Рекомендована Л1тература

1. Даньшин И. Н., Разумный В. Г. Становление и развитие криминологи­ческих исследований в Украинской ССР // Проблемы правоведения: Республиканский межведомственный науч. сб. — К., 1978. — Вып. 37. - С. 90-99.

2.Данъшин И. Н., Разумный В. Г. Опыт криминологических исследований в Украинской ССР в 20-30-е годы // Проблемы правоведения: Рес­публиканский межведомственный науч. сб. — К., 1978. — Вып. 38. — С. 32-43.

3. Криминология. Исправительно-трудовое право. История юридической

науки. — М., 1977.

4. Михайленко П. П. Суды и наказания в Сечи Запорожской // Кримшальне право, кримшальний процес та кримшолопя Украши. — К., 1999. - С. 369-403.

5. Филонов А. В. Зарождение, теоретические истоки, развитие кримино­ логической науки в Украине. — Донецк, 1997.

6. Михайленко П. П. К 110-летию со дня смерти Александра Федоровича

Кистяковского // Кримшальне право, кримшальний процес та крим!-' нолопя Украши. - К., 1999. - С. 566-570.

  Глава З Методологія і методи кримінологічної науки

ф 1'. Методологія кримінологічної науки

Будь-яка наукова діяльність спрямовується на отримання або підтвердження (чи заперечення) наукових знань. Вона є реалі­зацією процесу наукового пізнання. На відміну від буденного знан­ня, що ґрунтується на відомостях, отриманих у безпосередньому спілкуванні людей, на життєвому досвіді, інтуїції та здоровому глузді, наукова діяльність є пізнанням особливого роду. Воно вирізняється теоретичними передумовами, а головне — своїми спе­цифічними методами, засобами та критеріями їхнього застосуван­ня. Якщо дуже стисло дати визначення межі, що відділяє наукову діяльність від звичайної буденної аналітики і навіть від аналітичної роботи — необхідної ланки процесу управління або яка часто супро­водить художню творчість, то можна сказати: наука починається із застосуванням наукових методів, наукових критеріїв оцінки отри­маних знань. Саме завдяки цьому наукове знання є не лише систем­ним, послідовним, а й теоретично та методично контрольованим об'єктивними науковими аргументами. Ця оцінка дає змогу науці не лише отримувати знання щодо нових фактів і результатів, а й прагнути пояснювати їх з огляду на існуючі теоретичні уявлення та ті, що вона продукує. Сукупність теоретичних передумов, методів та засобів наукового дослідження становить предмет методології науки, або методології наукового пізнання. Наведеним визначаються три основні складові методології: теоретичні передумови пізнання, його методи та засоби реалізації останніх.

Відомо, що теоретичні світоглядні основи пізнання формує філософія. Через це іноді під методологією розуміється вся філо-

89

  Глава З

софія або філософія всієї науки. Безумовно, методологія тісно пов'язана з філософією, яка створює її світоглядну основу. Проте цей факт не свідчить про збігання методології та філософії. На відміну від останньої, яка обґрунтовує можливість і зако­номірності пізнання світу, методологія викарбовує шлях пізнання, визначає його напрями, методи і засоби. Це обумовлює потребу визначити співвідношення між методологією та теорією пізнання, або гносеологією (грец. §по5І$ — пізнання, Іо§05 — поняття). Інко­ли не без підстав стверджується, що методологія — це розділ, стержневий елемент гносеології щодо шляхів і засобів наукового пізнання¹. Проте це твердження не дає підстав для ототожнення названих двох понять. Гносеологія має на меті вивчити загальні за­кономірності, принципи, ступені пізнання, які використовує мето­дологія. Разом із тим, методологія виконує свою специфічну функцію — визначає теоретичні передумови, методи та засоби на­укового пізнання. Відповідно, методологія кримінологічної науки має вирішувати зазначені функціональні завдання стосовно пізнання об'єктів, що становлять предмет кримінології як науки.

Отже, джерелами наукової методології є: 1) світоглядні посту­лати філософії щодо сутності пізнання, його меж і можливостей, абсолютності та відносності знання; 2) загальні гносеологічні закономірності, принципи, ступені пізнання; 3) логічні залежності та зв'язки, методи і способи наукового пізнання, що формує сама наука.

Оскільки методологія — це загальний для науки шлях пошуку наукового знання, а цей шлях та пошук у багатьох напрямах та відношеннях багатоваріантні, існують кілька деференціацій мето­дології. Зокрема, виділяють такі ЇЇ рівні: вищий, де виявляється загальна наукова методологія, загальна діалектична логіка, тобто загальна для науки в цілому; другий — загальна методологія для сфери наукового знання, наразі, якщо йдеться про кримінологію, для сфери наук про суспільство або суспільних наук, до яких нале­жить кримінологія; третій — методологія окремої науки, наразі кримінології. Подібним чином, але дещо в іншому ракурсі визна­чають структуру методології конкретної науки, в тому числі

¹ Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. І. М. Даньїиина. — С. 20. /

90

  Методологія і методи кримінологічної науки

кримінології, залежно від рівня узагальнення, абстрагування об'єкта наукового пізнання. За цією ознакою у методології кримі­нологічної науки виділяють загальнонаукову частину, яка сто­сується взагалі наукового підходу до пізнання будь-якого об'єкта, що становить науковий інтерес. Такі загальні підходи беруться до уваги в пізнанні конкретного об'єкта певною наукою, наразі кримі­нологією. Другу частину методології кожної науки становлять особливості методології та деталізовані стосовно галузевої належ­ності методологічні положення певної галузі, сфери наук, напри­клад суспільних наук, до яких належить і кримінологія. Третьою ланкою методології окремої науки, наразі кримінології, є вироб­лені з використанням загальнонаукової та науково-галузевої мето­дології свої, належні цій науці методологічні засади, принципи, положення, методи наукового пізнання.

З огляду на наведене, методологія кримінологічної науки скла­дається із: загальнонаукових принципів, вимог, критеріїв наукового пізнання загалом; методологічних особливостей галузі суспільних наук, до якої належить кримінологія; методологічних і методичних положень, методів, способів власного (кримінологічного) опрацю­вання, що знаходяться у діалектичному зв'язку з першими та дру­гими.

Загальні філософські світоглядні та пізнавальні засади містять такі важливі для кримінологічного пізнання питання, як визна­чення світогляду, що включає загальні переконання, принципи пізнання, ідеали, норми і цінності життєдіяльності певного суспільства, окремих соціальних груп; виявлення та співвідно­шення різних форм світогляду, зокрема світосприйняття та світо­розуміння, різних рівнів останнього, серед яких теоретичний рівень належить філософії, завдяки чому вона й становить теоре-тико-концептуальну основу методології будь-якої науки, у тому числі кримінології. До складових теоретично визначених у філо­софії методологічних засад науки в цілому і кримінології зокрема належать також: система поглядів на світ, місце у ньому людини, її ставлення до світу та суспільства; співвідношення буття, мислен­ня та свідомості, природного і суспільного (соціального), фізично­го і духовного, соціального і біологічного, необхідного і випадко­вого, можливості і дійсності, сутності і явища тощо. Особливе значення для наукової діяльності, зокрема науково-криміно­логічної, має опрацювання у філософії та подальше перетворення на матеріалістичній основі діалектичного методу, згідно з яким визначаються загальний зв'язок явищ у їх постійному розвитку, єдності та боротьби протилежностей, перехід кількісних змін у якісні, відбиття матеріального у мисленні та свідомості. Цим знач­ною мірою обумовлюються вчинки та діяльність людей, у тому числі суспільне неприйнятна та суспільне» небезпечна. Тому діалектичний метод становить основу методології будь-якої на­уки, зокрема кримінологічної.

