Інтимна лірика В.Стуса

Інтимна лірика Василя Стуса здебільшого писана у в’язниці, і спогади про найдорожчих людей – дружину, сина, матір – чи звернення до них, думки про найпотаємніше в житті – відтворені через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Та навіть там, у пеклі страждань, смертей, знущань, зберіг він тепло і ніжність інтимних почуттів. «Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходити для душі місце всюди – в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності», - писав Іван Драч.

Зважаючи на табірний бруд, злобу, насильство, просто вражає створений автором світлий образ коханої, до якої звертається він з щемливим почуттям недосяжності й любові: «Вбери-но білу сукню». Білу як символ чистоти й незайманості, а далі повторює це прохання, щоразу змінюючи епітети до слова сукня: пречисту сукню, дівочу, славну. І всі ці означення одного ряду підкреслюють глибину і щирість почуттів, вірність.

Линучи думками з-за тюремних мурів чи табірних колючих дротів до близьких і рідних, поет, як і кожна людина великої душі, переживає їхнє горе гостріше, ніж своє. Він не те що відчуває свою провину за вимушену розлуку,-- коли б можна повернути все назад, то, певно, знов пішов би тим самим шляхом, а й уявляє, як їм гірко і боляче.

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив на наругу,

маму лишив на біду…

(«Церква святої Ірини»)

Горе дружини, що втратила коханого чоловіка, у творчості Стуса набуває глобальних, уселюдських масштабів. Це особливо відчутно у вірші «У порожній кімнаті». Переважно інтелектуально-філософічна поезія, в якій образи будуються на основі складних, здебільшого метафоричного характеру асоціацій, тут розцвітає пишним цвітом народної творчості, вражає простотою вислову при глибині думки й почуття. Починається вона стриманими, наче аж мало емоційними словами:

У порожній кімнаті

Біла, наче стіна,

Притомившись чекати,

Спить самотня жона.

І все ж епітети порожня кімната, самотня жона, народні порівняння біла, наче стіна створюють передчуття чогось недоброго, тривожного. І ця тривога дедалі посилюється: про мужа – навіть чутки немає. А далі – наростаюча картина горя й тривоги:

Лячні довжаться тіні,

Дзвонять німби ікон,

І росте голосіння

З-за соснових ослон…

Тривога переходить у пристрасне голосіння – звертання до чоловіка (прямі ремінісценції народних голосінь), в яких безмір відчаю:

Мій соколе обтятий,

В ту гостину, де ти,

Ні пройти, ні спитати,

Ні дороги знайти.

Від народної пісні йде й вислів очі видивила, вжитий в останній строфі:

За тобою, коханий,

Очі видивила.

Наче кінь на аркані,

Світ стає дубала.

Кінь, друг людини і його вірний слуга, символ волі, нині заарканений. Він рветься вперед, а петля душить його, не дає ні ржати, ні дихати – й він у відчаї стає дубала, зводиться на задні ноги… та це кінь. А тут горе жінки, від якої забрали коханого чоловіка, невинного, і, може, назавжди. Жахлива несправедливість! Така страшна й жорстока, що навіть світ, як отой кінь на аркані, стає дибки…

Цей же мотив звучить і в інших поезіях, присвячених дружині й синові. З болем згадує невільник, як «дрібненький син кричить: «Татусю, до побачення!»,як «Спить кохана. Мати спить. І навзнак по вечірній зморі впавши, син міцно спить».

Та, мабуть, найсильніше і найщемливіше почуття туги за минулим, особливо за сином, розкрито у вірші «Наснилося, з розлуки наверзлося». Це болючий спогад про епізод, який насправді мав місце, хоч малюється він тут лише пунктирно. Михайлина Коцюбинська згадує, як вона, Стусові сім’я й інші друзі відпочивали разом на Прип’яті, тоді ще не опаленій Чорнобилем. Картина та залишилася в пам’яті назавжди: «то один із тих рідкісних у житті моментів незатьмареного щастя, повної злагоди зі своїм єством і відірваності від буденних турбот і прикрощів, одне з нечисленних свят душі, які доля дарує людині. Там, на Прип’яті, ми створили маленьку тимчасову республіку Радості, де кожен із нас – на Великій землі по-своєму гнаний і переслідуваний – почувався собою, а всі разом становили громаду друзів-однодумців».

Наснилося, з розлуки наверзлося,

З морозу склякло, з туги – аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося –

І син біжить, як горлом кров біжить.

Рядки справляють сильне враження, відчутно гостро передають силу любові до близьких, сум за минулими хвильками щастя, тугу…

Або візьмемо порівняння син біжить, як горлом кров біжить. Воно, безперечно, передає щемливу, аж до болю відчутну тугу за сином, таке святе і нестримне бажання побачити рідну дитину. Відомий літературознавець Василь Яременко сказав: «Коли б він більше нічого не написав, окрім цих рядків, кожен тямущий сказав би, що вони належать справжньому таланту і поетові»,-- додавши, що він ціпеніє, читаючи ці рядки. Але спробуйте пояснити сутність цього порівняння – син біжить, як горлом кров біжить. Це зробити неможливо. Нічого спільного не має біг дитини з тим, як біжить, тече горлом кров. Логіку його пояснити важко. А проте воно вражаюче сильне і, як не парадоксально, точне. І кожен скаже, що його не міг би створити поет, що сидів у теплій кімнаті, ситий і умиротворений…

Далі скупими штрихами поет творить пейзаж світання над Прип’яттю. Та в ньому чується відгомін трагічного буття північних таборів, найпершими ознаками якого є холод, снігове безмежжя, морози. Наприкінці від сонячного світання над річкою поет переносить читача до морозних табірних реалій:

…Підпале чорновиддя зелен-криги

Займається світанком на щоці.

Основою вірша є протиставлення спогаду ліричного героя про хвилини щастя жорстокій табірній реальності. Цей мотив чується і в інших поезіях.

В усіх інтимних віршах присутні філософські роздуми про сутність людського життя, пошуки шляхів до істини, які ведуть «дорогою болю», через страждання, самопожертву.