Українська культура у XVII – XVIII СТ

У цей період українська культура розвивалась у несприятливих умовах. 1648-1654 рр.– визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. В цілому ліквідація польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави сприяли розвитку української культури.

Однак позитивні зміни в житті суспільства спричинили мрії народу про подальші соціальні перетворення. Нова ж еліта – козацька старшина – не була зацікавлена в цьому.

Постійні війни і внутрішні конфлікти негативно відбивалися на розвитку культури. До того ж, різні частини України опинились під владою різних держав: Лівобережжя – під Росією, Правобережжя відійшло до Польщі, Буковина до Молдавського князівства (васал Туреччини), Закарпаття – до Угорщини (Австрія).

Умови розвитку культури найкращими (порівняно з іншими землями) були на Лівобережжі, де зберігалася гетьманська влада, і на Слобожанщині, яка заселюється переселенцями. Хоча ці умови також не можна вважати сприятливими (політика Московського уряду).

Доба Руїни (1657-1687 рр.) приносить розчарування культурної еліти в козацтві, хоча саме на нього вона спирається з метою протистояння Москві (за часів Руїни і після неї змінилось чимало гетьманів: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Брюховецький, Д.Многогрішний, П.Дорошенко, М.Ханенко, І.Самойлович, І.Мазепа, І.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол, К.Розумовський).

Відносне покращення культурної ситуації відбулося за часів гетьманування І. Мазепи (1687-1709 рр.), хоча за нього культура відривається від народних коренів. Після розгрому під Полтавою національна українська культура поступово занепадає під тиском московської (з 1721 р. – Російська імперія). При цьому кращі культурні сили України фактично переманювались до Росії.

Ще гірші умови були на Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині. На цих землях суто національна культура фактично зникає.

Козацтво на цих землях то скасовувалось, то відновлювалось (1699 р. – остаточно скасоване). Православні ієрархи вирішують підкоритись папі римському. А відтак запановує унія (з перевагою католицьких елементів). На поч. ХVІІІ ст. до унії пристають і братства.

Від часів Б.Хмельницького гетьмани робили столицями різні полкові центри, проте культурним центром України залишається Київ.

Мовна політика. Польський уряд у 1696 р. видає закон, за яким українська мова залишається лише у церковних відправах.

В Росії у 1627 і 1628 рр. видаються накази, за якими вилучаються “книги литовскія печаті”. З 1720 р. заборонено друкувати книжки у Києво-Могилянській академії. З середини XVIII століття у діловодстві України використовується тільки російська (великоруська) мова.

Проте українська культура, хоча й перебуває в стані занепаду, не зникає остаточно і залишає по собі досить значну спадщину.

Освіта. У 1701 р. Києво-Могилянській колегіум отримує статус академії. Розквіту вона досягає за І.Мазепи (її називали Могиляно-Мазепинською). У цей час академія має значну кількість студентів, а викладачі створюють своєрідний осередок: Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гедеон Вишневський, Йоасаф Горленко та інші.

Академію матеріально підтримували козацька старшина і гетьман.

Студенти академії були вихідцями не лише з України, а й із Росії, Білорусії, Болгарії, Греції, Чорногорії, Сербії тощо. Тут могли навчатися представники усіх соціальних станів, причому місця в класі займали відповідно до успіхів у навчанні.

Ще одне піднесення академії відбулося за часів митрополита Рафаїла Заборовського (приблизно 1731 р.). Академію називали тепер Могиляно-Заборовською. Тут діяли: Сильвестр Кулябка, Павло Конюскевич, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Гедеон Сломинський.

З другої половини ХVІІІ ст. академія стає закритим закладом для дітей духовенства (цьому сприяла Катерина ІІ).

Колегіуми виникли у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум мав би стати академією, але спроби були марними. Пізніше всі три колегіуми стали духовними семінаріями.

