Сюжет розгортається двома основними лініями

Заняття № 9

Лекція № 17

Тема:  «Розвиток драматургії (1920–1930 рр.). «Березіль» Леся Курбаса. П’єси

       В. Винниченка, М. Куліша, І. Дніпровського, І. Кочерги, Я. Мамонтова

       на перетині традицій «корифеїв», зарубіжної класики і модерної драма-

       тургії. Іван Кочерга «Свіччине весілля». Розповідь про письменника.

       Драматургічна майстерність автора у створенні характерів. Сценічне

       втілення».

 

Мета:

дізнатися про життєвий і творчий шлях драматурга Івана Кочерги; про особливості розвитку драматургії та театру 1920-х років; про театр «Березіль»; про творчу діяльність Леся Курбаса; про драматургічну майстерність Івана Кочерги щодо створення характерів; про основний конфлікт твору; про поняття «драматична поема»; про мову твору; про значення символічних образів;

навчитися орієнтуватися в допоміжних матеріалах; проводити аналогії з іншими явищами культури; визначати жанрово-стильові особливості драматичного твору; визначати та коментувати проблеми, порушені в поемі; визначати основний конфлікт твору; пояснювати значення символічних образів; характеризувати образи дійових осіб; визначати художні засоби виразності у творі; висловлювати власні думки;        

зрозуміти особливості розвитку драматургії та театру 1920-х років ХХ століття; художні особливості драматургії Івана Кочерги; зміст драматичної поеми; проблеми, порушені в поемі; характери та поведінку дійових осіб; стильові особливості твору; композицію твору; значення художніх засобів виразності; значення використаних у творі слів; зміст поняття «драматична поема».

Задачі:

¾ поглибити знання про театр «Березіль» Леся Курбаса;

¾ узагальнити знання про Івана Кочергу;

¾ розглянути зміст драми «Свіччине весілля»;

¾ проаналізувати драматургічну майстерність автора у створенні характерів і їх сценічне втілення.

 

План

 

1. Розвиток драматургії (1920–1930 рр.).

2. «Березіль» Леся Курбаса.           

3. Огляд життя і творчості Івана Кочерги.

4. Драматична поема «Свіччине весілля» Івана Кочерги.

5. Новаторство у творчості митця.

 

І помилки робив я неминучі,

і сто разів зривався я із кручі,

завжди мене мій рятував народ.

І. Кочерга

 

РОЗВИТОК ДРАМАТУРГІЇ (1920–1930 РР.)

 

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала

незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання.

    На початку 20-х років ХХ століття театр стає важливим чинником культурного будівництва: діяло 74 професійні та численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 – 1920 роках в Україні функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського, «Молодий театр» Леся Курбаса, Державний театр імені Тараса Шевченка, Новий український драматичний театр імені Івана Франка тощо. 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, що проводив культурно-громадську роботу. У 1926 році «Березіль» перевели до Харкова.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті стало присвоєння 1924 року славетній актрисі Марії Заньковецькій почесного звання «Народна артистка України».

Професійний театр розвивався у двох напрямках.

Режисер Гнат Юра(1888-1966 рр.), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи.

Натомість режисер Лесь Курбас(1887-1937 рр.) постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, в якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою як компонентом драматичної дії. Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п’єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Газ» Кайзера тощо.

Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»).

Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним.

Мирослав Ірчан (1897-1937 рр.) у річищі експресіонізму написав найкращу

свою п’єсу «Родина щіткарів» (1923 р.).

 

 «БЕРЕЗІЛЬ» ЛЕСЯ КУРБАСА

 

Лесь Курбас був засновником філософського (1926–1933) театру в Україні.

Він виник як мистецьке об’єднання навколо групи акторів колишнього «Молодого театру», створеного в 1918 р., і отримав назву «Березіль» (походить від першого місяця весни – березня).

У харківський період «Березолю» проявилася тріада митців – режисер, актор, драматург і перекладач світової літератури Лесь Курбас, художник                 В. Меллер, драматург М. Куліш.

У виставах свого філософського театру Лесь Курбас. малює Всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини в усіх його суперечностях. Завдяки його багатогранному таланту були по-новому осмислені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера й Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього глядачеві п’єс європейських драматургів.

