Культура України у XVI – перший половині ХVІІ СТ

¾ Особливості розвитку української культури.

¾ Стан освіти.

¾ Розвиток мови та літератури.

В XVI – першій половині XVII ст. Україна опинилась в дуже складному становищі. Її землі перебували у складі сусідніх держав – Литви, Польщі, Туреччини, які не були зацікавлені у розвитку української національної культури. Намагаючись протистояти іноземній експансії, національному, релігійному та культурному гніту, українське суспільство шукало й знайшло шляхи збереження національної культури та духовності свого народу. Тому XVI – перша половина XVII ст. – це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Тісно пов’язані із внутрішніми соціально-економічними зрушеннями, політичною та ідеологічною боротьбою, вони були викликані наростанням народно-визвольного руху та впливом західно-європейського процесу Відродження. Самі потреби часу надали українському відродженню високого громадянського змісту та патріотичного спрямування.

Культурне відродження в Україні відбувалося за активної діяльності релігійно-національних товариств-братств. На зламі ХVІ –ХVII ст. вони були створені в Галичині, Холмщині, Поліссі, Поділлі, Наддніпрянщині. Якщо на першому етапі своєї діяльності братства ставили за мету релігійно-благодійні завдання, то з другої половини XVI ст. посилили свій вплив на політичне, громадське і культурне життя. Набираючи дедалі, більшого впливу, допомагаючи зберегти свою віру, обряди і давні звичаї, вони рішуче вступали у боротьбу за розвиток вітчизняної культури: повсюдно сприяли утворенню шпиталів, друкарень, бібліотек, шкіл, забезпечували їх підручниками, утримували учителів та неімущих учнів, подавали кращим з них допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі та інші прогресивні сили, котрі підтримували зв’язки не лише з культурними осередками України, Білорусії та Московії, а й Західної Європи. Зокрема, Львівське братство при церкві Успення Богородиці наприкінці XVI ст. мало одну з найперших в Україні друкарень, шпиталь, бібліотеку та видатну греко-слав’янську школу, що випускала не лише культурних діячів, а й учителів для інших шкіл. Саме під його впливом у Львові виник культурний осередок талановитої молоді. Його ядро склали православний діяч і письменник С. Зизаній Пустановський, поет і вчений К. Ставровецький, майбутній богослов І. Борецький та ін. Чималу роль в національно-культурному розвитку України в XVII ст. відіграло Київське братство при Богоявленському монастирі. Крім київського міщанства й духовенства, до числа його членів вводило багато української шляхти й козаків, а його школа, об’єднана з школою при Києво-Печерському монастирі, згодом перетворилася на Києво-Могилянську академію.

Шкільна освіта в Україні того часу базувалася на досягненнях шкільництва попередніх часів. У другій половині XVI ст. майже всі міста, містечка і села мали власні світські, домашні, церковні або монастирські школи, в яких дітей навчали письму старослов’янською мовою, печаткам арифметики, молитвам, співу тощо. І хоча ці навчальні заклади були різними за рівнем викладання та конфесійними ознаками, всі вони без винятку внесли певний вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

Широке занепокоєння української громадськості викликали іновірні навчальні заклади, які були відкриті й для православної української молоді. Добре організовані, з новітніми європейськими програмами навчання, з пишними диспутами і театральними виставами протестантські, уніатські і католицькі школи й колегіуми базувалися на ідеологічних та політичних засадах Речі Посполитої. Тому й зовсім не дивно, що випускники цих закладів ревниво сприяли насадженню чужої віри і моралі в своєму краї. Ось чому на поклик часу волинський магнат князь К. Острожський створив першу національну вищу школу, що за змістом і рівнем навчання не поступалася європейським. Він запросив до неї визначних українських та зарубіжних вчених, які й підняли її до рівня академії. Вихованці школи навчались слов’янською мовою. Вивчали грецьку, латинську мови, граматику, риторику, діалектику, математику, астрономію, музику, значну увагу приділяли вивченню творів Арістотеля, Лукіана, Овідія, Вергілія тощо. За змістом навчання Острозька школа започаткувала "Слов’яно-греко-латинський" тип шкіл в Україні. Її випускники мандрували по Україні і, поширюючи знання, закликали громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

Великий вплив на розвиток освіти, мови та літератури мали початки книгодрукування в Україні. Перші українські друки з’явилися ще 1491 року у Кракові, де на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль випустив у світ кириличним шрифтом "Часословець" і "Осьмигласник", які не лише були оформлені за зразком рукописних західноєвропейських книжок, а й набрані за тогочасним українським правописом. Фундатором же постійного друкарства в Україні став І. Федоров, який заснував у Львові друкарню (1572 – 1573 рр.) і видрукував там "Апостол" та "Азбуку". Незабаром його друкарня стала власністю Львівського братства і починаючи з 1594 р. відігравала видатну роль в розвитку українського друкарства. Першою ж постійною українською друкарнею була друкарня в Острозі на Волині, що видала 28 книжок в тому числі й Біблію І. Федорова (1580 – 1581 рр.). "Острозька Біблія" - це перше повне видання Біблії слов’янською мовою, що було широко знане не лише в Україні, а й у Білорусії, Московії, Західній Європі. Справжній розвиток друкарства в Наддніпрянщині розпочався від заснування в 1616 р. Києво-Печерської друкарні, що аж до XVIII ст. була найбільшою в Україні. У 1616 – 1624 рр. вона випустила декілька значних книг, до яких архімандрит Києво-Печерської Лаври С. Плетенецький написав передмови..Головним друкарем у Лаврі був П. Беринда. Першу друкарню в Чернігові заснував К. Ставровецький (1626 р.), в якій друкував свої власні твори.

Новим явищем у розвитку літературної мови стали спроби наблизити церковно-слов’янську мову до живої загальнонародної ("Пересопницьке Євангеліє").

Західноєвропейська література в цей період була представлена перекладами творів про О. Македонського, Троянську війну та ін. Зробило крок вперед і літописання, наближаючись до мемуарного викладу подій.

В цілому ж вірші, драми, перекладна та полемічна література, твори Л. Зизанія, П. Беринди, К. Ставровецького, М. Смотрицького, І. Борецького, П. Могили та ін. були відомі далеко за межами України. Вони сприяли культурному єднанню слов’янських народів, згуртуванню їх на боротьбу проти католицької та ісламської експансії.

Військова тематика, зображення побутових сцен, людей, пейзажів набули значного поширення в образотворчому мистецтві.

Динамічно розвивалася і народна творчість. З’явилися нові жанри: думи, історичні пісні, що виконувалися під акомпонемент кобзи та бандури. Народ оспівував хоробрих захисників країни Байду, Голоту, Сагайдачного та багатьох інших.

Як бачимо, незважаючи на іноземну експансію, насильницьку політику покатоличення і полонізації, культурний рух в Україні набув характеру культурно-національного відродження. Ідеї поширення освіти і знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту віри батьків, незалежного й вільного існування народу набули розвитку та поширення.