2020-07-12
163
20. Координація рефлекторної діяльності
Взаємодія нейронів і нервових процесів (збудження і гальмування) у ЦНС, яка забезпечує її узгоджену діяльність називається координацією. Завдяки координації нервова система організовує доцільну рефлекторну відповідь у кожний конкретний момент часу. Основні принципи координації:
Конвергенція. На кожному нейроні ЦНС конвергують (сходяться) різні аферентні волокна. Наприклад, на одному мотонейроні закінчується в середньому 6000 колатералей аксонів, які надходять від рецепторів і різних структур мозку, утворюючи гальмівні і збуджувальні синапси. Отже, завдяки конвергенції в один і той же нейрон одночасно надходять чисельні і різноманітні потоки збуджень, які підлягають складній обробці, перекодовуються і формуються в єдине збудження – аксонне, що йде до наступної ланки нервової сітки.
Дивергенція або розходження – здатність поодинокого нейрона встановлювати численні синаптичні зв’язки з різними нервовими клітинами. Завдяки дивергенції одна і та ж нервова клітина може брати участь в організації різних реакцій і контролювати велику кількість нейронів.
Іррадіація. Імпульси, що надходять в ЦНС під час сильного і тривалого подразнення, викликають збудження не тільки нейронів цього рефлекторного центру, але й інших. Отже, іррадіація – це поширення збудження від одних нервових центрів до інших. Наприклад, дитина, яка вчиться грати на піаніно, грає не тільки руками, але й “допомагає” собі головою, ногами і навіть язиком. Сильне збудження, яке виникає при недостатньому засвоєнні рухового навику поширюється на інші рухові центри. Іррадіація збудження проходить завдяки наявності чисельних розгалужень відростків нейронів і ланцюгів вставних нейронів. Важлива роль у процесі іррадіації належить ретикулярній формації. Протидіють іррадіації гальмівні нейрони і синапси.
Оклюзія. Полягає у тому, що при максимальному одночасному подразненні двох аферентних нервів рефлекторна відповідь може бути слабшою, ніж сума таких відповідей, одержаних при подразненні кожного нерва окремо. В основі оклюзії лежить явище перекривання зон впливу двох чи більше аферентних волокон. Від волокна А імпульси одержують 4 мотонейрона, від Б – теж 4. При одночасному подразненні А і Б слід очікувати, що збуджуватимуться 4+4 = 8 мотонейронів, однак збуджуються лише шість, бо два з них одночасно отримують імпульси і від А, і від Б (конвергенція).
Просторове полегшення. Полягає у тому, що при одночасному подразненні двох аферентних нервів рефлекторна відповідь буде сильнішою, ніж арифметична сума відповідей, викликаних окремим подразненням волокон. В основі цього явища лежить сумація збудливих постсинаптичних потенціалів, яка відбувається в нейронах підпорогової зони нервового центра. Волокна А і Б у нервових центрах утворюють синапси з центральними ділянками (пороговими) і периферичними (підпороговими, по одному синапсу). Роздільне подразнення: 3+3=6. Одночасне подразнення: 3+3+2=8 нейронів.
Індукція. Розрізняють індукцію: 1) одночасну негативну, коли збудження одного нервового центру викликає гальмування іншого (збудження центру м’язів-згиначів зумовлює гальмування центру м’язів-розгиначів, збудження центру ковтання зумовлює гальмування центру вдиху; 2)одночасну позитивну, коли гальмування одного центру веде до збудження іншого; 3) послідовну негативну – проявляється у посиленні гальмування попередньо збудженого центру; 4) послідовну позитивну – проявляється у посиленні активності попередньо загальмованого центру.
Реципрокна іннервація. Лежить в основі ритмічних рефлексів (прикладом у ссавців є кроковий рефлекс). Згідно реципрокної іннервації збудження центру м’язів-згиначів однієї кінцівки зумовлює гальмування центрів її розгиначів і одночасне збудження центрів м’язів-розгиначів і гальмування центрів м'язів-згиначів протилежної кінцівки. Механізм цього явища полягає в тому, що аферентні волокна у спинному мозку розгалужуються і на одних нейронах утворюють збуджувальні синапси, а на інших гальмівні.
Принцип загального кінцевого шляху. Один і той самий руховий рефлекс може бути викликаний подразненням різних рецепторів. Це означає, що одні і ті ж мотонейрони входять до складу багатьох рефлекторних дуг. Зв’язок мотонейронів з багатьма рецепторними нейронами яких близько у 5 разів більше в нервовій системі забезпечують інтернейрони (рефлекси ковтання, кашлю, чхання викликають подразненням різних рецептивних полів, але всі забезпечуються діяльністю мотонейронів м’язів глотки).
Принцип домінанти. Домінантою називають тимчасово панівний у ЦНС осередок стійкого збудження, який змінює і підпорядковує собі в даний момент роботу всіх інших центрів. Наприклад, подразнення у тварин моторної ділянки кори під час рефлексу сечовипускання або ковтання підсилює саме цей рефлекс, але не зумовлює згинання кінцівки. Явища домінанти спостерігають і в клінічній практиці, коли джерела збудження, які виникли в ЦНС, подібно магніту, “притягують” до себе різноманітні сторонні подразнення, посилюючись за їх рахунок. Так, при виразковій хворобі в стані домінанти перебуває харчовий центр, внаслідок цього інші збудження, особливо емоційні, призводять до підвищення шлункової секреції, у гіпертоніків – до підвищення тиску). Домінантний осередок характеризується: 1)підвищеною збудливістю; 2)стійкістю збудження; 3)здатністю до сумації; 4)здатністю до гальмування інших центрів.
Принцип зворотного зв’язку. Інформація про наслідки рефлекторного акту від рецепторів робочого органу надходить у ЦНС, де порівнюється з очікуваним результатом.
21. Особливості статевої диференціації
В багатьох дослідженнях підкреслюється, що у віці 1,5-2 роки у хлопчиків виявляється більша схильність до конструктивної діяльності, ніж у дівчаток. Статеві відмінності у поведінці яскраво помітні, коли аналізують сумісну з дорослими діяльність дітей обох статей. Спостерігалось, наприклад, як діти різної статі і одного віку (3-5 років) допомагали батькові виконувати домашню роботу технічного характеру. Було відмічено, що допомога у хлопчика і у дівчинки була різною. Дочка була готова щось принести, подати, потримати, їй достатньо бути учасницею загальної корисної справи. Сина ж це не задовольняє, він обов’язково буде прагнути схопити той самий інструмент і сам виконувати роботу, наслідуючи батькові в конкретних маніпуляціях.
Наявність суттєвих психологічних відмінностей між чоловіками і жінками само по собі ні у кого не викликає сумніву. Важливо підкреслити, що будь-яка встановлена відмінність є середньо-статистичним показником, який не можна прикласти до всіх жінок і чоловіків. Вчені виявили середньо-статистичні відмінності між чоловіками і жінками в ряді моторних і когнітивних функцій. Жінки, в середньому, демонструють більш високі показники в тестах на швидкість мовлення, правопис, швидкість письма і читання, розуміння соціальних взаємодій і емоційної інформації, перцептивну швидкість, тонку моторику, арифметичний рахунок і асоціативну пам’ять. Чоловіки, в середньому, краще справляються з тестами на полінезалежність, математичні судження, абстрактне мислення, розуміння просторових відносин, цілеспрямовану моторику, а також стереотипно чоловічі захоплення: технічну смекалку, електронну інформацію і інформацію, пов’язану з автомобілями і крамницями. Загально прийнято, що права і ліва півкуля головного мозку людини здатна відповідати за виконання різних функцій. Є вказівки на те, що півкулі чоловіків і жінок можуть по-різному спеціалізуватись в розумових процесах. Чоловіки, напевно, більш латералізовані, тобто конкретні функції мозку у них частіше локалізуються переважно в одній півкулі. Це може допомогти пояснити їх інтерес і більші здібності, наприклад, до механіки, розуміння просторових відносин і математичних суджень.
