2020-06-29
80
Як уже згадувалося у вступі, друга половина XVIII ст. була періодом серйозних змін у всіх сферах українського суспільства і державності. Культура України постала перед загрозою ґрандіозних викликів: «історико-політичні обставини цього часу надають українській літературі, сказати б, режим найменшого сприяння» [132, с. 657]. Ідеться про знищення традиційної системи української державності (ліквідацію інституту гетьманства та утворення Малоросійської колегії), про підпорядкування української Церкви Синодові, й жорстку русифікацію освітнього процесу на усіх рівнях, включно із Києво-Могилянською академією, в результаті чого автоматично були втрачені можливості розвитку українського письменства й загалом плекання творчої національної еліти. Справу довершила заборона друку українських книжок, «унаслідок чого література регресує, повертаючись до рукописних форм побутування» [132, там само].
Проте ці несприятливі обставини стимулюють пошук нових можливостей і шляхів реалізації розвитку національної культури: «світське письменство обирає переважно народну українську мову, часто змішану зі старою книжною, церковне письменство, і, зрозуміло, не лише воно, досить часто переходить з церковнослов’янської мови на російську, надто від початку XVIII ст.» [132, с. 656].
|
|
|
А загалом, «у другій половині XVIII ст. давня українська література вступила у завешальну стадію свого історичного розвитку, який характеризувався дальшим послабленням релігійної ідеології, зміною суспільних світоглядних та аксіологічних пріоритетів, модернізацією поетики, втратою домінанти синкретизму, утвердженням нової жанрової системи» [132, с. 656]. Творчість названого періоду демонструє вичерпання ідейних і тематичних ознак ранішої літератури, яка «базувалася на засадах канонічності, конвенціональності, тобто, на високому рівні знаковості в структурі образності. В новій літературі на перший план виходить аналітичність…» [131; с. 104].
Для цього періоду характерними є особливості саме барокової естетики і барокового світовідчуття із притаманною їм виразною схильністю до експерименту (насамперед це стосується «низового бароко») – з одного боку, а, з іншого – тяжінням до нормативності класицизму, яка, фактично, протистоїть літературному пошуку нових виражальних засобів. Тому, як вважають автори Історії української літератури у двох томах, у всіх «життєздатних жанрових галузях літературної творчості стильові струмені, властиві українському письменству XVII і XVIII ст., прямують до оформлення у новочасні творчі методи, напрями і течії класицизму, сентименталізму, романтизму і реалізму» [131; с. 146]. Серед згаданих «життєздатних» прозових жанрів можемо назвати, зокрема, паломницьку прозу. Так, наприклад, у другій половині XVIII і на початку XIX ст. белетристичний досвід давнього паломницького письменства формує особливості мовлення нової художньої прози, а водночас подорожні записки «виділяються в нарисову, публіцистичну і наукову писемність, опиняючись поза межами власне літератури» [131; с. 118]. Паралельно широкого розвитку набувають автобіографічні записки як намагання авторів зафіксувати життєвий досвід насамперед із дидактичною метою. Активно розвивається й історіографічна проза як намагання осмислити перебіг історичних подій і витворити ідеологічне забезпечення для української нації.
|
|
|
У поезії теж спостерігаємо тематичні і формальні зміни. Починає домінувати тематика «низового» бароко, насамперед бурлескні і сатиричні жанри із відповідними засобами вираження, а також любовна тематика. У формальній площині переважає силабічна система віршування, проте автори часто застосовують й силабо-тонічні структури. Окремо слід згадати про жанр байки, яка добре вписувалася і в естетику бароко й класицизму (насамперед як «шкільна вправа», закорінена в античній літературі й риториці), і в естетику просвітництва – мобільний і демократичний жанр із виразними дидактичними ознаками. Зрештою, байка стає одним із наулюбленіших і широковживаних жанрів української літератури кінця XVIII – XIX ст.
Традиційно для української літератури кінця XVIII – початку XIX ст. притаманні переробки, переспіви і переклади творів античних – римських, меншою мірою давньогрецьких та візантійських авторів, а також новоєвропейських авторів, які творили як латинською, так і новоєвропейськими мовами. Ця традиція корениться у практиці «шкільних» вправ і культивується у широкому річищі етикетної поезії.
Одною із виразних особливостей «шкільних вправ» була переробка-переспів античних сюжетів та уривків творів із застосуванням топіки Святого Письма. Цей синтез елементів образності й засобів вираження двох великих епох – Античності та Середніх Віків характерний саме для світогляду Бароко й відображає універсалізм мистецького світогляду українських авторів XVII – початку XIX ст.
Поза межами «красного письменства», у царинах теоретичних, наукових жанрів продовжує розвиватися теоретико-естетична доктрина літературної творчості у межах навчальних курсів поетики й риторики та дослідження текстів Святого Письма у формі тлумачень. Ця наукова спадщина українських авторів вказаного періоду, а також розвиток нових, точних дисциплін належить до ідейних течій Просвіцтництва.
Багато із цих рис літературного процесу кінця XVIII – початку XIX ст. властиві для творчості Іринея Фальковського. Перш, ніж перейти до аналізу літературної спадщини Іринея Фальковського, перелічимо жанри, в яких працював Іриней Фальковський. Найбільший обсяг, серед доступної на сьогоднішній день рукописної спадщини автора, займає проповідницька проза, – близько двадцяти рукописних зошитів, які мають від сотні до трьохсот аркушів; окрім цих томів, які містять суто твори проповідницького жанру, зустрічаємо поодинокі промови в інших рукописних збірниках. Таких окремих «слів» із різних періодів життя Іринея Фальковського нарахується до двадцяти. Варто сказати, що в поодиноких випадках постає питання авторства цих слів, але з огляду на грандіозний пласт ораторської прози, котрий міститься у згаданих вище збірниках, авторство котрих безперечно належить Фальковському, і про обсяг яких піде мова пізніше, вважаємо, що питання авторства цих кількох промов має другорядне значення у порівнянні із потребою опрацювання, розшифрування, та ймовірного видання згаданих 20 томів проповідницької спадщини.
|
|
|
Окрім промов важливою працею Іринея Фальковського богословського характеру є «Christianae Orthodoxae Dogmatico-polemicae Theologiae, olim a clarissimo viro Theophane Procopowicz ejusque continuatoribus adornatae ac in tribus volumnibus primum anno MDCCLXXXII (1782) editae, Compendium, in usum rossicae juventutis concinnatum, atque adjectione sex ultimorum juxta delineationem ejusdem cl. Theophanis, ab archimandrite Kioviensi Fratrum Monasterii publicoque S. Theologiae in Academia Kioviensi professore Irenaeo Falcowski compendium» («Короткий виклад християнського православного догматично-полемічного богослів’я у трьох томах, підготовленого найславнішим мужем Теофаном Прокоповичем і його послідовниками і виданого вперше у 1782 році, зроблене архімандритом Києво-Братського Монастиря і опубліковане професором богослів’я в Київській Академії Іринеєм Фальковським на користування руським студентам»). Коротко скажемо, що це була найбільш детальна і водночас стисла праця з догматично-полемічного богослів’я того часу.
Цікавими є щоденні роздуми Іринея Фальковського, котрі він писав протягом 1786–1787 років, коли готувався до чернечого постригу. Ці роздуми вміщені в двох томах, датовані, нумеровані і мають позначки про час написання: поділяються на ранкові і вечірні.
Продовжують ряд творів релігійної тематики тлумачення послань апостола Павла. Збереглися рукописи двох тлумачень – до коринтян і до римлян (останнє у двох примірниках, один має 160 сторінок, інший 240). Друком, як відомо, вийшли тлумачення Послань до римлян та галатів [196].
Відносно меншою, проте також досить великою за обсягом є поетична спадщина Іринея Фальковського, яка частково складається зі шкільних вправ, віршів на задану тему, як от наслідування, або ж імітації певних античних авторів [67], та авторських поезій, які Фальковський, очевидно, також писав під час свого навчання, ймовірно, в Токайській гімназії. В цьому ж збірнику містяться дві байки, написані Фальковським. Окрім латиномовних віршів, зустрічаємо тут твори, писані російською мовою.