Розглядаючи загальні філософські світоглядні та пізнавальні засади методології кримінологічної науки, ми не маємо на меті та не вважаємо завданням цього Курсу висвітлення окремих складо­вих та принципів цих засад. Проте на одному з останніх вимушені зупинитися. Мова йде про настійливе пропонування в останні півтора десятка років О. М. Костенком потреби відродження в Україні, у тому числі в правовій та кримінологічній науці та прак­тиці, ідей природного права на новій методологічній основі — на основі принципу соціального натуралізму¹. Відразу зазначимо, що автор Курсу не виступає проти того, щоб у сучасній багатоаспект-ній плюралістичній палітрі методологічних постулатів і засад на­уки, у тому числі й кримінологічної, використовувалися ідеї при­родного права, а можливо, й того їх різновиду, який називають соціальним натуралізмом. Викликає заперечення не можливість їхнього використання, а те, як їх трактує О. М. Костенко. Він стверджує, що згідно з зазначеним принципом «соціальні явища не можна розглядати за межами дії законів природи» (виділення мої. — Авт.), що «існують дві форми реальності: природна, тобто така, що відповідає законам природи», і протиправна, що не відповідає законам природи, «усі соціальні властивості людини (тобто все, чим відрізняється людина від тварини) походять (роз­виваються, утворюються) з її біологічних властивостей», «без біо­логічного не може бути соціального», «право — це соціальна фор­ма законів природи і, зокрема, природних законів суспільного

¹ Костенко О. М. Соціальний натуралізм як методологічний принцип юриспруденції і кримінології // Віси. Акад. правових наук України. — 2004. — № 4 (39). — С. 133-145.

92

  Методологія і методи кримінологічної науки

життя», а «злочин — це діяння, яке порушує закони природи, вті­лені людьми у кримінальне законодавство»¹.

Для розгорнутої дискусії з приводу наведених тверджень немає потреби. Звернемо увагу лише на трактування О. М. Костенком тих ідей природного права, на які він посилається. У наведеній ви­ще та інших публікаціях на вказану тему він звичайно посилається на відомого юриста — «натураліста» Г. Гроція щодо розуміння пра­вознавства. Вчений визнавав правознавство наукою лише тоді, ко­ли визначається «участь природи у творенні права»². «Це й не­можливо було здійснити, — цитує Г. Гроція О. М. Костенко, — інакше як... відокремивши те, що виникло внаслідок установлено­го, від того, що виникає із самої природи»³. Таким чином, за Г. Гроцієм, по-перше, природа бере участь у творенні права. По-друге, правознавство як наука має визнавати те, що встановлено людьми, і те, що виникає із самої природи, тобто право має два ви­токи: із людського творення та із природного існування. І третє: ці два різні за походженням джерела слід відокремлювати. О. М. Ко­стенко ж тлумачить Г. Гроція по-своєму: за межами законів приро­ди соціальні явища не можуть розглядатися; антитезою природно­му у реальності є протиправне, а не, скажімо, неприродне; усі соціальні властивості мають біологічне походження, а право (цілком! — Авт.) є лише соціальною формою природного змісту (інакше кажучи, не має свого соціального змісту) та ін. На нашу думку, ці та подібні висновки О. М. Костенка не випливають з на­веденого твердження Г. Гроція і є штучним поширенням змісту і значення природного у праві за рахунок недотримання межі та міри, які відокремлюють природне від соціального, тобто утворе­ного людьми, що становить соціальну практику. Наведені виснов­ки визначаються автором далі як підтвердження давньої його ідеї про те, що у витоках правопорушень, у тому числі злочинів, знахо­дяться не соціальні чинники, а прояви людської сваволі. До цієї думки ми ще повернемося під час розгляду теорії детермінації зло­чинності.

¹ Костенко О. М. Соціальний натуралізм як методологічний принцип юриспруденції і кри­ мінології // ВісІІ. Акад. правових наук України. — 2004. — № 4 (39). — С. 135-136, 139.

² Там само. — С. 133.

³                                                                                                                                                                            Гроций Гуго. О праве войпьі и мира. — М,. 1994. — С. 52.,^:

93

  Глава З

Як зазначалося, другою складовою та джерелом методології кримінологічної науки, що належить до галузі суспільних наук, є методологічні закономірності та особливості їхнього спрямуван­ня на певному історичному етапі розвитку суспільства. Серед них у сучасному українському суспільстві загально визнаються такі:

— критичне переосмислення заідеологізованих із часів пану­ вання комуністичної ідеологи методологічних основ суспільних наук, подолання матеріалістичного монізму, економічного детермінізму, вульгарно абсолютизованого протиставлення ма­ теріального ідеальному та інших догматично-формальних схем у розумінні обумовленості, сутності та прояву суспільних фено­ менів, зокрема протиправності та злочинності;

— утвердження гуманізму, пріоритету особи, людини і громадя­ нина, громадянського суспільства перед державою, забезпечення вільного користування природно властивими людині правами і свободами, їх захист від обмежень та будь-яких посягань, у тому числі розширення використання з цією метою кримінологічних засобів;

— демократизація політичної та правової системи, політичної та правозастосовчої практики, послідовне відтворення в них корінних інтересів народу України, передусім його сподівань на вільний, незалежний, всебічний розвиток на шляхах цивілізації;

— забезпечення верховенства права, його обов'язкової реаліза­ ції, насамперед через суспільну обумовленість, наукову обґрунто­ ваність, соціальну, в тому числі кримінологічну, ефективність законотворення, правової, правозастосовчої та правоохоронної системи;

— методологічне спрямування всього комплексу суспільних на­ ук, зокрема кримінологічної науки, на створення багатоаспектної і у цьому розумінні загальної «теорії демократичної трансформації і розвитку державне організованого українського суспільства»¹, співвіднесення цієї теорії та опрацьованих на її основі моделі роз­ витку країни та системи його забезпечення, у тому числі правови­ ми та кримінологічними засобами, з більш широкими «соціальни-

¹ Селівапов В. М. До проблеми розроблення концепції розвитку вітчизняної юридичної на­уки//Право України.-2001.-№ у.-с. 11.

94

  Методологія і методи кримінологічної науки

ми цілями, гуманістичними Ідеалами, етико-правовими цінностя­ми суспільства, як складного, багатовимірюваного, діалектичного і динамічного цілого»¹, визначення зазначених теоретико-програм-них та проектних розроблень як методологічної основи трансфор­маційних перетворень усіх суспільних сфер, у тому числі тих, які є предметом кримінологічної науки;

— усвідомлення методологічно визначального висновку стосов­ но того, що виконання завдань демократичного, цивілізаційного розвитку всіх суспільних сфер, передусім політичної, економічної, правової, соціально-психологічної, значно ускладнюється та галь­ мується через олігархічне поєднання влади і капіталу, підкорення суспільно-державних цілей інтересам зазначеного симбіозу, що мало особливо згубні наслідки за часів правління режиму Л. Д. Ку­ чми та обумовлює необхідність більш активного одночасного ви­ конання критичної й оновлюючої конструктивної функцій суспільними науками, у тому числі кримінологією;

— значне поглиблення розроблення методологічних проблем суспільних наук, зокрема кримінології, розгортання науково аргу­ ментованої критики поширених за умов наведеного вище режиму методологічної невизначеності, теоретичної догматики, еклекти­ ки, фальсифікації, фарисейства, некритичного запозичення зовнішніх рецептів, методів та засобів, що нібито прийняті «у всьому цивілізованому світі», а насправді не підкріплених реаль­ ною соціальною практикою та її позитивними результатами.