На поч. ХVІІІ ст. поширювалися початкові школи (братські і громадські). Були спроби зробити початкову освіту загальнонародною, але це не поширилось. Поступово занепадає і вища освіта, бажаючі мають навчатися в Росії. Відкрито “главния народния училища” у Києві, Катеринославі, Новгород-Сіверському. Це були фактично нижчі класи гімназій.

Освіта розвивається і на Січі. Тут було три типи шкіл: січові, монастирські, церковно-парафіяльні.

У мистецтві в цей час розвивається бароко*. Спочатку говорили лише про бароко в архітектурі чи живописі; з к. ХІХ ст. – в літературі; з поч. ХХ ст. – про бароко як перший стильовий напрямок культури, що охопив майже всі європейські народи. Українське бароко формувалось у досить складних умовах, під сильним впливом ідей Ренесансу, тому не дивно, що в місцевому бароко простежуються і ренесансні тенденції.

Література. У к. ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. діє Києво-Чернігівський культурний осередок, його діяльність пов’язана із друкарнею, що була заснована у 1674 р. у Новгород-Сіверському, а у 1679 р. переведена до Чернігова. Лазар Баранович, Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Петро Терлецький, Пилип Орлик та ін.

Один із найвідоміших письменників цього часу – Іоаникій Галятовський. Написав збірку проповідей “Ключ розуміння” з додатком – курсом гомілетики (теорії проповіді). Писав також полеміко-богословські трактати: “Розмова білоцерківська” (1676 р.), “Стара церква” (1678 р.), “Фундаменти” (1683 р.) – проти унії й католицизму, написані польською мовою; “Лебідь” (1679 р.), “Алькоран” (1683 р.) – проти мусульманства і, зокрема, турецької агресії; “Месія правдивий” (1669 р.) – проти іудаїзму; “Софія премудрість” (1686 р.) – проти протестантизму, “Боги поганські” (1686 р.) – проти неоязичництва. Збірки релігійних легенд “Небо новоє” (1665 р.) і “Скарбниця потребная” (1676 р.). Всього написав близько 20 великих творів.

Розвивається ораторсько-проповідницька проза. Лазар Баранович (зб. проповідей “Меч духовний” (1666 р.); “Труби словес проповідних” (1674 р.); Антоній Радивиловський (зб. “Огородок Марії Богородиці” (1676 р.); “Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних... сплетений” (1688 р.).

Не припиняє свого розвитку і поезія. Цьому розвитку сприяла Києво-Могилянська академія. І, таким чином, формується київська поетична школа.

Популярною в Європі є барокова поезія. В українській літературі поезія також віддає данину бароковим тенденціям. За формою вірші ще силабічні, проте з’являється т. зв. леонінський вірш, що був переходом до силабо-тоніки. Поширені прийоми: акровірші, “раки” (рядки читаються однаково і зліва направо, і навпаки), “луни” (другий рядок – відлуння першого, причому коротке); фігурні вірші (у вигляді серця, геометричної фігури тощо).

“Прихильником” такої поезії був Іван Величковський (зб. “Зегар з полузегарком”, 1690 р.; “Млеко, од овці пастирю належноє” – 1691 р.).

Цікавий зразок барокової поезії – твір Івана Максимовича “Богородице діво, радуйся!” (1705 р.), який складається з 25000 рядків.

З’являються й вірші іншого характеру: історичні твори (“Висипався Хміль із міха”), суспільні сатири, інтимна лірика тощо – т.зв. “пісні свіцькі”. До нас дійшли уривки з антологій таких пісень; як правило, без імені авторів.

Розвивається шкільна драма. (див. розділ “Театр”).

Підноситься усна народна творчість, зокрема історичні пісні й перекази, думи тощо.

Серед історичних творів відомі козацькі літописи: Григорія Грабянки, Самійла Величка, Самовидця. Ці літописи вже не є суто хроніками, у них наявні осмислення історичних подій, їх авторська інтерпретація тощо.

Відомий твір даного періоду – “Історія Русов іли Малой Росії”. Автор невідомий, хоча за деякими джерелами авторство приписують Григорію Полетиці – полтавському шляхтичу. Твір написано на патріотичних засадах, він повістує про історію України, прагнення здобути незалежність (хоча й написаний російською мовою).

