Найдавніші часи. Початки людської цивілізації на

ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

¾ Найдавніші свідчення перебування людини на території України.

¾ Ранньодержавні утворення кімерійців та скіфів. Античні міста-держави.

¾ Східні слов’яни.

 

Первинне суспільство в межах території сучасної України співвідноситься с такими археологічними періодами як палеоліт (стародавньокам’яне століття) – 1 млн. – 10 тис. років тому назад, мезоліт (средньокам’яне століття) – 10 – 8 тыс. років тому назад, неоліт (новокам’яне століття) – 6 – 3 тис. років до н.е, бронзове століття – III – I тис. років до н.е. 

Заселення первісною людиною території сучасної України відбулося в епоху раннього палеоліту— приблизно 1 млн. — 150 тис. років тому. Цей період характеризується як першопочаток людського суспільства з вкрай примітивним розвитком продуктивних сил.

На території України люди жили з давніх часів. Найвірогіднішими напрямками їхнього проникнення були західний та південно-західний. Цей найперший період людського існування отримав назву палеоліт, або старий кам’яний вік. Для нього характерний найбільш примітивний розвиток продуктивних сил і суспільної організації. Люди проживали первісними стадами, займались збиральництвом, полювали на дрібних тварин, мали парно-груповий характер шлюбних зв’язків. Основними пам’ятками людського життя того часу є кримські печери Кіїк-Коба, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний, стоянки біля с. Королево на Закарпатті, у Донбасі поблизу м. Амвросіївка, на Дністрі, в с. Лука-Врубливецька та ін.

В епоху палеоліту клімат був теплим, але час від часу наступали періодичні похолодання – передвісники Дніпровського зледеніння. Поступовий розвиток призвів до зникнення пітекантропа і неандертальця і появи кроманьйонського типу людини. Його називають ще гомо сапієнс, або людина розумна, наближена до сучасного типу людини. Для цього часу характерна і більш досконала форма організації людей - рід, головну роль в якому відігравала жінка. Та матріархат не означав провідної ролі жінки у виробничій сфері, хоч її роль в охороні житла, вогню, дітей, приготуванні їжі і т.п. важко переоцінити. В цей час удосконалювались і знаряддя праці. На зміну дрючку і загостреному каменю прийшли спис та списометалка. Поширюються знаряддя з кістки, у тому числі голки. Люди починають шити одяг, займатись рибальством, будують житла-землянки. Для цього часу характерні стоянки і поселення: Мізинське на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці і т.п.

Близько 10 тис. років тому на зміну пізньому палеоліту прийшов мезоліт, або ж його називають середній кам’яний вік. В цю епоху відбулися кардинальні зміни в природному середовищі. Десь 11 тис. років тому в Європі зник останній льодовик. Клімат пом’якшав, сформувався сучасний клімат і ландшафт.

Внаслідок зміни природного середовища люди перейшли переважно до полювання на дрібних тварин, що в свою чергу призвело до появи лука і стріл. На цей час припадає початок приручення собак, свиней, кіз, а потім великої рогатої худоби. У первісному суспільстві виникає племінна організація.

Найбільш відомими стоянками епохи мезоліту є Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба в Криму, Білолісся, Гиржеве, Мирне-на Одещині, Гребеники – на Дністрі і т.п.

На більшості теперішньої території український народ почав формуватися в неолітичну добу (новий кам’яний вік). В цю епоху, на думку багатьох істориків, відбувається „неолітична революція”. Саме тоді: людина вперше перейшла до відтворюючого господарства, поширюється скотарство і землеробство, розвивається далі обробка дерева і кістки, застосовується шліфування і свердління камня, використовується сокира, тесло, пилка, серп, виникає ткацтво та гончарство і т.п. Різко зросли в цей час роль і значення сім’ї.