Згідно з названими загальними філософськими методологічни­ми засадами та закономірностями і напрямами розвитку методо­логії суспільних наук уточненню та удосконаленню підлягають методологічні і методичні положення власне кримінологічного оп­рацювання, які, як зазначалося, є третьою («внутрішньою») скла­довою методології кримінологічної науки. І в цій частині є ряд не-визначених і невирішених методологічних проблем, що підляга­ють вирішенню українською кримінологією. Про них йтиметься у § 3 цієї глави.

Тут лише є потреба зауважити, що нерідко ще методологія кри­мінологічної науки прямо ототожнюється з методологією кримі-

Селівапов В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002. — С. 371.

95

  Глава 3   і......

нологічного наукового дослідження¹. Проте для такого ототож­нення немає підстав. Воно, на нашу думку, пов'язане зі зведенням багатофункціональної наукової кримінологічної діяльності лише до її пізнавальної функції, проявом якої є кримінологічне дослі­дження. Методологія науки, наукової діяльності як теоретико-концептуальної основи пізнання визначає здебільшого і головним чином принципи, правила, методи здійснення пізнавальної функції науки. Разом із тим, методологія науки, наразі криміно­логії, створює загальну методологічну основу для здійснення й інших її функцій, зокрема політичної, ідеологічної, соціокультур-ної, освітянської, конструктивно-проективної тощо. Однак науко­ва діяльність щодо здійснення цих функцій і, відповідно, її методо­логія далеко не в усьому тотожні пізнавальній діяльності та ЇЇ ме­тодології. Методологія науки, наразі кримінології, на рівні більш високого узагальнення, переважно в частині загальних філософсь­ких світоглядних та пізнавальних засад, теоретичного визначення діалектичного методу та методологічних правил його реалізації, створює єдину методологічну основу для наукової діяльності за всіма її функціональними напрямами. Разом із тим, реалізація кожного з цих напрямів, спираючись на зазначену єдину методо­логічну основу науки, вимагає опрацювання та використання ме­тодологічних та методичних положень, специфічних саме для цьо­го функціонального напряму наукової діяльності. Особливе поло­ження серед них, у тому числі й щодо методологічної ролі, займає пізнавальна наукова діяльність. Вона, як відомо, має різні стадії, починаючи від початкового вивчення та аналізу ознак свого пред­мета, емпіричних знань щодо нього і аж до визначення його уза­гальнених абстракцій та теоретичних закономірностей. Теоретичні знання, у тому числі із загальної теорії кримінології та її окремих теорій, вчень, категоріальних закономірностей, понятійних визна­чень, а також емпірична інформація, здобуті в процесі здійснення пізнавальної функції наукової діяльності, стають надбанням кримінологічної науки в цілому та водночас теоретичним фунда­ментом і особливо емпіричним підґрунтям для здійснення інших

гадаІт частина: Підруч.: У 2 кп. / За заг. ред. О. М. Джужи. - Кп. 1. -С. 11-12; Кальмаи А. Г., Христич Й. А. Словарь кримимологичсских й статистичсских тср-минов. — Харьков, 2001. — С. 49.

96

  Методологія і методи кримінологічної науки

функцій кримінологічної науки. Діяльність щодо них у цьому ви­падку посередньо користується методологічними положеннями пізнавальної діяльності, що реалізовані у здобутих нею теоретич­них і емпіричних знаннях. Разом із тим, реалізація цих знань за напрямами, що відповідають іншим функціям кримінологічної науки, потребує додаткового визначення відповідних методо­логічних та методичних положень, форм, методів, засобів їхнього здійснення. На цих напрямах стає зрозумілою обмеженість зве­дення методології науки, наразі кримінології, лише до методології пізнання та необхідність більш широкого її визначення як методо­логії наукової діяльності, один із напрямів якої — пізнавальний. Наприклад, завдяки методології пізнання, шляхом відповідного дослідження визначаються положення теорії запобігання злочин­ності, прикладні висновки та рекомендації щодо їхнього застосу­вання. Однак реалізація цих положень і рекомендацій, організація на їхній основі діяльності з запровадження зазначених наукових розроблень у практику потребує також певного методологічного та методичного забезпечення, яке становить частку методології кримінологічної науки.

Навіть у межах здійснення однієї, скажімо, пізнавальної функ­ції кримінологічної науки, різні її форми, приміром дослідницька та прогностична, вирізняються не лише застосовуваними метода­ми і методиками, а й взагалі науковою методологією у межах, зви­чайно, методології кримінологічної науки. Відмінності методо­логії та методів наукового кримінологічного прогнозування роз­глядатимуться у відповідних главах Курсу.

$ 2. Методи кримінологічної науки

Центральне місце у будь-якій науковій методології, у тому числі методології кримінологічної науки, посідають методи науко­вого пізнання. Визначення методів пізнання — одна з неодмінних умов виокремлення науки як самостійної системи наукових знань, свідчення достатнього розвитку її теорії, зокрема теоретичного обґрунтування напрямів і способів набуття нових знань цієї науки. Вчення про методи науки — складова її теорії. Між ними існує органічний взаємозв'язок. Розвиток теорії веде до розширення та удосконалення методів пізнання. Застосування останніх та отри-

4 7-223                                       97

  Глава З

мання у такий спосіб наукового результату — засіб і свідчення по­дальшого розвитку теорії, у тому числі її методологічної складової. Належність методу до теорії визначає зміст і межі його поняття. Метод — це елемент твори, результат теоретичного обґрунтуван­ня способу пізнання, який звернутий до потреб дослідження, проте не є елементом останнього у прямому розумінні. Метод визначає доктринальні засади і спосіб здобуття наукових знань, але не є інструментом цього процесу. Реалізація методу пізнання, його теоретичних положень здійснюється через розроблення та застосу­вання певних операційних інструментів, здебільшого методик, які належать до технології дослідження. Останні ґрунтуються на тео­ретичних положеннях, вимогах і критеріях методу. Наприклад, соціологічний метод опитування реалізується через методики ан­кетування, проведення інтерв'ю, отримання експертних оцінок тощо. Іноді, у тому числі у кримінології, теоретична належність методу не враховується, його сутність і поняття змістовно і термінологічне трактуються занадто широко, охоплюючи техно­логію та техніку застосування методу, конкретні прийоми, засоби, що використовують під час збирання, обробки, аналізу дослідниць­кої інформації¹. При цьому змішуються поняття методу і методики, стверджується, що метод «полягає в діях дослідника, спрямованих на оволодіння інформацією... Методика — поняття, яким визна­чається сукупність методів»². Разом із тим, у методології суспільних наук у цілому та у методології правознавства зокрема чітко розрізняють методи пізнання і техніку їх реалізації через відповідні методики, процедури, операції³. Інша річ, що методика дослідження не може бути розроблена поза використанням методу, який вона реалізує. Більше того, пізнавальні можливості методики визначаються та обумовлені вимогами, принципами, умовами ме­тоду. Співвідношення та взаємозв'язок між методологією, метода­ми пізнання і методиками дослідження чітко та образно визначив в одній з останніх праць відомий російський кримінолог Г. А. Аване-сов. Між методологією, з одного боку, та методикою і технікою

¹ Кальман А. Г., Христич Й. А. Зазнач, праця. — С. 48.

² Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. і. М. Даньшипа. — С. 21.

³ Проблеми методологам й методики правовсдспия. — М., 1974. — С. 28-31.