П’єси Миколи Куліша були співзвучні естетичним засадам «березільців». Першою побачила світ «Комуна в степах». Пізніше результатом творчої співпраці стали вистави «Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.), «Маклена Граса» (1933 р.)

У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

Лесь Курбас боровся з поширеними в той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва.

У 1933 році театр було зачинено, акторський колектив долучився до трупи

Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький.

 

ОГЛЯД ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ІВАНА КОЧЕРГИ

Іван Антонович Кочерганародився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що спричиняло часті переїзди. Лише 1891p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899

року Іван закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. Після закінчення університетських студій у 1903 році повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904 року виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.

    1910 року пише першу п’єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 році в перекладі Павла Тичини під назвою «Легенда про пісню», п’єса успіху не мала).

Нова п’єса «Дівчина з мишкою» (російською мовою, 1913 р,) мала помітний успіх. 1914 р. І. Кочерга переїхав до Житомира. П’єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, у цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.

1925p. він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю».

1927р. – пише нову п’єсу «Алмазне жорно».

1928р. – кілька п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю.

У цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом – у «Радянську Волинь».

Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п’єс, типових для 20-х років агіток.

У 1929 pоці в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень – серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень – листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який у попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізував свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929 p. Він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери, що перевищило кількість написаних за всі 1922-1928 pp.

Іван Антонович пише чимало п’єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930), що мала іншу назву «Пісня про Свічку», водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), п’єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка»,           1933 р.).

    Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише в 1935 році в Запоріжжі, тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів.

П’єса «Майстри часу» на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 pоці дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.

1934 року І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює над кіносценаріями, перекладами.

З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п’єс.

Дещо пізніше написані твори «Чаша» (1942 р.); «Досить простягти руку» (1946 р.). В одноактівці «Зубний біль сатани» реалізований задум п’єси, який автор нотував ще в 10-х роках.

Повернувшись 1944 року до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (друга редакція – 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» високо оцінена літературними критиками.

У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т.Г. Шевченка «Пророк» (1948 р.). 1950 року присвоєно І.А. Кочерзі почесне звання заслуженого діяча мистецтв України.

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 року. Похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

 

ДРАМАТИЧНА ПОЕМА «СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ» ІВАНА КОЧЕРГИ

 

Коштовною перлиною серед багатьох п’єс Івана Кочерги, написаних близько 1930 р. стало «Свіччине весілля». Загалом не так просто пояснити феномен народження цієї драматичної поеми. Адже справді, як писала                         Н. Кузякіна, у якому дивному оточенні вона постає: «Позаду і поруч – «кооперативні» п’єси і «Ліза…», в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитися. Попереду – грубість «Ворога на сходах», безсила жорстокість вигадки «Коли сурми заграють», духовне сум’яття «Фаустіни». А в центрі як благодатна оаза – «Свіччине весілля».

Прагнення письменника опанувати дух своєї неспокійної епохи найвищою мірою втілилося саме в драматичній поемі з далекого історичного минулого. «Суть, – зазначав драматург, – не в близькості хронологічній, а в тому, щоб п’єса зачеплювала в глядача ті струни, викликала ті емоції або спогади, які в ньому сьогодні особливо відчутні».

Драматург виходив із історично достовірного факту про заборону литовськими князями світити світло в Києві наприкінці ХV-ХVІ ст. Понад півтора десятиліття боролися жителі міста за своє елементарне людське право. Цей матеріал виявився напрочуд продуктивним для мистецького світорозуміння Івана Кочерги. У фабулі, вибраній ним, поєдналося кілька важливих для драматурга моментів. Перш за все І. Кочерга – художник міста, міське життя йому близьке й зрозуміле. До того ж, митець дістав змогу ще раз утілити в художніх образах улюблений мотив потягу до краси, щастя, але в даному випадку не просто пошук їх, як у «Пісні в келиху» та «Феї гіркого мигдалю», і навіть не спроби виблагати їх у долі («Алмазне жорно»), а боротьба з гнобителями. Активність людини як у прагненні особистого щастя, так і в утвердженні права свого народу на вільний розвиток підкреслюється драматургом усією системою художніх засобів.

Рік: 1930.