Жінки, як правило, менш латералізовані і відрізняються більшою взаємодією між півкулями. Це цілком може робити для них доступним більш широкий діапазон розумових задач і пояснити їх більшу здібність пояснювати і обробляти емоційний матеріал, а також добре писати.
Статеві відмінності охоплюють досить широке коло властивостей і відносин. Наприклад, більша агресивність чоловіків є транскультурною і навіть міжвидовою константою. Міжкультурну валідність, напевно, має визначення чоловічого стилю життя, як більш предметного і інструментального, на відміну від більш емоційно-експресивного жіночого стилю; це пов’язано з особливими функціями жінки – матері і так чи інакше відбивається в спрямованості інтересів і діяльності, співвідношенні сімейних і позасімейних ролей і т.ін.
Імовірно, що багато з цих відмінностей між чоловіками і жінками є генетично обумовленими. Наприклад, американські дослідники Маккобі і Джеклін припускають, що більша агресивність чоловіків може бути викликана тим, що їх організм в пренатальний період отримував більшу кількість статевих гормонів. З цією точкою зору не погоджуються інші дослідники. Так, Тіджер стверджує, що у чоловіків відсутня будь-яка біологічна схильність до вияву агресивності. Він вважає, що підвищена агресивність чоловіків зумовлена скоріше статеворольовою соціалізацією. Згідно з іншими дослідженнями, до цих загальноприйнятих відмінностей між жінками і чоловіками за рівнем агресивності необхідно підходити з великою обережністю, – як і до статевих відмінностей в прояві математичних і вербальних здібностей. Дослідивши не одну сотню людей, Хайд прийшов до висновку, що відмінності, які визначені “середнім чоловіком і середньою жінкою”, виявляються далеко не завжди.
Отже, не дивлячись на велику кількість досліджень з психологічних відмінностей чоловіка і жінки, експериментальних даних з цього питання недостатньо і вони часто є суперечливі. Це свідчить про складність проблеми статевої диференціації.
22. Види памяті
Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.
Види пам’яті
В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.
Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.
Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.
Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.
Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.
Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.
Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.
За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.
Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.
Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.
Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.
За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.
Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.
Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.
Умовами успішного запам’ятовування є:
· багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;
· розбиття матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;
· розуміння тощо.
Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).
Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.
Смислове (логічне) – спирається на розуміння суті матеріалу.
Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.
23. Психофізіологічні механізми памяті
Питання про механізми пам'яті складне і його вивчає цілий ряд наук: фізіологія, біохімія, психологія, а також ряд інших. p> Коли ми говоримо про механізмах пам'яті, ми говоримо про якісь процесах, через які проходить будь-яка людина, щоб запам'ятати потрібну інформацію, а згодом її відтворити. p> Те, що сприймається людиною, жевріє безслідно: в корі великих півкуль мозку зберігаються сліди від процесу збудження, які створюють можливість виникнення асоціативних ланцюгів і за відсутності викликав їх подразника. На цій основі людина може запам'ятати і зберегти, а згодом відтворити образ відсутнього предмета або засвоєні раніше знання. Пам'ять - це збереження інформації про сигналі після того, як дія сигналу вже припинилося. p> Як вже зазначалося раніше, в нервовій системі зберігається два види інформації:
В· накопичена - У процесі еволюції виду і закріплена в безумовних рефлексах (інстинктах), тобто генетична (видова);
В· приобретаемая - В індивідуальній життя організму у вигляді умовних рефлексів (індивідуальна). p> Зроблені спроби пояснити механізми пам'яті даними електрофізіології. Нейрофізіологічна гіпотеза про механізмах пам'яті полягає в тому, що нейрони мозку утворюють замкнуті ланцюги, по яким здійснюється рух нервових імпульсів. Там зберігається інформація, надійшла в мозок і перероблена в ньому. Повторне проходження нервових імпульсів змінює структуру синапсів.
При повторенні потоку нервових імпульсів процес протікає набагато легше і швидше. Тривале функціонування синапсів підсилює їх діяльність, що позначається на їх структурі.
Процес навчання впливає на фізичний і хімічний стан кори головного мозку, що призводить до консолідаціїслідів в корі.
Пам'ять забезпечує не тільки відтворення, а й сприйняття надходить інформації. Отже, пам'ять - дуже складний механізм, і складається з цілого низки спеціальних факторів пам'яті [28], які ми і розглянемо. br/>
Основні процеси пам'яті - це запам'ятовування, збереження, відтворення і забування.
Запам'ятовування - головний процес пам'яті. Від нього залежить повнота, точність, міцність і тривалість зберігання матеріалу. Запам'ятовування інформації лежить в основі процесів навчання і формування індивідуального досвіду діяльності суб'єкта. Запам'ятовування і відтворення зазвичай відбуваються у вигляді довільних і мимовільних процесів. Людина дуже багато запам'ятовує і відтворює без особливих зусиль.
Забування - це зазвичай мимовільний процес.
Тепер докладніше про кожен процесі:
1. Запам'ятовування - відбувається при сприйнятті людиною предметів і явищ, що призводить до змін в нервових сплетеннях кори головного мозку. Утворюються тимчасові у немов-рефлекторні зв'язку (сліди пам'яті). p> Запам'ятовування може бути як довільним (запланованим), так і мимовільним, тобто протікати незалежно від волі людини. і запам'ятовується багато чого з того, з чим людина зустрічається в житті: оточуючі явища, предмети, події повсякденному житті, вчинки л юдей, зміст кінофільмів, книг, прочитаних без мети вивчити, пізнати і т. п., хоча не всі вони запам'ятовуються однаково добре. Те, що сприймається людиною, що не зникає безслідно: в корі великих півкуль мозку зберігаються сліди від процесу збудження, які створюють можливість виникнення асоціативних ланцюгів і за відсутності викликав їх подразника. На цій основі людина може запам'ятати і зберегти, а згодом відтворити образ відсутнього предмета або засвоєні раніше знання.
Навіть мимовільне запам'ятовування носить виборчий характер, визначається відношенням суб'єкта до навколишнього. Довільне запам'ятовування може проходити двома способами:
- через механічне фіксування;
- бути смисловим (логічним). p> Вже було згадано, що другий спосіб зазвичай досягає кращих результатів, так як людина осмислено, цілеспрямовано працює з матеріалом, але ж тільки діючи на цій підставі, ми запам'ятовуємо більш якісно. [29] За інших рівних умов довільне запам'ятовування помітно продуктивніше ненавмисного, мимовільного запам'ятовування. Запам'ятовується, як і усвідомлюється насамперед те, що становить мету нашої дії - запам'ятати - визначаючи собою всю діяльність запам'ятовування.
2. Збереження - це процес, коли сліди пам'яті не зникають, а фіксуються в нервових сплетеннях, навіть після того, як зникають збудники, що їх викликали. Завдяки цьому "банк інформації "постійно зростає. Не вся інформація зберігається однаково добре: одні образи залишаються, інші слабшають, треті взагалі швидко зникають. Ще раз підкреслюємо важливість особистого психічного ставлення суб'єкта до матеріалу, у процесі запам'ятовування і збереження.