На сьогодні відомо понад 500 неолітичних поселень в межах сучасної України. Згідно археологіченим дослідженням Украну періода неолиту можно розподілити на 2 культурно-господарчи зоны: південно-західна (землеробсько-скотарська) та північно-східна (охотницько-рибальська). Перша охоплює лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров’я, Закарпаття; друга – лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кажній зоні існувало о декілька археологічних культур. Перша зона: буго-дністровська, лінійно-шнурової кераміки, дунайська, тиська; друга – сурсько-дніпровська, ямо-гребенецької керамики, дніпро-донецька.

Археологічні данні дають можливість стверджувати про наявність зачатків релігії в неолітичену добу. Релігійні уявлення первинної людини містили елементи анімізму, фетишизму, первинної магії, тотемізму.

Неоліт – заключний період кам’яного віку. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, вже перед VI тис. до н.е. на тлі подальшого етнічного розвитку Європи була помітною балто-білорусько-українська єдність. І хоч ця єдність виявилась нетривкою, від неї в Україні започаткувалась одна із найдавніших в історії трипільська культура.

Перші знахідки цієї культури поблизу с. Трипілля на Київщині дослідив археолог В. Хвойко ще наприкінці XIX ст. Та її всесвітнє визнання прийшло лише у 70 рр. XX ст. Характерні риси цієї культури прослідковуються до І тис. до н.е. Найвищого ж розвитку вона досягла між 4000-3250 рр. до н.е. У цей час її племена займали простори Східної Європи від Карпат до Слобожанщини, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували десять злакових культур, льон, використовували у землеробстві як тяглову силу велику рогату худобу. Високого розвитку досягло гончарне виробництво. Воно характеризувалось різноманітністю форм посуду і його вишуканим оздобленням, хоч при цьому трипільські племена не знали гончарного круга і колеса. Основними знаряддями праці були ножі, мотики, різці, свердла, тесла і т.п. Виготовляли їх із каменю, кременя, кістки. Мідні вироби надзвичайно рідкісні і не витіснили каменю. Оселі трипільці споруджували на два поверхи, послуговуючись деревом та глиною. Вони винайшли і передали наступним поколінням систему забудови міст за коло-радіальним принципом. На пізньому етапі розвитку у трипільців з’явились гігантські поселення - протоміста. Їхня площа сягала до 400 га з кількістю 1,5 тис. будинків. Ймовірно, що тут могли проживати від 10 до 30 тис. чоловік. Зокрема, таким є поселення Доброводи, Майданецьке, Талянки та ін.

У трипільських хліборобів був поширений культ сонця, вогню, богині-матері. Багаточисленні дослідники дійшли висновку не лише про спільність матеріальних культур народів, що заселяли територію України. За духовним виявом, образотворчою мовою, стильово-композиційними засадами, а звідси і за глибиною проникнення в сутність світобудови - мистецтво трипільців та українців теж етнічно спільне.

У другій половині III тис. до н.е. на території України розпочалася епоха бронзи. У цей час тут існувало декілька етнокультурних груп. До них належить ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна, шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська та інші археологічні культури. Бронзовий вік став завершальною стадією первіснообщинного ладу. Саме у цей час виникли умови для станово-класових відносин, для яких характерна патріархальна організація суспільства, що змінила матріархат.

У І тис. до н.е. починається ера заліза. Першими, хто оволодів знаряддям праці і зброєю з нього на території України, були кочові племена кіммерійців. Вони, напевно, належали до однієї з груп іраномовного населення. Вперше про них згадує Гомер в "Одісеї" як про вправних вершників і славних молокоїдів. Це - найдавніша писемна згадка про Україну. Столиця киммеpійців - місто Киммеpик - знаходилось в Кpиму Кіммерійці заселяли межиріччя Дону і Дністра аж до VII ст. до н.е., поки їх не витіснили звідти іраномовні скіфи. До складу Скіфії увійшла також лісостепова зона України. У 512 р. до н.е. скіфи успішно відбили спробу персидського царя Дарія I завоювати Причорномор’я

У IV ст. до н.е. у скіфів виникає державне об’єднання з центром у Кам’янському городищі (сучасна Полтавщина). Сильна в військовому відношенні держава змогла протистояти армії Пилипа па Олександра Македонського. У III ст. до н.е.: під тиском нових, споріднених за мовою кочовиків-сарматів, скіфи відступили в Крим. Там виникла нова скіфська держава із столицею Неаполь (біля Сімферополя), яка проіснувала до нашої ери.

