Україна в умовах незалежності

¾ Внутрішньополітичне й економічне становище в країні в1991 – 1994 рр.

¾ Зовнішня політика незалежної України.

¾ Політичне життя в 1994 – 2008 рр.

¾ Нові тенденції в культурному та духовному житті. Проблеми й шляхи їхнього розв’язання.

 

Створення СНД не ліквідувало протиріч, що існували між республіками, та, насамперед, між Україною й Росією. Протиріччя охоплювали: проблему розподілу Чорноморського флоту; долю військово-морської бази Севастополю; територіальні претензії Росії з приводу Криму. Зберігаються й економічні протиріччя, зв'язані з взаємопостачанням нафти та нафтопродуктів – з одного боку, цукру й інших товарів народного споживання – з іншого, проблеми взаєморозрахунків тощо. Деякі проблеми вдалося вирішити.

У січні 1994 р. була підписана тристороння угода між Росією, США та Україною про ліквідацію ядерної зброї в Україні, гарантії її безпеки.

Україна від колишнього СРСР одержала розвалену економіку. Тому будівництво нової держави йшло в умовах скорочення виробництва гіперінфляції (яка перевищила 10000%), росту цін. Так, наприклад, темпи падіння виробництва в 1991 – 1993 рр. перевищили темпи скорочення виробництва в роки Великої Вітчизняної війни. Ці обставини боляче вдарили по кишені жителів України. В умовах росту корупції паралічу влади, самоізоляції України в зовнішній політиці від країн СНД ще більш загострилися національні відносини й внутрішньополітичні протиріччя в Україні.

12 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла закон про відновлення Автономної республіки Крим. Однак це не зупинило Верховну Раду Криму, що почала боротьбу за поступовий вихід Криму зі складу України. Липневе 1993 р. підвищення цін штовхнуло населення країни на хвилю страйків, що носили політичний характер. Страйкарі вимагали дострокових виборів парламенту і референдуму про президентство. До цього часу уряд В. Фокіна пішов у відставку, а спроби нового прем'єра Л. Кучми налагодити стосунки з Росією виявилися безрезультатними. У листопаді 1993 р. Верховна Рада України приймає новий виборчий закон.

У цих умовах народ, що утомився від постійних сутичок у парламенті, від паралічу влади став все більше схилятися до ідеї реінтеграції в межах СНД, підтримав на виборах блок лівих сил, що складався з СПУ, КПУ та Селянської партії України, що виступили з гаслами соціального захисту населення і відновлення економічних зв'язків в межах СНД. На цій же платформі в президентських виборах стояли голова політради СПУ А. Мороз і лідер міжрегіонального блоку реформ, що пішов у відставку з посади прем'єра – Л. Кучма. На президентські вибори пішов Л. Кравчук, а також голова Верховної Ради І. Плющ (Всього 7 кандидатів у президенти). У ході парламентських виборів перемогу одержали ліві сили. Головою Верховної Ради України став лідер СПУ А. Мороз. У цих умовах загострилася боротьба між президентом Л. Кравчуком і Верховною Радою. Компромісом у цій боротьбі було призначення прем'єром, відправленого у відставку в жовтні 1990 р. В. Масола. Однак на президентських виборах з гаслом поліпшення відносин з Росією й наведенням порядку в Україні переміг Л. Кучма. Результати виборів показали роз'єднаність національно-демократичних сил, зокрема розкол РУХу безпосередньо перед виборами у 1993 р., та їх нездатність проводити творчі реформи. Вибори пройшли, а проблеми залишилися.