Окрім цього збірника увагу привертає також кілька інших рукописних зошитів. Це два рукописні «піїтичні» збірники під номерами 693 та 697. Декілька віршів розкидано по інших збірниках: «Стихи Преосвященному Митрополиту Кременецкому» (№ 195, С. 19–21); «Похвальні молитвенні чотиривірші» (№ 605, С. 53–54); «Акровірші на поправку, на зустріч Павла 1 і імператриці Марії» (№ 727, С. 12).
|
|
|
Як уже згадувалося, біографічні записки Іринея Фальковського – це два рукописні томи, перший з яких містить інформацію з 1756 по 1784 роки, другий – за роки 1784–1786. Перший том має назву: «Біографическія известія о разных приключеніях жизни бывшаго Лубенского полку, у Ѣ зда Пирятинского, села Б Ѣ лоцерковки священника Іоакима Фальковскаго, нареченного в монашеств Ѣ Іустином, и сына его Ивана Фальковскаго, найменованного в монашеском чин Ѣ Іринеем, собранныя и списанныя последним в разных годах (Часть первая. Содержащая біографическія известія с 1756 по 1784 год)». [1] У ньому міститься інформація не тільки про життєвий шлях самого Іринея, але й про походження і деякі факти з життя його батька. В цьому томі Фальковський розповідає про своє дитинство і шкільні роки, говорить про походження свого батька, а також наводить листування зі своїми друзями і товаришами батька. Також тут знаходимо цитати з листів і цілі листи, якими обмінювалися батько й син, трапляються копії наказів та інших офіційних листів, що стосуються його батька і самого Іринея, що дозволяє нам детальніше проаналізувати певні аспекти біографії письменника.
Другий том автобіографічних записок має назву: «Біографическія извѢстія о разных жизненных приключеныях бывшаго Лубенскаго Малороссыйскаго Полку УѢзда Пирятинскаго, села БѢлоцерковки священническаго сына, Ивана Фальковскаго, нареченнаго в монашеском чинѢ Іринеем. Собранныя и списанныя самим им в разных годах. (часть вторая, содержащая біографическія извѢстія с 1784 года по [рік не вказаний] год)». [8] Автобіографічна частина охоплює лише період по 1786 рік, після неї йдуть т.зв. «Щоденні роздуми», які Фальковський писав, готуючись до висвячення.
Ці два томи автобіографічних записок, на основі яких був написаний попередній розділ дисертаційного дослідження, містять багато зразків епістолярної спадщини автора, а також шерег документів: копії указів різного плану і переписані Фальковським власні вірші із згаданого вже рукописного збірника поезій «Opera poetica…» [67]. Що стосується стилю цих записок, то варто підкреслити, що він не відрізняється особливою вишуканістю. Ці тексти мають більше інформативне значення, аніж естетичне. Свою оповідь автор провадить сухо та стисло, лише інколи вдаючись у детальні описи, проте й вони стосуються більшою мірою умов життя, чи традицій тих чи інших країн.
Серед рукописної спадщини автора міститься також кілька творів, які мають швидше прикладну, аніж художню вартість. Це дві спроби написати церковний літопис (366, 385) і документи, означені, як «Підготовка до написання літопису» (386). Проте жоден із цих творів не був завершеним.
Серед літературної спадщини Іринея Фальковського є й чимало текстів, котрі не мають якоїсь художньої вартості, проте становлять певний інтерес для істориків літератури і для науковців, котрі займаються історією України чи історією Церкви. Багато важливої інформації, пов’язаної із історією Києво-Могилянської Академії, міститься у рукописній праці, про яку згадувалося раніше: «Описаніе Кіевской Академіи противу вопросов, даннях от министра народного просвѢщенія ДѢйствительнаго Тайнаго СовѢтника и Кавалера графа Петра Васильевича г[осподина] Завадавскаго 1802 года». Можливо, це найважливіший твір Іринея Фальковського, який має особливе значення для вивчення історії Києво-Могилянської Академії. Тут Фальковський детально описує багато аспектів, пов’язаних із діяльністю та устроєм тогочасної Києво-Могилянської Академії. «Описаніе...» друкувалося, за твердженнями науковців, в 1862 в «КиѢвських Єпархіальних відомостях», проте в «Біобібліографічному словнику» ми не зустрічаємо згадки про це видання, натомість маємо витяги з нього в монографії Георгія Булашова [111, с. 547–565]. У цьому документі Іриней Фальковський детально описує інфраструктуру тогочасної Академії. Перелічимо пункти, котрі найбільше цікавили тогочасну владу:
· Кількість учителів і предмети, які вони викладають.
· Зарплата вчителів, умови їхнього життя і переваги, пов’язані із викладацькою посадою.
· Кількість учнів і їхній вік.
· Перелік предметів, які викладаються.
· Типи класів і навчальних програм у кожному класі.
· Перелік підручників, за якими викладаються всі передмети.
· Години і дні занять.
· Кількість класів, їхній перелік і кількість учнів кожного класу.
· Перелік навчального інвентаря і наявність бібліотеки.
· Фінанси, які витрачаються на Академію.
· Оплата учнями занять і курсів.
· Кількість і зміст іспитів.
· Нагороди і покарання після іспитів.
· Корпуси і будівлі, які належать Академії.
Вартою уваги є ще одна, на жаль, також не закінчена праця Фальковського «Краткое географическое описание Венгрии» [1; арк. 93–100 зв.], [76; с. 21–35 (вклейка)], яку він писав у період свого перебування в Угорщині.
Не можна також обминути доробок Фальковського-математика й не згадати його творів, які пов’язані з точними науками. Це – «Новое краткое руководство к АриθметикѢ, соединенной с Начальною Алгеброю, сочиненное в пользу обучающихся в духовных училищах учеников, бывшим в Духовной Академiи разных математических и прочих наук учителем І. Е.С.» (т. е. Иренеем Фальковским, который был тогда епископом Смоленским), в ЯрославлѢ, 1812 года», – рукопись in 8-o, на 46 страницах, без окончанія (№ 724 (579); «Сокращеніе смѢшенной математики», с другими статьями, пис[анное] рукою преосвящ[енного] Иренея Фальковскаго, in 4-o, на 188 страницах (№ 725 (580); «Сокращенія смѢшанной математики, часть ІІ, содержащая Тригонометрію Сферическую, начала Астрономіи, Географію, Хронологію, Гномонику, Пиротехнію, Архитектуру гражданскую и военную, в КиевѢ, 1794 года», – рукопись преосвящ[енного] Иренея Фальковскаго, in 4-o, на 232 листках (№ 726 (581).
Окрім математики і точних наук, до яких, як уже згадувалося, Фальковський мав особливе зацікавлення, він також складав календарі і цікавився астрономією – такий висновок можемо зробити, оглядаючи рукописи: № 15 (378) – «Рукописный Сборник, писаный рукою преосвященнаго Иренея Фальковскаго, in 4-o, на 52 листках». В нем заключаются:
- л. 1–5. «Реестр книг, принадлежащих к библіотекѢ первокласнаго Кіево-Николаевскаго монастыря, преписаный в 1804 году»;
- л. 7–8. «Кіевскій стѢнной мѢсяцеслов на все 19-е столѢтіе, с показаніем вкратцѢ всѢх пасхалій предметов»;
- л. 12–27. «Календарь греко-русскій по штилю ЮлѢанскому первіе на лѢто Господне 1730, потом от лѢта 1731 на лѢт 100», с кратким введеніем в Ариθметику и учебником, М. Василія КорвѢна-Квасовскаго, – перевод с печатнаго, изданнаго в КролевцѢ (КіонигсбергѢ)»;
- л. 28–52. «Кіевскій мѢсяцослов на лѢто от Рождества Христова 1800-е… сочиненной в Кіевской Академіи», со свѢдѢніями о погребенных в КіевѢ владыках князях, о дворцах княжеских, бывших в КіевѢ, и о Кіевской Академіи».
№ 269 (379) – «Сборник преосвященнаго Иренея Фальковскаго», in 4-o, на 181 листках; в нем заключаются:
- л. 1–78. «Месяцеслов с Богом святым всего лѢта»;
- л. 79–94. «Роспись празднуемым праздникам и святым угодникам Божіим в греко-россійскои мѢсяцесловѢ, сочиненная по алфавиту Іваном Фалковским в ТокаѢ 1779-го года»;
№ 276 (135) – «Краткій церковный Пролог из великаго печатнаго Пролога, из Четіих Миней и из церковных мѢсяцесловов, в пользу домашних благочестивых обществ и малых или скудных храмов Божіих собранный трудами и тщаніем Іренея Коадъютора Митрополіи Кіевскія, Эпископа Чигиринскаго», in 4-o, в 4-х частях».