3. Відтворення, поряд із запам'ятовуванням, складає основу мнемической діяльності - етап згадування (або відтворення) лежить в основі пізнавальних процесів. Завдяки процесу відтворення інформація витягується з "величезною" бібліотеки " пам'яті. Відтворення проходить у три фази: [30]
В· Дізнавання -при повторному сприйнятті об'єкта, мозок проводить відмінність між збудниками, які діяли на вас раніше і тими, які діють на ваші органи почуттів в даний момент.
В· Пригадування -найбільш активна форма відтворення. p> У свідомості відображаються ті збудники, які діяли на людину в заданий час, хоча зараз вони і не діють.
В· Репродукція або ремінісценція -найскладніший етап, коли в пам'яті вже конкретно відновлює необхідний матеріал. До цього він вже 1) розрізняємо,
2) оновлюється у свідомості,
3) але тепер потрібно повністю відтворити образ, який ви не спостерігаєте зараз, наприклад: написати, розповісти, намалювати.
4. Забування - процес протилежний збереженню.
Коли ми бачимо значну відмінність між оригінальним матеріалом і тим, що вдається відтворити, прийнято говорити, що матеріал забутий. Процес забування завжди цікавив дослідників. Було з'ясовано, що найбільший обсяг матеріалу забувається в перший день після запам'ятовування.
Забування може бути як корисним, так і шкідливим, допомагаючи або заважаючи людині в життя і діяльності. Позитивна функція забування в тому, що воно забирає величезний вантаж інформації, який є непотрібним, і не допускає перезавантаження пам'яті. Негативним забування стає коли пам'ять стирає цілі блоки інформації, або негативний досвід, який тим не менше необхідний для нормальної плідного життя. p> Є кілька теорій, чому відбувається забування, хоча на практиці жодна з них не може вичерпно пояснити явище забування.
24. Теорії памяті
Пам'ять — складний процес. Тому в психології існує велика кількість теорій, які намагаються пояснити механізми пам'яті. Найбільше поширення одержали асоціативні теорії пам'яті. Головна ідея полягає в тому, що предмети і явища дійсності закарбовуються і відтворюються не ізольовано один від одного, а у зв'язку один з одним. Відтворення одних з них зумовлює відтворення інших, що детермінується реальними об'єктивними зв'язками предметів та явищ. Під їх впливом виникають тимчасові зв'язки в корі мозку, які слугують фізіологічним підґрунтям запам'ятовування і відтворення. У психології ці зв'язки розглядаються як асоціації. Ще Арістотель намагався вивести принцип, за яким наші уявлення можуть бути пов'язані одне з одним. У XVIII — XIX ст. вчення про асоціації було покладене в основу асоціативної психології, яка поширила принцип асоціації на всі психічні явища (Юм, Д.Джеймс, Спенсер).
Ученими були виокремлені принципи асоціацій: 1. Асоціації за суміжністю. Образи сприймання або які-небудь уявлення викликають ті уявлення, які в минулому переживалися одночасно з ними або безпосередньо за ними. Наприклад, образ шкільного друга може викликати в пам'яті події із шкільного життя, що мають позитивне чи негативне забарвлення.
2. Асоціації за подібністю. Образи сприймання або певні уявлення викликають у нашій свідомості уявлення, подібні до них за якимись ознаками. Так, при сприйманні певного об'єкта можуть виникати спогади про якусь людину, подію чи явище.
3. Асоціації за контрастом. Образи сприймання або певні уявлення викликають у нашій свідомості уявлення, певною мірою протилежні їм, такі, що контрастують з ними. Наприклад, уявляючи чорний предмет, ми можемо разом з тим викликати в уяві якийсь предмет білого кольору. Наукове обгрунтування принципу асоціацій і розкриття їх закономірностей було дано у працях І.М. Сеченова і І.П. Павлова. За І.П. Павловим асоціації — це не що інше, як тимчасовий зв'язок, який виникає в результаті одночасної або послідовної дії двох або кількох подразників.
Нині більшість дослідників розглядає асоціації лише як один з феноменів пам'яті, а не як головний або єдиний її механізм.
На зміну асоціативній теорії прийшла гештальтпсихологія. Вихідним пунктом даної теорії була не асоціація предметів або явищ, а їх цілісна організація — гештальт (ціле, структура, система). Процеси пам'яті, на думку представників цієї теорії, визначаються формуванням гештальта.
Досліджуючи пам'ять, прихильники цієї теорії виходили з того, що і при запам'ятовуванні, і при відтворенні матеріал виступає у вигляді цілісної структури. Динаміка запам'ятовування має такий вигляд. Актуальний стан створює у людини певну установку на запам'ятовування або відтворення. Відповідна установка оживляє в свідомості певні цілісні структури, на базі яких, у свою чергу, запам'ятовується або відтворюється матеріал. Ця установка контролює хід запам'ятовування та відтворення, визначає вибір необхідної інформації.
У річищі гештальтпсихології було одержано багато цікавих фактів. Так, дослідження Б.В. Зейгарник показали, що якщо досліджуваним запропонувати серію завдань, причому дати змогу одні виконати до кінця, а виконання інших перервати, то досліджувані відтворювали незавершені завдання удвічі частіше, ніж завершені.
Незважаючи на певні досягнення, гештальтпсихологія не змогла дати обґрунтованої відповіді на низку питань, зокрема про походження пам'яті. Не змогли відповісти на це питання і представники інших напрямів, зокрема біхевіоризму і психоаналізу.
За своїми поглядами біхевіористи виявилися досить близькими до асоціаністів. Єдина відмінність полягала в тому, що біхевіористи відзначали роль підкріплення в запам'ятовуванні матеріалу. Вони грунтуються на твердженні про те, що для успішного запам'ятовування необхідно підкріпити процес запам'ятовування яким-небудь стимулом.
Психоаналітики показали роль емоцій, мотивів і потреб у запам'ятовуванні та забуванні. Вони встановили, що найлегше в нашій пам'яті відтворюються події, які мають позитивне емоційне забарвлення, а негативні події, навпаки, швидко забуваються.
Майже одночасно з гештальтпсихологією та психоаналізом на початку XX ст. виникає смислова теорія пам'яті, п представниками були А. Біне та К. Бюлер. Вони стверджували, що робота відповідних процесів прямо залежить від наявності чи відсутності смислових зв'язків, які об'єднують матеріал, що запам'ятовується, у певні смислові структури. Крім цього, вони довели, що на перший план при запам'ятовуванні і відтворенні висувається смисловий зміст матеріалу.
Незважаючи на існування досить великої кількості теорій пам'яті, питання про її походження, а тим більше розвиток вищих форм пам'яті у людини майже не піднімалося. Вперше систематичне вивчення вищих форм пам'яті у дітей здійснив Л. С. Виготський. У кінці 20-х років XX ст. він почав дослідження розвитку вищих форм пам'яті. На підґрунті одержаних даних він зробив висновок про те, що вищі форми пам'яті є складними формами психічної діяльності, соціальної за своїм походженням. Ним були виокремлені етапи філо- та онтогенетичного розвитку пам'яті, включаючи мимовільну і довільну, а також безпосередню та опосередковану пам'ять.
Слід відзначити, що праці Л. С. Виготського стали продовженням досліджень французького вченого Жона Піаже, який уперше досліджував пам'ять як систему дій, орієнтованих на запам'ятовування, переробку та зберігання інформації. Саме психологами французької школи була доведена соціальна зумовленість усіх процесів пам'яті, її пряма залежність від практичної діяльності.
У вітчизняній психології дослідження пам'яті продовжувалися в річищі психологічної теорії діяльності. Так, дослідження
А.О. Смирнова і П.І. Зінченка дозволили розкрити закони пам'яті як осмисленої людської діяльності, встановити залежність запам'ятовування від поставленого завдання і виокремити головні прийоми запам'ятовування складного матеріалу. Зокрема А.О. Смирнов установив, що дії запам'ятовуються краще, ніж думки, а серед дій краще запам'ятовуються ті, які пов'язані з подоланням перешкод.
Незважаючи на реальні успіхи психологічних досліджень пам'яті, фізіологічні її механізми залишалися загадкою для психологів та фізіологів. У кінці XIX - на початку XX ст. учені лише обмежувалися вказівкою на те, що пам'ять є „загальною властивістю матерії". До 40-х років XX ст. у вітчизняній психології склалася думка про те, що пам'ять - це функція мозку, а фізіологічним підґрунтям пам'яті є пластичність нервової системи. Пластичність нервової системи виявляється в тому, що кожен нервово-мозковий процес залишає після себе слід, який змінює характер подальших процесів і зумовлює можливість їх повторного виникнення, але за умов відсутності подразника, який його викликав. Пластичність виявляється також і у зв'язках між психічними процесами, у результаті чого один психічний процес може викликати інший.
За останні 30 років були проведені дослідження, які стали засадовими стосовно нейронных та біохімічних теорій пам'яті, згідно з якими постійне зберігання інформації пов'язане з хімічними або структурними змінами в мозку. Практично всі погоджуються з тим, що запам'ятовування здійснюється за допомогою електричної активності, тобто хімічні або структурні зміни в мозку повинні певним чином впливати на електричну активність. Якщо системи пам'яті є результатом електричної активності, то існують нервові ланцюги, здатні реалізувати сліди пам'яті. З фізіології відомо, що електричний імпульс, переданий нейроном, проходить від тіла клітини через аксон до тіла наступної клітини. Місце, де аксон з'єднується з наступною клітиною, називається синапсом. На окремому тілі клітини можуть знаходитися тисячі синапсів. Існують два види синапсів: гальмівні та збуджуючі.
На рівні збуджуючого синапсу відбувається передача збудження до наступного нейрона, на рівні гальмівного - вона блокується. Для того, щоб стався розряд нейрона, необхідна досить значна кількість імпульсів. Але для простоти аналізу уявимо, що єдиний нервовий імпульс, який надходить на збуджувальний синапс, може викликати відповідь нової клітини. Найпростіший ланцюг, який забезпечує пам'ять, являє собою замкнену петлю. Збудження послідовно обходить все коло і починає нове. Такий процес називається реверберацією.
Сенсорний сигнал, що надходить, викликає послідовність електричних імпульсів, яка зберігається невизначено довгий час після того, як сигнал припиниться. Реверберуюча активність, викликана сигналом, насправді не повинна тривати безкінечно. Для короткочасної пам'яті повинен існувати якийсь інший механізм. Припинення реверберації викликане низкою причин. Щодо цього існує кілька гіпотез.
1. Справжній реверберуючий ланцюг повинен бути дещо складнішим. Групи клітин в дійсності розташовані значно складніше. Фонова активність цих нейроні в, а також взаємодія з боку численних, зовнішніх відносно даної петлі входів, урешті-решт порушують характер циркуляції імпульсів.
2. Ще один можливий механізм припинення реверберації — поява нових сигналів, які можуть активно загальмувати попередню реверберуючу активність.
3. Не виключається можливість деякої ненадійності самих нейронних ланцюгів, імпульс, що надходить в одну ланку ланцюга, не завжди може виявитися здатним викликати активність у наступній ланці, і врешті-решт потік імпульсів згасає.
Вибіркова електрична активація певної нервової петлі забезпечує короткочасне запам'ятовування. Багаторазова електрична активність у нейронних ланцюгах викликає хімічні або структурні зміни в самих нейронах, що приводить до виникнення нових нейронних ланцюгів. Ця зміна ланцюга називається консолідвцією. Консолідація сліду відбувається протягом тривалого часу. Підґрунтям довготривалої пам'яті є постійність структури нейронних ланцюгів.
Таким чином, короткочасна та довготривала пам'ять мають однакові нервові механізми. При цьому короткочасна пам'ять-це тимчасова електрична активність певних нейронів, а довготривала - постійна структура тих самих нейронів.
Відносно механізмів консолідації ланцюгів існує дві гіпотези. Перша передбачає, що довготривала пам'ять міститься в структурі білкових молекул у кожному синапсі. Нервова інформація проходить через синаптичну щілину хімічним шляхом. Згідно з іншою точкою зору довготривала пам'ять може бути результатом виникнення нових синапсів. Кожного разу при заучуванні нового матеріалу в мозку виникають фізичні зміни.
Після відкриття хімічних процесів, що є засадовими стосовно спадковості, виникла думка про те, що ті самі механізми могли б брати участь у процесі запам'ятовування. Генетична інформація міститься в молекулах ДНК, її передача відбувається за допомогою молекули РНК. Оскільки ДНК містить генетичну пам'ять, логічно припустити, що вона або РНК можуть передавати й набутий досвід. Уданий час доведено, що навчання дійсно впливає на РНК.
Остаточної відповіді відносно механізмів пам'яті вчені до цього часу дати не можуть, оскільки відкриті закономірності ставлять нові проблеми та питання.
25. Види, етапи та властивості сприйняття
сприйняття психологічний простір рух
З'ясувавши поняття «сприйняття» і розібравши його фізіологічні механізми, ми розпочинаємо розгляду основних властивостей сприйняття як пізнавального психічного процесу. До основним властивостями сприйняття слід віднести такі: предметність, цілісність, структурність,константность, осмисленість, аперцепція, активність.
>Предметность сприйняття – це здатність відбивати об'єкти і явища реального світу як набору які пов'язані друг з одним відчуттів, а формі окремих предметів. Слід зазначити, що предметність перестав бути уродженим властивістю сприйняття. Виникнення і удосконалення цього властивості проходить у процесі онтогенезу, починаючи з першого роки життя дитини.
Іншим властивістю сприйняття є цілісність. На відміну враження, відбиває окремі властивості предмета, сприйняття дає цілісний образ предмета. Він складається з урахуванням узагальнення яку за вигляді різноманітних почуттів інформацію про окремих властивості і якостях предмета. Компоненти відчуття так міцно пов'язані між собою, що єдиний складний образ предмета виникає навіть, коли на людини безпосередньо діють лише окремі властивості чи частини об'єкта. Цей образ виникаєусловнорефлекторно внаслідок зв'язок між різними відчуттями.
З цілісністю сприйняття пов'язана й його структурність. Дане властивість у тому, що сприйняття на вона найчастіше перестав бути проекцією наших миттєвих відчуттів не є простий їх сумою. Ми сприймаємо фактично абстраговану від результатів цих відчуттів узагальнену структуру, що формується протягом певного часу. Отже, сприйняття повідомляє нашої свідомості структуру предмета чи явища, з яких ми зіштовхнулися на світі.
Наступним властивістю сприйняття є >константность. >Константностью називається відносне сталість деяких властивостей предметів за зміни умов його сприйняття. Завдяки властивості константності,проявляющемуся у спроможностіперцептивной системи компенсувати зміни умов сприйняття, ми сприймаємо сусідні предмети як щодо постійні. У найбільшою міроюконстантность спостерігається при глядачевій сприйнятті кольору, розміру й форми предметів. Так,константность сприйняття кольору залежить від відносної незмінності видимого кольору за зміни висвітлення.
Слід зазначити, що сприйняття залежить тільки від характеру роздратування, а й від самої суб'єкта. Сприймають не очей і вухо, а конкретний живою людиною. Тож у сприйнятті завжди позначаються особливості особистості людини. Залежність сприйняття від загального змісту нашої психічної життя називається апперцепцією. Величезну роль апперцепції грають знання людини, його попередній досвід, його минула практика. Тому і той ж предмет може по-різному сприйматися різними людьми. Зміст сприйняття й поставленої перед людиною завданням, і мотивами своєї діяльності, його інтересами і спрямованістю. Істотне місце у апперцепції займають встановлення і емоції, які можуть опинитися змінювати зміст сприйняття.
Явище помилкового (помилкового) чи викривленого сприйняття називається ілюзією сприйняття. Ілюзії спостерігаються у різноманітних видах сприйняття (зорового, слухового та інших.). Природа ілюзій визначається як суб'єктивними причинами, такі як установка, спрямованість, емоційне ставлення, і т.п., а й фізичними чинниками і явищами: освітленість, становище у просторі та інших.
Наступним властивістю сприйняття є його осмисленість. Хоча сприйняття виникає за безпосередньої дії подразника на органи почуттів,перцептивние образи мають певне значеннєве значення. Як ми вже говорили, сприйняття людини як найтісніше пов'язані з мисленням. Зв'язок мислення та сприйняття передусім виявляється у тому, що він свідомо сприймати предмет – це що означає подумки вказувати назву, тобто. зарахувати до певної групи, класу, зв'язати його з певним словом. Навіть якби вигляді незнайомого предмета ми намагаємося встановити ньому схожість із інші предмети.
Говорячи про основних властивості сприйняття, ми можемо не зупинитися однією, щонайменше істотному властивості сприйняття як психічного процесу. Це властивість – активність (чи вибірковість). Воно у тому, що у будь-яку час ми сприймаємо лише одне предмет чи конкретну групу предметів, тоді як інші об'єкти реального світу є тлом нашого сприйняття, тобто. не позначаються на нашій свідомості. Отже, ми можемо думати, що природа активності сприйняття обумовлена сама природа заклала нашої свідомості.
У основі однієї із класифікацій сприйняття, як і та відчуттів, лежать розбіжності уанализаторах, що у сприйнятті. Відповідно до тим, який аналізатор (чи яка модальності) грає у сприйнятті переважну роль, розрізняють зорове, слухове, дотикальне,кинестетическое, нюхове і смакове сприйняття.
Зазвичай сприйняття – результат взаємодії низки аналізаторів.Двигательние відчуття у тому чи іншою мірою беруть участь в усіх проявах сприйняття. Як приклад може бути дотикальне сприйняття, у якому беруть участь тактильний ікинестетический аналізатори. Аналогічно в слуховому і глядачевій сприйнятті також бере участь руховий аналізатор. Різні види сприйняття не часто трапляються в чистому вигляді. Зазвичай вони комбінуються, і цього виникають складні види сприйняття. Так, сприйняття учнем тексту на уроці включає зорове, слухове ікинестетическое сприйняття.
Основою іншого типу класифікації типів сприйняття є форми існування матерії: простір, час і рух. Відповідно до цієї класифікацією виділяють сприйняття простору, сприйняття часу й сприйняття руху.
26. Фізіологічні механізми сприйняття
Спеціальних органів сприйняття немає. Матеріал для сприйняття дають аналізатори. В основі сприйняття лежать складні системи нервових зв'язків. Предмети або явища навколишнього світу мають цілу низку властивостей і впливають цими властивостями на різні аналізатори. Сприймаючи вперше незнайомий Предмет (наприклад, лимон), дитина відчуває його круглу форму і жовтий колір (через зоровий аналізатор), його своєрідний аромат (через нюховий аналізатор) м'яку, шорстку поверхню (через шкірний і руховий аналізатори), його кислий смак (через смаковий аналізатор). Таким чином, предмет, в даному випадку лимон, виступає як складний, комплексний подразник. Сприйняття ж є результат синтетичної діяльності кори, зв'язок різних відчуттів. Іншими словами, в основі сприйняття лежать так звані межаналізаторних зв'язку, зв'язку між різними аналізаторами.
Наявність таких зв'язків дозволяє правильно сприймати предмет на підставі показань всього лише одного аналізатора. Наприклад, я бачу гранітну плиту і сприймаю її як тверду і холодну. Але твердість і температуру тіла бачити не можна, ці відчуття дають інші аналізатори. У даному випадку збудження зорового аналізатора призводить до порушення відповідної системи межаналізаторних зв'язків. Встановлення такого роду зв'язків можна чітко простежити, спостерігаючи за сприйняттям сліпонароджених, прозрілих після операції. Перший час вони не можуть осмислювати те, що бачать, поки не навчаться за допомогою обмацування предметів усвідомлювати свідчення органу зору. Такі люди на перших порах не впізнають за допомогою зору знайомих предметів. Відомий випадок, коли прозрів людина, якій показали бутель і попросили визначити, що це таке, відповів: «Не знаю. Цілком можливо, що це кінь». Інший, побачивши геометричні тіла (куб, куля, піраміду), ніяк не міг зрозуміти, що це таке, поки не визначив їх шляхом обмацування. Після утворення зв'язку між зоровими і дотикальними відчуттями зорове впізнавання стало можливим.
Якщо сприймається явище за самою своєю природою впливає тільки на один аналізатор (наприклад, при сприйнятті мелодії або сприйнятті звукової мови), то в основі сприйняття лежать системи внутріаналізаторних зв'язків, зв'язків у межах одного аналізатора. Це зв'язку на ставлення, співвідношення елементів. Утворення таких зв'язків у слуховому аналізаторі дає можливість дізнаватися мелодію за співвідношенням вхідних у неї звуків, хоча мелодія звучить то в голосі, то у виконанні на різних інструментах. Утворення таких зв'язків в зоровому аналізаторі забезпечує впізнавання контурів фігур незалежно від їх розміру і кольору.
Свідомість сприйняття пов'язана з роботою так званих вторинних коркових полів аналізаторів. У корковою області аналізаторів розрізняють первинні поля, збудження яких дає відчуття, і вторинні поля, робота яких полягає в об'єднанні відчуттів в цілісний образ і осмисленні його. При подразненні слабким електричним струмом (про можливість таких експериментів згадувалося в розділі II) первинних зорових нулів людина бачила кольорові плями, відблиски, спалахи, при подразненні вторинних зорових полів - знайомі обличчя, предмети, тварин. Аналогічне явище спостерігалося і при подразненні первинних і вторинних слухових зон (шуми, неоформлені звуки різної гучності і висоти або ж голоси, слова, звуки музичних інструментів).
27. Визначення і класифікація емоцій
Емоцію (від лат. emovere - збуджувати, хвилювати) звичайно розуміють як переживання, внутрішнє хвилювання. Ще в першій половині XX ст. говорили про афекти як емоційні реакції, спрямовані на розрядку емоційного збудження, що виникло.
Емоції класифікують в залежності від сфери явищ, що визначають їх появу. Одну з найбільш повних класифікацій запропонував Б.И. Додонов. В ній виділяються:
Альтруїстичні емоції - переживання, які виникають на основі потреби в допомозі, підтримці іншим людям: бажання приносити людям радість, почуття занепокоєння долею іншої людини, турбота про неї.
Комунікативні емоції виникають на основі потреби у спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками та переживаннями.
Глоричні емоції (від лат. «слава») пов'язані з потребою у самоповазі та славі: прагнення завоювати визнання; почуття гордості, почуття переваги, почуття задоволення собою, своїми успіхами.
Праксичні емоції - такі емоції викликані діяльністю, змінами в ході роботи, успішністю та неуспішністю, труднощами здійснення та завершення; бажання дійти успіху в роботі; почуття напруження; захопленість роботою; приємне задоволення від того, що робота зроблена.
Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребами в подоланні небезпеки, інтересом до боротьби; жадоба до гострих почувань; почуття ризику; почуття спортивного азарту; рішучість.
Романтичні емоції - прагнення до всього незвичайного, очікування чогось світлого, доброго; почуття лиховісно-таємничого, містичного.
Гностичні емоції (від грецького «знання»), пов'язані з потребою у пізнавальній гармонії, прагнення зрозуміти те, що відбувається, проникнути в сутність явища.
Естетичні емоції пов'язані з ліричними переживаннями, жадоба краси та гармонії, почуття прекрасного.
Гедоністичні емоції пов'язані із задоволенням потреб в тілесному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями - від смачної їжі, сонця; почуття безтурботності; почуття веселості.
Акизитивні емоції (від франц. «надбання»), породжуються інтересом, прагненням до накопичення, колекціонування, володіння.
Виділяють також так звані фундаментальні емоції. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має власний механізм виникнення та виражається особливими мімічними та пантомімічними засобами. Вважається, що такі емоції вроджені.
До фундаментальних емоцій відносять (за К. Є. Ізардом):
• інтерес-хвилювання - позитивна емоція, яка мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість;
• радість - позитивне емоційне збудження, яке виникає при появі можливості повного задоволення актуальної потреби. В суб'єктивному плані це найбільш бажана емоція. Радість може виникнути в результаті послаблення дії негативного чинника;
• горе-страждання - емоція, яка викликається комплексом причин, пов'язаним з життєвими втратами. Часто переживається, як почуття самітності, жалості до себе, почуття непотрібності, нерозуміння оточенням;
• гнів - виникає при явному розходженні поведінки іншої людини з нормами етики, моралі;
• відраза - часто виникає разом з гнівом. Відраза являє собою бажання позбутися від когось або чогось;
• презирство - емоція, що відображає деперсоналізацію іншої людини або цілої групи, втрату їх значущості для індивіда, переживання переваги в порівнянні з ними;
• страх - переживання, що викликано отриманою прямою або непрямою інформацією про реальну або уявлювану небезпеку, очікування невдачі. Страх є найсильнішою негативною емоцією;
• подив - різке підвищення нервової стимуляції, яке виникає після якоїсь несподіваної події;
• сором - виникає як переживання неузгодженості між нормою поведінки та фактичною поведінкою, прогнозування осудливої або різко негативної оцінки оточуючих на свою адресу;
• вина - емоція схожа на сором, оскільки також виникає в результаті неузгодженості між очікуваною та реальною поведінкою. Вина виникає при порушеннях морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли людина відчуває особисту відповідальність.
Емоції проявляються у певних психічних переживаннях, відомих кожному на власному досвіді, і в тілесних явищах. Як і відчуття, емоції мають позитивний і негативний почуттєвий тон, зв'язані з почуттям задоволення чи невдоволення. Почуття задоволення при посиленні переходить в афект радості.
На підставі тілесних переживань Кант поділяв емоції на стенічні (радість, наснага, гнів) - збудливі (підвищувальний м'язовий тонус, силу) і астенічні (страх, туга, сум) - що послаблюють.
Розподіл емоцій на стенічні й астенічні має схематичний характер. Деякі афекти важко віднести до тієї чи іншої рубрики, і навіть той самий афект при різній інтенсивності може виявляти то стенічні, то астенічні риси. По тривалості плину емоції можуть бути короткостроковими (гнів, переляк) і тривалими.
28. Функції емоцій
Як будь-які інші прояви психіки, афективна сфера людини має позитивні й негативні наслідки для особистості. Стосовно позитивів, то маємо такі аспекти їх проявів:
Рис. 2.8.2. Позитивні аспекти прояву емоцій та почуттів
Однак має місце і негативний вплив афективної сфери на людину:
Рис. 2.8.3. Негативні аспекти прояву емоцій та почуттів
29. Структури мозку, що відповідають за виникнення емоцій
Виникнення і протікання емоцій тісно пов'язане з діяльністю різних модулюючих систем мозку. Вважається, що основну роль у цьому відіграє лімбічна система.
Основу лімбічної системи складає так зване "коло Папеца". Ідея про існування в мозку особливої системи, відповідальної за емоції, була висловлена в 1937 р. американським невропатологом Дж. Папецом. Він припустив, що єдину систему керування емоціями у певній послідовності утворюють такі структури мозку: (1) гіпоталамус - (2) передньовентрикулярне ядро таламуса - (3) поясна звивина - (4) гіпокамп - (5) мамілярні тіла - (1) гіпоталамус.
На думку Дж. Папеца, будь-яка аферентація, що надходить у таламус, поділяється на три потоки: рухи, думки і почуття. Потік "почуттів" циркулює по вищевказаному "емоційну колу", створюючи фізіологічну основу емоційних переживань. Так, гіпоталамус забезпечує вираз емоцій і паралельно передає інформацію в таламус. Звідтіля вона надходить у поясну звивину, що є механізмом усвідомлення емоційних переживань. Гіпокамп, одержуючи сигнали від поясної звивини, здійснює інтеграцію цих та інших сигналів і далі передає інформацію до мамілярних тілець й гіпоталамуса. Результатом замикання цього кола є інтеграція суб'єктивно пережитої емоції на рівні кори мозку з "емоційними" керуючими командами гіпоталамуса.
До лімбічної системи, крім кола Папеца, також відносяться: мигдалеподібне тіло, нюхова луковиця, тракт і горбок, переднє і неспецифічне ядра таламуса, ретикулярна формація стовбура мозку, її центральною частиною є гіпокамп. Лімбічна система бере участь у запуску переважно тих емоційних реакцій, що вже апробовані в ході життєвого досвіду. Нервові сигнали, що надходять від усіх органів чуття, передаються по нервових шляхах стовбура мозку в кору, проходять через одну чи декілька лімбічних структур - мигдалину, гіпокамп чи частину гіпоталамуса. Сигнали, що виходять від кори, теж проходять через ці структури. Різні відділи лімбічної системи по-різному відповідають за формування емоцій.
Важливу роль у забезпеченні емоцій відіграє ретикулярна формація, волокна від нейронів якої йдуть у різні області кори великих півкуль. Більшість цих нейронів неспецифічні (можуть відповідати на різні за модальністю види стимулів) і передають сигнали від усіх органів чуття до структур лімбічної системи і кори великих півкуль. Деякі ділянки ретикулярної формації мають більш спеціалізовані функції. Наприклад, така частина ретикулярної формації, як "блакитна пляма" пов'язується із пробудженням емоцій. Інша її частина - "чорна субстанція" пов'язана з виділенням дофаміну, що сприяє виникненню приємних відчуттів.
З усіх відділів кори мозку у найбільшій мірі пов'язані з виникненням і усвідомленням емоційних переживань лобові частки. До них йдуть прямі нейронні шляхи від таламуса, ретикулярної формації й інших структур лімбічної системи. Різні травматичні ушкодження лобових часток мозку часто призводять до зміни в людини настрою (від ейфорії до депресії), порушення орієнтації в навколишньому середовищі, пов'язаної з втратою здатності до планування. Іноді зміни поведінки нагадують психопатичну поведінку (нестриманість у поведінці і мові, відсутність сприйнятливості до соціальних сигналів).
З активністю тім'яноскроневих відділів правої півкулі пов'язують інтенсивність емоційної напруги (безвідносно до її знаку), що надалі виявляється вже у вегетативних зрушеннях.
Система позитивного підкріплення (задоволення), згідно із сучасними уявленнями, включає ядра септума, глибокі шари мозочка і дорзо-латеральні області мигдалини. А система негативного підкріплення (покарання) - гіпокамп, медіальні ядра мигдалини, ядра глибоких шарів мозочка (в області палеоцере-белума) області покришки середнього мозку і поясну кору.
Формування і прояв емоцій також пов'язані із функціональною асиметрією головного мозку.
Емоційний стан людини сильніше відбивається на міміці лівої половини обличчя, що говорить про переважну активність правої півкулі. Сприйняття емоційних сигналів переважно знаходиться під контролем правої півкулі (її центральної скроневої області). Вважається, що ліва половина обличчя в більшому ступені відбиває негативні, права - позитивні емоції.
Права фронтальна кора переважно пов'язана з прагматичною інформацією, необхідною для задоволення потреби (яка здобута раніше і зберігається в пам'яті), а ліва фронтальна кора - з інформацією, наявною на даний момент (такою, що надійшла нещодавно). Більш емоціогенною є права півкуля. Вона переважно пов'язана із проявом негативних емоцій. Прояв позитивних емоцій більше пов'язаний із роботою лівої півкулі.
30. Психофізіологічна характеристика здібностей
Здатність до тривалої циклічної роботи (біг, плавання, їзда на велосипеді і т. п.), тобто аеробна витривалість, багато в чому визначається рівнем кисневого забезпечення організму (МПК), який, як показано В. М. Зациорский і Л. П. Сергієнко, В. Б. Шварцем і ін, генетично обумовлений. Крім того, в числі задатків, що зумовлюють рухові здібності, входять не тільки типологічні особливості властивостей нервової системи (тобто фізіологічні характеристики протікання нервових процесів), але і морфо-функціональні особливості будови м'язів, зокрема співвідношення в них швидких і повільних м'язових волокон, яке теж генетично обумовлено. Функціонально-генетичний підхід до здібностей має ряд привілеїв:
- Немає необхідності пояснювати, яким чином задатки (фізіологічне) перетворюється в здатності (психологічне), оскільки здібності розуміються як цілісне інтегральне психофізіологічний освіту;
- Немає необхідності прив'язувати здатності тільки до діяльності: стає очевидним, що вони можуть проявлятися й розвиватися і в життєдіяльності (у побуті), і в грі;
- Одна і та сама здібність може розвиватися в різних сферах і видах діяльності (тому, наприклад, і можлива професійна підготовка засобами фізичної культури або шляхом розвитку здібностей у психотренинге);
- Функціонально-генетичний підхід усуває прірву, що утворилася між можливостями людини і тварин в результаті пов'язання здібностей тільки з діяльністю людей. Тварини володіють більшістю функцій і психічних процесів, притаманних і людині. У них є ті ж, що і у нього, задатки (зокрема, типологічні особливості властивостей нервової системи). Отже, є підстави говорити і про здібності тварин;
- Прив'язка здібностей до функцій (психічним і психомоторним) обмежує сферу практичного задіяння цього поняття, відкриваючи шлях для диференційованого розгляду і розвитку можливостей людини. Наприклад, для педагогіки має істотне значення, що в даному випадку проявляється в учня - досвід, набутий раніше, або здібності, від чого залежать оцінки учня, прогноз його майбутніх успіхів.
Визнання уродженості і генотипической природи здібностей не означає фатальної зумовленості професійних успіхів або неуспіхів людини. Здібності становлять тільки частину його можливостей, а успіх визначається і вольовим
31. Нейрофізіологічні механізми уваги
Увага, як показали дослідження, детермінується співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, зумовлених подразниками, що впливають на чуття організму, і внутрішніми установками та психічними станами. Ідеї І. П. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, пізніше поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, з'ясовують фізіологічне підґрунтя уваги.
I. П. Павлов під орієнтувальними рефлексами розумів активні реакції тварин на зміни навколишнього середовища, які зумовлюють загальне пожвавлення й низку вибіркових реакцій, спрямованих на ознайомлення із змінами ситуації.
Орієнтувальний рефлекс забезпечує живим істотам змогу пристосуватися до різноманітних зовнішніх впливів на організм. Він виявляється в активному настановленні аналізаторів на краще сприймання подразників, що впливають на організм.
І. П. Павлов писав: "Щохвилини кожний новий подразник, який діє на нас, викликає відповідні рухи з нашого боку, щоб краще, повніше довідатися про цей подразник. Ми придивляємося до предмета, що з'явився, прислухаємося до звуків, що виникають, посилено втягуємо запах, який приходить до нас. І, якщо предмет поблизу, намагаємося доторкнутися до нього, і взагалі прагнемо охопити або пізнати кожне нове явище або предмет відповідними сприймальними поверхнями, відповідними органами чуттів".
Отже, фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, що виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють.
У процесі діяльності під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень у відповідних ділянках кори великих півкуль головного мозку виникають більш або менш стійкі осередки оптимального збудження. Ці оптимальні збудження стають домінуючими і викликають гальмування слабших збуджень, що виникають в інших ділянках кори великих півкуль.
У зв'язку зі зміною характеру та сили подразнень, які діють на нас ззовні або зсередини організму, осередок оптимального збудження може переміщуватися з одних ділянок кори великих півкуль головного мозку до інших. У таких випадках змінюється і спрямованість уваги. У загальмованих ділянках кори головного мозку виникає збудження, а ділянки, що перебували в стані збудження, гальмуються.
З цього приводу І. П. Павлов писав: "Якби можна було бачити крізь черепну коробку і якби місце великих півкуль з оптимальною збудливістю світилося, то ми побачили б у свідомої людини, що розмірковує, як по її великих півкулях постійно пересувається химерно-неправильних обрисів світла пляма, що раз у раз змінюється у формі та за величиною, оточена по решті півкулі більш або менш значною тінню".
Значний внесок у з'ясування фізіологічного підґрунтя уваги зробив О. О. Ухтомський своїм вченням про домінанту. Домінанта — це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел. "Домінанта - це достатнє джерело збудження, яке досягає центру в певний момент, набуває значення панівного чинника в роботі інших центрів, нагромаджує збудження з окремих джерел, але гальмує здатність інших центрів реагувати на імпульси, які мають до них безпосередній стосунок".
Серед багатьох збуджень, що виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і служить фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.
Загальмовані відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О. О. Ухтомський називав субдомінантними. Своїми дослідженнями він показав, що домінанта не лише гальмує субдомінантні збудження, а й посилюється за їх рахунок. У зв'язку з цим домінанта стає сильнішою.
Між домінантою та субдомінантами ведеться боротьба. Домінантне збудження залишається домінуючим доти, поки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта - субдомінантою.
О. О. Ухтомський вважав, що в діяльності нервової системи важко уявити цілком бездомінантний стан. Людина завжди буває до чогось уважною.
Виразом домінанти, за О. О. Ухтомським, є робоча поза організму. У стані уваги людина відповідно напружує м'язи, має своєрідний вираз обличчя, особливі рухи, в органах чуттів при цьому виникає сенсибілізація, тобто підвищується чутливість до зовнішніх подразників або ж знижується чутливість до зовнішніх подразників, якщо ми зосереджуємося на внутрішній діяльності, на власних психічних станах. При цьому змінюються вегетативні процеси, серцебиття, кровообіг. Отже, за цими зовнішніми змінами, за виразними рухами можна дійти висновку про стан уваги особистості.
Виникнення уваги та відволікання пояснюються впливом взаємної індукції збудження та гальмування. У разі, коли увага до якоїсь ознаки або дії виявляється інтенсивною, спостерігається зниження чутливості до інших подразнень.
Взаємна індукція збудження та гальмування є фізіологічним підґрунтям найрізноманітніших виявів уваги: її стійкості, інтенсивності, відволікання, переведення уваги тощо.
Взаємодія процесів збудження та гальмування в корі великих півкуль головного мозку пояснює ряд властивостей уваги. Так, обсяг уваги можна пояснити ширшим або вужчим осередком оптимального збудження ділянок кори великих півкуль.
Розподіл уваги, тобто здатність бути уважним до кількох об'єктів або дій водночас, пояснюється тим, що звична діяльність може здійснюватися й тими ділянками кори, що певною мірою перебувають у стані гальмування. Переведення уваги з одного об'єкта на другий пояснюється переміщенням оптимального збудження з однієї ділянки кори в іншу у зв'язку з виникненням нового подразнення.
Швидкість переведення уваги в різних людей буває різною. Це залежить від типу нервової системи організму. Збудливий тип швидше переводить увагу з одного об'єкта на другий, ніж організм з інертним типом нервової системи.
Сучасні нейрофізіологічні дослідження переконують, що процеси уваги пов'язані не лише з корою великих півкуль головного мозку, а й з підкорковими його утвореннями. Вибірковий характер уваги забезпечується станом бадьорості кори головного мозку, який підтримується висхідними імпульсами ретикулярної формації. Але стан бадьорості кори забезпечується не лише висхідною активуючою ретикулярною системою, а й низхідною системою.
Якщо висхідна ретикулярна система, яка несе імпульси до кори головного мозку, є біологічно зумовленою формою активації (обмінні процеси, елементарні потяги організму), то низхідна ретикулярна система викликає активуючий вплив імпульсів, що виникають у корі головного мозку, на підкоркові утворення й цим самим забезпечує вищі форми вибіркової активації, пов'язані із складними завданнями свідомої діяльності.
Серед мозкових механізмів уваги велику роль відіграють лобові ділянки головного мозку. Вони беруть безпосередню участь у підвищенні рівня бадьорості відповідно до тих завдань, які людина повинна розв'язати, і таким чином забезпечують вияви вищих довільних форм уваги.
Показники нейрофізіологічних досліджень доводять, що активацію лобових ділянок головного мозку людини зумовлює мовна діяльність, мовна інструкція організації дій.
32. Методи вивчення та діагностики уваги
Методики, основані на селекції інформації. Початком досліджень уваги в когнітивній психології стала методика вибіркового слухання, яка вимагала від піддослідного відстежувати в часі тільки один тип інформації, ігноруючи інший.
Метод вибіркового слухання К. Черрі, або «Вечірка з коктейлем». Суть методу в тому, що одночасно пред´являють два повідомлення. Під час бінаурального пред´явлення обидва повідомлення, записані на різні доріжки магнітофонної стрічки, подають одночасно в праве і ліве вухо. Під час дихотичного пред´явлення перше повідомлення подають у праве вухо, а друге - у ліве. Залежно від мети експерименту це можуть бути записи текстів, списки слів або окремі слухові сигнали. Піддослідний має дослухатися лише до одного повідомлення: він може одержати інструкцію повторювати текст або слова, запам´ятовувати їх, виявляти цільові стимули та ін. У перших експериментах К. Черрі було показано важливу роль фізичних ознак стимуляції (напряму, інтенсивності, висоти звуку) в процесі її селекції (Дормашев, Романов, 1995).
Метод вибіркового бачення У. Найсера. У. Найсер і Р. Беклен запропонували методику вибіркового бачення як альтернативу методиці Черрі. У цьому разі накладалися один на одного два відеозаписи. Піддослідним пред´являли дві досить знайомі події: гру в м´яч (три чоловіки перекидали один одному баскетбольний м´яч) або гру «У долоньки» (два гравці, роблячи неритмічні рухи, намагалися шльопнути один одного по долонях). Однак під час змішування двох відеозаписів створювалася «екологічно невалідна» ситуація, яка не трапляється в повсякденному досвіді. Піддослідним пропонували відстежувати тільки одну гру: якщо вони стежили за грою в м´яч, то повинні були натискати на ключ усякий раз, коли гравець кидав м´яч, і цілком ігнорувати гру «У долоньки»; якщо ж вони стежили за грою «У долоньки», то повинні були натискати на ключ під час кожного торканні рук і цілком ігнорувати гру в м´яч (Дормашев, Романов, 1995).
Методики, що вимагають розподілу уваги. До цього типу методик можна зарахувати і більш прості варіанти, які застосовують у нейропсихології. Наприклад, під час фіксування центральної точки піддослідному одночасно зорово представляють два просторово рознесені стимули. Пропонують відповідати, які стимули він бачив. Піддослідні з порушеннями зорової уваги часто не зауважують пред´явлених двох стимулів (особливо стимулу, що зліва). Якщо ж стимули пред´являються окремо, то піддослідні зауважують і лівий, і правий стимули. Схожу методику розроблено і для вивчення тактильної уваги. Експериментатор одночасно торкається тих самих ділянок кисті рук з однаковою інтенсивністю. Від піддослідного потрібно, щоб він, заплющивши очі, визначив, скільки було доторкань (одне або два). Хворі з порушеннями тактильної уваги часто «не зауважують» дотику до однієї руки. Як контрольні умови окремо доторкаються лише до правої або лівої руки. У таких умовах дотик до обох рук «помічається».
Основні методичні труднощі проведення таких досліджень полягають у створенні та контролі умов реального розподілу уваги. Варто вилучити випадки автоматизації однієї або обох діяльностей, а також швидкого чергування при їхньому виконанні (зрушень і переключень уваги).
Методики пошуку - одні з найбільш поширених у дослідженні уваги. Знамениті таблиці Бурдона, таблиці Шульте, як і тест коректурної проби, є, фактично, завданням на зоровий пошук. Їх широко застосовують як діагностичні методики (Воронін, 1993).
Методики повного відтворення дають змогу досліджувати обсяг уваги через аналіз кількості одночасно запропонованих елементів, які суб´єкт може з ясністю сприйняти. У класичних експериментах з тахістоскопом було показано, що, якщо запропоновані стимули досить прості та розкидані по демонстративному полю безладно, обсяг уваги зазвичай не перевищує 5-7 елементів. Після того як Дж. Сперлінг запропонував методику часткового відтворення, її модифікації постійно використовують в експериментах на селективну увагу (Величковський, 1982).
Методики передналаштування. Метод передналаштування дає змогу досліджувати спрямовану увагу, яка є наслідком очікування стимулу. У 1978 р. М. Познер і його колеги досліджували вплив передналаштування на швидкість локалізації сигналу і визначення його модальності. Сигнал міг бути зоровим або акустичним і перебувати або зліва, або справа від піддослідного. Визначали час реакції вибору. Перед кожною спробою піддослідний одержував інструкцію, у якій було повідомлено про релевантні характеристики майбутнього сигналу. У 80% випадків інформація була правильною, а в 20% - помилковою. З´ясувалося, що в завданнях локалізації (незалежно від модальності) «правильне» передналаштування зумовлювало «виграш» - пришвидшення відповідей (приблизно на 80 мс) порівняно з контрольними умовами, у