Загальну картину розселення Скіфії та її сусідів подав у своїй "Історії" давньогрецький історик Геродот. Він поділив скіфів на чотири групи: царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Останні, як і частина скіфів-хліборобів, були автохтонного походження, нащадками трипільців, протослов’янами.

Скіфи створили високу матеріальну культуру, увібравши кращі досягнення цивілізації Сходу, Кавказу, Греції і Риму. Але тривала експлуатація господарських ресурсів виснажила лісостеп і стала однією з головних причин занепаду Скіфії. Після її загибелі до середини III ст. н.е. у степах Північного Причорномор’я панували тільки сармати. Кінець їхньому пануванню поклали готи, довершили ж їхній розгром нові кочовики – гунни (IV ст. н.е.).

Важливу роль в стародавній історії України відіграли греки-колоністи. У середині УІІ ст. до н.е. вони заснували у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї цілий ряд торговельних факторій, що перетворились на рабовласницькі міста-республіки. Найважливішими серед них були Тіра, Ольвія, Херсонес, Фанагорія, Пантікапей, Танаїс та ін. Між ними і місцевим населенням встановилися тісні торговельно-економічній культурні зв’язки. Заселення греками Північного Причорномор’я відбувалося в умовах формування рабовласницького укладу та відносного перенаселення Греції. Колонії засновувались, як правило, організовано. Їхали сюди переважно безземельні селяни, ремісники, торговці. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виізначаються 2 основних періода: 1-й період (VI – I ст. до н.е.) характеризується відносно самостійним життям на грунті елінських традицій та мирними відношеннями з скіфськими племенами; 2-й период (I си. до н.е. – 70-і роки IV ст. н.е.) – поступове проникнення Риму й постійні руйнівні напади готів та гунів.

У перший половині VI ст. до н.е. мешканці Милету заснували грецьке місто-державу – Ольвія (недалеко від сучасного с. Парутино Миколаївської області). В Південно-Зхідному Криму були заснованні місто-держава Херсонес (навколо сучасного Севастополю). Це місто-держава – поліс було засновано в 422 – 421 рр. до н.е. мешканцями з Гераклеї Понтійської. На Керчинському та Таманському півострові були засновані міста-держави Пантикапей (сучасна Керчь), Феодосія, Фанагория та ін. Всі вони виникли переважно в IV ст. до н.е. Форма політичного устрою та адміністративно-територіальна структура античних міст-держав Південної України були точною копією грецьких полісів та представляли собою (за висключенням Боспорського царства) рабовласницьки демократичні республіки.

Єдиним державним об’єднанням грецьких міст-держав було Боспорське царство, яке виникло у V ст. до н.е. Його Столицею став Пантікапей. Охоплювало воно Керчинський і Таманський півострів та північне узбережжя Азовського моря. У 107 р. н.е. Боспорську державу зайняв Цар Мітрідат IV Євпатор. Свою владу він поширив на Херсонес, Ольвію і Тіру. Тиск північних племен на прибережні міста в останні століття до н.е. та перщі століття н.е. підштштовхував їх під протекторат Риму. В декількох населених пунктах Північного Причорномор’я римляни расположили власні гарнизони, а Ольвія, Херсонес та Тира війшли у склад римської провинції Ніжняя Мізія. Після встановлення панування Римської імперії у ІІ ст. н.е. Північне Причорномор’я потрапляє в залежність від Риму. Але на початку нашої ери поширюється тиск на Північне Причорномор’я і Приазов’я кочових народів, який співпав із загальною кризою рабовласницької системи. Спочатку готи у III ст. н.е. спустошили, а потім гунни у другій половині IV ст. н.е. остаточно знищили квітучі місцеві міста і поселення. Вцілів лише Херсонес, який упродовж тисячоліття був форпостом Візантії у Північному Причорномор’ї.

