У чому полягають особливості гуманістичної та екзистенційної моделі соціальної роботи?

Гуманістичний і екзистенційний напрями у психології набули розвитку у другій половині XX ст. Іноді узагальнено їх називають «вершинною» психологією, протиставляючи «глибинній» психології, представники якої вважають, що індивідуальні якості, поведінка особистості зумов­лені біологічно (спадковістю) і досвідом дитинства.   
Гуманістична модель соціальної роботи грунтуєть­ся на ідеях гуманістичної психології, яка, протиста­вивши себе психоаналізу і біхевіоризму як третя сила, роз­глядає людину як унікальну, самодостатню, самоцінну і самодетерміновану систему, орієнтує на цілісне вивчення особистості.     
Гуманістична модель соціальної роботи – модель соціальної ро­боти, спрямована на пробудження резервів особистості людини, її сил добра, психічного здоров'я і бажання до самовдосконалення.
Ідеї і підхо­ди екзистенційної моделі визріли у процесі осмислення фі­лософії екзистенціалізму (лат. ехізіепііа – існування) – ірраціонального вчення, яке зосереджується на пізнанні існування людини, як правило, у ситуаціях боротьби, страждання, смерті. Ці ідеї збагатили новим баченням особливостей життя, проблем, внутрішнього світу пред­ставників соціальне вразливих верств населення.   
Екзистенційна модель соціальної роботи – модель, яка перед­бачає допомогу у розкритті й усуненні страху перед усвідомленням конечних даностей існування, а також у встановленні контролю над власним життям, подоланні екзистенційних тривог шляхом на­лагодження близьких стосунків, пошуку сенсу життя та ін.

Кризове втручання як комплексна модель соціальної роботи.

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психоло­гічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручан­ня» — модель практичної соціальної роботи, яку викорис­товують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.       
Криза (грец. поворотний пункт, вихід) — стан особистос­ті, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.
Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кри­зи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім'ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім'ю) зі стану звикання до кризи.  
Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштабнішими, ніж їх причини і сутність. Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).