Виникнення і розвиток педагогіки

Лекція 1.

 ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ПРО ВИХОВАННЯ. РОЛЬ ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

План лекції

1. Предмет і завдання педагогіки

2. Виникнення і розвиток педагогіки

3. Категорії педагогіки.

4. Фактори розвитку особистості:

- роль спадковості у розвитку особистості

- соціалізація і розвиток особистості

- вплив виховання на розвиток особистості

- власна активність особистості як фактор її розвитку

Ключові слова: педагогіка, виховання, особистість, розвиток, навчання, освіта, соціалізація, спадковість, активність

Література:

1. Фіцула М. М. ПЕДАГОГІКА: навч. посіб. / М. М. Фіцула. — 3-тє вид., стереотип. — К.: Академвидав, 2009. — 560 с. — (Серія «Альма-матер»)

2. Малафіїк І. В. Дидактика новітньої школи [Текст]: навч. посіб. для студентів ВНЗ / І. В. Малафіїк. – Київ: Слово, 2015. – 630 с

3. Хрестоматія з психології та педагогіки: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів непедагогічного профілю традиційної та дистанційної форм навчання / Сисоєва С. О., Поясок Т. Б. – Кременчук: Вид. ГШ Щербатих О.В., 2008. – 400 с.

4. Крайг Г., Бокум Д.Психология развития. — 9-е изд. — СПб.: Питер, 2005. — 940 с: ил. — (Серия «Мастера психологии»).

 

Предмет і завдання педагогіки

Термін «педагогіка» вживається в різних зна­ченнях: педагогічна наука, мистецтво виховання і навіть певний підхід до виховання («педагогіка співробітництва», «авторитарна педагогіка», «пе­дагогіка розвитку», «педагогіка невтручання» тощо). Загальновизнаним є розуміння педагогі­ки як науки про виховання.

Первісна назва педагогіки пов'язана з давньо­грецькими словами «пайдос» - дитя і «аго» - ве­сти. У дослівному перекладі «пайдагогос» озна­чає «провідник дітей». Педагогом в античній Гре­ції називали раба, який супроводжував дитину свого господаря до школи. Пізніше педагогами стали називати людей, які займалися безпосере­днім вихованням дітей, тобто спрямовували їх ду­ховний та тілесний розвиток. Від цього слова й отримала свою назву наука про виховання - пе­дагогіка. Як особлива наука педагогіка виокреми­лась із системи філософських знань лише на початку XYII століття.

Із середини XX ст. поширилася думка, що ква­ліфікованого педагогічного керівництва потребу­ють не тільки діти, але й дорослі. У зв'язку з цим у світовому педагогічному лексиконі все частіше вживають нові терміни - «андрогогіка» (від давньогрец. «андрос» - чоловік) і «антропогогіка» (від давньогрец. «антропос» - людина). Тому буде пра­вильним вважати, що сучасна педагогіка - це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут вживається у найширшому зна­ченні, включаючи навчання.

Отже, предметом педагогіки є виховання як цілеспрямований вплив на розвиток особистості вихованця, що здійснюється спе­ціально підготовленими фахівцями (педагогами).

Педагогіка - це теоретико-прикладна наука. її основними функ­ціями є:

• теоретична, яка полягає в науковому обгрунтуванні шляхів І умов ефективного впливу на розвиток особистості;

• конструктивно-технологічна (практична), яка передбачає розробку способів і засобів виховного впливу (навчальних планів, програм, підручників і посібників, педагогічних рекомендацій), но­вих методів, засобів, прийомів, форм і технологій виховання.

Реалізуючи теоретичну функцію, педагогіка вивчає виховний процес як даність, у тому вигляді, в якому він існує на даний час. Здійснюючи конструктивно-технологічну функцію, педагогіка моделює виховний процес, зображає його таким, яким він пови­нен бути.