Здійснювались і спроби систематичної обробки української історії: “Синопсис” І.Гізеля (1674), “Обширний синопсис руський” П.Кохановського (1682).

Окреме явище – творчість Григорія Сковороди (1722-1794 рр.) – поета й філософа. Автор рукописних збірок: “Сад божественних пісней”, “Басні Харковскіи”.

Архітектура. Скульптура. У ХVІІ - ХVІІІ ст. в архітектурі співіснують різні стилі, але домінує бароко.

Взагалі для бароко характерний синтез різних видів мистецтва. В європейській архітектурі бароко представлено як світськими, так і культовими спорудами. Для них характерні складні криволінійні плани, розкішна пластика фасадів й інтер’єрів тощо. Барокові споруди прикрашалися скульптурою, різьбою, ліпленням, всередині – картинами та іншим малюванням. Бароко ґрунтується на асиметрії, контрастах.

В Україні домінував своєрідний стиль – козацьке бароко (назва означає своєрідність національного бароко). Одна із перших споруд такого типу – Миколаївська церква у м.Ніжин (1668-1669 рр.). Козацькі церкви відрізняються від давніх споруд: у них відсутній чітко виражений фасад, вони однакові з усіх сторін, цим самим ніби повернуті до всіх сторін світу. Стіни білили (національна традиція), бані фарбували у зелений чи синій колір, іноді прикрашали позолотою (Київ).

Не зупиняється в розвитку і дерев’яне церквобудівництво. Наявна так звана школа дерев’яного зодчества (в основному – на Західній Україні). У пізніших кам’яних спорудах помітні риси, запозичені у дерев’яної архітектури. Це Покровська церква і Воскресенська у Сумах; Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.).

У козацьких соборах вибаглива конструкція: стіни “вгинаються”, “вихиляються”, наявні колонки та інші виступаючі частини.

Пізніше демократизм козацького бароко зникає. За І.Мазепи цей стиль набуває величності, що знаменує собою могутність гетьманської влади. За сприяння Мазепи перебудовано Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (1690-95 рр.), збудовано Військово-Микільський собор (1690-96 рр.) (зруйновані у 1934 році); реставровано Лавру, Софійський собор і т.д.

Зразки барокових споруд:

§ раннє бароко – Львівський Бернардинський костьол (1600-1630 рр.),

§ розвинуте бароко – Львівський Домініканський костьол (1749-64 рр.);

§ пізнє бароко (рококо) – ансамбль Св. Юра: собор (1744-70 рр.), палац митрополитів, келії (на малюнку).

Після скасування заборони будувати у містах цегляні споруди у 1721 р. з’являються нові будівлі, що вже мають елементи рококо (в основі – криві лінії, вишукано–примхливе оздоблення, декоративність), що є більш світським і, так би мовити, безтурботним: дзвіниця Михайлівського золотоверхого монастиря, дзвіниця Софійського собору; собор у Козельці; Покровська церква на Подолі – 1722 р.: (на рококо впливає класицизм); 1731-1745 рр. – перебудова приміщень київської академії; збудовано дзвіницю Києво-Печерської лаври (під керівництвом Й.Шеделя).

1747-1753 рр. збудовані Андріївська церква і Маріїнський палац у Києві (В. Растреллі).

Андріївська церква. Сучасний вигляд.

Українські архітектори цього періоду: С.Ковнір (у Лаврі – ряд споруд); І.Григорович-Барський (фонтан Самсона, Покровська церква у Києві), Ф.Старченко, Я.Погрібняк – Троїцький собор у Новобогородицьку (суч. Новомосковськ) – найвизначніша дерев’яна споруда того часу – 65 метрів заввишки (1773-1775 рр.).

У дусі бароко будуються й світські споруди: будинки полкових канцелярій, Генеральної канцелярії, приватні будинки старшини й архієреїв. До наших часів їх дійшло мало.