98

  Методологія і методи кримінологічної науки

дослідження, з другого, — пише він, — завжди існує тісний взаємозв'язок, зокрема через методи наукового дослідження. «Ме­тоди виступають тут як сполучна ланка»¹.

Наведене обумовлено не лише теоретичними та методологічни­ми міркуваннями. Наукова практика, фахівці, що безпосередньо проводять дослідження, завжди розрізняють методи пізнання та його інструменти, у тому числі методики, процедури, операції за­стосування методів, які мають розроблятися для потреб певного дослідницького завдання. Останні буде розглянуто у главі 3 Кни­ги 3 Курсу.

Методи наукового пізнання будь-якої науки, у тому числі кри­мінології, складаються з чотирьох основних частин: 1) методи, що безпосередньо випливають із філософського діалектичного ме­тоду як загального методу пізнання; 2) загальнонаукові методи, якими користується будь-яка наука, вони є складовою і продуктом розвитку теорії наукового пізнання; 3) методи інших наук, що ви­користовуються однією наукою при пізнанні у своїх цілях об'єктів, які належать до предмета інших наук, але частково, у певному ра­курсі є предметом пізнання й цієї науки; 4) методи певної науки, які є результатом і частиною розвитку її власної теорії (теорій).

До методичних положень (методів), що безпосередньо випли­вають із загального діалектичного методу пізнання, належать фі­лософські закони: розвитку та взаємозв'язку явищ, процесів, про­явів життєдіяльності у природі та суспільстві; єдності та боротьби протилежностей як рушійні сили передумов та стимулів розвитку, переходу кількісних змін у якісні, заперечення тощо, а також кате­горії: причини і наслідку; загального, особливого та одиничного; необхідного і випадкового; змісту і форми та ін. На основі цих за­конів та категорій філософії, передусім пов'язаних із діалектич­ним методом, опрацьовуються теоретичні підвалини інших ме­тодів наукового пізнання.

Загальнонаукові методи стали надбанням розвитку науки про­тягом історії людства, передусім наукової теорії і практики. Згідно з останніми джерелами ці методи часто поділяють на теоретичні та емпіричні.

' Криминология: Учсб. / Под рсд. Г. А. Аванссова. — М, 2005. — 3-є изд. — С. 100.

99

  Глава З

Теоретичні загальнонаукові методи є безпосереднім результа­том розвитку теорії наукового пізнання та інших наукознавчих теорій, які містять, як відомо, систему основних ідей, закономірно­стей у певній галузі знань, наразі у сфері пізнання. До загальнона-укових теоретичних методів належать: синтез та аналіз; наукове абстрагування та перехід від абстрактного до конкретного, логічний метод; методи гіпотез, порівняння, історизму, системно-структурний метод.

Синтез (грец. $упїИе8І$ — складання, поєднання) — це метод складання, об'єднання складових елементів, ознак, проявів об'єкта в єдине ціле. Синтез, що зберігає індивідуальні властивості об'єднаних об'єктів, утворює їх сукупність. Злиття при синтезі індивідуальних властивостей та утворення на їх основі нової якості має назву інтегрування. Результатом синтезу може бути утворення типу, системного об'єднання тощо. Застосування згада­них синтезованих утворень як методів кримінології буде розгля­нуто у відповідних главах Курсу.

Аналіз (грец. апаїузіз — розкладання, роз'єднання) — це метод, протилежний синтезу, що полягає у мисленнєвому або реальному роз'єднанні єдиного цілого на його складові елементи. У більш ширшому значенні поняття аналізу є синонімом дослідження. У кримінології за методом аналізу відбувається значна частина пізнавальної діяльності, про що йдеться у відповідних частинах Курсу. Організації практичного проведення власне криміноло­гічного аналізу за його певними різновидами присвячено главу 2 Книги 3 Курсу.

Абстрагування (лат. аЬіїгасііо — відвернення) — це метод пізнання, що ґрунтується на мисленнєвому виділенні сутності, ос­новних властивостей та якостей предмета з відносним залишен­ням поза увагою інших, несуттєвих властивостей ознак, зв'язків тощо. Результатом абстрагування є абстракція. Наукова абст­ракція — штучна, умисне утворена не через недостатність знання, а з метою відволіктися (абстрагуватися) від другорядного, явищ-ного, несуттєвого. Основними видами наукової абстракції є: ізолююча, що виокремлює пізнавальний предмет із деякої цілісності; узагальнююча, яка створює узагальнене уявлення про нього; ідеалізація, що замінює реальне явище його ідеалізованою

100

  Методологія і методи кримінологічної науки

схемою. Різновидом абстрагування й разом із тим самостійним ме­тодом є моделювання, продуктом якого є не сам предмет з усіма ознаками та зв'язками, а його певним чином абстрагована модель. Протилежним поняттю абстрактного є поняття конкретного.

Сходження від абстрактного до конкретного — метод пізнання об'єкта, що полягає у переході від абстрактного знання про нього до більш повного, конкретного уявлення про його властивості, прояви, ознаки, функції. Цей метод відтворює загальний діалек­тичний закон розвитку пізнання дійсності.

Логічний метод у вузькому розумінні є основним методом логіки, яка містить сукупність теорій щодо визначення законів та способів доведення і спростування. Цей метод пізнання ґрун­тується на законах виключення протиріч між судженнями. Нове дійсне судження не може суперечити іншим судженням, до­стовірність яких не викликає сумніву. Через свою раціональність та універсальність логічний метод перетворився із вузьконалеж-ного логіці у загальнонауковий. Він має багато розгалужень у за­стосуванні. Одним із найбільш універсальних є метод логічної відповідності теоретичних положень і висновків логіці реальних відносин, подій, дійсності. Логічний метод широко застосовується у суспільних науках, у тому числі у кримінології, що, як правило, відчувають дефіцит або складність здобуття належного обсягу емпіричного знання, недостатність якого компенсується логічним мисленням. Зокрема, це відбувається під час перевірки наукових гіпотез, проведенні соціального експерименту тощо.

Загальнонауковим є метод висунення та перевірки гіпотези. У буквальному розумінні гіпотеза (грец. НуроіНеш — підстава, припущення) — це побудоване на припущенні судження про не до­сить відоме явище, його походження та розвиток. Наукова гіпотеза є методом розвитку наукового знання: від узагальнення осмислен­ня наявного теоретичного знання до логічного продовження його розвитку у сфері, знання про закономірності якої на цей час є недо­статнім. Головними умовами застосування методу гіпотези є до­стовірність, повнота наявного теоретичного знання, достатня обізнаність дослідника і його фахова кваліфікація щодо логічного передбачення можливого розвитку або застосування цього знання У разі недостатності інформації. Про застосування методу гіпотези

101

  Глава З

у кримінологічному дослідженні докладніше йдеться у главі 3 Кни­ги 3 Курсу.

Порівняння є одним із найпоширеніших загальнонаукових ме­тодів. Він заснований на тому безспірному положенні, що пізнан­ня певного предмета — це визначення його ознак, властивостей, якостей, якими він відрізняється від інших предметів. Визначення вказаних відмінностей досягається значною мірою за допомогою методу порівняння, який має багато різновидів, обумовлених потребами певної науки, вирішення наукової проблеми в різних суспільних сферах, галузях людської життєдіяльності. Одним із різновидів методу порівняння є метод контрольної групи. Він полягає у паралельному вивченні двох груп об'єктів, що розрізня­ються певною ознакою. Одна з груп (експериментальна) характе­ризується наявністю цієї ознаки, скажімо, при вивченні особи злочинця — наявністю незнятої чи непогашеної судимості, друга (контрольна) — її відсутністю. Вивчення та порівняння всіх інших ознак осіб обох груп дає уявлення про те, як вони змінюються залежно від наявності судимості.