Незалежність країни найбільш зримо виявляється в її діяльності на міжнародній арені. Виходячи з цього, Україна розпочала створювати свою зовнішньополітичну стратегію, що повинна була захистити її інтереси у світі. Зовнішній політичний курс України у відношенні із сусідами і далеким зарубіжжям спрямований на забезпечення її міжнародного визнання як суверенної держави, на підставі рівноправних відносин з усіма країнами світу. Після проведення референдуму та виборів Президенту України 1 грудня 1991 р. на політичній карті світу з'явилася нова самостійна держава. 8 грудня 1991 р. Україна підписала угоду з Росією й Білорусією про створення Співдружності Незалежних держав (СНД). Створення СНД не ліквідувало протиріч, що існували між республіками колишнього СРСР. Зберігаються й економічні протиріччя.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. урочисто проголошувалася мирна зовнішня політика й постійний нейтралітет. Україна проголошувалася без'ядерною державою. В умовах, коли Україна зберігає військове співробітництво зі збройними силами країн СНД, а країни Східної Європи прагнули ввійти в НАТО, виникла безпосередня погроза для безпеки України. У цих умовах у січні 1994 р. Україні вдалося домогтися підписання 3-х сторонньої угоди між Росією, США й Україною про вивіз ядерної зброї з території України в Росію, що завершився у 1997 р.; про компенсацію Росії за втрату Україною атомного палива (уран) та про гарантії безпеки України. Міжнародною проблемою стала й проблема поступового закриття Чорнобильської АЕС. Тому що її закриття означало втрату електроенергії і додаткові витрати, на які в умовах кризи в України не було коштів. У той же час проблема Чорнобилю є не тільки внутріукраїнською проблемою, але й проблемою міжнародної безпеки.

На сьогоднішній день Україну як незалежну державу визнали більш 150 країн світу. Україна розвиває 2-х сторонні відносини з більшістю країн, бере активну участь у багатобічних регіональних та інших міжнародних організаціях. Так, наприклад, Україна є членом ООН, стала постійним членом Ради Європи,СОТ. Це свідчить про позитивну реакцію світу на зовнішню політику України і внутрішню політику реформ. Багато країн почали економічне й науково-технічне співробітництво з Україною у важкий для народу час, надавали йому гуманітарну допомогу.  

Дружні відносини склалися України з Молдовою. 11 – 12 березня 1997 р. у Кишиневі були підписані угоди: Декларація про основні принципи митного союзу України та Молдови. Україна виступила гарантом у розблокуванні конфлікту у Придністров’ї. На зустрічі у Києві 13 травня 1997 р. Л. Кучма й А. Лукашенко підписали договір про українсько-білоруський кордони, про взаємодопомогу у подоланні Чорнобильської катастрофи. Зміцнюються відносини з Польщею. У 1992 р. між Україною та Польщею був укладений договір про добросусідство, розвиваються торгово-економічні зв'язки. Налагоджуються відносини з Угорщиною. 18 грудня 1991 р. Угорщина визнала незалежність України. У 1992 р. укладений договір про добросусідство. Складно складаються відносини з Румунією, що вимагає відторгнення від України Північної Буковини й острова Зміїний у Чорному морі. Незважаючи на це, 2 червня 1997 р. був підписаний договір про дружбу і співробітництво. Однак багато депутатів національно-політичної спрямованості, політологи та журналісти критикували президента та уряд за підписання договору. Однак 15 січня 1998 р. 317 голосами з 361 проголосували за ратифікацію „Великого” договору між Україною та Росією. В той же час Москва ратифікувала цей договір тільки через рік. Росія в договорі визнавала Україну в її існуючих кордонах, однак як свідчать історичні факти – проблеми залишилися. Восени 2003 р. російсько-українські відносини загострилися навколо острова Тузла та проблем використання Азовського моря. Після тривалих переговорів обидві країни вирішили вважати Азовське море внутрішнім морем обох держав. В той же час проблема острова Тузла залишилася не вирішеною.

Одночасно Україна головним вектором власної зовнішньої політики обрала євро інтеграцію та співробітництво з країнами НАТО і перш за все з США. Про що свідчать спільні військові вчення, міжурядові угоди з Польщею про спрощений візовий режим, участь України в програмах НАТО, участь українського батальйону хімічного захисту у врегулюванні іракської кризи, військове співробітництво з Грузією, не одноразове звернення до країн НАТО з проханням про приєднання України до ПДЧ тощо. Це загостює взаємо стосунки з Росією. В цілому зовнішньополітична стратегія України потребує вдосконалення.

Таким чином, зовнішня політика України базується на принципах рівноправності, взаємовигідного співробітництва, нерозповсюдження ядерної зброї тощо. Досягнення в зовнішньополітичній діяльності залежать від рівня розвитку економіки держави та її багатств. Рішення економічних проблем в Україні дозволить вирішити й зовнішньополітичні протиріччя, підвищити ефективність міжнародних відносин.