Отже, в стародавню добу на території України проживало багато різних народів і племен. Вони залишили значний слід в історії та культурних традиціях місцевого населення в складанні праслов’янського етнічного масиву, що з рештою призвело у подальшому до створення передумов для виникнення східно-слов’янської держави – Київська Русь.

 

КИЇВСЬКА РУСЬ

¾ Передумови утворення, формування і розвиток державності у східних слов’ян.

¾ Запровадження християнства на Русі та його значення.

¾ Культура Київської Русі та її роль у житті українського народу.

¾ Історичне значення Київської держави.

¾ Причина політичної роздрібненості Київської Русі.

¾ Боротьба проти монгольських завойовників.

 

На початку нашої ери помітну роль в історичному творенні на українських землях починають відігравати слов’янські племена, які належать до індоєвропейців. Уперше писемні джерела згадують їх під назвою "венедів", а згодом як "склавінів". Термін "слов’яни" побачив світ лише у VI столітті.

Східну гілку слов’янства складали анти. Вони мали своїх князів і державу, які не підпорядковувались владі однієї людини, а всі справи вирішували на вічі. Отже, це перша слов’янська держава на території України. До того ж анти - автохтони українських земель і є нащадками племен трипільської культури. М.Грушевський вважає їх предками українського народу. Більшість науковців схильні до думки, що анти заклали підвалини етносів не лише східних, а й південних і навіть частини західних слов’ян. Ареал їхнього розселення охоплював території від Дунаю і Карпат на заході до Дону й Азовського моря на сході, від Полісся на Півночі до Чорного моря на півдні. За свідченням візантійських джерел анти були високими, дужими і вправними воїнами, легко переносили холод і спеку. Вони вели війни проти готів, Візантії, болгар і аварів, інколи виступали в союзі з візантійцями. Вважається, що десь після 602 року через незгоди племінних вождів і в результаті послаблення через безперервні війни антський союз розпався.

Упродовж VII ст. східні слов’яни зосереджувались на правому березі Дніпра. У VIII ст. налічувалось близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі Східної Європи. Найважливішими серед них були поляни, що мешкали у Середньому Подніпров’ї. До інших східнослов’янських союзів-племен, що заселяли території України, належали сіверяни (жили над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дністром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Основним заняттям східних слов’ян було землеробство та скотарство. Поширеними були також бортництво та рибальство.

Високого рівня набули гончарне, залізорудне і ювелірне виробництво. У землеробстві використовувалось дерев’яне рало з залізним наральником. У IV ст. вже з’являється плуг з череслом. Злакові збирали серпами та косами. Люди проживали у землянках та напівземлянках.

Основною формою задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, тобто обожнення сил природи та поклоніння духам предків, таким, як мавки, лісовики, домовик тощо. Найвищим божеством у язичному пантеоні вважали Сварога. Серед інших богів виділялися Даждь-Бог, Перун, Хоре, Стрибог, Ярило. Східні слов’яни не будували величних храмів, не мали складної духовної ієрархії. Деякі їхні дохристиянські вірування збереглися і є складовою частиною християнських свят і обрядів.

Союзи східнослов’янських племен явились основою перших держав Східної Європи. Зокрема, арабські джерела згадують три протодержави IX – Х ст. – Куявію (державне утворення полян у Середньому Придніпров’ї), Славію (новгородський центр над озером Ільмень) і Арсанію (союз на півострові Тамань). У 882 році князь Олег об’єднав два перших із них, чим заклав початок великої держави східних слов’ян – Київської Русі.

