Духовна культура людини

Предмет і завдання курсу

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура — Це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом «дух» — філософськцм поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похідне — основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, мораль-но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною.

Між матеріальними та духовними формами виробництва існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіома.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом, покликанням.

До культури ми звертаємося тому, що вона виконує насамперед людинотворчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянами нашої держави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і народів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, націрйального, класового, конкретно історичного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути патріотом свого» народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істинним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим паче знева-жаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура — це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується На певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває найкращі риси національних культур.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку Людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох. Існують культури різних регіонів (європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська).

Національна культура тісно пов'язана з поняттями «нація», «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіжної культури покликані допомогти формуванню патріотичних почуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.

 

Матеріальна культура людини

Поняття «культура» охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо. Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби — це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв'язку.

 Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

 1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;

 2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

 3) у різних галузях матеріальної культури;

 4) у різних соціальних верствах населення;

 5) у взаємозв'язках з культурою інших народів тощо.

Під матеріальною культурою розуміють сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ. Іноді його називають "Другою природою".

Виділяють:

продуктивно-предметну складову матеріальної культури власне артефакти - штучно створені людиною і використовувані нею природні об'єкти;

технологічну складову матеріальної культури - процеси, засоби і способи створення і використання предметного світу.

Крім того, виділяють технічну культуру творців і споживачів предметного світу — це суб'єктивна сторона матеріальної культури.

Матеріальна культура розглядається на різних рівнях: від одиничних предметів, процесів і людей до глобальних цивілізацій.

 

 

Духовна культура людини.

Поняття духовної культури:

 · Містить в собі всі галузі духовного виробництва (мистецтво, філософію, науку тощо),

 · Показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві (мова йде про владні структури управління, правових і моральних нормах, стилях лідерства та ін.)

Духовна культура - це сукупність нематеріальних елементів культури: норми поведінки, моральність, цінності, ритуали, символи, знання, міфи, ідеї, звичаї, традиції, мову.

 Духовна культура виникає з потреби осмислення і образно-чуттєвого освоєння дійсності. У реальному житті реалізується в ряді спеціалізованих форм: моралі, мистецтві, релігії, філософії, науці.

 Всі ці форми людського життя взаємопов'язані і впливають один на одного. У моралі фіксується уявлення про добро і зло, честі, совісті, справедливості і т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей у ​​суспільстві.

 Мистецтво включає в себе естетичні цінності (прекрасне, піднесене, потворне) і способи їх створення і споживання.

 Релігія обслуговує запити духу, людина звертає свій погляд до Бога. Наука демонструє успіхи пізнає розуму людини. Філософія задовольняє потреби людського духу до єдності на раціональній (розумною) основі.

 Духовна культура пронизує всі сфери соціального життя. Людина засвоює її через мову, виховання, спілкування. Оцінки, цінності, способи сприйняття природи, часу, ідеали закладаються у свідомість людини традицією і вихованням у процесі життя.

Поняття «духовна культура» має складну і заплутану історію. На початку 19 століття духовна культура розглядалася як церковно-релігійне поняття. На початку ХХ століття розуміння духовної культури стає набагато ширше, включаючи не тільки релігію, але й моральність, політику, мистецтво.

 У радянський період поняття "духовна культура" трактувалася авторами поверхово. Матеріальне виробництво породжує матеріальну культуру - вона є первинною, а духовне виробництво породжує духовну культуру (ідеї, почуття, теорії) - вона вторинна. Витоки творчості, ідей перебували у виробничій, трудовій діяльності.

 У ХХІ ст. «Духовна культура» розуміється по-різному:

 · Як щось священне (релігійне);

 · Як щось позитивне, яке не потребує пояснення;

 · Як містично-езотеричне.

 В даний час, як і раніше, поняття «духовна культура» досить чітко не визначено і не розроблено.

 Актуальність проблеми формування духовності особистості в сучасній ситуації обумовлена ​​цілим рядом причин. Назвемо найважливіші з них. Сьогодні багато недуг соціального життя: злочинність, аморальність, проституція, алкоголізм, наркоманія та інші - пояснюються перш за все станом бездуховності в сучасному суспільстві, станом, що викликає серйозну тривогу і прогресуючим з року в рік. Пошук шляхів подолання цих соціальних пороків висуває проблему духовності в центр гуманітарного знання. Актуальність її зумовлена ​​також причинами економічного характеру: у міру здійснення соціальних, економічних, політичних реформ у суспільстві, стрімко змінюються умови та характер людської праці, його мотивація, і ця складається на наших очах економічна ситуація пред'являє нові вимоги до вдосконалення особистості, до її розвитку, до таких особистісним якостям, як моральність, відповідальність, почуття обов'язку, які в кінцевому рахунку є показниками духовної зрілості людини.

 Справжня духовність є "триєдність істини, добра і краси

 

 

 

Світова культура

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

 Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

 Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства.

 Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

 

 

Національна культура

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

 Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

 До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

 Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.