В умовах скорочення виробництва та спаду економіки необхідна була подальша централізація виконавчої влади та посилення президентської вертикалі. З цією метою у 1992 р. в Україні створюється Інститут представників Президента України на місцях, що очолили обласні, міські, районні держадміністрації. У процесі формування сильної виконавчої влади наростав конфлікт між виконавчою й законодавчою владою. Свого апогею цей конфлікт досяг навесні 1995 р., коли Президент Л. Кучма запропонував на обговорення Парламенту закон "Про державну владу та місцеве самоврядування". Парламент відхилив цей закон, обвинуватив Президента у спробах узурпувати владу. У відповідь на це Президент України призначив дату проведення Всеукраїнського референдуму про довіру й недовіру Президенту та Верховній Раді на 28 червня 1995 р. Так виникла конституційна криза. З 18 травня по 8 червня 1995 р. йшли переговори між представниками парламенту та Президента. Підсумком цих переговорів стало підписання Конституційного Договору між парламентом та Президентом, термін якого був визначений у рік від моменту підписання. Протягом цього року передбачалося прийняти нову Конституцію. Аж до цього моменту статті Конституції України, що суперечать Конституційному Договору – припинялися.

Однак Конституційний Договір лише приглушив конфлікт між законодавчою та виконавчою владою. Розв’язання конституційної кризи ви явилося можливим тільки з прийняттям нової Конституції. 28 червня 1996 р. на 5-ї сесії Верховної Ради України була прийнята Конституція України.

Нова Конституція України містить преамбулу (вступну частину), 14 розділів, 161 статтю та розділ XV – перехідні положення. Останній розділ носить тимчасовий характер, і після реалізації заходів щодо введення в дію положень Конституції його функції будуть припинені й у структурі Конституції залишиться 14 розділів. Конституція України визначає основи суспільного, політичного й економічного ладу; закріплює форму правління, державний та територіальний устрій, регулює взаємини між особистістю та державою, повноваження й компетенцію органів державної влади та управління, судової системи.

Преамбула визначає цілі Конституції: 1) забезпечення права українського народу на самовизначення; 2) захист прав і волі людини, забезпечення гідних умов життя; 3) розвиток та зміцнення демократичної, соціальної правової держави. Структуру й загальний зміст Конституції можна представити у вигляді наступної таблиці:

№ п/п	Назва розділу	Короткий зміст розділу
I.	Загальні положення.	Характеристика загальних принципів існування держави й форми правління.
II.	Права, волій обов'язки людини і громадянина	Розкриває зміст конституційних, політичних, економічних, соціальних прав і воль, що гарантуються і не можуть бути скасовані при внесенні виправлень у Конституцію, а так само обов'язку громадянина України: захист Батьківщини, охорона природи, культурної спадщини, сплата податків, дотримання Конституції.
III.	Вибори. Референдум.	Гарантує громадянам України загальне, рівне, пряме, виборче право при таємному голосуванні. Розкриває механізм, систему організації безпосереднього й опосередкованого волевиявлення народу.
IV.	Верховна Рада України.	Розкриває механізм формування, чисельність, структуру, повноваження і компетенцію єдиного законодавчого органу України, а так само термін повноважень.
V.	Президент України.	Розкриває механізм обрання, повноваження, компетенцію як глави держави, і як глави виконавчої влади, а так само термін повноважень.
VI.	Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.	Характеризує порядок формування, систему функціонування повноваження і компетенцію і повноваження виконавчої влади, механізм взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади..
VII.	Прокуратура.	Визначає порядок створення, терміни повноважень, компетенцію, основні принципи взаємодії з виконавчою і законодавчою галузями влади.
VIII.	Правосуддя.	Дає характеристику судової влади в Україні: порядок створення, структура, система, основні принципи функціонування, судочинство, вимоги до суддів, порядок їхнього призначення.
IX.	Територіальний пристрій України.	Розкриває систему унітарної держави через принципи єдності і цілісності, сполучення централізації і децентралізації, збалансованості розвитку регіонів, обліку історичних, економічних та ін. Особливостей і традицій, а так само перелік основних адміністративно-територіальних одиниць України.
X.	Автономна Республіка Крим.	Система державної владив АРК: структура, повноваження, компетенції. Розкривається механізм взаємодії з центральними органами державної влади
XI.	Місцеве самоврядування.	Визначає порядок формування, терміни повноважень, компетенцію і механізм взаємодії з центральними і місцевими органами виконавчої, судової влади.
XII.	Конституційний суд України.	Характеризується порядок формування, терміни, повноваження, компетенція, порядок взаємодії з галузями влади з приводу виданих нормативно-правових актів.
XIII.	Внесення змін у Конституцію України.	Визначає порядок і процедуру внесення змін у Конституцію України. При цьому не підлягають зміні статті, що визначають права і волі людини і громадянина, а так само не можуть бути прийняті законопроекти, що загрожують незалежності і територіальній цілісності України.
XIV.	Заключні положення.	Визначає вступ Конституції в силу з дня її прийняття і повідомляє день прийняття Конституції державним святом.