Існують різні "теорії "походження цього державного утворення. Довгий час поширювалась так звана "норманська теорія". Її авторами були німецькі вчені XVIII ст. Міллер, Байєр, Шльоцер та ін. Перебільшуючи роль варягів, вони запевняли, що скандинавський фактор був вирішальним у формуванні давньоруської державності. Але хоч на Русі дійсно було чимало воїнів-варягів, не вони, а процеси економічного та соціально-політичного розвитку призвели до утворення і подальшого формування державності східних слов’ян. Серед них, по-перше, розвиток продуктивних сил, розширення посівних площ, розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі та ін. По-друге, розклад родо-племінних відносин, виділення родоплемінної верхівки та поступовий занепад віча і т.п.

Нове державне утворення отримало назву Русь. І хоч походження цього терміну в історичній науці остаточно не з’ясовано, ймовірно, що словом "Русь" спочатку називали варягів, потім землі полян у Середньому Подніпров’ї, а згодом – те політичне утворення, яке й отримало назву Київська Русь. Що ж стосовно терміна Україна, то він зафіксований вперше в літописах у 1187 р. і вживався як географічне поняття Київського порубіжжя.

Політичну історію Київської Русі умовно можна розподілити на три періоди. Перший – швидкого зростання. Він охоплює час з князювання Олега у Києві до смерті Святослава (882 – 972 рр.). Другий – зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. Він охоплює князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого (980-1054 рр.). Для третього – характерні безупинні руйнівні князівські чвари, постійна загроза нападу кочовиків та економічний застій. Після розорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським його політичне та економічне значення дуже підупало. Остаточне ж зруйнування Києва 1240 року татаро-монголами ознаменувало й кінець Київського періоду історії України.

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи. В міру розвитку держави її населення ставало більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і Дедалі глибше розшарованим соціальне. Більшість населення проживала в селах, займаючись сільськогосподарським виробництвом. Для обробітку грунту використовували плуг, рало, соху, борону, мотику. Врожай збирали серпами і косами. Вирощували також жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох і т.п. В сільському господарстві вживали парову систему землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, а також підсічну і перелогову. Основною категорією населення були відносно незалежні селяни - смерди. Крім них, були закабалені або напіввільні робітники – закупи. На самому низу соціальної піраміди перебували раби, або холопи.

Широкого розвитку в державі набула торгівля, що в свою чергу зумовило появу власної грошової одиниці – срібників, златників, гривен, а також значного прошарку купців і крамарів.

Вдале географічне розташування Києва сприяло його піднесенню як політичного, економічного й торговельного центру. Але були й інші важливі центри: Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський і т.д. У XIII ст. налічувалось близько 300 поселень міського типу, з яких понад 100 – безперечено міста. В них мешкало до 15% населення Русі. Міське населення складалося переважно з дрібних торговців та ремісників. Вище в соціальній градації знаходились великі купці, дружинники, бояри, церковні ієрархи, великі бояри і "світлі князі". Главою ж держави був Великий князь київський, який поєднував у своїх руках військові, судові й адміністративні функції. Номінальне він спирався на раду бояр, яка була виявом аристократичної влади. Демократичним виявом в політичному устрої Київської Русі були збори городян (віче). Фінансувалась князівська влада за рахунок складної системи оподаткування, мита і поборів за торгівлю, судочинство, різного роду штрафів. Регламентація життя в державі відбувалася на підставі законів "Руської правди" Ярослава Мудрого.

У подальшому цей юридичний документ неодноразово доповнювався та змінювався. Зараз фахівцям відомо 106 списків "Руської правди", що були складені в ХІІІ – ХVII ст. Значення цих документів полягає у тім що вони відбивають відповідні етапи розвитку суспільних відношень у Київській державі.