Педагогіка досліджує такі проблеми:

• з' ясування суті та факторів розвитку особистості, місця та ролі в них виховання;

• визначення мети виховання;

• розробка змісту виховання;

• дослідження та розробка методів і форм виховання. Джерелами розвитку педагогіки є багатовіковий практичний педагогічний досвід, закріплений у способі життя, традиціях, зви­чаях людей, народній педагогіці; філософські, суспільствознавчі, педагогічні і психологічні праці; сучасна світова і вітчизняна прак­тика виховання; дані спеціально організованих педагогічних дослі­джень; досвід педагогів-новаторів.

Виникнення і розвиток педагогіки.

Практика виховання має дуже давню історію. З'явившись на зорі людства, вона є частиною генезису людської цивілізації. Наука про виховання сформувалася значно пізніше, коли вже існували такі науки, як філософія, астрономія та багато інших.

Педагогіка, тривалий час розвиваючись в лоні філософії, лише в XVII ст. виокремлюється в самостійну науку. Такий прорив став можливим завдяки діяльності видатного чеського педагога Я.А.Коменського (1592-1670) - автора знаменитої праці «Велика дидак­тика» (1632р.), за його ж словами, «універсального мистецтва навчати усіх усього» (детальніше - за посиланням: https://studfile.net/preview/5454749/

Я.А.Коменського по праву вважають родоначальником наукової педагогіки. Найвизначнішим його досягненням є розробка цілісної педагогічної теорії та обгрунтування принципів класно-урочної си­стеми навчання: доступності, наочності, систематичності і послі­довності тощо. Такі звичні для нас поняття, як клас, урок, перерва, канікули, а також метод наочного навчання, обов'язковість музики у складі шкільних предметів вперше обґрунтував та апробував на практиці саме чеський педагог.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704)- англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена - людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями. У своїй праці «Думки про виховання» Дж.Локк приділив значну увагу психологічним осно­вам виховання, а також моральному формуванню особистості. Заперечуючи наявність вроджених якостей дітей, він порівнював дитину з «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій можна писати що завгодно, цим він стверджував велику силу виховання.

Про Жан-Жака Руссо (1712-1778), що зробив в педагогіці «ре­волюцію по-коперниковськи», говорять, що він поставив дитину в центр навчально-виховного процесу. Природовідповідне виховання - центральний пункт педагогічної програми Руссо. «Що стосується прийнятої мною системи...вона є не що інше, як слідування самій природі...». Мистецтво вихователя, на думку Ж.-Ж.Руссо, полягає в тому, щоб даючи дитині те чи інше завдання, не нав'язувати їй своєї волі.

Французький педагог відкрив людству дорогу до чутливості, почуття, пристрасті, вимагаючи, щоб вони набули рівних прав з розумом. Слідом за Ж.-Ж.Руссо цим шляхом пішли багато педагогів, сповнених рішучості планувати свою роботу виходячи з примата любові, довіри й цілісного сприйняття життя: від Ф.Фребеля (1782-1852) і Я.Корчака (1878 — 1942) за допомогою експериментів, спрямованих на створення «життєвого простору» для дитини, аж до сучасних педагогів, що приділяють велику увагу спілкуванню.

Визначною постаттю в історії педагогіки став швейцарець И.Г.Песталоцці (1746-1827), один із основоположників сучасної педагогічної науки. Мету виховання він вбачав у розвитку людяно­сті, у гармонійному розвитку всіх сил та здібностей людини. Провівши філантропічні експерименти спочатку в Нейгофі (1780 p.), а потім у Станці (1799 p.), Песталоцці відмовився від розуміння виховання як відтворення ідеального чи реального світу; вихован­ня він розглядає як діяльність, що дозволяє кожному усвідомити свої індивідуальні особливості і «зробити себе своїм власним творін­ням».

Цю істину (або іншими словами «принцип Песталоцці») можна сформулювати так: навчання має сенс постільки, поскільки забез­печує розмежування між загальними законами розвитку природи людини за трьома напрямками - розуму, серця і руки - та способа­ми застосування цих законів, особливо в практичних ситуаціях і в боротьбі з труднощами повсякденного життя.

Й.-Ф.Гербарта (1776-1841) по праву вважають основополож­ником так званого традиційного підходу в педагогіці. Чи не впер­ше, спробувавши створити «наукову систему педагогіки», він прагнув вибудувати її на засадах етики та психології.

