Поняття призначення покарання

Визначення поняття має важливе значення як для теорії, так і для практики. Воно окреслює знання про певний предмет, характерні риси досліджуваного об’єкта, завдяки чому поглиблюються уявлення про те, що собою являє предмет вивчення. Враховуючи те, що визначенню поняття належить вагома роль у дослідженні об’єкта, варто зазначити, що все-таки визначення поняття «призначення покарання» не приділялась достатня увага. Наукових робіт, які присвячені проблемам призначення покарання безліч, але лише окремі з них наводять визначення даного поняття. Видається, що розкриттю змісту поняття «призначення покарання» варто приділити більше уваги з боку науковців.

Для осмислення суті певного явища, слід попередньо усвідомити поняття, що його позначає. Сукупність істотних ознак, які є основою узагальнення предметів в понятті, – це і є зміст поняття. За допомогою знань про ці ознаки, можна проводити наступні пізнання проблеми призначення покарання. Відсутність точного уявлення про такі ознаки може привести до помилкового тлумачення самого поняття, а також неправильного розуміння відображуваних ним явищ. Таким чином, слід роз’яснити, що ж собою являє призначення покарання.

Перш за все доцільно з’ясувати, що має на увазі законодавець під «покаранням» в українському кримінальному законодавстві. Проаналізувавши статті Загальної частини Кримінального кодексу, можна зазначити, що вживаючи «покарання» законодавець часто розуміє під ним не одне і теж, та й до того часто цей термін позначає різні поняття. Іноді термін «покарання» використовується для позначення різних за об’ємом і змістом понять. Зокрема, це поняття використовується у ширшому значенні як один із видів державного примусу до особи прикладу, у статті 50 Кримінального кодексу. У інших же ж статтях термін позначає синонім поняття «вид покарання» (статті 52-64, 98-102 КК України). У третіх випадках під покаранням розуміється «розмір виду покарання, передбачений в санкції статті Особливої частини». Також цей термін вживають в значенні конкретного покарання (певного виду та розміру), яке призначається особі за вчинений злочин (статті 65-72, 103 Кримінального кодексу).

Для прикладу можна порівняти статтю 73 Кримінального кодексу та статтю 75. У статті 73 під «покаранням» мається на увазі певний вид і розмір як основного, так і додаткового покарання. Що ж до статті 75, то тут йдеться лише про вид основного покарання. Виходить: перше поняття ширше ніж друге.

Також можна порівняти між собою положення статті 65 та статті 75. Аналіз статті 65 КК України свідчить про те, що в даній нормі під покаранням закон розуміє певний вид і розмір конкретного покарання. А в статті 75 термін «покарання» використовується як синонім поняття «вид основного покарання». Видається, зміст поняття «покарання» в зазначених нормах нерівнозначний. Якщо в першій статті «покарання» в значенні заходу державного примусу, що призначається судом за вчинений злочин, може означати конкретний розмір: тільки основного покарання; одного основного та одного додаткового покарань; одного основного та декількох додаткових покарань. А у статті 75 Кримінального кодексу мається на увазі певний вид основного покарання, тобто структурний елемент системи покарань. Виходить, термін «покарання» позначає нерівнозначні поняття, причому такі, що перебувають на різних рівнях абстракції та співвідносяться між собою як категорії «рід» та «вид».

Така ситуація в Кримінальному кодексі навряд чи виправдана. Адже, вважається, що закон повинен передавати інформацію законодавця максимально точно, уникаючи неоднозначності або ж певні викривлення[1]. У такому випадку, законодавцю слід би було дотримуватися єдиної термінології, яка б давала змогу однозначно пояснювати певні дефініції, а неконкретних, двозначних та розмитих термінів, напевно, вживати не варто. Наукою розроблений ряд вимог, яким повинен відповідати текст закону. Серед них такі як: ясність, точність, лаконічність висловлення нормативно-правового матеріалу[2]. Недарма на думку науковця Д.А. Керімова – слова, що оформлять ту чи іншу думку, повинні максимально точно і повно її виражати, не залишаючи сумнівів відносно вкладеного в них змісту, бо двозначність нетерпима у законі[3]. Вдало зазначив І.Л. Брауде, який казав, що надання тому самому терміну декількох значень може викликати розбіжності, спори, протиріччя при реалізації нормативних приписів[4]. Таким чином, використання спеціальних термінів відіграватиме позитивну роль за умови неухильного дотримання точності їхнього значення, як писав М. Гродзинський[5]. Таким чином, можна зазначити, що від того, що закон розуміє під «покаранням», безпосередньо залежить правильна інтерпретація різних категорій кримінального права.