Метод порівняння широко застосовується у кримінології, у то­му числі з метою отримання адекватного уявлення щодо злочин­ності, її проявів, причин і умов, особи злочинця тощо, про що йдеться у відповідних главах Курсу. Організація та методика по­рівняльного кримінологічного аналізу окремо висвітлюється у главі 2 Книги 3 Курсу.

Широко застосовується всіма науками, зокрема кримінологією, метод історизму. Цей метод широко відомий із давніх-давен. Ще древні говорили: «Щоб пізнати нинішнє, нове, треба стати на плечі своїх попередників», тобто оволодіти їхніми знаннями. Не випад­ково й у цьому Курсі розгляду сучасних проблем української кримінології передує глава щодо її історії. Метод історизму стосовно пізнання певного предмета полягає у вивченні минулого наукового знання щодо нього, його порівнянні з нинішнім уявлен­ням про нього, визначенні нез'ясованих, недостатньо аргументова­них або зовсім недосліджених проблем, на підставі чого отриму­ються судження стосовно обсягу завдань, можливостей їхнього пізнання та розв'язання. Розвиток наукового знання в історично­му вимірі відбувається за різних суспільних та соціальних умов,

102

  Методологія і методи кримінологічної науки

які чинять помітний, а інколи й вирішальний вплив на розвиток І можливості науки. Згадаємо лише розгром кримінології у Радянському Союзі за сталінських часів. Тому під час застосуван­ня методу історизму, особливо у суспільних науках, мають врахо­вуватися суспільно-політичні умови історичного розвитку науки. Через це науковий метод історизму фактично є методом суспіль­но-історичного (історико-порівняльного) пізнання науки і проблем, які є її предметом.

Системно-структурний метод є порівняно новим, одним із найбільш продуктивних здобутків наукової методології, результа­том розвитку її аналітичних методів пізнання складних, головним чином суспільних, явищ і процесів через їхнє системне бачення. Останнє ґрунтується на системному підході, який становить нині один із головних напрямів методології наукового пізнання та соціальної діяльності на основі розгляду їхніх об'єктів як систем­них утворень, систем. Теорія систем, розроблення якої припадає на середину XX ст. і пов'язується з іменами австрійського вченого Людвіга фон Берталанфі та російського науковця О. І. Уємова, орієнтує пізнання на розкриття цілісності об'єкта, виявлення у ньому, в його структурі різноманітних типів відносин, зв'язку, взає­мозв'язку і залежності, зведення їх у цілісну картину, що характе­ризується системністю, тобто змістовно-органічною єдністю. Науковій методології до обґрунтування системного підходу був відомий метод структурного аналізу об'єкта, спрямований на ви­явлення його елементів у такій структуризації, що забезпечує цілісність об'єкта, стійкість, сталість за умов зовнішніх та внут­рішніх змін. Доповнення структурного підходу системним дало змогу опрацювати системно-структурний метод як універсальний спосіб пізнання складних об'єктів, передусім суспільства, соціаль­них проявів, щодо яких застосування методів аналізу, абстракції, моделювання, логічного мислення тощо виявляється недостатнім для розкриття їхнього багатовимірного та різнообумовленого феномену, глибинних основ детермінації, функціонування, соціальної активності тощо.

Завдяки тому, що системно-структурний метод забезпечує більш повне і глибоке пізнання зазначених властивостей та якос­тей об'єкта, він отримав широке поширення у багатьох соціальних,

103

  Глава З

природничих, технічних науках. Доцільним та перспективним вия­вилося його застосування і в кримінології, передусім щодо аналізу злочинності, її причин і умов, особи злочинця, опрацювання теорії і практики запобігання злочинним проявам, про що йтиметься у відповідних главах Курсу. Разом із тим, слід зазначити, що через на­укову привабливість, цінність і, так би мовити, «модність» систем­но-структурного методу посилання на його застосування можна нерідко зустріти в дослідженнях, де далі визначення структури предмета справа не пішла, системні зв'язки, залежності, навіть сис­темоутворюючі, залишилися нерозкритими, а можливості саме сучасного системного підходу — невикористаними.

Як зазначалося, другу частину загальнонаукових методів пізнання становлять емпіричні (грец. етреігіа — досвід) методи. Вони ґрунтуються на пізнанні та використанні досвіду. Серед них найбільш поширеним є метод спостереження. Він визначає спосіб цілеспрямованого сприйняття дійсності, що обумовлюється ме­тою та завданнями діяльності, у процесі якої виникає потреба в спостереженні. Його різновидом є спостереження, що застосо­вується у науковій діяльності, у тому числі з метою наукового пізнання. Саме його називають загальнонауковим методом спос­тереження. Наукове спостереження, як і його метод, на відміну від інших способів спостереження (художнього, творчого, побутового тощо), визначається певними умовами та вимогами. Основною се­ред них є вимога забезпечення об'єктивності, тобто можливості контролю отриманих відомостей через повторне спостереження або інший метод пізнання, наприклад через експеримент, пе­ревірку гіпотези тощо. Головне завдання наукового спостережен­ня — найбільш адекватно відтворити емпіричний факт (сукуп­ність аналогічних фактів) з метою його безпосереднього або через інтерпретацію використання як наукового аргументу для підтвер­дження чи спростування тієї чи іншої наукової ідеї, положення, гіпотези тощо.

Адекватність відтворення емпіричного факту у сучасний період забезпечується дотриманням певних умов, визначених наукою інформатикою. Наукове спостереження має ряд диференціацій. Зокрема, розділяють спостереження: безпосереднє (з використан­ням лише природних органів сприйняття людиною навколишньо-

104

  Методологія і методи кримінологічної науки

го світу) та посереднє (із використанням спеціальних пристроїв); суцільне (з охопленням усієї кількості об'єктів пізнання) та вибіркове (стосується лише частини певним чином відібраних об'єктів); довільне та стандартизоване за визначеною схемою; зви­чайне (пасивне, зовнішнє відтворення факту) та включене (із введенням суб'єкта спостереження «усередину» відносин та умов, у яких функціонує емпіричний факт). Про відмінності та застосування окремих різновидів спостереження стосовно кримінологічної інформації йдеться у главі 1 Книги 3 Курсу. Спос­тереження будь-якого виду має відбуватися лише на законних підставах. Варто нагадати, що Конституція України (ст. 32) не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини.

Оскільки злочинність становить загрозу національній безпеці, збирання кримінологічної інформації про неї та осіб, які вчинили злочин або стосовно яких є висока ймовірність його вчинення, на нашу думку, не підпадає під обмеження, визначені ст. 32 Консти­туції України. Проте, безумовно, збирання інформації можливе лише із дотриманням вимог закону та норм суспільної моралі. Детальніше про це йтиметься у главі 8 Книги 1 та главі 1 Книги З Курсу.

До загальнонаукових емпіричних методів належить і метод експерименту (лат. ехрегітепШт — дослід, випробування). Він по­лягає у тому, що пізнання емпіричного факту здійснюється через дослідне відтворення відносин та умов його функціонування. При цьому, як правило, майже всі чи більшість із них зберігаються у ре­альному виявленні, а одна, значення якої експериментально пе­ревіряється, змінюється. Пізнання полягає у визначенні зміни емпіричного факту за умови експериментальної зміни зазначеної умови. Соціальний експеримент, різновидом якого є криміно­логічний експеримент, може застосовуватися лише з позитивною метою, у межах закону та суспільної моралі і з виключенням пору­шення прав, свобод і законних інтересів громадян. Слід зазначити, Що в умовах реальної дійсності застосування цього методу для потреб соціального експерименту, включаючи кримінологічний,

105

  Глава 3.;   ..;. ., •.> ..,.-

викликає багато проблем. Вони пов'язані головним чином із труд­нощами реальної експериментальної зміни соціальних умов, чинників, що визначають кримінологічну обстановку¹.

