2020-06-30
92
Західноєвропейська дохристиянська світоглядна парадигма представлена давньогрецькою філософією. Раціональність у пошуках граничних основ буття й синтезу єдиного та множинного, а також об’єктивно-понятійний спосіб рішення багатьох інших онтологічних, гносеологічних, антропологічних, етичних проблем, розробка індуктивно-дедуктивного методу пізнання та системи категорій, тобто, вихід на теоретичний рівень мислення - далеко не повна характеристика здобутків грецьких мислителів. Проте Віра, Надія та Любов як духовно-практичні феномени залишались актуальними для античної філософії на різних етапах її існування, включно із періодом формування та розвитку рефлексивних теоретичних систем.
Саме завдяки згаданим рисам давньогрецького теоретико-рефлексивного типу мислення ці поза теоретичні феномени отримали розвинуті когнітивні дефініції, втілилися у детальну класифікацію основних їх типів. Особливо велика увага тут приділялась Любові. Відповідно до цього, є пристрасна закоханість - «ерос». В ній самовідданість поєднується з жагою володіння улюбленою істотою, або якимось об'єктом духовності, схиляння перед ними. «Агапе» - це милосердна, жертовна любов до «ближніх». Існує також «філія» - любов-дружба, приязнь, що реалізуються між людьми, внаслідок їх особистого вибору. «Сторге» - це любов-прихильність, особливо важлива для сім'ї, родинних стосунків. В подальшому виникали й інші класифікації, хоча все багатство та розмаїття смислів одних тільки зазначених понять у їх повноті нам ще й досі нелегко вичерпно осягнути.
Представники класичної доби, зокрема, Платон та Аристотель, приділяли увагу й іншим елементам тріади. Дефініції їх як понять Платон подає в багатьох працях («Георгій», «Тимей», «Бенкет» та інших). При цьому наголошується на відмінностях мислення та почуттів. У душі, на думку філософа, на вищому ступені перебуває розум, на другому - розсудок, на третьому знаходиться індивідуально-суб'єктна за своєю суттю віра, останнє місце займає уподібнення. Розсудок та розум належать мисленню, умоглядній сфері, а Віра й уподібнення - чуттєвій. Мислення відбиває сутність, Віра - це тільки становлення [6, с. 294, 318].
Віра може бути істинною або хибною. Істинна Віра - це «правильне сприйняття речей такими, якими вони уявляються самій людині» [7, с. 618]. Надія, за Платоном, - це думка відносно майбутнього, «чекання блага». Хоча вона може спокушати і в наступному не виконуватись, ми протягом усього життя сповнені втішних надій, особливо, коли не знаємо за собою несправедливих вчинків [8, с. 43; 6, с. 83].
Любов, за Платоном, живе в усій природі, в усьому сущому. У людини вона постає як жага первісної цілісності (андрогінності) та безсмертя, прагнення до блага й красоти [9, сс. 101, 117, 122], до «насолоди прекрасним» [10, с. 146]. Хоча любов перш за все пов’язана з особистою думкою, вона спрямована не на себе та характеризується відданістю, самозреченням, готовністю вмерти за іншого. Розгляд цього феномену Платон починає з опису конкретних зовнішніх ознак і через узагальнення доходить до виявлення його сутності. Любов розглядається ним у розвитку, як сходження від нижчого до вищого, від фізичного ваблення до одухотворення. На достатньо високому рівні в цьому почутті земне та небесне, тілесне та духовне поєднуються з розумінням спільної суті в окремих прекрасних формах, але кінцевою метою є ідеальна любов, що втілена в чисте, духовне осягнення абсолютних Блага та Красоти. Цікаво, що платонічна любов з її містичним сходженням, має певну аналогію до шляху «бхакті» в індійській традиції.
На відміну від Платона, Аристотель розглядає ці поняття в іншому ракурсі. На думку філософа, з усіх живих істот тільки людині властива віра. Як і Платон, він пов'язує її з особистою думкою людини. Віра супроводжується переконанням, яке, хоча і має розумну основу, може бути або адекватним, або хибним. Надія ж спрямована на майбутнє. Вона вільна від страждань і надає людині, як і надія, задоволення, незалежно від можливостей її втілення [11, с. 255, 271]. Любов за Аристотелем має онтологічний та етичний сенс. Любов як природна складова людських стосунків належить до пристрасної частини душі. Якщо вона не підкоряється розуму, устоям культури, то веде до розбещеності, до надлишків у задоволеннях, або до страждань від їх недостатності. Тому людині необхідно бути розважливою, дотримуватися міри та «золотої середини» між крайнощами [13, с. 116-118].
Любов в її духовному вимірі реалізується в дружбі. «Дружба - це дія, і у неї немає іншої мети, крім дії-любові, але тільки вона одна» [13, сс. 9-370; 14, с. 247]. В своєрідному ракурсі розглядає Аристотель термін «себелюбець», вважаючи таку людину доброчесною, тому що вона більш за все любить задоволення розуму, інтелектуальну діяльність, а всіх інших благ готова зректися. Торкаючись родинних стосунків, філософ підкреслює, що у батьків почуття любові до своїх дітей завжди більше, ніж у дітей до батьків, тому що це - їх створіння, з якими пов'язані і спогади, і надії на майбутнє. Взагалі, всі істоти завжди є схильними до того, що вони самі створили. Підсумовуючи, відзначимо, що розробка зазначених понять Платоном і Аристотелем, стала фундаментом для роздумів та подальшого переосмислення визначень тріади Віри, Надії та Любові діячами пізніших періодів, зокрема представниками української філософії.