- Часть 1-я за январь – апрѢль, «Переписана из сочинителева подлинника в СмоленскѢ тамошними семинаристами в 1812 году», на 171 листкѢ;
- Часть 2 за май и iюнь, дописанная преосв. Иренеем 20 мая 1820 года, на 122 страницахъ;
- Часть 3, за іюль и август, автограф преосвящ. Иренея, на 92 листкахъ;
- Часть 4, за сентябрь–декабрь, дописаная преосвящ. Иренеем 10 сент. 1820 года;
Наостанок залишається згадати про музичні уподобання Фальковського. Серед його рукописів є кілька списків нот кантів: № 605 (662) – «Сборничек, писанный рукою Иренея Фальковскаго», in 8-o, на 89-ти листках. В нем заключаются:
- л. 76. «Кант 3-й», на нотах. Нач.: «Кто виноватый суду предстати»...
- л. 77–89. «Нотные ирмосы, стихари покаянныя», «римское и россійское Кресту твоему», «римская пѢснь Dies irae» с русским переводом «сѢдальны», «Латинскія Stabat Mater dolorosa».
Перелічені рукописи складають приблизно третину всього архіву автора; інші ж збірники, які входять до нього – це переважно копії з книг, які цікавили автора, різноманітні організаційні записки, які не становлять особливої художньої вартості, проте можуть свідчити про певні наукові, естетичні уподобання чи зацікавлення автора.
Цей пласт рукописної спадщини Іринея Фальковського став у пригоді в процесі написання життєпису автора. Рукописна спадщини автора є цінним і цікавим джерелом для відтворення історії українського освітнього процесу кінця XVIII – поч. XIX ст.
Прозові тексти
3.2.1. П р о п о в і д і й т л у м а ч е н н я т е к с т і в С в я т о г о
П и с ь м а. Георгій Булашов у своїй монографії «Преосвященний Іриней Фальковський єпископ чигиринський», а також Никифор Щоголев у додатку до першої частини публікацій проповідей Фальковського під назвою «Преосвященного Иринея Фальковського беседа на день обрѢзания Господня и на новый 1811-й год» зосереджуються насамперед на аналізі його проповідей. Георгій Булашов, говорячи про кількість текстів, вживає у своїй монографії термін «проповідь», проте, аналізуючи тематичні рамки цих творів, уточнює їх жанрові особливості: «Більшість проповідей преосвященного Іринея, логічно розташовуючись за розвитком думки, являють собою форми слова, часто – повчання і не менш часто – бесід, в яких пояснюються цілі євангельські чи апостольські читання, а найрідше це – промова» (курсив наш – М.Т.) [111; с. 228.]. Никифор Щоголев, перелічуючи знайдені ним рукописи Фальковського, теж поділяє його проповідницьку спадщину на «слова», «бесіди» і «повчання». Третьою «опорною точкою» є «Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. Вып. 3: Библиотека Киево - Софийскаго собора» Миколи Петрова, де автор подає повний опис архіву Фальковського, який тепер зберігається в Науковій бібліотеці України імені В. І. Вернадського. У так званій «Софії» Миколи Петрова поділ проповідей ще детальніший; Петров використовує жанрові визначення самого Фальковського, – тут зустрічаємо такий перелік:
· слова:
o «слова»;
o «краткія слова»;
o «поучительныя слова»;
o «краткія поучительныя слова»;
· бесіди:
o «краткія поучительныя бесѢды;
· «краткія поученія;
· речь.
Зрештою, складається таке враження, що для дослідників не мав суттєвого значення поділ творів проповідницького характеру зі спадщини Фальковського, тому спробуємо їх диференціювати.
Посібники із гомілетики подають інформацію про різновиди, структуру проповідей, а також про специфічні особливості проповідницьких жанрів у порівнянні з промовами. Для достовірності теоретичних вимог скористаємось двома посібниками, тим більше, що вони опубліковані майже через століття. О. др. Ярослав Левицький опублікував 1932 року у Львові друге, доповнене видання «Теорії церковної вимови», яке було в активному обігу у школах Греко-Католицької Церкви [145]; о. Аверкий (Татушев) 2011 року опублікував у Москві «Руководство по гомилетике», яке, очевидно, використовується й нині Російською Православною Церквою [90].
Отож у підручнику о. Ярослава Левицького читаємо: «Ріжні автори ділять проповіди в ріжний спосіб. Одні розріжняють два роди проповідей: повчаючі (дидактичні) й пареґоретичні (які, своєю чергою, поділяються на панегіричні та паренетичні). До перших – дидактичних – належать катихитичні, контроверзійні та гомілія; до других: панеґіричні й паренетичні. Інші не признають ніякого виразного поділу, ще інші ділять проповіди з погляду на їхній зміст і форму, деякі з огляду на зміст, форму і ціль, чи зовнішну понуку і т. д.» [145; с. 113]. Дещо вище: «Один рід проповіди, себто гомілія, опирається цілковито на св. Письмі, як його приступне пояснення»[145; с. 46]. Російський підручник подає таке визначення: «Проповідь – це розкриття Божого слова або повідомлення вчення про наше спасіння, вчення, яке наявне у Божому одкровенні і бережене Церквою, з метою посприяти владнанню нашого духовного морального життя відповідно до тих заповідей, які Господь дав для людей, котрі хочуть вступити у Царство Боже» [90; с. 98]
О. Аверкій стверджує, що гомілетика не претендує на те, щоб вказувати конкретний матеріал для кожної частини проповіді, проте може рекомендувати «исходные точки и руководственные начала» [90; с. 42]; саме ці вихідні пункти визначають чотири види проповідей:
1. Гомілія, або роз’яснююча бесіда, метою якої є тлумачення Святого Письма;
2. Слово, зміст кого базується на ідеї церковного року;
3. Катехитичне повчання, у якому викладаються елементарні уроки Віри, моральної науки і богослужбові;
4. Проповідь, яку називають публіцистичною: вона відповідає на виклики сучасності і вихідним пунктом для неї є сучасні погляди, модні течії і «хвороби» епохи.
Крім того, російський підручник наголошує на дотриманні риторичного принципу «movere delectare et docere», щоправда у дещо зміненій – порівняно із Горацієм – формі «docere, delectare, movere» (научати, розважати і надихати). Останню складову – риторичнй принцип «надихати» – автор розкриває з допомогою категорії «пафосу».
Подібно й підручник о. Ярослава Левицького стверджує: «Божу правду треба так представити, щоби вона сильно подіяла на слухачів, щоби викликала в них Божі чесноти, бажання висших дібр, щоби була в силі відвернути їх від злого, а спрямувати до доброго, або, іншими словами, щоби вхопила їх за серце» [145; с. 60]. Автор зазначає, що «представлення гомілетичного предмету» включає: а) розвинення; б) упорядковання (диспозицію); в) стиль і г) виклад (виголошення й акцію, розуміючи акцію як сукупність відповідної міміки, жестів і модуляції голосу); причому «розвинення» має потрійну мету: поучення розуму, порушення серця, наклонення волі. Цього можна добитися, якщо наявна «сердечність представлення». Ярослав Левицький наголошує: «Годі проповідникові практично проповідувати, коли він не знає людей і життя з його проявами і потребами, коли те життя розуміє тільки односторонно і фальшиво» [145; с. 54].
Що стосується структури проповіді, то обидва підручники подають три частини:
а) вступ, який складається, своєю чергою, із трьох частин (введення – exordium, привітання слухачів і виклад);
б) розправа
в) закінчення.
Проте головна частина проповіді – текст, тобто цитата із Святого Письма, яка відповідає змісту й ідеї проповіді [145; с. 93].
О. Ярослав Левицький подає такі роди проповідей: з огляду на зміст – доґматичні, моральні, історичні і літурґічні; з огляду на «зовнішню понуку»: недільні й празничні проповіді, страсні проповіді, принагідні проповіді а також ексорту або паренезу – просту коротку напутню промову та два різновиди гомілій – нижчу і вищу, перша з яких є поясненням поодиновких речень перечитаного євангельського або апостольського тексту-зачину[145; с. 113–133].
Як бачимо, визначення вчених XIX ст. – Георгія Булашова, Никифора Щоголева та Миколи Петрова у загальних рисах збігаються із визначеннями сучасних підручників гомілетики.