Проте, у деяких статтях законодавець все-таки усунув таку неточність, шляхом конкретизації того, що саме мається на увазі у конкретному випадку під терміном «покарання». Йде мова про статті, де «покарання» містить пряму вказівку на своє конкретне значення у тому чи іншому випадку. Для прикладу, частина 1 статті 70 Кримінального кодексу України уточнює в дужках, що береться до уваги як основне так і додаткове покарання. Пропонується у всіх випадках неконкретності даного терміну зазначати, що саме законодавець розуміє під «покаранням», і вживати такі поняття як міра покарання, розмір покарання, вид покарання та покарання.

Термін «покарання» різні науковці розуміють по-різному. Зокрема, на думку С.І. Дементєва «покарання – це кара, тобто умисне застосування до винної особи передбачені законом обмеження та страждання[6]. А.І. Марцев відзначає, що «кримінальне покарання являє собою сукупність обмежень, які держава встановлює для засуджених осіб, реалізація яких забезпечується державним примусом[7].

Кримінальне покарання в юридичній літературі розглядають в різних значеннях:

­ Як реакція держави на вчинений злочин;

­ Як правовий наслідок вчинення злочину;

­ Як спосіб (форма) кримінальної відповідальності;

­ Як засіб кримінально-правового впливу на винувату особу;

­ Як засіб кримінально-правової боротьби із злочинністю;

­ Як кара винуватій особі за вчинення злочину;

­ Як міра державного примусу, яка застосовується до особи, яка вчинила злочин;

­ Як страждання, обмеження, які застосовуються на основі вироку суду до винної особи і т.д.

Варто зазначити, що кожне з таких значень частково розкриває суть покарання з тієї чи іншої сторони.

Вважається, що покарання – це захід примусу, що застосовується від імені держави, як реакція держави на вчинений злочин, за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Але, існує думка науковців, згідно з якою покарання не завжди, і не обов’язково полягає у примусі. Тому вважати покарання лише, для прикладу мірою державного примусу не слід, бо таке твердження буде одностороннє.

Наприклад, В.К. Дуюнов наводить думку Н.С. Таганцева, і як приклад роман Ф.М. Достоєвського «Злочин та кара», де Родіон Раскольніков добровільно і з радістю приймає покарання «як засіб вирішення внутрішнього протиріччя»[8]. Таким чином, основне у покаранні полягає не в тому, чим і як забезпечується реалізація його потенціалу, а в тому, що собою являє покарання за своєю суттю, в чому його призначення, причина і сенс застосування[9]. Уявляється, що сутність покарання полягає у його властивості бути матеріальним вираженням (формою) реакції держави на злочин, формою осуду злочину та особи, яка його вчинила. Йдеться про те, що В.К. Дуюнов вважає, що кримінальне покарання слід визначати не як «примус», а як «кара».

На думку І.С. Ноя, покарання це «міра державного примусу, поєднана з карою», а кара – це «примус з метою викликати страждання, а також це елемент змісту покарання»[10]. На противагу, М.Д. Шаргородський вважає, що покарання «не поєднане з карою, а само по собі і є кримінальною карою»[11], що «покарання без винятків завжди спричиняє страждання особі, до якої воно застосовується. Саме це є необхідною ознакою, яка робить покарання карою»[12]