Барокові споруди були прикрашені рельєфним і ліпним оздобленням (наприклад, фасад Успенського собору Києво-Печерської лаври). Розвивається й дерев’яна скульптура (Сисой Шалматов; Пізель – на Західній Україні).

Найбагатші на скульптури католицькі костьоли, у православних церквах також з’являються скульптури, але їх знищує Синод.

У другій половині ХVІІІ ст. в архітектурі домінує класицизм, якому притаманні суворість, чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення тощо. Споруди цього типу: палац Румянцева – Задунайського у Чернігівській області (70-ті рр. ХVІІІ ст.), прибудова Успенської церкви у Володимирі-Волинському (1753 р.) тощо.

Живопис. Так само, як і в архітектурі, тут поступово змінюють одне одного бароко, рококо і класицизм.

В Україні ХVІІ - ХVІІІ ст. найпопулярнішим є, як і раніше, релігійний живопис: розпис храмів, ікони. З другої половини ХVІІ ст. оформлюються школи іконописців і граверів, найвідоміша з них – школа Києво-Печерської лаври. Художники цієї школи розписували Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву Лаври. Образи святих тут наділені людськими властивостями, вони ніби мають щось тілесне; настрій їх піднесений.

Відома риса храмового розпису – ктиторський портрет. Ктитори – опікуни чи жертводавці певної церкви.

Зразок високого бароко в живописі: ікона “Покрова Богородиці”, на якій зображено ідеалізовані образи царя, патріарха, ігуменів, старшину. Зразок низького бароко – козак Мамай.

Іконостаси у цей період надзвичайно пишні, прикрашені. Ікони могли розташовуватись у 4-5 рядів. Зразки: іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (понад 100 ікон) ХVІІІ ст.; ікони церкви Святого Духа в Рогатині – сер. ХVІІ ст.

Розписи Андріївської церкви виконані О. Антроповим та Г. Левицьким у традиціях рококо: легкість, наявність характеристичних дрібних деталей.

Розвиваються портрети; з’являються пейзажі, історичний жанр, алегорично-символічний.

Змінюється гравюра: дереворит відходить на другий план, з’являється мідьорит (гравюра на міді). Наявна Київська граверська школа: брати Тарасевичи, Іван Щирський, А. Козачківський, Д. Голяховський.

Розвивається і класицизм у живописі: Дмитро Левицький (1735-1822 рр.) і В.Боровиковський (1757-1825 рр.) працюють у Росії.

Музика. Розвивається професійна музика:

§ Січова співацька школа (к. ХVІІ ст.-1709 р., 1734-1775 рр.), де готували фахівців для церковних хорів.

§ Глухівська співацька школа (1738-60 рр.). Тут вивчали вокальний спів, гру на флейтах, гуслях, скрипці, басах. Тут домінує партесний спів (лат. частина – голоси)

§ Києво-Могилянська академія. Тут існували хор, оркестр. Тут з ХVІІ ст. навчали співу за лінійними нотами: “київське знамено” (“київська азбука”, “київська граматика”). Хор містив до 300 студентів. Щороку влаштовували свято хорів на Контрактовій площі.

З середини ХVІІ ст. з’являються псалми і канти – невеликі твори світсько-духовного характеру, складені для хору а сарella на три голоси. З’являються ліричні (інтимні) пісні, жартівливі, танцювальні пісні, романси.

Відомі композитори: Максим Березовський (1745-1777 рр.) – автор опер “Демофонт”, “Вірую”, концерту “Не отвержи мене”.

Артемій Ведель (1767-1806 рр.) не звертається до популярної італійської традиції, а опрацьовує українські. Його твори – духовного характеру, він був керівником хору Києво-Могилянської академії.Написав понад 30 хорових концертів, “Літургію”, “Херувимську”, “Всеношну”.

Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.) – директор придворної капели. Написав опери на французькі тексти, симфонію, сонати; 35 чотириголосних концертів, 21 – окремий спів, 30 гімнів – церковні.