Жанр: історична драматична поема.

Драматична поема – це літературний вид, що виник при поєднанні всіх трьох способів художнього моделювання дійсності – драматичного, епічного і ліричного.

Драматична поема оформляється віршем, у ній зосереджується увага на ідейному конфлікті між персонажами. Інакше кажучи, це поема в драматичній формі чи драма – у віршовій, зі спалахами ліричних переживань.

Історична поема тому, що в основу покладено історичні події.

Тема: показ морального гніту та страждань ремісників і незаможних киян під час «темного закону» в період панування литовських князів на початку ХVІ століття; змалювання трагічної історії кохання молодого ремісника Івана Свічки та бідної дівчини Меланки.

Ідея: викриття і засудження свавілля київських вельмож до незаможних верств населення, гноблення народу в період антисоціальних законів про використання світла, негативне висвітлення аморальності керівної верстви киян; возвеличення чистого і щирого кохання, співпереживання, взаємодопомоги, прагнення до справедливості, притаманних незаможним городянам початку ХVІ століття.

Проблематика:

¾ соціальної нерівності (київський воєвода, князь Ольшанський, війт Шавула,

писар Козеліус, комендант замку Кезгайло та інші вельможі, купаючись у розкоші та маючи доступ до світла, проявляють відверте знущання щодо ремісників та незаможних міщан, вимагаючи від них високих результатів трудової діяльності і забороняючи палити свічки, дружина воєводи Гільда стоїть на боці ремісників, бо й сама вона є дочкою слюсаря);

¾ кохання (Іван Свічка та Меланка щиро кохають одне одного, намагаються

справити весілля, але наштовхуються на опір з боку воєводи та його вельмож, князь Ольшанський уподобав Меланку, у результаті перепитій дівчина помирає, а Свічка вбиває Ольшанського);

¾ моралі та моральних цінностей (звичайні городяни гуртуються, щоб

здобути право на запалювання світла, організовують повстання, щоб врятувати Івана Свічку, Гільда сприяє викраденню грамоти про дозвіл на світла і дає вогню погаслій свічці Меланки; воєвода, рицарі, вельможі постають жорстокими, брехливими, егоїстичними, аморальними);

¾ жіночого пригнічення та жіночої долі (Гільда становить для свого

чоловіка меншу цінність, ніж його пси; Меланку князь Ольшанський розцінює не як особистість, а як чергову забавку) та інші.

Сюжет розгортається двома основними лініями.

Перша – показ стосунків між київськими цеховиками і воєводою з його прислужниками. Друга – це особисті взаємини Івана Свічки, Меланки й Ольшанського. Ці дві лінії тісно пов’язані між собою, часто переплітаються й підпорядковані авторському задумові, а саме: показати, яким нещастям для народу були завойовники як у суспільному, так і в особистому житті, якою важкою була боротьба простого люду за свої права.

Експозиція: знайомство з місцем дії, з персонажами (гурт дівчат, Коляндра, Козеліус, Меланка). Показано перші ознаки майбутнього драматичного конфлікту (дівчата, а потім кравець Коляндра ремствують у присутності писаря-дячка на воєводу і запроваджений ним у місті «темний закон»).

Зав’язка: незадоволені ремісники збуджено відгукуються на насильство воєводи (вимоги до цехів безплатно працювати на замок), нарікаючи на заборону світла. У VI картині з’являється улюбленець і ватажок цеховиків Іван Свічка, який теж обурюється утисками воєводи й твердо вирішує здобути городянам право на світло. Починається і друга сюжетна лінія: Ольшанський побачив Меланку, захопився її красою і поклявся: «Любов’ю, ґвалтом, мертву чи живу, А я тебе здобуду і візьму!»

Розвиток дій: цеховики гнівно висловлюють своє незадоволення війтом Шавулою й наполягають, щоб той пішов до воєводи з вимогою скасувати порушення «вольностей і твердостей міських». Виникає конфлікт і за другою сюжетною лінією: самовпевнений Ольшанський прийшов до Меланки, а вона, проста дівчина, від нього, князя, відвернулася. Драматичний конфлікт загострюється: арешт Меланки за те, що засвітила каганець на прохання вмираючої матері; здобуття Іваном Свічкою князівської грамоти про скасування «темного закону»; весілля Івана з Меланкою. Наступні події свідчать про ще більше напруження драматичного конфлікту. На мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів під проводом Ольшанського, Козеки та Козеліуса. Івана Свічку арештовують і звинувачують у великому державному злочині – викраденні князівської грамоти. Всесильний воєвода ставить категоричну умову: якщо поверне грамоту, буде вільний, якщо ні, то вранці наступного дня буде покараний. Свічка відмовляється.