Виходить, не слід ототожнювати «покарання» та «міра покарання». Поняття «міра покарання» дуже часто зустрічаються а багатьох наукових роботах, але при цьому визначається воно по-різному. Зокрема, І.Я. Фойницький. вважав, що міра покарання – це розмір конкретного покарання, встановлений за даний злочин[13]. На думку ж Т. Непомнящої міра покарання – це покарання певного виду та розміру, яке призначене засудженому вироком суду на підставі санкції конкретної норми кримінального закону, за якою кваліфіковано вчинений злочин[14]. Таке визначення цілком адекватне, проте слід дещо конкретизувати. Міра покарання визначається не лише на базі санкції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, адже стаття 65 Кримінального кодексу України вказує також на необхідність керуватись також і положеннями Загальної частини Кримінального кодексу України, а також враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Тому, видається правильнішим застосовувати таке визначення міри покарання: це конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою злочин.

Резюмуючи зазначене, варто відмітити, що оскільки в Кримінальному кодексі поняття «покарання» вживається в різних за обсягом значеннях, це може створювати певні труднощі на практиці при тлумаченні й застосуванні окремих кримінально-правових норм. Тому варто на законодавчому рівні провести термінологічне розмежування зазначених понять, використовувати «покарання», «вид покарання», «розмір покарання», «міра покарання». Під «видом покарання», мається на увазі передбачені ст. 51 види обмежень або позбавлень прав та особистих свобод засудженого. Під розміром покарання варто розуміти певні конкретні межі окремого виду покарання. А «міра покарання» як конкретне покарання певного виду і розміру, що призначається судом згідно вимог Кримінального кодексу за вчинений особою конкретний злочин.

Визначившись із поняттям «покарання», слід звернутись до «призначення покарання». Призначення покарання вживається у декількох аспектах. Зокрема як: право держави у вигляді державних органів та посадових осіб на призначення покарання; кримінально-правовий інститут, а також як одна із основних стадій кримінального процесу.

Призначення покарання як право держави на каральну діяльність є однією з найбільш складних і дискусійних тем у науці кримінального права. У рамках її дослідження розглядаються такі питання: чи являється призначення покарання правом або обов’язком держави, чи правомірно покарання, що є правовою підставою каральної діяльності держави, тощо.

Однією з таких дилем є те, що є призначення покарання для держави – право, яким вона у тому разі, коли вважатиме за доцільне та необхідне скористається, чи це обов’язок, якого вона зобов’язана дотримуватись?

Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку правової думки проблема права держави на покарання практично не розглядається. На перший погляд, видається, що дослідження в цій сфері становлять сугубо теоретичний інтерес. Однак, науковці вважають, що розробка даної проблеми може мати досить продуктивне значення для вирішення таких важливих питань, як: визначення меж каральної діяльності держави, формування нових видів покарання, вдосконалення інституту звільнення від кримінальної відповідальності тощо.

Різні науковці висловлюють різні погляди щодо цього питання, інколи протилежні. Зокрема І.Я. Фойницький вважав, що це обов’язок держави, від якого вона не може відмовитися[15]. Важко погодитись з таким твердженням, адже існують такі інститути як інститут строків давності, інститути звільнення від відповідальності, звільнення від відбування покарання і т. д, які вказують на протилежне. Як видається,, призначення покарання – це право держави у вигляді державних органів, уповноважених посадових осіб. Такого погляду дотримувався М.С. Таганцев, який вважав, що це право держави, котрим вона користається тоді, коли це уявляється необхідним та доцільним для охорони правопорядку[16].

Уявляється, таким чином, що призначення покарання – це право держави. Даний висновок ґрунтується на тому, що держава може: а) засудити винного за вчинений злочин і одночасно відмовитись від призначення йому покарання (наприклад, ч.4 ст.74 Кримінального кодексу України); б) взагалі надати сторонам кримінально-правового конфлікту (потерпілому та злочинцеві) право самостійно вирішувати питання щодо наслідків вчиненого, свідченням чого, є наявність в Кримінальному кодексі України інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Ще одним аргументом на захист твердження про те, що призначення покарання це право держави, є те, що сьогодні дедалі частіше практикується так зване відновне правосуддя, за яким всім сторонам надається відносна самостійність брати активну участь у процесі правосуддя, а також вирішувати питання щодо наслідків вчиненого злочину. На думку В.Т. Маляренко, І.А. Войтюк – відновне правосуддя не замінює, не скасовує традиційне каральне правосуддя, однак при цьому є самостійним явищем у правовій практиці й культурі правових держав[17].