Театр. Найбільшого розквіту досягає шкільна драма. Переважно це твори викладачів Києво-Могилянської академії. Приклади: “Слово о збуренні пекла” – барокова; “Олексій – чоловік Божий” – 1673-1674 рр.; “На рождество господа Бога й Спаса нашого Исуса Христа” – 1631 р. (автор – Памво Беринда), “Володимир”(автор – Ф. Прокопович – 1705 р.), “Мілость божия” – 1728 р. (Г.Кониський), “Воскресеніє мертвих...” 1747 р. Шкільні драми грали книжною мовою (на відміну від західноєвропейських драм латинською чи народною мовою).

За змістом драми були релігійні, біблійні, міфологічні, історичні. Мали пролог, фабулу, епілог. Пролог виголошував автор, пояснюючи моральну мету й основну думку твору. Поширені були пишні декорації, костюми (вплив бароко), створювалися складні театральні ефекти.

ТЕМА 8

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

В УКРАЇНІ У XIX ст.

З другої половини ХVІІІ ст. створюються умови для занепаду української культури: Україна розподілена між Російською та Австрійською імперіями, кожна з яких насаджує свою культуру. Православ’я утискається, натомість насаджується католицтво й уніатство (Західна Україна).

На землях, що входили до складу Росії, з 1773 року селянство за наказом Катерини ІІ перетворюється на кріпаків. Скасовано Запорізьку Січ (1775 р.), зникає міжстанова взаємодія, навпаки: впроваджується поділ на “сословія”. Так, з 1785 року міщанство поділяється на чітко визначені категорії (у цей час містам були жалувані грамоти). Українське православне духовенство втрачає своє значення, а дворянство поступово асимілюється з російським. На передній план висувається українська інтелігенція.

У 30-ті роки ХІХ століття українські землі у складі Росії були поділені на 9 губерній: Волинську, Київську, Катеринославську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську.

На відміну від Російської імперії, Австрія проводить політику певної демократизації, хоча помітних наслідків це не дає.

Незважаючи на несприятливі умови, українська культура не занепадає, а навпаки, розвивається (відроджується). Відродження національної культури певною мірою є протидією офіційним діям уряду. Національна культурна еліта змушена була доводити, що українська культура має право на існування. Звідси виникає етнографізм як визначальна риса формування нової української культури.

Національне відродження в Україні ґрунтувалось на попередніх здобутках матеріальної та духовної культури. Важливим питанням було збереження національної мови (найкраще вона збереглася в селах). Розпочалося відродження у Наддніпрянщині (тут збереглися козацькі порядки). Цікаво, що процес українського національного відродження не мав єдиного центру. Центрами були Харків, Київ, Петербург, Москва (університетські міста) і деякі поміщицькі маєтки.

Культурний процес України у ХІХ ст. поділяють на три етапи, відтак на 3 етапи поділяють і процес національно-культурного відродження:

§ академічний етап (період збирання спадщини) – к. ХVІІІ ст. – 40 рр. ХІХ ст.;

§ українофільський (культурницький) етап - 40-ві рр. ХІХ ст. – к. ХІХ ст.;

§ політичний етап (к. ХІХ ст.).

Оскільки українські землі були інтегровані до Російської імперії, тут поширюється не лише культурне та суспільно-політичне життя, а й опозиційний рух. Так, в лавах декабристів та польських змовників були вихідці з України, так само як і в масонських ложах. Проте ні ті, ні інші не визнавали українців за рівноправних партнерів і не приділяли уваги “українському питанню”.

У середині ХІХ ст. в Росії існували дві культурницькі течії: “західники” (орієнтація на західну культуру) і “слов’янофіли” (намагання врятувати російську культуру від “згубного впливу Заходу”), таких поглядів дотримувались й інтелігенти України. На хвилі романтизму до цих течій в Україні додається й “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846-1847 рр.). Члени товариства виступали за єдину слов’янську федерацію вільних народів. Члени товариства: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, М.Гулак.

На Західній Україні культурним угрупуванням романтичного характеру була “Руська трійця”: М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький.

