр. ХХ ст.)

 

Досі чимало громадян України сприймають Переяславську раду (або комплекс подій, пов'язаних з нею) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка фактично і сформувала міф про Переяславську раду. Що ж то була за постанова? В 1953 р., до ювілейної дати - трьохсотріччя Переяславської ради, була прийнята спеціальна постанова ЦК КПРС. Вона була оприлюднена під назвою: "Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалені ЦК КПРС". З опублікуванням "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалених ЦК КПРС" 1953 р., в працях радянських істориків почали обстоюватися заздалегідь хибні постулати, однобічно і тенденційно підбирався матеріал, перекручувалися, підганялися під "Тези" історичні події, а загальновідомі і цілком безперечні факти приховувались від читача. До незаперечних догм була віднесена теза про нібито підтвердження Переяславською радою так званого прагнення до "возз'єднання" України з Росією.

Переяславська рада, історичне значення якої було гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов'язковою була формула: "Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі".

Однак в 1966 р. була написана стаття "Приєднання чи возз'єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)", в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов'язаних з ним. Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми - "приєднання України до Росії" було декретоване - "возз'єднання України з Росією", всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, "з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством". Оскільки "возз'єднувати" можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів - аргументує автор, - а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов'янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й "возз'єднувати Україну з Росією неможливо". Автор доводить, що за цією "філологічною нісенітницею" стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні. На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть.

Взагалі міф про Переяслав є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини-гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію.

Демонтаж переяславської легенди в радянській редакції 1954 р. охопив короткий, але бурхливий період кінця 80 - першої половини 90-х років XX ст. Зміст вищезгаданого міфу досить чітко виклав один з сучасних українських істориків, Юрій Мицик в своїй статті «Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)». Ось що він зазначає:

«1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань.

. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів-"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом"». Також Юрію Мицику належать перші архівні пошуки стосовно теми, котрі дозволили йому встановити імена редакторів і справщиків, що в Москві займалися текстами "Березневих статей", а також досліднику вдалося розширити уявлення про міжнародний резонанс Переяславської ради 1654р.

О. Аппанович пов’язує міф про Переяслав з міфом «про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії. Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об'єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася». Також дослідниця зупиняється на ідеї «Третього Риму», що також пов’язано з «переяславським міфом» Коротко про це. Автором теорії «Третого Риму», як зазначає О. Аппанович був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим - Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва - це третій і останній Рим, він - вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить. Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, "Третім Римом". Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом. Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці. Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", - такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі - єдиної історичної спільності людей - спочатку "радянського народу", а зрештою - світової держави, очолюваної Москвою. Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів. Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Ще один дослідник даної проблеми Матях В. М. говорить, що з 40-х pp. почався відхід у небуття концепції міждержавного характеру відносин України з Росією, що закріплювався "Переяславськими статтями". Натомість дедалі чільніше місце посідає концепція, згідно з якою договором 1654 р. регламентувалися саме відносини між "двома народами-братами".

Українські історики в першій половині 90-х рр. розпочали ревізію головних концептів офіційної радянської концепції Переяславської угоди, визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та українсько-російських стосунків. При цьому висловлювання різних фахівців на ці теми відображали зростаючу амплітуду коливань і підходів до їхнього розуміння в професійному середовищі. Наприклад, Станіслав Кульчицький, популяризуючи книгу Ореста Субтельного в 1991 p., заявляв, що виникнення самостійної Української держави в часи Б. Хмельницького було неможливим, а відтак, альтернативи приєднанню України до Росії не існувало. Тези, як з'ясувалося трохи згодом, не популярні в українському суспільстві. У статті Валерія Смолія та Олександра Гуржія, що з'явилася в "Українському історичному журналі" в 1990 p., говорилося про "об'єднання" України з Росією, але обережно ставилося під сумнів всенародне схвалення цієї події та підкреслювався її правовий характер. Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російським урядом почав клопотатися про приєднання України до Росії, а також не погодився з офіційною періодизацією Визвольної війни з її кульмінацією у вигляді Переяславської ради, зауваживши, що селянська війна в Україні не закінчилася в 1654 р. Володимир Сергійчук підкреслив, що "ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тільки підтвердить давні права й звичаї українського народу, але й "еще особные свои всякого чину людем показовати имеет милость". Василій Іринархович Ульяновський наголосив на ідеологічній складовій так званої переяславської легенди. Поряд з руйнуванням старої радянської концепції Визвольної війни та Переяславської угоди, українські історики поставили завдання створення її нової історіографічної парадигми. Важливу роль у цьому процесі відіграли нові праці, присвячені "методологічним" пошукам нового понятійного апарату, періодизації та визначенню характеру Визвольної війни, історії українського козацтва та козацької державності, а також її персоніфікованому втіленню - Богданові Хмельницькому. Будучи важливою частиною переяславської ідеологеми імперських і радянських часів, Богдан Хмельницький не лише не був підданий критиці, але й удостоївся канонізації в новій українській синтезі своєї біографії, написаній В. Смолієм і В. Степанковим. Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького трактується авторами як Українська національна революція, метою якої було створення самостійної державності та возз'єднання в її межах усіх українських земель. Переяславська угода 1654 р. інтерпретується ними як вимушений обставинами військово-політичний союз конфедеративного типу, укладений між різними державами з різною метою, який виявився недовговічним, але який легітимізував козацьку державність і тому може вважатися її дипломатичним успіхом. З незначними відмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. стала загальноприйнятою в українській історіографії.

Поряд з державницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p., представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, яку репрезентують, зокрема, праці вже згадуваного Юрія Мицика та деяких інших авторів. Автори відповідних праць роблять наголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Нарешті, ще одним помітним напрямом сучасної української історіографії може вважатися модерністський, представники якого намагаються відійти від традиційних уявлень про державу та націю в епоху Богдана Хмельницького, перенести акценти на соціокультурні чинники проблеми, пов'язані передусім із дослідженням її контексту, а також здійснити деконструкцію поширених в українській історіографії міфів і стереотипів. Один з чільних репрезентантів цього напряму, Н. М. Яковенко, яка наголошує, зокрема, на визначальній ролі православного духівництва в московській орієнтації Богдана Хмельницького.

Ще один з дослідників досить влучно зазначає про суть і важливість спростування міфу: «Міф про Переяславську раду 1654 року про те, що український народ (як це нібито доводили переяславські події) тільки й мріяв впродовж багатьох століть, аби возз’єднатись з великим російським народом, - цей міф систематично й продумано підживлювався царською та комуністичною імперіями не одну сотню років. Доки ми, українці, не досягнемо розкріпачення історичної свідомості народу, не спроможемося деміфологізувати таку «віхову» подію нашого минулого, як Переяслав - годі вести мову про національне відродження». І це дійсно так.