Третю частину методів будь-якої науки, у тому числі криміно­логії, як зазначалося, складають методи інших наук. Вони викори­стовуються цією наукою під час пізнання із своєю метою об'єктів, що належать до предмету іншої науки або є спільним предметом обох наук.

У кримінології зокрема використовуються методи такої науки, як соціологія, її предметом є суспільні відносини загалом, соціаль­на організація, її структура, соціальні норми, ролі, процеси та інше, незалежно від галузі суспільних відносин, певного соціального змісту. Предметом кримінології є та частина названих об'єктів, яка має кримінологічне значення, тобто відрізняється суспільне не­прийнятним, суспільне небезпечним змістом, що обумовлює криміногенну мотивацію, виконує роль криміногенних чинників.

Соціологічні методи розкривають сутність злочинності як соціального феномену, соціально-демографічну та соціально-ро­льову характеристику осіб, які вчиняють злочини, організацію соціального контролю та соціальної профілактики антисуспільної поведінки тощо. Соціологічні методи використовуються ще й то­му, що дослідник не має змоги довгий час безпосередньо спос­терігати, а тим більше у різних місцях за об'єктами пізнання. Тому застосовуються різні відомі у соціології прийоми — методи зби­рання інформації про об'єкт дослідження не безпосередньо, а з інших джерел, найчастіше —- від інших осіб, які обізнані з ним. Усі названі обставини обумовлюють використання у кримінології соціологічних методів². Найчастіше використовують різні моди­фікації методу спостереження, а серед них метод опитування. Останнє, як і спостереження загалом, може бути суцільне і вибіркове, довільне і спрямоване (стандартизоване), безпосереднє та посереднє.

¹ Рузавин Г. Й. МетодьІ научного исследования. — М., 1974.

² Рабочая книга социолога. — М., 1976; Воронов Ю. П. МетодьІ сбора информации в социо- логическом исследовании. — М., 1974; Чурилов Н. Н. Просктирование внборочного социо- логического исследования. — К., 1986.

106

  Методологія і методи кримінологічної науки

Метод опитування реалізується через різні методики, про що докладніше йтиметься у главі 1 Книги 3 Курсу.

До соціологічних методів належить метод вивчення доку­ментів. Багато соціальних фактів, у тому числі ті, що мають кримінологічне значення, знаходять відображення у різних доку­ментах: довідках, звітах, картках, управлінських рішеннях. Для кримінолога велике значення мають кримінальні справи, матеріали про відмовлення у їх порушенні, де міститься багато інформації про злочини, обставини і мотиви їхнього вчинення, осіб, які їх вчинили.

Вивчення документів провадиться за певною схемою, іноді за програмою. Важливими вимогами до останніх є чітке передбачен­ня питань, на які потрібно знайти відповіді у документах, а також правил (форм) фіксації відповідей. Перше має забезпечити повно­ту і оптимальність пізнання, друге — можливість стандартного об­роблення та узагальнення відповідей¹. Про конкретні методики реалізації методу вивчення документів докладніше викладається у главі 1 Книги 3 Курсу.

Оскільки до предмета кримінології належать психологічний механізм обумовлення, мотивації та регуляції вчинення злочи­ну, соціально-психологічні детермінанти останнього, а також особа злочинця, суттєвою складовою якої є ЇЇ психологічна характеристика, у кримінології усе ширше використовуються методи науки психології. Серед психологічних методів у кримінології частіше застосовується психологічне спостережен­ня, коли безпосередньо спостерігаються вчинки, реакції на подразники, міміка, жести, способи та форми виразу свого Я, прийоми самозахисту, уникнення неприємності самому або за­вдання її оточуючим. Про психологічний склад особи може свідчити вибір одягу, манери поведінки, татуювання, викорис­тання атрибутики тощо. Психологічне спостереження може сполучатися із вивченням особистих документів, листів, щоден­ників, записників тощо, які вилучаються під час особистого обшуку в осіб, які вчинили злочини.

Семенов В. Е. Метод изучсния докумєнтов в социально-ІІсихологических исследовани-ях. - Л., 1983.

107

  Глава 3              _; «-І

Часто застосовується і метод психологічного тестування, коли особі ставлять спеціально визначені питання або завдання, що до­помагають визначити її психологічний склад, рівень розумового та психічного розвитку. Інколи використовується більш складна форма випробування психічного стану особи або групи осіб через застосування методу психологічного експерименту. Для його проведення фахівцем складається спеціальна програма, що перед­бачає мету, завдання та засоби здійснення, спосіб фіксації резуль­татів. Методом тривалого спостереження та ретроспективного вивчення розвитку, поведінки, психологічного складу особи на різних етапах її життя є біографічний метод. Психологічний склад осіб, які мають психічні відхилення, вивчається через застосуван­ня патопсихологічних методів. Слід підкреслити, що психологічні методи у кримінології слід застосовувати лише за участю фахівця — психолога під час спільного або паралельного дослі­дження. Опис зазначених та інших психологічних методів міститься у спеціальній психологічній літературі.

Кримінологія має справу з вивченням масовидного феномену злочинності, який охоплює значну сукупність злочинів, котру вчиняє велика кількість людей. І злочини, і злочинці мають багато різноманітних рис, ознак, що містять певну структурну упорядко­ваність, піддаються динамічній зміні. Все згадане обумовлює застосування у кримінології статистичних методів. Останні нале­жать до такої науки, як статистика (від лат. зїаіт — стан, положен­ня). Цей термін має декілька значень: це практика збирання, оброблення та аналізу числових даних щодо стану будь-яких фактів реальної, найчастіше соціальної, діяльності; сукупність таких зібраних цифрових даних; і, нарешті, наука, що розробляє теоретичні положення, у тому числі методи, які використовують­ся статистичною практикою та в процесі наукового пізнання. Відо­мо, що саме статистичні спостереження А. Кетле та інших дослідників XIX ст. стали підставою вивчення злочинності як кількісної сукупності злочинів та передбачення динамічних тенденцій цього соціального феномену. Найбільш поширеними статистичними методами, що застосовуються у кримінології, є статистичне спостереження, що включає зведення та групування статистичних даних, визначення видів і рядів розподілу їхньої

108

  Методологія і методи кримінологічної науки

чисельності, а також аналіз статистичних даних, статистичного зв'язку та залежностей між окремими кількісними та якісними ознаками. Широко застосовується у вибіркових дослідженнях ста­тистичний метод оцінки достовірності вибіркової сукупності та репрезентативності (довіри) висновків, отриманих за допомогою згаданого дослідження.

Застосування статистичних методів у кримінологічному дослідженні має три послідовні стадії. Перша — статистичне спо­стереження, яке відбувається через кількісну реєстрацію однорідних фактів (проявів) об'єкту дослідження, що потребує виявлення останніх та їх підрахунок. Через великі затрати часу, що вимагає ця процедура, остання часто замінюється використанням офіційної звітності щодо зазначених фактів, передусім вчинених злочинів та осіб, які їх вчинили. При цьому, як і під час соціологічного емпіричного спостереження, зазвичай використо­вується вибіркова сукупність. Після збирання кількісних даних відбувається друга стадія — їх зведення, групування, системне уза­гальнення. На третій стадії здійснюється статистичний (кіль­кісний) та змістовний (якісний) аналіз. При цьому використову­ються методи та конкретні процедури математичної статистики¹. Про методи, методики та процедури збирання статистичної інфор­мації в інтересах кримінологічного пізнання, у тому числі у науко­вому кримінологічному дослідженні, а також щодо методів та прийомів аналізу кримінологічної статистичної інформації детально йтиметься у главах 1-3 Книги 3 Курсу.