Після розвалу Кирило-Мефодіївського товариства культурний рух на Україні припиняється і пожвавлюється лише у 50-х – 60-х роках. Поширюється так зване “хлопоманство” (прагнення повернутись до народних джерел). Хлопоманами були в основному студенти Київського університету: В.Антонович, П.Свенцицький, Т.Рильський. Осередок хлопоманства був і в Петербурзі. Тут заходами П.Куліша видавався журнал “Основа”, у його друкарні видавалися книжки українських авторів.

У 1863 році міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видає циркуляр (“Валуєвський циркуляр”). Приводом до нього було польське повстання. Відтак з середини 60-х рр. ХІХ ст. центр культурного руху переміщується до Львова. Тут з’являється течія москвофілів (орієнтація на московську культуру, тези про національну та мовну єдність українців і росіян)), пізніше – народовців (пропагували єдність усіх українських земель і створення єдиної української мови).

У 1876 році у м. Емськ цар підписує наказ (Емський указ), за яким заборонялось видання книг українською мовою, так само як і ввезення їх із-за кордону. Дозволялося друкувати лише твори, що пройшли цензуру.

Проте і в цих несприятливих умовах українська культура продовжує свій розвиток: народне мистецтво переходить у професійне; з’являються нові імена в літературі; зароджуються технічні та природничі науки, розвивається філософія; театр, журналістика.

Освіта. Процес освіти ускладнювався мовною політикою, що проводили Росія та Польща (Австрія). З іншого боку, розвиток промисловості збільшував потреби у кваліфікованих, освічених працівниках. Це виступало стимулом до збільшення навчальних закладів.

З 1802 р. починає свою діяльність Міністерство освіти, що провело певні реформи у сфері освіти. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У середині ХІХ ст. було впроваджено недільні школи, та незабаром їхня діяльність почала обмежуватись.

Найнижчими були парафіяльні школи (початкові), у яких навчались від півроку (у селах) до року (у містах). Учнів навчали письму, читанню, основам православ’я (усе російською мовою).

Повітові школи були 2-х і 3-х класними. Тут навчались діти міщан і дворян. Вивчали російську мову, арифметику, фізику, історію, географію.

У гімназіях навчались 4 роки (згодом – 7). Вивчали іноземні мови (латинську, грецьку, німецьку, французьку), історію, “закон божий”.

Було в Україні і декілька ліцеїв, що стали ланкою між гімназією та університетом: Одеський (Рішельєвський) – 1817 р.; Крем’янецький – 1819 р., Ніжинський – 1820 р.

Було й декілька професійних навчальних закладів: медична школа у Єлисаветграді, морська – у Севастополі, фельдшерське училище у Києві, артилерійське й штурманське у Миколаєві, кадетські корпуси у Полтаві і Києві; землеробська школа у Харкові (агрономи).

Серед вищих навчальних закладів перше місце посіли університети, а Києво-Могилянська академія на цей час втратила своє значення, перетворившись на закритий навчальний заклад для духовенства.

Перший український університет (на землях Росії) – Харківський (1805 р.); у 1834 р. засновано Київський університет Святого Володимира; у 1865 – Одеський університет (на базі Рішельєвського ліцею).

Крім університетів, з’являються інші вищі навчальні заклади: Глухівський учительський інститут – 1874 р; Ніжинський історико-філологічний інститут – 1875 р.; Харківський Південноросійський технологічний інститут – 1885 р.; Вище гірниче училище в Катеринославі – 1893 р.; Київський політехнічний інститут – 1898 р.

На Західній Україні реорганізовано Львівський університет: з 1787 р. при ньому було відкрито Studium Ruthenum (Руський інститут), в якому деякі предмети викладалися українською мовою (закрили у 1808 р.). З 1849 р. тут відкрито кафедру української мови та літератури (Я.Головацький); у 1849 р. – історії України (М.Грушевський). Фактично мова викладання – польська.