Таким чином, прийняття Конституції не тільки завершило на даному етапі процес поділу влади, але й ліквідувала конституційну кризу, а так само дозволило розв’язати конфлікти між галузями влади в рамках закону, у конституційному правовому полі. Конституція України створила умови для формування правової держави в Україні.

У рамках нового правового поля, зафіксованого в Конституції, проходили вибори в парламент України. Виборча система України заснована на Конституції України і "Законі України про вибори народних депутатів України", що був прийнятий Верховною Радою 24 вересня 1997 р. Закон складається з 11 розділів і 53 статей. Відповідно до Конституції України виборчим правом в Україні користуються її громадяни, які досягли на день виборів 18 років (Ст. 70). Вибори є вільними і здійснюються на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виходячи з основних положень закону, в Україні була введена змішана виборча система. У межах цієї системи (Ст. 1, п. 2) в Україні обирається 450 депутатів. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (кандидати можуть набрати менш 50% голосів, головне – більше своїх конкурентів), а 225 – по списках кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків по багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори здійснюються на основі вільного рівноправного висування кандидата в депутати. Гласності, відкритості, вільної агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії (Ст. 1, п. 3). Згідно Ст. 42, п.5 списки кандидатів у депутати від політичних партій та блоків, що одержали менш 4% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, не одержують право на участь у розподілі депутатських мандатів.

Вибори в Україні 29 березня 1998 р. проходили в умовах соціально-економічної кризи, що поглиблювалась, і постійно знижувала життєвий рівень народу. Саме цим можна пояснити посилення впливу партій лівого напрямку: КПУ, СПУ, ПСПУ, Аграрної партії. По багатомандатному загальнодержавному окрузі по пропорційній системі 4% бар'єр перебороли 8 партій: КПУ – 25%, НРУ – 9%, СПУ й аграрна партія – 8%, інші 5 партій набрали від 4 до 5%: СДПУ, НДП, Партія зелених, Громада, ПСПУ. По одномандатних округах більш половини депутатів – безпартійні (114 чоловік). Серед тих, хто залишився 111 депутатів більше усіх набрали ліві сили. Однак, незважаючи на це, лівий блок у парламенті не зумів створити конституційної більшості. А це означало, що процес законодавчого забезпечення економічних реформ носив суперечливий характер. Це гальмувало проведення економічних реформ і продовжувало негативно впливати на рівень життя людей. Продовжували розкручуватися інфляційні процеси. Уже восени 1998 р. валютний коридор зріс до 3,5 – 4,5 грн. За 1 долар, у той час як восени 1997 р. курс долару стосовно гривні складав 2,35 грн. За 1 долар. Слідом за інфляційними процесами почався ріст цін. Саме в таких умовах Україна вступила в 1999 р. – рік виборів Президента України.

5 березня 1999 р. президент України Л. Кучма підписав закон "Про вибори президента України", прийнятий Верховною Радою. Цей закон передбачав, що "Президент України обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років" (Ст. 1, п. 1). Цей нормативно-правовий акт надавав право громадянам України висувати претендентів на посаду Президента через політичні партії та виборчі блоки. До початку виборів на пост президенту України претендувало 15 кандидатів, зареєстрованих Центральною виборчою комісією України. Серед них найбільш серйозним авторитетом і популярністю користалися: діючий президент Л. Кучма, лідер КПУ П. Симоненко, лідер СПУ О. Мороз, лідер ПСПУ Н. Вітренко, відставний генерал СБУ, екс-прем'єр Є. Марчук, голова Верховної Ради А. Ткаченко, керівники двох фракцій розколеного РУХА Г. Удовенко та В. Костенко, мер Черкаська В. Олейник та ін. 

У ході передвиборної кампанії використовувалися різні передвиборчі технології, починаючи від реклами своїх політичних поглядів до війни компроматів та організації замаху на лідера ПСПУ Н. Вітренко. 4 кандидати в Президенти (О. Мороз, Є. Марчук, А. Ткаченко, В. Олейник) у Каневі підписали угоду, що передбачала "контроль" за проведенням чесної передвиборчої кампанії й висування єдиного кандидата. Цей блок став називатися "канівською четвіркою". Однак напередодні виборів блок розвалився, не визначивши єдиного кандидата. У цих умовах А. Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь П. Симоненко, а В. Олійник – на користь Є. Марчука. 31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента. За підсумками голосування 50% голосів не набрав жоден з кандидатів. Л. Кучма набрав 36,39%; П. Симоненко – 22,52%; О. Мороз – 11,22%; Н. Вітренко – 10,97%; Є. Марчук – 8,13%. В другий тур вийшли Л. Кучма й П. Симоненко. Оба кандидата стали вести політичні консультації й переговори з вибувши ми з боротьби претендентами. У цих умовах 10 листопада 1999 р. Л. Кучма призначає Є. Марчука секретарем Ради національної Безпеки й Оборони України (РНБОУ). У цей же час П. Симоненко, О. Мороз, А. Ткаченко й інші претенденти підписують угоду про створення лівого блоку. Фактично перед країною стала альтернатива: рухатися по шляху радикальних економічних реформ або підсилити колективну державну власність, зупинити капіталістичні реформи й почати будівництво соціалістичного суспільства. Народ повинний був відповісти на ці питання. 14 листопада 1999 р. на виборчі дільниці прийшло майже 75% виборців. Це приблизно на 1,5 млн. виборців більше, ніж 31 жовтня. Л. Кучмі віддали свої голоси 56,25% (більш 15 млн. чоловік), П. Симоненко – 37,81% (10,6 млн. чоловік). Перемога нині діючого Президента привела до перегрупування сил у парламенті. У перше не комуністичною конституційною більшістю 22 грудня 1999 р. парламент України обирає нового прем'єр-міністра В. Ющенко, що був головою національного банку України. Президент України розпочинає в країні адміністративну реформу. Вона почалася з указу президента про скорочення міністерств та відомств.

Однак на думку президентської адміністрації успішному руху економічних реформ перешкоджував не конструктивний характер діяльності верховної Ради. Деякі депутати перетворили парламент у сховище кримінальних елементів, які прагнули попасти до парламенту, щоб заручитися парламентської недоторканості. Ці та інші обставини викликали у суспільстві законні протести, які перетворилися у рух за проведення всенародного референдуму, що повинен був виявити думку виборців по ключовим питанням майбутнього українського парламенту. Всенародний референдум пройшов 16 квітня 2000 р. Хоча завдяки адміністративному ресурсу 80% громадян підтримало пропозицію Президента про позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканості, про зменшення чисельності народних депутатів, про парламентську більшість тощо, але рішення референдуму не були втіленні в життя. Парламент не прийняв відповідних законодавчих актів. 

Політичні процеси восени 2000 р. різко загострилися після вбивства журналіста Г.Гонгадзе та так званого „касетного скандалу”. Ці події опозиція вирішила використати для організації антипрезидентської кампанії. В той же час центральна влада діяла суперечливо та не професійно. Про це свідчить декілька взаємовиключних судових рішень щодо колишнього віце-прем’єру Ю. Тимошенко, проголошення МВС суперечливих версій щодо розслідування справи Гонгадзе, відмова Президента від можливостей діалогу з опозицією, звільнення з посад голови СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ В. Кравченка.