Таким чином, у кримінології як складові її методичного забез­печення використовуються методи соціології, психології, статис­тики, математики. У вирішенні окремих проблем запобігання зло­чинності, ресоціалізації осіб, засуджених до позбавлення волі, та в інших випадках застосовуються педагогічні, виховні, оперативно-розшукові методи і засоби, про що зазначено у відповідних главах Курсу.

Останню (четверту) частину методів наукового пізнання кож­ної науки, включаючи кримінологію, становлять методи (мето-

Паниотто В. Й., Максименко В. С. Количественньїе методьі в социологических исследова-ниях. - К., 1982.

109

  Глава З

дичні положення, принципи, прийоми), опрацьовані власне цією

наукою. Довгий час існувала думка, що кримінологія не має влас­них методів пізнання. Тому було під сумнівом її виділення як окремої самодостатньої науки. Однак з часом, через поглиблення теоретичних знань, зокрема усвідомлення того, що метод — це не частка наукової методики, а її теоретична підвалина, складова час­тина та результат розвитку теорії науки, наведені вище тверджен­ня втратили сенс. Будь-яка з теорій кримінології не лише містить комплекс концептуальних ідей щодо теоретичного розуміння того чи іншого ЇЇ предмета (злочинність або ЇЇ детермінація, обумовлю­ючий комплекс, система запобігання злочинним проявам), а й визначає тим самим методологію, методичні напрями та принципи їхнього пізнання, подальшого розвитку теоретичного й емпірично­го знання про них. Якщо, наприклад, теорія особи злочинця з'ясо­вує природу, походження та зміст останньої як тісного та складно­го поєднання соціальних, соціально-психологічних, особистісно-психологічних, біологічних, у тому числі психофізіологічних та певною мірою генетичних чинників, то тим самим вона окреслює шлях та відповідні методи пізнання цієї особи. Або, якщо теорія запобігання злочинності свідчить про необхідність спрямування запобіжного впливу щодо конкретних обставин, явищ, проявів, процесів, які виконують роль причин та умов чи інших детер­мінантів злочинного вчинку, то тим самим формується методич­ний кримінологічний принцип відповідності, наразі відповідності запобіжного заходу кримінологічному чиннику.

Отже, будь-яка невизначеність стосовно власних методів пізнан­ня кримінологічних проблем, яка справді існує, пояснюється не відсутністю таких методів, а їх неповною недостатньою спрацьо­ваністю, насамперед на теоретичному рівні, на удосконалення якої повинна спрямовуватися увага сучасної української кримінології.

£ 3. Методологічні проблеми сучасної української кримінології

Сучасний стан методологічного забезпечення кримінологічної науки та його актуальні проблеми відображені у Концепції роз­витку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст., яка бу­ла схвалена Координаційним бюро з проблем кримінології

ПО

  Методологія і методи кримінологічної науки

Академії правових наук у березні 2002 р.¹ У Концепції насамперед визначені методологічні засади доктринального бачення розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст., а саме:

— межі наукових проблем та завдання кримінології окреслю­ ються передусім сферою суспільних відносин, що охоплені її пред­ метом;

— згадані суспільні відносини розглядаються у динаміці від їхнього сучасного стану до того, якими вони прогнозуються у пев­ ний період;

— концепція розвитку кримінологічної науки повинна ґрунту­ ватися на концептуальних засадах розвитку вітчизняної юридич­ ної науки, а на більш загальному рівні — відповідати сучасним світоглядним та науково-теоретичним уявленням і моделям щодо демократичної трансформації українського суспільства в усіх його сферах, зокрема економіки, держави, права, політики, правопоряд­ ку та правоохорони;

— кримінологія має самостійно та у взаємодії з іншими наука­ ми реалізувати усі основні функції науки, у тому числі загально- пізнавальну, включаючи теоретико-методологічну і аналітичну, а також політичну, ідеологічну, соціокультурну, освітянську, прогно­ стичну, конструктивно-проектну і безпосередньо прикладну;

— прогнозовані кримінологічні процеси та явища обумовлю­ ються прогнозом дії їх соціально-економічних, політичних, правових, організаційно-управлінських, соціокультурних, морально-психологічних та інших чинників, а також перспекти­ вою розвитку суспільного, громадянського та особистісного факторів загалом;

— інформаційне відображення, наукове кримінологічне пізнан­ ня та аналіз наведених процесів і явищ повинні відповідати суча­ сним та майбутнім оптимальним теоретичним, методологічним, інформаційно-технологічним і технічним вимогам та можливос­ тям.

Концепція визначає, що наукові розробки у галузі кримінології за своєю тематикою та спрямованістю повинні бути методологічно зорієнтовані на сучасні прогресивні ідеї відповідно до того, що

¹ Інформаційний бюлетень Координаційного бюро з проблем кримінології Академії право­вих наук України. - 2002. - № 5. - С. 5.

111

  Глава 3 •..,-,                          '

цивілізаційний розвиток України можливий лише за умов демо­кратичної трансформації та формування громадянського су­спільства, де людина не декларативно, а реально постає найвищою цінністю у всіх сферах, включаючи сферу правопорядку, засоби його забезпечення, запобігання зловживанню владою державними структурами та чиновниками, а з боку громадян — своїми правами і свободами.

Сучасне методологічне забезпечення розвитку кримінологічної науки має спиратися на науково обґрунтовану модель нинішнього суспільно-політичного, економічного та іншого розвитку країни, що закріплена системою юридичних норм, вершину якої складає демократична, державницька, зорієнтована на верховенство права Конституція, а також на систему та методологічне обґрунтування спрямування і розвитку наук про державу і право та загалом суспільних наук. Наведена вихідна методологічна структура за­гальної теорії демократичної трансформації та розвитку українського суспільства має бути розміщена «зверху вниз» щодо цивілізаційного напряму трансформаційних перетворень багатьох суспільних сфер, у тому числі тих, які є предметом вивчення кримінологічної науки, а саме: правопорядок, правоохорона, за­побігання та протидія їх порушенням, насамперед найбільш суспільно небезпечним, якими є злочинні прояви.

Нинішній період в історії України, який повинен бути реально посттоталітарним, висуває на перший план завдання, у тому числі і для кримінології, приділити особливу увагу захисту інтересів, за­гальних прав та свобод людини і громадянина, протидії збережен­ню авторитарних та силових методів вирішення суспільних справ. Методологічною складовою розв'язання цього завдання є подо­лання успадкованого з тоталітарного режиму, нині нерідко маско­ваного, прагнення до вирішення кримінологічних проблем, насам­перед протидії злочинним або іншим антисуспільним проявам, силою карно-адміністративних заходів. Слід усіляко сприяти ро­зумінню необхідності переорієнтації у цьому напрямі на профілак­тично-запобіжну, у тому числі значною мірою — громадську діяльність. Такий підхід, передусім його практична реалізація, особливо у формі народного контролю, громадського осуду, глас­ності, із здобуттям Україною незалежності були з мовчазної згоди

112

  Методологія і методи кримінологічної науки

та потурання влади рішуче відкинуті як атавізми компартійного режиму, з чого найбільше задоволення мали чиновники-ко-рупціонери та казнокради. Посилаючись на значне перевантажен­ня розкриттям злочинів та переслідуванням правопорушників фактично згорнули профілактичну роботу й правоохоронні орга­ни, а діяльність громадських інституцій без уваги і спрямування з боку державних структур та без їхньої матеріальної підтримки ста­ла розрізненою та безпомічною.

