Проведення аудиту на місцях

 

 Етапи та особливості проведення аудиту на місцях:

1. Проведення вступної наради з метою: – підтвердження плану аудиту; – короткий виклад дій по аудиту; – підтвердження каналів зв'язку; – забезпечення можливості для організації, що перевіряється, задати питання.

 2. Зв'язок у процесі проведення аудиту. Залежно від обсягу і складності аудиту, у процесі його проведення може виникнути необхідність у забезпеченні зв'язку між аудиторською групою та організацією, що перевіряється. Аудиторська група повинна періодично радитися для обміну інформацією, оцінки перебігу аудиту, якщо є потреба, перерозподілу обов'язків між аудиторами. У процесі проведення аудиту керівник аудиторської групи повинен періодично повідомляти організацію, що перевіряється, і замовнику аудиту інформацію про перебіг аудиту та будь-які проблеми.

 

3. Ролі й обов'язки супровідників і спостерігачів. Супровідники і спостерігачі можуть супроводжувати аудиторську групу, але вони не є її членами. Вони не повинні впливати або втручатися в проведення аудиту. Якщо супровідники були призначені організацією, що перевіряється, вони повинні допомагати аудиторській групі й діяти за проханням керівника аудиторської групи.

 

4. Збір і перевірка інформації Джерелами інформації можуть бути:

– опитування співробітників та інших осіб;

– спостереження за діяльністю, виробничим середовищем і умовами;

 документи, такі як політика, цілі, плани, процедури, стандарти, інструкції, ліцензії та дозволи, специфікації, креслення, контракти і замовлення;

- записи, такі як протоколи контролю, протоколи нарад, звіти по аудитах, записи по програмах моніторингу та результати вимірів;

–   зведенні дані, аналізи, індикатори роботи;

– дані з інших джерел, наприклад, зворотній зв'язок зі споживачем, інша актуальна інформація від зовнішніх сторін та оцінка постачальників;

–  комп'ютерні бази даних і Web-сайти.

5. Формування спостережень аудиту.

6. Підготовка висновків за результатами аудиту.

 7. Проведення завершальної наради.

 

 

Лекція 8 ЕКОЛОГІЧНИЙ МАРКЕТИНГ

Лекція 8 Екологічний маркетинг

8.1 Сутність екологічного маркетингу

8.2 Методики проведення екологічного маркетингу

[1, c. 127-136]

 

Сутність екологічного маркетингу

Загальні відомості Екологічна сертифікація та маркування відбуваються за допомогою екологічних етикеток і декларацій. Загальна мета екологічних етикеток і декларацій:

– доведення до споживачів надійної, точної та достовірної інформації про екологічні властивості продукції та послуг;

– сприяння задовільненню потреб в такій продукції та послугах, що здійснюють менший негативний вплив на навколишнє середовище. Екологічні етикетки та декларації дають змогу стимулювати вплив ринку на безперервне покращення навколишнього середовища. Вони передбачені й регламентуються стандартами ISO серії 14020. Згідно з рекомендаціями стандарту ISO 14020, екологічна етикетка або екологічна декларація – це заява, яка інформує про екологічні аспекти продукції або послуг. Розрізнюють такі різновиди маркування:

–  екологічне маркування типу І – це маркування, на використання якої потребується дозвіл третьої сторони

 – екологічне маркування типу ІІ – екологічні заяви, що декларуються самостійно.

 

Екологічне маркування типу ІІ

Згідно зі стандартом ISO 14021:1999, екологічні заяви, що декларуються самостійно, – це заяви, які можуть бути зроблені самими виробниками продукції, роздрібними торговцями, імпортерами, дистриб’юторами або будь-ким, хто може отримати вигоду від таких заяв, без погодження з третіми особами. Екологічні заяви стосовно продукції можуть бути у вигляді слів, знаків або графічних зображень на етикетці продукції або упаковки, або в документації на продукцію, технічному бюлетені, рекламному проспекті, рекламі, надаватися з допомогою телемаркетинга, цифровими або електронними засобами масової інформації, таких як Інтернет.         

Не допускається використання екологічних заяв із нечіткими, неконкретними або широко трактованими формулюваннями. Тому в заяві не повинні використовуватися такі формулювання, як «екологічно безпечна», «екологічно сприятлива», «сприятлива для ґрунту», «така, що не забруднює», «зелена», «сприятлива для природи», «сприятлива для озонового шару». Екологічна заява «вільна від…» повинна використовуватися тільки тоді, коли заявлена речовина присутня у складі продукту в залишкових кількостях, що не перевищують фонового рівня. Заяви повинні бути надані способом, що виключає можливість уважати, що продукція схвалена та сертифікована третьою стороною, якщо це не відповідає дійсності. Заяви повинні стосуватися тільки тих екологічних аспектів, які дійсно реалізовані або можуть бути реалізовані в ЖЦП. Заяви не повинні ґрунтуватися на відсутності інгредієнтів або властивостей, які ніколи не належали до цієї групи продукції. Як екологічні заяви можуть використовуватися екологічні знаки, але їх використання не є обов’язковим. Серед екологічних знаків варто зазначити так звані спеціальні знаки. Їх називають спеціальними, оскільки вони є поширеними та загальновизнаними. Використання спеціальних знаків не означає переваг таких заяв перед іншими екологічними заявами. Нині як спеціальний знак використовується тільки стрічка Мебіуса (рис. 6.1). Стрічка Мебіуса повинна використовуватися тільки в разі наявності ре-цикльованих або ре-циклювальних складників.

 

Найпопулярніші екологічні терміни, які використовуються в заявках типу ІІ:

– такий, що компостується;

– підвладний деградації;

–  структурований з урахуванням розбирання;

– продукція з подовженим строком служби;

– відновлена (регенерована) енергія;

– така, що рециклюється.