У 1875 р. було засновано Чернівецький університет (Буковина) – німецькомовний, але деякі дисципліни викладались українською.

Жінки (дівчата) могли навчатись в інститутах шляхетних дівчат (Харків, 1812 р., Г. Квітка-Основ’яненко), гімназіях тощо.

1864 р.- реформа освіти: початкові школи стають загальноосвітніми, їх називають початковими народними училищами; з`являються гімназії – середня освіта, були класичні та реальні.

Наука. Центри науки на цей час – університети. Зокрема, ректори університетів були відомими науковцями: ректор Київського університету – М. Максимович – працював у галузі історії та природничих наук (приблизно 100 праць); перший ректор Харківського університету І.Рижський – філософії; ще один ректор (1813-1820 рр.) Т. Осиповський – з математики (тритомний “Курс математики”).

На хвилі романтизму (приблизно з 30-х рр. ХІХ ст.) спалахує інтерес до збирання й вивчення фольклору, а відтак розвивається етнографія. Відомі етнографи: М.Максимович “Малороссийские народные песни” (1827 р.), І.Срезневський – “Український альманах” (1831 р.), О.Бодянський – дисертація, присвячена порівнянню українських та російських пісень; Микола Цертелєв “Попытка собрания старых малороссийских песен» (1819 р.). Пізніше: П.Житецький, М. Сумцов, П.Чубинський, Т. Рильський, Д.Гнатюк, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, К. Квітка та інші.

Розвивається й історія: “История Малой России” Д. Бантиш-Каменського (4 томи) – опублікована у 1903 р.; підготовлено до друку у 1842–1843 рр. 5-томну “Історію Малоросії” М. Маркевича. Відомі історики: М.Максимович, М.Костомаров (“Історичні монографії та дослідження” – зібрання праць), В.Антонович, М. Драгоманов.

Новий розвиток науки – з другої половини ХІХ ст. При Харківському університеті: М.Бекетов – завідувач кафедри хімії, засновник сучасної фізичної хімії, металотермії; О.Ляпунов – завідувач кафедри механіки, створив загальну теорію сталості руху.

На Західній Україні І. Пулюй (фізик) відкрив рентгенівське випромінювання (сам не запатентував відкриття). Існували династії вчених: Ковалевські та Кістяківські.

І.Мечников – біолог, створив першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію; був одним із основоположників мікробіології та вчення про імунітет. Закінчив Харківський університет, працював у Новоросійському (Одеса).

І.Сєченов – засновник фізіологічної школи (“Рефлекси головного мозку”).

Розвиваються і гуманітарні науки: філософія, політекономія, мовознавство, літературознавство, фольклористика. Відомий мовознавець – О.Потебня – професор Харківського університету.

Фольклорист, мовознавець – П. Житецький – “Очерк звуковой истории малорусского наречия”.

Публіцист і літературний критик – М.Драгоманов. Публіцист, фольклорист, критик – І.Франко.

З`являється педагогіка. Засновник цієї науки в Україні – К. Ушинський (1824-1870 рр.).

1868 р. – засноване товариство “Просвіта”: видавало підручники, брошури, газети, альманахи, твори українських письменників. Організовувало конференції, створювало народні читальні (м. Львів).

1873 р. – створено Товариство імені Шевченка, з 1892 р. – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Фактично це була перша академія наук України. НТШ мало такі секції: історико-філософську, філологічну та математично-природничо-медичну. При секціях діяли три комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна.

Література (огляд). Нова українська література розвивається з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. Вона ґрунтується на розвитку нової української літературної мови.

Періоди розвитку нової української літератури:

I. К. ХVІІІ – поч.. ХІХ ст. (10-30 роки) – домінують просвітництво, сентименталізм,

II. 50-60 роки ХІХ ст. – поширений романтизм

III. 70-90 роки ХІХ ст. – домінує критичний реалізм

IV. к. ХІХ – початок ХХ ст. – зароджується модернізм.

Письменники, творчість яких належить до вказаних періодів:

І. Іван Котляревський

Євген Гребінка