Призначення покарання як кримінально-правовий інститут можна визначити як цілісну систему близьких за своїм змістом та соціальною спрямованістю правових норм, що регулюють підстави, межі і порядок призначення покарання, яке реалізовується з чітким дотриманням принципів його призначення[18].

Серед інститутів, що стосуються призначення покарання, наявні такі як: інститут загальних засад призначення покарання, інститут обставин, що пом’якшують покарання, інститут обставин, які обтяжують покарання, інститут призначення покарання за незакінчений злочин тощо[19]. Це досить компактні об’єднання кримінально-правових норм, які характеризуються досить вузькою предметною та функціональною спрямованістю. Варто зазначити, що кожен з вказаних інститутів регулює конкретне коло тотожних чи однорідних суспільних відносин, і усі з них стосуються сфери призначення покарання, та керуються спільними принципами, а це свідчить про їх системність та злагодженість функціонування. Враховуючи спільність їх предмета правового регулювання, а також зважаючи на те, що лише при спільному використанні норм даних інститутів досягається цілісне й завершене регулювання суспільних відносин у сфері призначення покарання, з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що разом вони якраз і становлять інститут призначення покарання.

Таким чином, можна стверджувати, що призначення покарання як інститут кримінально-правових норм – це внутрішньогалузева, комплексна система, яка містить у своєму складі менші підсистеми (субінститути), які в комплексі забезпечують цілісне регулювання умов, підстав, порядку та меж призначення покарання засудженій особі. У свою чергу, субінститути складаються із сукупності кримінально-правових норм.

Переходячи до останнього значення поняття «призначення покарання», а саме як одного з етапів кримінального судочинства, слід зазначити, що в юридичній літературі «призначенням покарання» часто розуміється як один з етапів застосування кримінально-правових норм[20]. У даному значенні призначення покарання трактується як підшукування судом розміру адекватного покарання, встановленого за дану групу діянь, що відповідає винуватості[21].

На думку Благова Є.В., під призначенням покарання йдеться про ухвалення рішення про вид і розмір або лише вид покарання, що відбувається на основі урахування усіх необхідних обставин, із наступним його закріпленням у відповідному нормативно-процесуальному акті[22].

Антипов В.В. та Антипов В.І. під призначенням покарання розуміють одни із етапів у діяльності суду по застосуванню норм Кримінального кодексу України, відповідно до принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, з дотриманням загальних засад призначення покарання[23].

Таким чином, із урахуванням різних поглядів науковців, можна зробити висновок, що призначення покарання – це конкретний етап застосування судом кримінально-правових норм, що полягає у обранні ним конкретної міри покарання за кожний злочин зокрема, дотримуючись при цьому вимог Кримінального кодексу України, та закріплюючи своє рішення в обвинувальному вироці суду.

Коли йде мова про призначення покарання, часто окремі науковці ототожнюють дане поняття із «застосуванням покарання». До таких, зокрема відносяться: І.М. Гальперін[24], Ю.Б. Мельникова, Г.А. Крігер, Б.В. Сидоров, В.І. Тютюгін та ін.[25]. Проте, на противагу, ряд інших учених вказують, що зазначені терміни не можна ототожнювати. Наприклад Т.В. Непомняща вважає, що це різні поняття, так як призначення покарання поряд з його виконанням становить зміст застосування покарання, де призначення покарання виступає як перший етап його застосування[26].

Як видається, ототожнювати поняття призначення покарання і його застосування не слід, оскільки застосування покарання включає його призначення та виконання.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що призначення покарання полягає у виборі судом обвинувальним вироком суду конкретного виду покарання і визначення його розміру щодо особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин.