Західноукраїнськи землі в 1921 – 1939 РР

¾ Українські землі у складі Польщі.

¾ Політика румунського уряду щодо українців.

¾ Закарпаття у складі Чехословаччини.

Після 1-ї світової війни, внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії західноукраїнські землі, які не увійшли до складу УРСР, були поділені сусідніми державами. Північну Буковину і придунайські землі захопила Румунія, Закарпаття було включено до Чехословаччини, але більшість західноукраїнських земель опи­нилася під владою Польщі – до 6 млн. українців.

Згідно Ризькому мирному договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся та Холмщина ввійшли до складу Польщі. Нарешті питання про українські території у складі Польщі вирішувалося на Паризькій конференції членів Ліги націй: Англії, Франції, Італії, Японії 15 грудня 1923 р. На цієї конференції було вирішено закріпити українські території за Польщею на умовах їх автономії. Однак рішення конференції Польща не виконала. Східна Галичина була розподілена на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське та Станіславське.

Три чверті населення Західної України мешкало в селах, значна частина з них була безземельною або малоземельною. Більшість населення було неписемним. У 1924 р. був прийнятий закон про усунення української мови з державних органів та органів самоврядування Західної України. Українське населення не мало права займати державні посади.

На українських землях Польща проводила політику колонізації: переселення на ці території польського населення на пільгових умовах. З 1920 р. на землях Східної Галичини та Волині вводиться інститут осадництва. Осадники – польські відставні офіцери, яким роздава­ли чиновнічи посади у містах або землю у селі. Земля при цьому, як правило, відбиралася у українських селян. Осадництво вводилося з метою поставити українське населення під польський контроль. З 1920 по 1939 рр. були роздані осадникам 100 тис. чиновнічих посад у містах та 200 тис. Земельних маєтків у селах. Тяжке становище українських селян ще більше погіршувалось в умовах «великої депресії» 1929 – 1933 рр. Селяни страждали не стільки від безробіття, скільки від падіння прибутків та цін.

У 1930 р. по Галичині прокотилася хвиля стихійних селянських виступів: нападали на польські маєтки та підпалювали їх. У 1930 р. сполохнуло повстання, в ході якого було знищено 2200 маєтків осадників. Хвиля повстань охватила 800 сіл, було заарештовано 2 тис. селян. Для придушення повстання були використанні війська. У відповідь на це уряд ввів в цих районах військове становище та жорстоко розправився з селянами. У вересні 1930 р. уряд Польщі виступив в Лізі націй з заявою, в якої відмовлявся виконувати пункти мирних договорів відносно охорони прав національних меншин. Промисловість на західноукраїнських землях практично не розвивалася, оскільки уряд не підтримував її економічно. Всього біля 135 тис. робітників працювало у лісної та нафтопереробної промисловості. Слабко розвивалися й міста.

Політичне життя в Західній Україні було представлено трьома головними течіями. Самою масовою політичною організацією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно було створено у 1925 р. та представляло собою легальну течію в українському націоналізмі (лідер К. Левицький – екс-прем’єр уряду ЗУНР). У боротьбі за незалежну Україну УНДО використовувало легальні методи, тому воно знаходило дуже широку підтримку серед населення. Зокрема воно використовувало парламент як трибуну політичної боротьби, впливало на культурно-просвітнцьку та спортивну роботу, молодіжний рух тощо. УНДО ефективно працювало над підвищенням національної самосвідомості українців. У зв’язку з процесом українізації в УРСР УНДО виступило за приєднання до Східної України. Після голодомору 1932 — 1933 рр. це об’єднання відмовилось від ідеї входження у склад СРСР, та висунула програму національного компромісу в Польщі.

Другим напрямком була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Лідер організації – Є. Коновалець. ОУН виникла на основі об’єднання трьох організацій: Українська військова організація (1920 р., Прага, Є. Коновалець); Легіон українських націоналістів (1920 р., Падебради під Прагою, А. Мельник); Українська асоціація національної молоді (1929 р., Львів, С. Бандера). Це об’єднання виступало під гаслами національної революції. ОУН виступала за трудову приватну власність, підприємництво у промисловості та торгівлі, розвиток кооперації. Все це відповідало інтересам переважної більшості населення. За кордоном по ініціативі ОУН були створені такі суспільні організації як: Українська народна спілка (Франція), Українське національне об’єднання (Німеччина), Молоді українські націоналісти (Канада), «Відродження» (Аргентина) та ін. ОУН не маскувала ні власної антирадянської, ні антипольської спрямованості. Основою ідеології організації був інтегральний націоналізм. Його фундаментом стали погляди публіциста та політика Д. Донцова. Ідеологія інтегрального націоналізму включала в себе наступні основні положення: нація — абсолютна цінність; інтереси нації вище інтересів особистості; нація обирає вождя, який має необмежену владу; конфліктів між націями за виживання неможливо запобігти, саме тому у боротьбі за виживання — мета виправдовує засоби. Остання теза означала, що ОУН готова допомагати іншим націям у створенні їх національних держав, але буде розправлятися з тими, хто буде перешкоджати їй будувати українську національну державу. Відсіль гасло: «Бій руських! Бій поляків!», які перешкоджають будувати таку державу. З метою виконання програмних настанов ОУН у 1932 р. був вбитий комісар польській поліції Є. Чеховський. У 1933 р. у помсту за голодомор в Україні був вбитий чиновник Радянського уряду В. Майлов. У 1934 р. були вбиті польський міністр внутрішніх справ, а також й український педагог І. Бабій, який виступав за компроміс з польським урядом. Всього було здійснено 60 терористичних актів. У 1938 р. Є. Коновалець був вбитий у Роттердамі радянським агентом, після чого ОУН розкололася. Спираючись в основному на молодь, яка схильна до рішучих дій, організація широко використовувала політичний терор. Політика насильства та конфронтації дорого обійшлась не тільки самої ОУН, а й всьому національно-визвольному руху, оскільки у відповідь на терористичні акції ОУН польська влада проводила масові репресії.

В ході політичної боротьби значна кількість західноукраїнського населення виступала за возз’єднання з Радянською Україною. У зв’язку з цим різко зросла популярність комуністичних партій та їх союзників – Української партії праці, Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання та ін.

Комуністи були представлені партійними організаціями Галичини, Буковини та Закарпаття. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), була заснована у 1919 р., з часом ввійшла у склад Комуністичної партії Польщі (КПП), але її діяльність була тісно пов’язана з КП(б)У. КПЗУ була ледве не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна та попереджувала про його можливі пагубні наслідки.

 На початку 30-х років загострилися відносини між СРСР і західними державами. Польща посилила репресії проти населення Західної України, багато українців було кинуто до концентраційних таборів і в тюрми. Одночасно з посиленням польського тиску вдалися до репресій проти ко­муністів Західної України керівники КП(б) У. Керівників КПЗУ викликали до Харкова, там заарештовували, звинувачували їх у ворожій діяльності і знищували.

На українській території, яка опинилася у складі Румунії мешкало 790 тис. українців. По відношенню до них так само застосовувалися репресії. Була розпущена Українська національна партія, заборонялася діяльність студентських і навіть спортивних товариств.

З метою інтеграції захоплених земель румунський уряд прийняв закон про розповсюдження адміністративного розподілу на Буковину. Територія Буковини була розподілена на 5 повітів, у свою чергу повіти ділилися на волості, волості – на общини. Було скасовано самоврядування громад. Замість обраних старост румунськими адміністративними органами призначались «примари», а на чолі повіту – «префекти», ставленики міністерства внутрішніх справ. В таких умовах не було мови про будь-яку автономію. Важким був й економічний стан. Відсталими регіонами Румунії були Буковина, Аккерманський, Ізмаїльський повіти Бесарабії. Промисловість носила напівкустарний характер. Підприємства з чисельністю від 6 до 20 робітників складали лише 4,25% від усіх підприємств краю у 1930 р., а підприємства з чисельністю понад 20 робітників – 2%. Переважна кількість підприємств були ремісницькими майстернями. Природно, що зусилля підприємців Придунав’я зосереджені були у дрібній, кустарній промисловості – обробка шкір, мыловаріння, виробництво тканини, сукні, рослинного масла тощо. В умовах іноземного панування гальмувався розвиток сільського господарства. Велике приватновласницьке, державне та церковне землеволодіння у Буковині складали 54,8% від загальної площі. Одночасно в регіоні переважували дрібні, селянські господарства. Аграрна реформа призвела до колонізації краю мешканцями з корених румунських земель. У Буковині в колонізаційний фонд було виділено 5 тис. га землі. Соціальне й національне гноблення викликало опір українського населення. У 1921 – 1923 рр. в горах Буковини діяли партизанські загони. Гостра боротьба розгорнулася у Придунав’ї. Тут у ніч на 16 вересня 1924 р. вибухнуло Татарбунарське повстання. Це повстання примусило владу послабити тиск. Розпочали відроджуватися культурно-просвітницькі товариства, преса, студентські об’єднання. З 1928 по 1938 рр. у Румунії була доба відносно ліберального правління. У 1929 р. у Буковині розгорнула легальну політичну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки, аграрних перетворень й приєднання до Радянської України. У 1929 – 1933 рр. у Буковині прокотилося 72 страйки. Політичні кола, що були зорієнтовані на захист національних інтересів у 1927 р. організували Українську національну партію (УНП). Лідер партії – В. Залозетський. УНП схилялася до компромісів з владою, до виключно легальних методів діяльності. В то же час радикальні елементи під проводом О. Забачинського, П. Григоровича й Д. Квітковського у середині 30-х років сформували нелегальну націоналістичну організацію на ідеологічних принципах схожих з ОУН. Однак у другій половині 30-х років тут посилились антирадянські настрої. Румунська влада розпустила УНП та низку політичних та культурно-просвітницьких організацій.

Складною була доля українського населення Закарпатської України – 455 тис. українців. У 1918 р. вона була приєднана до Чехословаччини. Закарпатська Україна, яка ввійшла у склад Чехословаччини, знаходилась з початку у кращому становищі ніж інші західноукраїнські регіони. Чеська влада не проводила запланованої політики деіндустріалізації краю. Існуючі фабрики та заводи у Закарпатті були дрібними та півкустарними. Згідно промислового перепису 1926 р. у Закарпатті нараховувалось всього 93 підприємства, на яких працювало 6718 чол. Разом з тим уряд Чехословаччини прагнув модернізувати слабко розвинуті регіони держави та вкладував у розвиток Закарпаття більше коштів, ніж отримував від нього. В країні була проведена аграрна реформа. Тисячі українських селян отримали додаткові земельні ділянки. В той же час частка великого приватного державного й церковного землеволодіння складала 45% землі. У колонізаційний фонд Закарпаття було виділено 19 тис. га землі, яка передавалася у власність чеським колоністам. У Закарпатті стан української школи після довгих років мадяризації покращилося. Зросла кількість українських шкіл та культурних товариств. Розгорнулася діяльність прогресивної інтелігенції, яка виступала за подальше розширення демократичних прав, за розвиток національної культури. У Закарпатті створювалися русофільські культурно-просвітницькі організації. Найбільш відомою з них було культурно-просвітницьке товариство ім. Духновича. Русофільські настрої мали підтримку чеських партій: аграрної, народно-соціалістичної, народно-демократичної.

Найбільш впливовою серед населення Закарпаття була українофільська течія, яку підтримувала більшість представників національної інтелігенції краю. Послідовну українофільську позицію займала Християнсько-народна партія під проводом А. Волошина. Однак після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословаччина була розчленована й стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня була 1938 р. була проголошена Карпатська Україна з власним автономним урядом. Була проведена земельна реформа, відчинені нові українські школи. Була створена Карпатська Січ – військова організація з гімназистів, робітничої та селянської молоді. Активну участь у суспільно-політичному житті новоствореної автономії приймала ОУН.         

Карпатська Україна прагнула від автономії перейти до незалежності. З цією метою велись активні дипломатичні переговори з Німеччиною. У грудні 1938 р. між Карпатською Україною та Німеччиною була підписана торгова угода. Однак на початку 1939 р. плани німецького керівництва змінилися. Укріплення зв’язків між Угорщиною та Німеччиною дозволило М. Горті добитися від Гітлера санкції на передачу Угорщині частини Карпатської України зі столицею Ужгородом. Українці перенесли столицю до м. Хуст.

У лютому 1939 р. в Карпатської Україні відбулися вибори у сейм. 15 березня 1939 р. було проголошено утворення Карпатської України. Президентом було обрано А. Волошина. Але того ж дня Угорщина при підтримці Німеччини окупувала Закарпаття, і Карпатська Україна перестала існувати.

Оскільки умови окупації Закарпаття Угорщиною були дуже тяжкими (за короткий час було знищено 27 тис. активних вояків, почалася травля української інтелігенції), значна частина українців покинула цю територію, мігруючи в Західну Європу та СРСР. Однак з 133 тис. закарпатських українців, які бігли в УРСР, при переході кордону 54 тис. було розстріляно чекістами, а інша частина відправлена у концтабори.

А. Волошин опинився у Празі. У 1945 р. після звільнення Чехословаччини від німецької окупації радянська контррозвідка заарештувала А. Волошина і вивезла його до Москви, де він був знищений. В тому ж 1945 р. Закарпаття перейшло від Чехосло­ваччини до Радянської України, чим і завершився процес возз'єднання всіх українських земель.

 Таким чином, в 1938 – 1939 рр. українським населенням Закарпаття була зроблена спроба створити початки автономної, а потім незалежної держави. Однак в умовах зростаючої фашистської агресії вона була невдалою. Значна частина населення підпала під репресії, як з боку Угорщини, так й з боку радянської влади. В пошуках кращого життя тисячі українців емігрували в Америку, Австралію та інші країни. Український народ на передодні Другої світової війни проживав на території Польщі, Чехословаччини (15 березня 1939 р. Закарпаття було захоплено Угорщиною), Румунії та СРСР. Українська державність залишилася справою майбутніх поколінь.

36. РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 р.