Георгій Булашов у своїй монографії детально перелічує всі «віднайдені ним проповіді» [111; с. 212], подаючи при цьому роки, коли вони були виголошені. Свій перелік Булашов починає з 1785 року, а завершує 1823-тім, уточнюючи при цьому, скільки проповідей було виголошено кожного року. За період з 1785 по 1823 роки Булашов нараховує 1300 проповідей. Проте у своїй статті «Ириней Фальковский – коадъютор киевский», дослідник, аналізуючи спадщину Фальковського-проповідника, говорить про 186 бесід, об’єднаних тематикою загробного життя [109; с. 709].
Никифор Щоголев, який писав свої статті раніше, ніж Булашов – монографію, очевидно, не мав доступу до всього масиву рукописного матеріалу; власне, він сам наголошує на цьому: «На сьогоднішній день ми придбали в приватних власників шість томів (в чотирьох книгах) бесід і слів преосвященного Іринея Фальковського, переписаних його власною рукою і виголошених ним у 1811–1816 роках, а саме: 90 бесід, писаних і виголошених ним протягом 1811 року в Києві. Всі вони пронумеровані у рукописі й починаються з 397-ої, а закінчуються 486-ою бесідою; 24 бесіди написані і виголошені у 1812 році в Києві, ще 44 слова, виголошених того ж року в Смоленську. Упродовж 1813 року Фальковський виголосив 53 слова у Смоленську і 23 слова – у Києві. На 1814 рік припадає 77 слів, а на 1815-тий – 110 слів; у 1816 році Фальковський виголосив 106 слів. Загалом 527 бесід і слів. До 397 бесіди, з якої починається ряд бесід в нашому оригіналі, не вистачає 396 бесід, складених Іринеєм, імовірно, упродовж чотирьох попередніх років його архипастирської діяльності, з 1807 по 1810 роки. Можемо також припутити, що в наступний період – з 1817 по 1823 роки він написав ще приблизно 500 повчань…
Окрім цього, у томі 136 є ще 181 повчання з № 146 по № 181, які виголошені у Києві в 1811 році. Виголошені пізніше 145 повчань, про які говорить Никифор Щоголев, знайти не вдалося [210; с. 132–134]. Цікаво, що говорячи про «слова» і «бесіди», Щоголев вживає також і термін «повчання», об’єднуючи під ним твори, які, як він вважає, гіпотетично містяться в архівах якихось бібліотек, а вже абзацом нижче знову вживає те ж слово «повчання» для означення «слів» та «бесід». Варто зауважити, що в розрахунках Щоголева наявна ще одна неточність, яка, зрештою, виявляється звичайною опискою: перелічуючи повчання, він стверджує про 181 твір, тоді як у нього наявні 136 (з №146 по № 181). Виконавши елементарну дію віднімання, можна зрозуміти, що насправді їх у нього не 136, а 36 [210; с. 134].
Никифор Щоголев стверджує, що за період з 1807 по 1810 роки Фальковський створив 396 проповідей; у Георгія Булашова бачимо іншу цифру: 406 «проповідей». Зважаючи на те, що Булашов об’єднує «бесіди» і «слова» під загальною назвою «проповіді», а Щоголев розрізняє ці жанри, можна дійти до висновку, що в період з 1807 по 1810 рр. Фальковський написав 396 бесід і 10 слів.
Никифор Щоголев припускає, що коли за 6 років – від 1811 до 1816 рр. (твори проповідницьких жанрів були доступні Щоголеву саме за цей період) – Фальковський написав 527 бесід, то за наступні неповні 7 років, а саме з 1817 по квітень 1823, Іриней міг би написати ще близько 500 «повчань».
Третє і найдостовірніше джерело – «Софія» М. І. Петрова, бо в ній перелічуються наявні на сьогоднішній день рукописи, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. За даними «Софії» кількість проповідей значно менша, аніж подають Щоголев і Булашов; складається враження, що з роками наявних творів Фальковського стає все менше, адже в 1867 році Щоголев у своїх статтях припускає, що всіх проповідей повинно налічуватися приблизно 1604 (тоді йому були доступні лише 527 проповідей, з яких 114 бесід, і 413 слів, а, виходячи з того, що порядкова нумерація хронологічно першої проповіді починається з цифри 397, то ще 396 проповідей повинні реально існувати), отже, 923 проповіді існували поза всякими сумнівами. Георгій Булашов стверджує, що збережених проповідей Іринея Фальковського налічується 1300, а написані вони протягом 16 років, що, як бачимо, на 377 проповідей більше, ніж знайшов Никифор Щоголев; водночас ця кількість творів менша на 123 позиції за ймовірну визначену дослідниками кількість проповідей.
Як свідчить Микола Петров, в архівах повинно зберігатися 523 проповіді +\- 90 проповідей, що майже вдвічі менше за число реально існуючих проповідей, яке називає Булашов. Очевидно, що певна частина проповідницької спадщини Фальковського знаходиться в інших архівах, або в приватних бібліотеках, на що у своїй статті вказує і Щоголев, виходячи із власного досвіду: «Ми припускаємо це, бо ті томи, які ми придбали в приватних осіб, протягом останніх 40 років не були доступними. Бажано було б, щоб власники повчань та інших творів Іринея Фальковського заявили про це (про наявність у них рукописів – М.Т .) письмово» [210; с. 133]. Всі ці дані наведено у таблиці (див. Додаток В).
Проте, незважаючи на те, що доступною на сьогодні є менша половина рукописних проповідей автора, ця спадщина все ж достатньо велика, щоб її детально аналізувати. Тому подамо її загальну характеристику.
Георгій Булашов стверджує: «Проповідне слово преосвященного Іринея не було вогнем і силою, яка б захоплювала і підкоряла розум і серця слухачів, не відзначалося воно й витонченим та глибоким аналізом, не завжди служило воно певній конкретній ідеї, яка б заполонила всі думки проповідника, не відчувалося в його словах також постійного і наполегливого бажання втілити якісь переконання чи прагнення. То були дохідливі проповіді, котрі висвітлювали певні аспекти християнства і тлумачили їх простим людям, котрі приходили до церкви у пошуку благих почуттів» [109; с. 708]. Георгій Булашов із певним скепсисом характеризує проповідницький хист Іринея Фальковського, проте стверджує, що «сучасники могли не захоплюватися Іринеєм-оратором, проте вони не могли не визнавати, що до них промовляла людина розумна, пастир, обізнаний у тонкощах християнського вчення, який палко бажав передати всім свої церковні знання, розважливі судження і добрий, благий настрій» [109; с. 708].На противагу таким критичним судженням, зовсім інші погляди відстоює Іван Павловський, котрий, як уже мовилося, наголошує на потребі не лише згадувати про постать Фальковського, але й видати його спадщину [155; с. 755]. Дослідник публікує одну його проповідь під назвою «Слово в пяток первой недѢли великого поста на Пассіи»; до речі, ту ж таки проповідь публікує і Георгій Булашов – як додаток до своєї монографії [111; с. 251].
Такими є висновки дослідників минулого століття стосовно проповідницької творчості Фальковського. Зрештою, для Іринея не становив проблеми підбір теми проповіді, бо в них він зазвичай опирався на уривки зі Святого Письма; беручи якийсь фрагмент, він будував на його основі «кістяк» проповіді. Свою проповідь «БесѢда в День БлаговѢщенія Богородицы и в субботу Лазареву, марта 25 дня, 1811 года» він починає зі вступу, базованого на цитаті із послання св. апостола Павла до римлян: «Чем вящее чувствует человеческій род, живя в тѢлѢ смерти своя, отягощеніе и подданіе свое под грѢх, о коем св. апостол Павел в посланіи своїм к римлянам (Рим гл. 7, ст. 24) имѢя разсужденіе, и самаго себя не усомнился назвать окаянным человѢком и желать избавленія от тѢла смерти сея: тѢм изобильнѢйшее утѢшеніе должен возчувствовать, когда слышит сіе, столь вожделѢнное для каждаго из нас, от работы грѢховной и от пречистыя Девы Сына Божія избавленіе, благовѢствуемое всему міру». Отак, підводячи до головної теми своєї бесіди, автор у традиційному для проповідей вступі роз’яснює причину свята Благовіщення та її значення для кожної людини. Можемо припустити, що, говорячи ці слова до парафіян, він насамперед переживав їх сам, – саме він є найпершим реципієнтом власного слова. Знаючи, як Іриней Фальковський страждав від своїх згубних звичок, про які сам неодноразово писав, можемо припустити, що ці слова він адресує насамперед самому собі. Тому, розглядаючи цю конкретну проповідь, мусимо висловити сумнів стосовно твердження Георгія Булашова, котрий вважав, що у своїй проповідницькій прозі Фальковський виступав лишень компілятором та інтерпретатором текстів Святого Письма, і тому текст проповіді не виходив із душі проповідника, а нав’язувався рамками цитованого тексту [111; с. 215]. У даному ж випадку можемо припустити, що тема проповіді була близькою авторові, і тому Фальковський дуже влучно та стисло викладає основні постулати, які, мабуть, допомагали також і йому. Він переконує слухача, що тільки «постепенное очищеніе душ и телес наших» [212; с. 415] приведе до звільнення від потреби спокутувати свої гріхи, а також наголошує на важливості даного свята, попередньо цитуючи уривок із Святого Письма, в якому Ісус звертається до апостолів (Евр. 2, 11–15), по-своєму інтерпретує його зміст: «Поелику предвѢчное рожденіе от Бога истиннаго Сына Божія и бывающее во времени от Бога рожденіе вѢрующих в Него людей, не есть едино и тоже, но первое безпредѢльно выше второго; то для гораздо большаго приближенія к естеству людей вѢрующих благоволил Сын Божій, по примѢру детей, пріобщающихся плоти и крови родителей своїх, пріискренно, то есть не ложно, и не по одному призраку, пріобщитися тѢх же естетства человѢческаго составов, дабы, возимѢв и сію вторую причину нарицати вѢрных братіею своею, тѢм праведнѢе мог самою смертію своею упразнить имущаго над ними державу смерти діавола, и збавить их, яко братій своїх, от неправедной и несносной работы грѢховной на всю некончаемую вѢчность» [212; с. 416]. Проповідь коротка, вміщається на чотирьох сторінках, виклад досить стислий. Це, можливо, пов’язано із вдачею Іринея: «…як розповідають люди, котрі його пам’ятають, любив висловлюватися коротко, точно і сухо» [210; с. 134]; зі спогадів сучасників Фальковського довідуємося також, що перед написанням проповіді він зачинявся на дві години у своїй келії і писав проповідь одразу до чистовика, рівним почерком. Никифор Щоголев наголошує на тому, що всі проповіді, які йому вдалося відшукати, обсягом не перевищують друковані ним зразки, зокрема, наведену вище «БесѢду в день БлаговѢщенія Богородицы и в субботу Лазареву, марта 25 дня, 1811 года». Виголошувалися вони у неділю, святкові та «царські» дні; маємо декілька слів, казаних у будень. Всі вони в основі мають євангельські чи апостольські читання. Георгій Булашов підкреслює: «Іриней не володів даром імпровізації і не промовляв натхненно. Він обдумував, складав, виправляв і заучував напам’ять свої проповіді і тільки тоді виголошував їх з церковної кафедри» [109; с. 707], «він був поза мирським життям і не знав його» [109; с. 708]. Цікаве зауваження, з огляду не те, що риторична традиція, починаючи від античності і впродовж пізніших епох, рекомендувала авторам промов, а також проповідей ретельно відредагувати пропонований слухачам матеріал, завчити готовий текст напам’ять і аж тоді виголошувати, щоб досягти якнабільшого впливу на слухачів. Ці рекомендації містяться у теоретичних трактатах Ціцерона, Фабія Квінтіліана, Горація, а також у всіх риториках й підручниках з гомілетики Києво-Могилянської академії та інших шкіл України. Отож Іриней Фальковський ретельно виконував усі приписи риторичної доктрини; можливо, саме цей факт зумовив певну «сухість» і наукову логічність його проповідей, а також спокійний тон виголошення, відсутність афектованих риторичних засобів у процесі проповідування.
Проте ця критика стосується насамперед власне стилістики й способу виголошення проповідей. «Є кілька проповідей, – пише далі Георгій Булашов, – у яких розглядаються важливі догматичні істини, що хвилювали його сучасників. У цих проповідях він намагається проникнути в саму суть проблеми і заперечити вже існуючі, а також можливі перешкоди на шляху до правильного рішення. Проте й ці проповіді схожі більше на наукові трактати, аніж на спостереження, взяті із життя. Це його короткі повчальні бесіди до народу про праведні Божі відплати по смерті кожному за діла його із критикою помилкових у цьому догматі поглядів послідовників Орігена («Краткія поучительныя бесѢды к народу о безконечности имѢющих быть по смерти праведных Божіих воздаяній каждому по дѢлам, с опроверженіем пагубного в сем доматѢ заблужденія новѢйших оригеніан»). Проповідей, присвячених цьому питанню, налічується 186, враховуючи 3 «предназначительныя бесѢды» [109; с. 709].
Інколи проповіді Іринея набували полемічного характеру: «…він полемізує – продовжує Георгій Булашов – насамперед, з Гергардом, детально аналізуючи його текст «Разсужденія о будущем возстановленіи всѢх отпавших от Бога тварей», «Краткое понятіе о вѢчности казней Божіих» і ін., потім із Шефером (проти його «ВѢчного Євангелія»), Теопомпом Мисаїловим (проти його статті в журналі «Сіонскій ВѢстник» за серпень 1806 року), а також зі своїми знайомими, які дотримувалися подібних поглядів (див. рукопис Києво-Софіївського собору, № 37, бесіда 147). «Названі бесіди – веде далі Георгій Булашов – і сьогодні могли б зайняти почесне місце серед проповідницької літератури як зразки догматико-полемічних повчань, які гідні наслідувань» [109; с. 709]. Як стверджує Никифор Щоголев, більшість проповідей Фальковського мають догматичний характер: «Крім цих (ідеться про 36 повчань з № 146 по № 181 – М.Т.) повчань полемічного характеру, всі інші за змістом мають характер догматичний» [210; с. 134]. Серед них є 181 повчання, які за змістом базовані не на цих читаннях, а опираються на сталий предмет – це повчання «о безконечности будущих по смерти праведных воздаяный Божыих». Таких повчань в наших томах 136, з № 146 по № 181 і казані вони були в Києві в 1811 році. 145 повчань, котрих у нас немає, були казані раніше» [210; с. 133–134].
Більшість проповідей Іринея Фальковського теоретичні. Основою проповіді є християнські догми. Тексти, які Іриней підбирав для епіграфів чи цитат, не тільки безпосередньо стосувалися тематики проповіді, але неначе задавали її ключ. Так, у проповіді «БесѢда на день обрѢзанія Господня и на новый 1811-1 год» це цитата з Послань апостолів, а саме – із другого розділу Послання до колосян [210; с. 125], у «БесѢде на день Богоявленія Господня, января 6 дня 1811», він цитує вже другий розділ послання до Тита з Послань апостолів [210; с. 127], а пізніше звертається до цитати із третього розділу [210; с. 129]; відтак, згадане вже «Слово в пяток первой недѢли великого поста на Пассіи» починається таким епіграфом: «Іисус паки возвопив гласом великим спусти дух» (Матв. гл. 27, ст. 50).
Для проповідей на дні святих преосвященний Іриней зазвичай відбирає такі тексти, які б найточніше вказували на типові риси звеличуваного церквою святого. За обсягом тексти містять один вірш, інколи більше. Після виголошення тексту преосвященний Іриней, за звичаєм, часто подає детальну цитату, або посилання на неї. Після тексту в проповідях йде «приступ» – чіткий, але не завжди короткий. Він слугує для виводу теми із головного тексту. Тут проповідник готує своїх слухачів до сприйняття думки, яку він хоче розкрити у слові. Інколи періоди здаються занадто довгими і розтягнутими – це зумовлено бажанням автора висловити свою думку якомога точніше. Зміст проповіді окреслюється досить точно, навіть із певним шкільним педантизмом. Іноді одразу після теми чи предмету проповіді у преосвященного Іринея зустрічаємо певні слова і вирази, якими він закликає зосередитися на щойно означеному предметі проповіді, як у згаданому вже «Слові в пяток первой недѢли великого поста на Пассіи». Він звертається до парафіян, промовляючи: «Благочестивые слушатели! Мы также когда-нибудь умрем – и, может быть, умрем гораздо скорѢе, нежели думаем. Того ради помыслим о обстоятельствах сего смертнаго часа. Он нам, правда противен; и мы едва можем терпѢть, чтоб думать о нем. Однако принудим себя к размышленію о дѢйствіях его» [111; с. 253]. Інколи ж проповідник викладає лише обставини і причини, котрі спонукали його говорити саме про цей предмет: «Я о горести часа сего пространнѢе с помощію Божіею говорить намѢрен» [111; с. 252], – заявляє він у тій же проповіді. Цікаво, що Булашов вказує на один особливий засіб Іринея Фальковського, який той застосовує у своїх проповідях: це «особисте звертання до Бога»; звісно ж, звертання це подається у формі молитви. «У цих звертаннях», – пише Булашов, – «Фальковський просить дати йому сил і мудрості для того, щоб викласти той предмет, який він уже оголосив і в той же час вселити в душу слухачів увагу, щоб вони сприймали всі його настанови. Зазвичай такі «звертання» звучать одразу після оголошення теми, але часто вони лунають і в кінці проповідей» [111; с. 231].