Якісні зміни в державі за часів князювання Володимира вимагали відповідних зрушень і в сфері ідеології. Особливу увагу княжого двору привертало християнство, адже воно пустило коріння в Київській державі давно, в тому числі і в середовищі княжих родів. Серед перших християн був князь Аскольд. Християнство прийняла Ольга. А за князювання Ігоря в Києві функціонувала церква Святого Іллі. Та лише 988 року християнство як; єдину державну релігію за візантійським взірцем запровадив князь Володимир. Зумовили цей акт конкретні політичні й економічні чинники того часу. По-перше, Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, яка не задовольняла повною мірою духовні, соціальні та політичні прагнення суспільства. По-друге, Володимир намагався поріднитися з візантійськими імператорами, щоб підняти престиж власної династії. По-третє, потреби часу вимагали знайти в християнстві ідеологічну опору, якої держава раніше не мала. По-четверте, цей процес прискорили попередні зв’язки з християнізованими поляками й уграми.

Прийняття християнства відкрило двері стимулюючим культурним впливам в усіх сферах життя Київської держави. Християнська церква освячувала князівську владу, зміцнювала і підносила її авторитет. Перетворившись на великого землевласника, церква прискорила розвиток феодальних відносин, започаткувала нові, досі не знані в державі моделі управління, сприяла освоєнню нових земель, розвитку різного роду промислів, ремесел і торгівлі. Християнство сприяло розвитку освіти, збагатило існуючу культуру кращими надбаннями християнського світу. Запровадження християнства призвело до гуманізації звичаїв, норм моралі і суспільних відносин в цілому. З Києва християнство, поширюючись на інші землі Східної Європи, посилило свої благотворні впливи і залучило до високих християнських моральних цінностей інші народи. Нарешті, християнство підняло міжнародний престиж Київської держави, допомогло налагодити більш тісні зв’язки з християнським світом, укласти династичні союзи з європейськими монархіями.

Запровадження християнства сприяло розвитку писемності, освіти, науки, літератури, мистецтва в Київській державі. На зміну неупорядкованому письму прийшла кирилиця, винайдена Кирилом і Мефодієм. Набули поширення школи для дітей аристократичного походження. Центрами освітянської діяльності стали церкви і монастирі, які уславились не тільки як центри православ’я, а й літописання, мистецтв, медицини тощо. Там знаходились широко відомі школи і бібліотеки. Представники світської і духовної влади були освіченими людьми. Зокрема, відомим книголюбом був Ярослав Мудрий. Його син Всеволод знав п’ять іноземних мов, донька Анна у Франції була однією з найосвіченіших при королівському дворі. Найосвіченішою людиною свого часу був автор всесвітньовідомого "Слова о полку Ігоревім". Що ж стосовно масового поширення освіти в Київській державі, то це проблематично.

Високого рівня розвитку в Київській Русі досягла література. Носила вона здебільшого релігійний характер. Серед творів цієї доби виділяються "Патерик" ченців Києво-Печерської лаври, "Слово про закон і благодать", "Похвала князю Володимиру" та "Проповіді" київського митрополита Іларіона, "Житія" інших авторів, "Повчання дітям" князя Володимира Мономаха, "Повість врем’яних літ" Нестора та Сильвестра та ін. Найбільш мистецький поетичний твір цієї доби – "Слово о полку Ігоревім".

Небувалого розвитку досягла монументальна культова архітектура, яка мала всеохоплюючий вплив на мистецтво. У XIII ст. тільки в Києві існувало декілька сот церков і 17 монастирів. Перлиною мистецького витвору стала Софія Київська.

Розвивалися живопис і художнє різьблення, декоративно-прикладне мистецтво, металеве литво, ювелірна справа тощо.

Отже, Київська Русь досягла високого рівня соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, що в цілому не тільки відповідало рівню розвитку тогочасної цивілізації, а й навіть перевищувала його. Культурні надбання Київської держави, її традиції успадкував український народ і передавав їх із покоління в покоління. З Київськими державними традиціями пов’язували свою державність провідні діячі козацької доби, а згодом - і сподвижники новітніх визвольних змагань.