Методологічне значення має усвідомлення того, що виконання завдань забезпечення правоохорони, правосуддя, правозахисту за нових умов значно ускладнюється проявами олігархічного поєднання влади та капіталу, спробами підкорення правоохорон­ної діяльності та судочинства його інтересам. Найбільшу загрозу становить поширення фактів, а згодом і тенденцій вибіркового за­стосування або безпідставного незастосування кримінально-пра­вових та процесуальних засобів, справжніми мотивами якого є партійно-політична або кланова належність.

Серед настановчих засад кримінологічних досліджень мають знайти відображення сучасні методологічні ідеї та положення що­до взаємодії матеріального та духовного, економічних, соціально-політичних і морально-психологічних цінностей, соціальних та індивідуально-особистісних чинників поведінки і діяльності, включаючи злочинну. При цьому мають вивчатися та враховува­тися надбання та досвід світової кримінології, різних вітчизняних та зарубіжних шкіл і течій. Кримінологія та юридична наука зага­лом повинні значно сприяти тому, щоб серед головних критеріїв цивілізованості та демократичності трансформаційних процесів в Україні чільне місце посіли правові цінності та задоволення людини станом правопорядку і правоохорони, законністю засобів і методів їхнього забезпечення, захищеністю громадян від протиправних по­сягань, перевищення владних повноважень і свавілля з боку держав­них структур.

Слід зробити наголос саме на пріоритетності правових ціннос­тей та їх повну реалізацію, що є постійно діючою домінантою пра­вової держави, а не політичних орієнтацій та інтересів, які мають властивість змінюватися і навіть переорієнтовуватися залежно від внутрішньої або зовнішньої кон'юнктури.

113

  Глава З

Викладені методологічні положення мають знаходити своє відображення у визначенні та дослідженні ключових проблем кримінологічної науки та правозастосовчої практики, з якими во­ни вступили у XXI ст. і які концептуально визначатимуть найбільш актуальні напрями наукової та правоохоронної діяль­ності у наступний період.

Першою такою проблемою у Концепції розвитку кримінологіч­ної науки визнається отримання науково обґрунтованого уявлення про стан та динаміку злочинності в Україні, результативність ре­агування системи кримінальної юстиції на злочинні прояви та пов'язані з ними порушення конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян. Нинішнє уявлення про згадані явища та про­цеси з огляду на кримінологічні закономірності є досить супереч­ливим. Незважаючи на те, що основні кримінологічні чинники не піддавалися будь-яким радикальним змінам, статистика право­охоронних органів протягом багатьох років засвідчувала стабільну тенденцію скорочення злочинності. Зокрема, відомі кримінологам чинники, які завжди обумовлювали зростання майнової та корис­ливої злочинності, що становить переважну питому вагу злочин­ності загалом, у зазначені роки в Україні мали несприятливі показ­ники та вкрай негативну тенденцію. Але за даними статистики майже всі майнові злочини скорочувалися. За останні 10-20 років небажані зміни відбулися й стосовно деяких детермінантів зло­чинності. Значно скоротилася підтримка держави в освітньо-куль­турному розвитку дітей та молоді, а також спрямованому форму­ванні суспільне доцільних морально-етичних цінностей. Занедба­на система соціальної профілактики та громадського контролю за злочинністю. Не відповідає дійсним потребам стан нагляду за дотриманням законності, насамперед щодо вибіркового застосу­вання кримінально-правових та кримінально-процесуальних за­собів.

Зазначені недоліки та негаразди мали негативно вплинути на стан не лише майнової, а й насильницької та іншої злочинності, сприяти зростанню її показників. Проте, як не дивно, статистика цього не відбивала.

Другою актуальною проблемою для кримінологічного розроб­лення є з'ясування дійсної сутності організованої злочинності, роз-

114

  Методологія і методи кримінологічної науки

криття змісту останньої як організованої злочинної діяльності, визначення її реальних розмірів, обумовлюючих чинників, стратегії запобігання та протидії злочинності засобами правоохоронних ор­ганів, передусім їх спеціальними підрозділами по боротьбі з ор­ганізованою злочинністю.

Офіційні статистичні дані створюють уявлення про масштабну активну боротьбу з організованою злочинністю. Щороку реєстру­ють 700-800 організованих злочинних угруповань, 6-7 тис. вчине­них ними злочинів, 3-4 тис. осіб, які вчинили злочини у складі цих угруповань. Значення наведених показників в Україні за пере­рахунком на кількість населення помітно перевищують аналогічні значення інших європейських держав, а деяких — на кілька по­рядків.

Проте результати проведених кримінологічних досліджень що­до структури, динаміки та змісту злочинності організованих угру­повань значно змінюють уявлення щодо стану боротьби з орга­нізованою злочинністю. Простежуються тенденції спрямування протидії не у сферу економіки, а щодо загальнокримінальної злочинності; виявлення у ній організованих форм не найбільш не­безпечних злочинів, а переважно групових крадіжок без дійсних ознак організованості; зарахування до розряду організованих значної кількості малозначних кримінальних проявів. Усупереч світовій практиці серед груп, зарахованих до розряду організова­них, лише 3-3,5 % використовували корупційні зв'язки, що ставить під сумнів віднесення до цього розряду більшості груп, зареєстрованих як організовані.

Основними причинами такого явища, поряд з недоліками зако­нодавства, правоохоронної практики, зацікавленістю лідерів організованих злочинних угрупувань, передусім в економіці, у збереженні зазначеної викривленості та невизначеності, є суттєві недоліки у науковому методологічному забезпеченні боротьби з організованою злочинністю. Наукові дослідження з цієї тематики, як правило, носять описовий характер, не містять критичного аналізу чинного законодавства та існуючої правоохоронної прак­тики, творчого розроблення нових підходів до зазначеної пробле­ми через визначення змістовних ознак організованої злочинної Діяльності, що загалом свідчить про суттєві методологічні прора-

115

  Глава 3                                      '

хунки у відповідних розділах кримінології та науки кримінально­го права¹.

Потребує розгляду у методологічному ракурсі ще одна близька до зазначеної вище проблема — розкриття системного зв'язку ор­ганізованої злочинної діяльності з великомасштабною корупцією та «відмиванням» коштів, отриманих злочинним шляхом. Насамперед потрібно визначити на теоретичному і прикладному рівнях струк­туру та механізми зв'язку «всередині» цього «зловісного трикут­ника». Основними серед них є:

1) спрямування організованої злочинної діяльності, її злочин­ ного промислу за такими галузевими, територіальними, еко­ номічними орієнтирами, де об'єктивно існує можливість отримати максимальні прибутки та кошти;

2) використання корупційних взаємозв'язків, як правило висо- корівневих та великомасштабних, для отримання можливості «про­ никнення» за згаданими орієнтирами та здобуття максимальних прибутків передусім легальним шляхом через допущення до прива­ тизації, привласнення, управління, експлуатації державної влас­ ності в інший спосіб, бюджетних коштів, забезпечення пільгового та іншого позаконкурентного становища у ринкових відносинах; укоріненню корупційної «вершини трикутника» сприяє те, що вка­ зані дії та відносини відповідних установ влади та високих поса­ довців, незважаючи на їхню явну суперечливість загальнодержав­ ним інтересам, суспільну небезпечність та виняткову шкідливість для