За темою йде основна частина проповіді – «досліджування» (лат. inventio), яке розкриває основну думку всієї проповіді. Георгій Булашов переконаний: «В більшості випадків преосвященний Іриней, розкриваючи цю основну думку, не вирізняється ані глибиною, ані влучністю аналізу, ані силою аргументації» [111; с. 232]. Проте висновки його промов очевиднi й переконливі; на думку Георгія Булашова, це робиться для того, щоб не обтяжувати увагу слухачів і щоб висновки були для них зрозумiлими.
У заключній частині своєї проповіді Іриней зазвичай закликає слухачів дотримуватися постулату, який щойно викладено у проповіді, та уникати протилежного йому – гріховного.
Окрім названих вище тем, Фальковський у своїх проповідях розмірковує про шляхи порятунку людства, часто говорить про важливість підкорення розуму вірі, наголошує на важливості віри, слова Божого і християнської мудрості. Бесіди ці є скоріше відгомоном iндивiдуальних переживаннь автора та демонструють основні напрямки, які Іриней обрав для виховання молодого покоління. Вони мають виразний дидактичний відтінок. Як стверджували згадані дослідники XIX ст., не багато знайдеться таких повчальних проповідей, в яких би розглядалася проблематика наявних в тогочасному суспільстві вад.
У проповідях Іринея Фальковського також багато прикладів із царини священної історії, житій святих; проте, наводячи їх як приклади у своїх повчаннях, він далекий від крайнощів, властивих проповідникам XVIII ст., які, з метою оживити виклад, вдавалися навіть до міфології. «Багато й прикладів із мирської історії: посилання на літописи, згадки про самопожертву Мініна й рани Пожарського, оповідки про вчинки імператорів Павла й Олександра, – але це лише в тих проповідях, які він виголошував не тільки як проповідник, а як громадянин Росії…» [109; с. 712]. Складається таке враження, що Фальковський найбільшу увагу надавав, власне, відбору прикладів, на основі яких ілюстрував ті чи інші ідеї, й дуже критично підходив до такого відбору. Отож Іриней будував свої проповіді, ретельно притримуючись риторичних стандартів, викладених у риториці та гомілетиці.
Підсумовуючи, нагадаємо слова Никифора Щоголева: «З огляду на здобуту освіту, Фальковський належить до кінця минулого (18) століття, тоді як його проповідницька діяльність належить уже до початку нинішнього століття (19)». Якщо коротко характеризувати проповіді Фальковського, то головна їхня риса – стислість та лаконічність, у них немає певного багатства образів і риторичних засобів; кожна проповідь базується на інтерпретації та роз’ясненні певної цитати з євангельських текстів чи апостольських послань. Никифор Щоголев, говорячи про проповіді Фальковського, характеризує їх як «близькі до лекцій» [210; с. 134].
Дослідники XIX століття особливу увагу звернули на мову проповідей Фальковського, стверджуючи, що він писав чистою російською мовою без домішок із інших мов чи діалектів, себто інших слов’янських мов – польської, або церковнослов’янської. «У його мові помітна абсолютна відмова від церковно-слов’янських форм» – пише Георгій Булашов – «немає у ній навіть тіні якоїсь грубості чи вульгарності, ви не знайдете в його проповідях іноземних слів, таких звичних для його попередників і сучасників, жодних архаїзмів… ані навіть південноруських слів і польських, якими засмiченi проповіді південно-російських проповідників XVIII ст. Тим не менше, мовлення i синтаксис Іринея загалом важкий і більше схожий на латинську мову, ніж російську» [109; с. 713]. Можемо припустити, що специфіка мовлення автора зумовлена його раннім знайомством із латиною; при постійному контакті із латиномовною літературою синтаксис латинської мови глибоко вкорінився у свідомість Фальковського.
Окрім того, очевидно, що у формуванні стилю проповідей Іринея Фальковського важливу роль відігравав і характер самого автора – стриманий і розважливий. У його проповідях, як уже згадувалося, відсутні емоційні риторичні прийоми: запальні заклики, риторичні вигуки, риторичні питання, оскільки риторика його розгортається в межах розсудливих роздумів про доброчесність, істинність християнської поведінки, раціональність вчинків порядної людини. Коли Іриней розгортає свої розмисли на предмет тієї чи іншої цитати Святого Письма, то він здатен контролювати потік своєї думки, а отже, і підбирати відповідну лексику для адекватного вислову своїх думок і почуттів. Те саме стосується і патріотичних промов та проповідей, де Фальковський виступає вірнопідданим громадянином Російської імперії.
Хоча, зрештою, напрошується і ще одна причина врівноваженого стилю проповідей Іринея Фальковського. Він був добре обізнаним зі спадщиною Теофана Прокоповича: на основі його теоретичних трактатів з богослів’я Іриней Фальковський писав свої праці, переписував і перекладав поетику Теофана «De arte poetica libri tres» [87], очевидно, був обізнаним і з його «Риторикою». Адже Теофан у своїй риториці гостро критикує «занадто квітчастий» й гіперафектований стиль католицьких проповідників (звісно, ідеться про XVII ст.) [182; с. 83–84]. Поза тим, у «Риториці» Прокопович неодноразово висловлює застереження проти змішування античних – поганських – та християнських понять, реалій, топосів і категорій [182; с. 83–84]. Можливо, ці застереження й рекомендації одного із найвідоміших теоретиків початку XVIII ст. і вплинули на свідомість Іринея Фальковського та сформували його стриманий проповідницький стиль, який так критично сприймали пізніші дослідники.
Проте, не зважаючи на сухість та одноманітність, виразну дидактичність проповідей Іринея Фальковського, не можна залишити поза увагою цей величезний пласт проповідницької прози. Окрім того, варто також звернути увагу й на причини, насамперед особистого характеру, які спонукали Фальковського складати проповіді і виголошувати їх за тих чи інших обставин, а також ставлення його до самого факту проповідництва і церковної освіти загалом.
Найґрунтовнішою, очевидно, працею Іринея Фальковського, котра отримала гучний резонанс в його час і на довгі роки стала основним навчальним посібником не лише в Києво-Могилянській Академії, але й в інших навчальних закладах, безперечно є закінчена в 1800 році праця «Christianae Orthodoxae Dogmatico-polemicae Theologiae, olim a clarissimo viro Theophane Procopowicz ejusque continuatoribus adornatae ac in tribus voluminibus primum anno MDCCLXXXII (1782) editae, Compendium, in usum rossicae juventutis concinnatum, atque adjectione sex ultimorum juxta delineationem ejusdem cl. Theophanis, ab archimandrite Kioviensi Fratrum Monasterii publicoque S. Theologiae in Academia Kioviensi professore Irenaeo Falcowski compendium» [198], яку він замислив і почав ще в 1795 році, на початку кар’єри викладача богослів’я, і яка була надрукована в двох томах. Іриней Фальковський, очевидно, усвідомлював потребу усталення богословського вчення, адже попередні трактати Петра Могили не могли задовольнити потреб часу, а дещо модифікований, без порушення його структури, трактат Теофана Прокоповича, який використовували усі викладачі Академії, був незавершеним. В 1782 році митрополит Миславський зробив свою інтерпретацію тексту Теофана Прокоповича, і саме цей варіант стає основою для Компендіуму Фальковського. Праця над Компендіумом починалася з конспекту лекцій, але трактат вийшов настільки вдалим, що міг вважатися найдосконалішою догматичною працею на той час. Це підтверджується тим фактом, що цей текст став підручником з догматично-полемічного богослів’я, за яким читалися лекції не лише в Києві, але й в академіях і семінаріях інших міст. У 1816 році митрополит Амвросій напише до Фальковського: «Виходячи із необхідності для духовних академій і семінарій опублікованого Вами підручника із богослів’я, Комісія духовних освітніх закладів має намір надрукувати його тиражем 2400 примірників за кошти, які має у своєму розпорядженні. Тому згідно з дорученням Комісії прошу Ваше Преосвященство повідомити, чи Ви погоджуєтеся надати їй право на таке видання» [106; с. 488]. У той час Фальковський займав посаду єпископа Чигиринського та коад’ютора Київської метрополії. Іриней погоджується на видання свого трактату та навіть надає Комісії довічне право на його передрук, просить лише, щоб йому дозволили внести певні виправлення в уже завершений текст. 9 квітня 1816 р. він надсилає до Комісії ці виправлення, але додає, що вони стосуються не стільки книги, скільки християнського духу, який повинен відповідати самій книзі. Крім того, зауважує, що написав ще додаток: це окремий зошит, який містить «краткое объяснение церковных правил книги Кормчей о сродствах», який був укладений для того, щоб його додали до компендіуму, і, зокрема, таке побажання висловлювали його студенти. Власне, «Компендіум» із цим додатком – це вже його третє перевидання. Щодо характеристик «Компендіуму», то думки вчених тут розбігаються: Сергій Смирнов, наприклад, вважає, що він є лишень штучно сформованим рефератом із усієї системи Прокоповича. Натомість Георгій Булашов вважає таку характеристику надто обмеженою, закидаючи Смирнову неповноту аналізу [106; с. 489]. Він додає, цитуючи слова архієпископа чернігівського Філарета, що хоч «Компендіум» Фальковського і базується в основному на праці Прокоповича, проте виклад Фальковського значно кращий, а, крім того, останні шість книг написані самим Фальковським, а в Прокоповича немає навіть натяку на зміст цих книг. У сукупності цей трактат був рішучою спробою заперечення схоластики. «Девіз «Compendium’у»: стисло, проте вичерпно – і це завдання Іриней виконав прекрасно» [106; с. 490]. У своїй монографії Георгій Булашов докладно пояснює, як саме відбувалася еволюція богословських трактатів, і з яким трактатом працював Фальковський, створюючи свій «короткий курс» [106; с. 480–487]. Із викладу Булашова довідуємося, що найважливішими проблемами всіх богословських трактатів були: сучасність та актуальність викладу, а також стислість, бо дуже часто виходило, що навіть найбільш обізнані викладачі не могли закінчити викладання курсу богослів’я за відведені чотири роки. Отож Іриней, усвідомлючи ці проблеми з перших днів своєї викладацької діяльності як богослова, постановив зробити скорочення догматико-полемічної системи Прокоповича в такий спосіб, щоб вона була максимально доступною для тогочасних студентів, охоплювала всі найважливіші аспекти дисципліни і була стислою. Зрештою, про це сам автор говорить у передмові до свого «compendiuma». Про доступність та стислість викладу "Компендіуму" можна скласти уявлення, перечитавши хоча б уривок із першого розділу, який має назву «О временной смерти человѢка и о состояніи душ послѢ смерти». Тут Фальковський подає різні погляди, які стосуються питань смерті, відділення душі від тіла, відплати за гріхи і т.ін.: «Необходимо, между прочим, знать, что существует три главных мнѢнія о состояніи душ послѢ смерти. Во-первых, говорят, что душа, отдѢлившись от тѢла, находится в состояніи сна (лишаясь чувства и сознания)… второе мнѢніе учит, что души вѢрующих, отделившись от тѢла, получают полное высшее блаженство, состоящее в лицезреніи Бога, а души невѢрующих тотчас же послѢ смерти получают полное, окончательное осужденіе. – Наконец, третье мнѢніе не допускает ни полнаго блаженства для душ праведников, ни рѢшительнаго осужденія для душ нечестивих; но утверждает, что для тѢх и других существует (непосредственно послѢ смерти) только начало того и другого – так, впрочем, что онѢ без сомнѢнія предвидят для себя счастливую или несчастную будущность (aeternitatem)». Після цього автор зосереджується на різних поглядах, котрі стосуються місць, куди потрапляє душа після смерті, і на тому, які з цих місць справді могли б існувати, а які є простою вигадкою схоластів.
Неабиякий інтерес становлять і так звані «Роздуми», які Іриней Фальковський писав протягом 1786–1787 рр., у період своїх приготувань до чернечого постригу. Ці роздуми містяться в трьох рукописних збірниках. У другому рукописному томі автобіографії [8; с. 25–275] записані роздуми з 1 січня по 31 грудня 1786 року. Хоч вони і називаються «Размышленій ежедневных, сочиненных на весь 1786 год, отборная половинная часть», проте виглядає, що це всі роздуми за цей рік, а натомість у збірнику під номером 604 [12] справді знаходимо половину роздумів з 1 липня по 31 грудня на 1786 рік. У збірнику під назвою «Сборничек, писанный рукою Иренея Фальковскаго, in 8-o, на 89-ти листкахъ» [69; арк. 1–52] знаходимо роздуми на 1787 рік.
Із перших же роздумів читач зрозуміє, що автор твердо постановив для себе шукати порятунку в «роздумах про лагідність Господню». Цікавим для розкриття певних життєвих поглядів Фальковського і ставлення його до християнських істин є той факт, що у цих роздумах він декілька разів згадує про свої сумніви щодо тих істин, які повинні без вагань прийматися особою, котра готується до висвячення; очевидно, що, вивчаючи перед цим різнопланові точні науки в європейських навчальних закладах, він не міг не замислюватися над певними постулатами віри. У ньому точилася внутрішня боротьба між логікою вченого і побожністю вихованого у традиціоналістському церковному середовищі християнина. Такі вагання помічаємо у роздумі під номером 7, написаному зранку 7 січня: «Проходит жизнь моя в безполезном смятеніи. Мысли мои излишно беспокоятся о всякой вещи, вмѢсто того, что надобно было возложить все упованіе на промыслительную Божію Премудрость» [8; с. 28–29]. Та ж сама тема характерна для роздуму під номером 17, котрий був написаний увечері 17 січня 1786 року: «Что опечаляет меня в моем житіи, как не то, что я ежедневно почти забываю Бога… По том тревожат меня беззаконныя мысли о невѢроятности того, что вѢра столь явно предлагает» [8; с. 35]. Не знаємо достеменно, чи fides, чи ratio отримало перемогу у даному протистоянні, проте схильні вважати, що Фальковський з усіх сил намагався перемогти в собі ratio і придушити в собі всі «негідні думки» на користь віри, – саме такі настрої яскраво ілюструють наступні рядки із того ж роздуму: «Боже мой! Истребляй из сердца моего сіи противныя ТебѢ мысли; а на место оных всели в меня благогоѢнныя разсужденія о Премудрости Твоей, столь мнообразной, что Она чрез то дѢлается неизслѢдимою» [8; с. 35].
Озираючи життя Фальковського після висвячення, можемо стверджувати, що він зміг досягти певного ідеалу, золотої середини у внутрішньому конфлікті віри і розуму, зміг примирити ці дві стихії і здобути в такий спосіб рівновагу душі. На думку спадає паралель із однією з енциклік Івана Павла II під назвою «Fides et ratio» («Віра і розум»), де понтифік відстоює тезу, яку можна сформулювати наступним чином: віра і розум не повинні конфліктувати, тільки взаємно доповнюватися так, щоб розум не запишався надміру, а віра щоб не перетворилася у помилковий і бездумний фідеїзм»: «Wiara i rozum (Fides et ratio) są jak dwa skrzydła, na których duch ludzki unosi się ku kontemplacji prawdy. Sam Bóg zaszczepił w ludzkim sercu pragnienie poznania prawdy, którego ostatecznym celem jest poznanie Jego samego, aby człowiek – poznając Go i miłując – mógł dotrzeć także do pełnej prawdy o sobie» [218] – «Віра і розум – це наче два крила, на котрих людський дух підноситься до споглядання правди. Сам Бог вселив у людське серце прагнення до пізнання правди, кінцевою метою якого є пізнання Його самого, щоб людина, пізнаючи Його і подивляючи – могла розкрити також і певну правду про себе саму», – таким епіграфом починається енцикліка Івана Павла ІІ «Віра і розум».
Врахуймо, що документ «Fides et ratio» датований 1998 роком, а «Роздуми» Фальковський писав 1786 року; поміж цими творами більш ніж два століття – отож це універсальна проблема людської свідомості. І якщо стверджувати, що папська енцикліка розв’язує проблему, то Іриней Фальковський був одним із тих мислителів, які цю проблему сформулювали.
Маємо всі підстави вважати, що Фальковський досягнув такого балансу між вірою і розумом – будучи людиною духовною, він не припиняв своїх контактів із світом «ratio»: викладав точні науки у Київській Академії, укладав наукові трактати, проте з часом «ratio» відступає на другий план, звільняє більшу частину його душі для «fides». Таку перевагу віри над розумом уможливлює страх і глибоке переконання у власній гріховності: «Желает оно (серце – М.Т.) жить без досад, без нещастій; но пусть первѢе научится жить без грѢха, без порока» – пише автор у вечірньому роздумі під номером 5, датованому 5 січня 1786 [8; с. 28]. І далі: «Должен ли я убо прилеплятся к […] суетным благам, оставив одно вѢчно сущее и верховное добро, которое есть Бог?... Не лучше ли оныя всѢ оставить, а сіе одно избрать, естьли обоим вмѢстѢ наслаждаться не можно?» [8; с. 37]. Автор кається, звертається до Бога за допомогою у подоланні своїх гріхів, бо відчуває себе безсилим протистояти гріховним помислам: «Почто ты, душе, представляєш себѢ тяжелым тот путь, который тебя к покаянню ведет?» [8; с. 37]. Фальковський відчуває великий гріховний тягар, що зумовлене, окрім усього іншого, його пристрастю до алкоголю: «Кто в нынешнем состояніи будет заступником моим? Кто свободит меня от насильствія лютой страсти моей? Кто прострет мнѢ руку помощи? – Никто иный, развѢ милосердый Творец мой, вѢдающій и беззаконне мое и сожалѢющій о несчастіи моем. […] Удержи убо меня от толикаго невоздержанія и впредь мнѢ мысли о честности и о похвальности трезваго житія так, чтоб я непремѢнно возъимел охоту к удержанію себя от всяких излишеств вредящих как здравію моему, так и чести. Господи Боже мой! Услыши сію молитву мою и пошли мнѢ помощь к содержанію устава моего и намѢреній, согласных с разумом и законом» [8; с. 37].
Окрему нішу в науковій діяльності займають твори Фальковського-екзегета, які в період XVIII ст. були фактично інноваційними, – поряд із стандартними опрацюваннями біблійних текстів, які обмежувалися перекладом і філологічним виправленням. Його тлумачення Апостольських Послань стоять поряд із працями відомих екзегетів того часу [106; с. 500–501].
Свої тлумачення Іриней Фальковський пише на замовлення Святого Синоду, але чомусь не всі тексти тлумачень були опублікованими, декотрі дійшли до нас в рукописному вигляді. Після отримання наказу про написання тлумачень, Фальковський звертається до Синоду із проханням про звільнення з усіх посад, пов’язаних із Академією, зокрема із посади її ректора, на яку він був призначений щойно рік перед тим. У своєму зверненні до Святого Синоду Фальковський пояснює бажання звільнитися від адміністративних й викладацьких обов’язків тим, що повинен завершити тлумачення ще восьми послань апостола Павла: окрім посланих на розгляд цензури трьох послань (двох до солунян і одного до коринтян), він має ще три завершені тлумачення (на послання до римлян, галатів і другого до коринтян). Сьогоднi, проте, серед рукописів наявні лише два тлумачення – послань до коринтян і римлян (останнє у двох примірниках: одна праця має 160 сторінок, друга – 240), – а друком, як відомо, вийшли послання до римлян та галатів. Георгій Булашов, проте, стверджує у своїй монографії, що упродовж 1799–1803 рр. Фальковський написав шість тлумачень на перелічені вище послання, з яких друком вийшли лише тлумачення на послання до римлян і галатів, а інші чотири залишилися в рукописному вигляді. Дослідник подає номери цих рукописів за нумерацією бібліотеки Києво-Софійського собору, тобто № 121 та № 122 [106; с. 501]. Останній – це згаданий збірник під номером 52, а от інший чомусь не вказаний у переліку рукописів із архіву Іринея Фальковського, зробленому М. І. Петровим. Оскільки Фальковський звільнився від викладацької та адміністративної діяльності в Академії задля праці над тлумаченнями, то сьогоднi серед рукописів їх мало би бути набагато більше, не говорячи вже про невідомі причини, чому не вийшли друком тлумачення на три послання, котрі, як він стверджував, уже були віддані на розгляд цензурного комітету (два – до солунян і одне – до коринтян). Відомо, що указом від 1721 року всі тексти, які буди подані до друку на території України, повинні були спершу подаватися на розгляд цензурного комітету Святого Синоду. Цензор перевіряв їхній зміст і мову на відповідність до схожих текстів у Росії. Якщо не було виявлено жодних розбіжностей і невідповідностей стосовно російських стандартів та жодних мовних відхилень, українізмів і т.ін. – лише тоді ці твори допускалися до друку. Можливо, що його тексти не пройшли цензури, не зважаючи на добре знання Фальковським російської мови.
Серед рукописної спадщини Іринея Фальковського зустрічаємо також кілька перекладів; хоча не можемо стверджувати, чи ці переклади зроблені самим Фальковським, чи він лише вказав на те, що ці тексти є перекладами, а сам просто переписав їх. Це такі тексти:
· Переклад перших семи розділів першої книги поетики Теофана Прокоповича [87].
· Oratio nativitatis и русский перевод эпиграмми Марціала [65; с. 7–8].
Отож проповіді Іринея Фальковського були укладені згідно проповідницької традиції й риторичних законів. Це підтверджує і специфічний жанр «[Щоденних] роздумів», які послідовно вів Іриней Фальковський. Ідеї, які він намагався інтерпретувати у цих своїх записах, засвідчують рівень заглиблення у текст Святого Письма й намагання узагальнити власний досвід пошуку Бога й передати його іншим.
Декотрі з ідей, висловлених у його рукописах, суголосні до енциклік папи Івана-Павла II, які вже у XX ст. вирішують кардинальні проблеми існування Церкви, ролі вірних та релігійних спільнот. І це визначає його настанову на перспективне бачення проблем українських вірян на зламі XVIII–XIX ст. Це засвідчує в особі Іринея Фальковського, попри його проросійську діяльність та російськомовну творчість, природу справжнього українського теолога.
Треба наголосити, що стосунки Іринея Фальковського зі Святим Синодом були доволі складними. Філологічні аспекти його богословських праць начебто не могли стати приводом для цензурних заборон (російську мову Іриней знав добре), однак це питання лишається відкритим, та воно не входить до проблематики цієї дослідницької праці.
3.2.2. Т в о р и г е о г р а ф і ч н о г о з м і с т у. «К р а т к о е г е о г р а ф и ч е с к о е О п и с а н и е В е н г р и и». Серед літературної спадщини Іринея Фальковського привертає увагу ще одна праця: «Краткое географическое описание Венгрии» [1; арк. 93, 76; арк 21 (вклейка)]. Цю працю Фальковський писав, перебуваючи в Угорщині, але не довершив її. Перша частина тексту «Краткого геграфического описания Венгрии» міститься у першому томі «Автобіографічних записок». Вона складається із 7 параграфів, а також із «Додатку» – включає ще три параграфи і четвертий, не завершений. Цими текстами й закінчується перший том автобіографії Фальковського. Ось як він сам коментує тут цей свій твір: «И поелику я, находясь в Венгріи, занимаясь между прочим и сочиненіем Географическаго Описанія Венгріи на Российском язікѢ, хотя онаго и не докончал: то из оставшихся отрывков оного, и из всеобщей Географіи Венгерскаго Автора, Іоанна Томка Саскія, печатанной в ПресбурґѢ и Кошовіи[6] в 1777 году (по коей я в том же году и обучался в ПресбурґѢ). Прилагаю здѢсь краткое о Венгріи, и о Сербской, благодѢтельствовавшей мнѢ, націи, Известіе, для