Кульмінація: Меланка у весільному вбранні і з погаслою свічкою в руках просить у воєводи світла й помилування коханого. Воєвода ставить жорстоку умову (щоб звільнили Івана, треба донести в негоду запалену свічку від замку до Поруба).

Розв’язка: Івана Свічку звільняють з тюрми повсталі маси. Горять палаци багатіїв. Меланка гине. Іван Свічка власноручно вбиває ненависного Ольшанського і веде повсталих ремісників на штурм воєводиного замку.

Композиційні прийоми

1. «Свіччине весілля» побудовано на зіставленнях контрастних сцен, картин, портретів, образів:

а) повсякденні пишні розваги та оргії воєводи – безрадісне і нужденне життя ремісників;

б) осяяний безліччю яскравих вогнів, наповнений співами панський палац

на горі – повите мороком ночі принишкле трудове Подольє;

в) чисте і високе почуття Івана Свічки – захоплення дівочою красою Меланки розбещеного Ольшанського.

2. Значну роль у композиції відіграють пісні, яких нараховується у творі понад двадцять. Є пісні народного походження, деякі створив сам драматург. Пісні увиразнюють обряд весілля («Ой панове‐сватове, просимо вас…»), характеризують групи образів (дівоча гра про свічку, застільна пісня литовських рицарів). Допомагає характеристиці Івана Свічки і його лірична пісня «Темная нічка над містом спустилась».

Образи драматичної поеми «Свіччине весілля» Івана Кочерги:

Іван Свічка – центральний образ драматичної поеми. Символічним є ім’я, що дав йому автор. Воно стає гаслом нового, вільного часу, гаслом, що проголошує невмирущість, вічність святого світла, правдивого вогню, що горить у грудях кожного борця за волю. Образ Свічки пронизаний вірою в правду, упевненістю в непереможності народу. Іван стає ватажком у боротьбі за людські права, засвічує великий вогонь народної волі. «Кому ж і засвітити, як не Свічці, на те і Свічка він!» – упевнені всі чесні жителі міста. Герой ладен пожертвувати життям задля людського добробуту. Не схиляє він голови ні перед погрозами лютих завойовників, ані перед їхніми катуваннями. Твердість його духу підтримує віра в щасливу долю всіх співвітчизників. І як би не намагалися іноземці поневолити їх, Свічка впевнений, що народне свято ще настане.

Над усе цінує волю, тому і не може спокійно сприйняти наказ воєводи. Іван вважає це знущанням над робочими людьми і закликає цеховиків не коритися насильству:

А завтра ж всі гуртом до магістрату,

Нехай тепер хоч світло дасть, хоч ні –

А на панів не будем працювати!

Свічка – миролюбна, спокійна людина. Він не хоче кровопролиття, відмовляє гарячого Чопа від бійки, намагається переконати своїх ворогів у справедливості своїх вимог:

Товариші! Не в кулаці, а в правді

Тепер повинна бути наша міць.

Облиш цю лаву, Чопе, мусим ми

Словами нашу правду довести.

Коли Іван переконався, що ніякі вмовляння та мирні переговори не допоможуть, він закликає всіх ремісників до збройної боротьби. Цеховики поважають його за благородні поривання, називають братом, вважають, що сам він гідний бути війтом. Юнак сміливий, принциповий, з почуттям власної гідності. Він не гне голови навіть перед воєводою, нагадує йому про незадоволення, про народний гнів. І навіть його ворог, комендант замку Кезгайло, зворушений непохитністю Свічки:

Отямся, хлопче! Душу всю мені

Ти зворушив одвагою своєю.