Серед когорти вітчизняних педагогів особливе місце в історії педагогіки посідає постать К.Д. Ушинського (1824-1870/71). Осно­вні ідеї педагогіки Ушинського такі: народність, мова, наука, праця. Принцип народності вчений розуміє як збереження своєрідності кожного народу в міжнародному контексті, рідна мова - як інструмент пізнання, наука - як основа мистецтва, праця - як джерело щастя.

Основним положенням педагогічної системи К.Д.Ушинського є опора на науку як метод. Педагогіку він розглядав як мистецтво, що, однак, не може ґрунтуватися лише на спостереженнях і особистому досвіді педагога, а повинно виходити з об'єктивних даних наукової психології, фізіології й інших наук, які розкривають закони розвитку дитини. Мистецтво виховання Ушинський порівнював з роботою лікаря, який, якщо він не знахар, зобов'яза­ний знати анатомію й інші науки про людину.

Американський філософ, педагог Дж. Дьюї (1859 -1952) пере­осмислив і доповнив новий напрямок ліберального руху, який отримав назву «прогресивного» або «нового виховання». У 1895 р. Дьюї у м. Чікаго відкрив власну експериментальну школу, особливістю якої були практичні заняття, що втілювали концепцію «навчання через діяльність». Основними принципами його педагогічної системи стали:

• врахування інтересів учнів;

• навчання через діяльність;

• пізнання і знання — наслідок розв'язання проблем;

• вільна творча праця і співробітництво.

Відмова від авторитарного навчання, затвердженням Дж.Дьюї, вимагає від учителя високого професіоналізму, блискучого знання свого предмета та дитячої психології, володіння практичним досвідом і методикою створення стимулів, необхідних дитині для інтеграції навчального предмета у свій постійно зростаючий до­свід.

Ще одна визначна постать новітньої педагогічної історії - віт­чизняний педагог А.С.Макаренко (1888-1939). Його педагогічний досвід пов'язаний із зародженням так званої «радянської педагогі­ки». Будучи добрим знавцем усього попереднього історико-педагогічного досвіду, Макаренко розробляє оригінальну теорію колективного виховання, основними засадами якої були: «виховання І колективі, через колектив і для колективу»; «система перспектив­них ліній», «виховання працею», «єдність вимог і поваги до особистості», «самоуправління», «дисципліна» тощо. Створені ним установи для виховання неблагополучних дітей - колонія ім. М.Горького (1920), комуна ім. Ф.Дзержинського (1928), були передовими на той час виховними закладами колективного вихо­вання і одночасно експериментальними майданчиками, де вели­кий педагог перевіряв на практиці свої новаторські ідеї. Його педа­гогічні знахідки - різновікові загони, рада командирів, самоуправ­ління, створення мажорного оптимістичного тону в житті колек­тиву та ін. не втратили свого значення і сьогодні. Детальніше – за посиланням: https://stuki-druki.com/authors/Makarenko-Anton.php

Вважаючи А.С.Макаренка своїм учителем, порадником та від­даючи належне деяким його педагогічним ідеям, наш сучасник, видатний український педагог В. О. Сухомлинський (1918-1970) мав своє оригінальне бачення проблем виховання. У педагогіці, на ду­мку В.О.Сухомлинського, не може існувати дрібних, другорядних справ. Тут усе першорядне, головне, важливе. «Що основне у вихованні? - часто запитував себе Сухомлинсь­кий і відразу ж відповідав: - Єдність процесу навчання й вихован­ня, всебічний розвиток дитини, єдність мислі і почуття...». Важли­ву увагу приділяв він вихованню в підростаючого покоління гро­мадянськості. Удосконаливши методику колективного виховання, започатковану Макаренком, Сухомлинський уводить нові поняття - «колективне духовне життя», «інтелектуальний фон класу». Глибоко і оригінально розроблені ним питання виховного впливу народних традицій, фольклору, природи.