Свого часу російська імперська історіографія вважала, що політична, військова, релігійна, культурна та інша слава Києва належить тільки Росії. А звідси виводилась "теорія" третього Риму. В радянській же історіографії домінувало упереджене твердження про Київську Русь як "колиску" трьох братніх народів – російського, українського і білоруського. Що, начебто, ці народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, від якої й утворилася Київська Русь. Але як свого часу М. Грушевський, так сьогодні і вітчизняні історики на підставі численних фактів спростовують ці твердження. Історія Київської Русі – це історія України. І спадкоємцем її традицій є саме український народ.

Таким чином, утворення Київської Русі стало логічним завершенням державотворчого процесу східних слов’ян. Київська Русь досягла високого рівня у розвитку економіки і культури. Вона по зайняла провідне місце серед європейських держав.

Основною причиною політичної роздрібненості Київської Русі була політично-адміністративна система згідно з якою київський князь наділяв своїх синів землями — "уділами". Удільні князі розгорнули між собою боротьбу, що зрештою призвело до розорення земель. Занепала торгівля з Візантією та іншими країнами. Поступово Київ втратив своє значення як адміністративний та політичний центр.

Важливим чинником політичної роздрібненості Київської Русі було натуральне господарство. В кожному удільному князівстві в основному вироблялося все необхідне для життя, тому вони й існували відокремлено. Посилювала таку відокремленість між князівствами відсутність розгалуженої системи комунікацій та шляхів сполучення. В XII столітті Київська Русь розпалася на 12 князівств (Великий Новгород, Полоцьк, Галичину, Волинь, Переяслав, Чернігів та ін.) Згодом і ці князівства поділилися, і загальна кількість стала ще більшою.

Феодальна роздрібненість стала закономірним етапом розвитку середньовічного суспільства, але цей процес мав не лише негативне, а й позитивне значення, оскільки роздрібненість сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. У підсумку цей процес призвів до втрати незалежності. Українські землі потрапили під владу сусідніх держав і не пережили процесу відродження державної централізації.

Феодальна роздрібненість країни підірвала могутність Київської держави. Зрозуміло, що цим фактором не могли не скористатися зовнішні вороги – половці, рицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини і особливо татаро-монголи.

Могутня військово-феодальна Монгольська держава утворилась на початку ХІП ст. У 1206 р. її очолив Хан Тимучин (Чінгісхан). Знищивши квітучі цивілізації Приамур’я, Китаю і Середньої Азії, вперше татаро-монголи з’явились на кордонах Київської Русі у 1223 р. Саме тоді вони розгромили половців, які змушені були запросити допомоги у руських князів. У похід виступили галицькі, волинські, київські та смоленські полки. Жорстока кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока Кальміуса). Об’єднане половецько-руське військо, незважаючи на численну перевагу, зазнало страшної поразки. Її зумовили відсутність єдиного командування, міцної дисципліни, неузгодженість дій під час бою, недооцінка сил ворога та його тактики. Лише князям Данилу та Мстиславу із незначними залишками війська вдалось врятуватись втечею. Степовики не пішли на Русь, а повернули в Азію.

У 1237 р. під проводом онука Чінгісхана Батия татаро-монгольські орди вдерлись на Русь. Протягом 1237 – 1238 рр. вони загарбали й розорили всю Північно-Східну Русь.

Так у 1239 року орди Батия зруйнували Переяславську землю й оволоділи Переяславом-Південним. Було захоплено й спалено Чернігів. За такої ситуації князь Данило відрядив до Києва свого воєводу Дмитра, який 1240 року очолив оборону міста від нападу головних татаро-монгольських сил. І все ж таки в грудні 1240 р. місто було взято штурмом. Папський посол де Плано Карпіні, перебуваючи у Києві у 1246 – 1247р.р. побачив там близько 200 будинків, що залишились від колись могутнього і красивого міста.

Протягом 1241 року. татаро-монгольські орди завоювали Галицьку і Волинські землі, розгромили Угорщину та Польщу. Спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия у другій половині 1242-го р. повернулося до Поволжя. Там було засновано нову державу - Золоту Орду зі столицею в Сараї на Волзі. Орда включала в себе частину Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну Русь