Іван Свічка вірить у справедливість, переконаний, що народ буде вільним і

отримає свої законні права. Юнак з пошаною ставиться до простого люду, щиро кохає Меланку, турбується про неї. З усіма тактовний, ввічливий. Його мрія – допомогти народу підвищити свій життєвий рівень. Боротьба за свої права – це найголовніше для Івана.

Меланка – вродлива, скромна і лагідна. Вона з пошаною ставиться до старших, щира подруга, навіть перед нав’язливим Козеліусом заступається за дівчат. За доброзичливість, щирість та розсудливість шанують її і ремісники, і подруги. Навіть Ольшанський з першої зустрічі захопився дівчиною:

Яка краса чудова! Відкіль така краса!

Неначе та шипшина чи троянда,

Що по ярах цих київських цвіте! …

Яка ж краса і грізна і чарівна!

Та Меланка на ці слова уваги не звернула, бо кохає Івана Свічку. Кохає, тому й відмовляє його від боротьби, від активних дій. Вона не хоче, щоб боротьбою здобували світло, бо для неї:

Світло любе, як воно

Своє проміння ллє в затишній хаті,

Коли сім’я вечеря за столом,

Коли дитину колисає мати…

Але ця тиха, лагідна дівчина жодної хвилини не вагалася щодо виконання жорстокого воєводиного присуду для врятування свого коханого:

Цю свічку я – побачиш – донесу.

Чи можу я не донести її,

Коли вона життя мого Івана!

Безперечно, загальна тональність драматичної поеми визначається насамперед цілісністю й животрепетністю образу Меланки. Не випадково критика проводить навіть паралелі з Ярославною із безсмертного «Слова о полку Ігоревім». І справді, хіба не вчуємо перегуку природних інтонацій жіночого благання, благання через віки?

О, не гаси, о, не гаси, благаю,

О вітре любий, мого ліхтаря!

Ти ж вільний... цілий світ перед тобою,

Лети мерщій на поле, до Дніпра.

Мене ж не муч, нещасну, – пожалiй

Хоч ти мене, о вітре, вітре мій!

В образах Івана Свічки та Меланки Іван Кочерга переконливо показав героїзм та незламність нашого народу в боротьбі за власну волю.

Воєвода – пихатий повелитель, жорстока людина. Він хизується своєю владою, заявляє з погордою: «Для цих рабів я князь і воєвода!» Грубо звертається він навіть до тих, хто його оточує, хто йому служить. А над своєю дружиною просто знущається. При людях може зло кинути їй в обличчя: «Безглузда слюсарівна!», «Безумна ти!», «Та я тебе на місці!.. Замовчи!». Жорстоко повівся він і з Меланкою. Адже він розумів, що донести свічку від замку до Житнього торгу в таку негоду просто неможливо. Вдаючи із себе доброго і гуманного, прикриваючись богинею світла, воєвода промовляє:

Якщо вона укриє вогник твій

І свічку цю од бурі захистить,

Клянусь, він буде вільний і живий.

НОВАТОРСТВО У ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ

 

«Свіччине весілля» справедливо вважають одним із найпоетичніших

творів української драматургії.

Життя середньовічного Києва Кочерга відтворив яскраво і по-справжньому талановито. У боротьбі за повернення народу світла розкриваються характери героїв твору, мужня відданість зброяра Івана Свічки, ніжна стійкість його нареченої Меланки, сміливість ремісників Чіпа, Передерія, Коляндри.

Таємницю постійної привабності «Свіччиного весілля» заховано в мальовничості картин твору, у яскравих романтичних характерах, в уславленні глибоко людяних, прекрасних почуттів. Кочерга був прихильником того, щоб глядач бачив на сцені видовище гарне й зворушливе. У «Свіччиному весіллі» він створив багато картин ефектних, живописно виразних.

    М’яким ліризмом, світлою радістю оповиті сцени народного гуляння, привітання молодих, виконання традиційних обрядів, які сягають ще язичницької свідомості. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор «вибудовує» тогочасний весільний ритуал, символічно поетизуючи його, а не відтворюючи в численних деталях, тобто не уповільнюючи ритму драматичної дії і не знімаючи її напруги.

Мальовничі куточки давнього міста, економно відтворені драматургом, деталі середньовічного побуту, ретельно відібрані саме у своїй сценічній виразності, становлять барвисте тло, на якому чіткіше окреслюються постаті героїв.