У книзі «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинський яскраво пока­зав, що успіх роботи вихователя можливий лише за умов глибокого знання духовного життя та особливостей кожної дитини. Детальніше – за посиланням: https://mala.storinka.org/%D0%B1%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F-%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8F-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE

Педагогіка швидко прогресує, виправдовуючи своє визначення як діалектичної, мінливої науки. В останні десятиліття досягнуто суттєвих успіхів в окремих її галузях, насамперед у розробці нових технологій навчання, зокрема комп'ютерних. Намітився прогрес і в створенні більш досконалих методик виховання, технологій самоосвіти. В шкільній практиці використовуються нові наукові розробки, з'являються авторські школи. Серед знаних далеко за межами тепер вже своїх незалежних держав, згадаємо імена та ключові новаторські ідеї грузинського педагога Ш.О.Амонашвілі, який відстоює принципи гуманної педагогіки; українського вчителя В.Ф.Шаталова та його ідею інтенсифікації навчання за рахунок включення в процес засвоєння знань якомога більшої кількості асоціацій, навчання великими блоками, використання опорних конспектів; випереджаючого навчання С.М.Лисенкової (коли на уроці декілька хвилин відводиться на ознайомлення учнів з новими поняттями, які будуть вивчатися в недалекому майбутньому); санкт-петербурзького вчителя словесності Є.М.Ільїна   його людиностворюючу методику вивчення літератури; М.П.Щетиніна - автора методики «занурення» та ін.

Категорії педагогіки

Основні педагогічні поняття, що виражають наукові узагальнен­ня, прийнято називати педагогічними категоріями. До педагогіч­них категорій належать виховання, навчання, освіта. Педагогіка широко оперує також такими загальнонауковими категоріями, як соціалізація і розвиток.

Виховання - цілеспрямований і організований вплив на розви­ток особистості. У педагогіці поняття «виховання» вживається в його широкому і вузькому значеннях.

У широкому значенні виховання - це спеціально організований, цілеспрямований і керований вплив вихователя на вихованця з мстою всебічного розвитку його особистості. Тобто, під вихо­ванням у даному значенні розуміють цілісний вплив педагога на розвиток усіх сторін особистості вихованця: потреб, здібностей, почуттів, поглядів, рис характеру тощо. Поняття виховання в широкому розумінні охоплює собою два вужчих поняття: навчання і виховання у вузькому значенні.

З психологічної точки зору структура особистості не є однорід­ною. Дещо умовно тут можна виділити дві сфери: мотиваційно-ціпнісну (потреби, почуття, переконання, цінності, ідеали, риси характеру тощо) та інструментальну (знання, уміння, навички, здібності). Виховання у вузькому значенні - це цілеспрямований вплив вихователя на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери особистос­ті вихованця.

Навчання - це спеціально організована, доцільна і керована вза-смодія вчителя і учнів, спрямована на розвиток інструменталь­ної сфери особистості (знань, умінь, навичок, здібностей). Знан­ня, уміння і навички є компонентами змісту освіти.

Освіта -результат навчання, обсяг засвоєних учнем система­тизованих знань, умінь, навичок, способів мислення. Освіченою прийнято вважати людину, яка опанувала певний обсяг знань і, крім того, набула звички логічно мислити. Головний критерій осві­ченості - системність знань і мислення, яка виявляється в тому, наскільки людина здатна самостійно відновлювати відсутні ланки в системі знань за допомогою логічних міркувань.

Педагогіка широко використовує міжнаукові поняття «розвиток» і «соціалізація». Розвиток особистості - становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх факторів - біологічних, психоло­гічних, екологічних, соціальних, економічних та ін. Виховання -один із найбільш важливих, але не єдиний чинник розвитку особис­тості.

Розвиток можна розглядати і як процес становлення особисто­сті, і як результат цього процесу - деяку завершеність формування людської особистості, досягнення певного рівня зрілості.

Розвиток особистості - складний процес, який відбувається на різних рівнях: фізичному, психічному, духовному і соціальному. Соціальний розвиток особистості, її становлення як члена суспі­льства називають соціалізацією.

У педагогіці досить часто використовують термін «формуван­ня», який не має самостійного значення і залежно від контексту вжи­вається як синонім до «виховання», «розвитку» чи «соціалізації».