У березні 2001 р. відбулося структурування антикучмовської опозиції, яка продемонструвала свій мозаїчний характер та схильність до силових методів. 9 березня 2001 р. у Києві відбулося зіткнення сил опозиції з військами внутрішніх справ біля будинку адміністрації Президента. Був сформований, так званий, Фронт національного порятунку. Громадянський комітет „За правду” та рух „Україна без кучми”. 30 березня 2001 р. Фронт національного порятунку поставив завдання перетворитися на політичну коаліцію на основі колективного членства партій та рухів. Головною метою було цих дій була відставка Президента. Однак тиск на парламент не вдався. 26 квітня 2001 р. прем’єр-міністр України В. Ющенко був відправлений парламентом у відставку. Після цього він відкрито очолив опозиційні сили. Прем’єр-міністром став А. Кінах (голова українського союзу промисловців та підприємців). В результаті боротьби у 2001 р. жодної з політичних сил не вдалося досягнути поставлених цілей: некомуністичної опозиції не вдалося створити масовий рух, правляча еліта частково втратила свободу дій і вимушена була маневрувати. В таких умовах у березні 2002 р. пройшли вибори до Верховної Ради України по змішаній системі. В результаті виборів лідером за партійними списками став правоцентристський блок „Наша Україна” (лідер В. Ющенко). Друге місце зайняла КПУ (П. Симоненко), третє - виборчий блок „За єдину Україну” (партія влади), інші місця поділили між соболю виборчий блок Ю. Тимошенко, СПУ (О. Мороз). Однак завдяки мажоритарної частині депутатів поступово вдалося створити пропрезидентську більшість. В таких умовах прем’єр-міністром України був обраний В. Янукович. У травні 2003 р. Президент запропонував політичну реформу, яка спрямована на перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Парламентська більшість після обговорення проекту запропонувала свій проект (Симоненка-Гавриша), який був прийнятий у першому читанні у грудні 2003 р., за яким строк повноважень Президента, що має бути обраний у 2004 р. складатв 2 роки, а у 2006 р. новообраний парламент сам обирає президента. Опозиція з цим не не погодилася, звинувачуючи владу в обмеженні виборчих прав громадян..

Восени 2004 р. конфронтація між владою та опозицією почала стрімко зростати. Свого апогею вона набрала під час виборів Президента. За результатами голосування 31.10 2004 р. жоден з кандидатів не зміг набрати 50% голосів виборців. Найбільшу кількість голосів набрали: кандидат від опозиції В. Ющенко – біля 40% та кандидат від влади (діючий на той час прем’єр-міністр) В. Янукович– біля 39%. Саме вони і вийшли у другий тур виборів, що відбувся 21.11 2004 р.. За підрахунками Центральної виборчої комісії В. Янукович випередив на 3% голосів В. Ющенка. Проте опозиція висловила недовіру Ц.В.К., звинувативши владу у масових фальсифікаціях. Радикально налаштовані лідери опозиції звернулися до своїх прихильників із закликом захистити демократію. Епіцентром опозиційного руху стала столиця. Учасники акцій протесту засвідчуючи свою підтримку опозиції використовували символіку помаранчевого кольору. У Києві на майдані Незалежності було створено наметове містечко. Десятки тисяч людей з різних регіонів України прибували до столиці. Вони вимагали визнати результати другого туру недійсними через масові фальсифікації. В таких обставинах депутати Верховної Ради від влади та опозиції знайшли компроміс. Пакетом було проголосовано законопроект про введення політичної реформи з вересня 2005 р., за яким Кабінет Міністрів у повному складі обирається парламентом та відповідає перед ним, а в останню неділю березня 2006 р. вибори народних депутатів до Верховної ради України будуть проходити за пропорційною системою. В пакеті були прийняті поправки до закону про вибори Президента. За цим законом була обмежена кількість відкріпних талонів (які використовувались як основний засіб фальсифікації) та були обмежені права громадян голосувати вдома. Цим правом могли користуватися тільки інваліди І групи. Зрештою Верховний Суд України за позивом опозиції визнав результати другого туру недійсними і призначив переголосування на 26.12.2004 р. водночас Верховна Рада України переобрала склад Ц.В.К. За скаргою передвиборчого штабу В. Януковича 25.12.2004р. конституційний Суд визнав обмеження виборчих прав громадян, які за станом здоров’я не можуть прийти на виборчі дільниці не конституційними. Він відновив виборчі права громадян. В таких обставинах 26.12.2004р. відбулося переголосування. В результаті з перевагою біля 8% переміг В. Ющенко. Сторона, яка програла вибори звернулася до Ц.В.К. та Верховного Суду України зі скаргою про численні порушення під час переголосування. В містах Півдня і Сходу України відбулися акції протесту під біло-блакитними прапорами на підтримку в. Януковича. Учасники акцій стверджували про нестачу бюлетенів на виборчих дільницях саме на Півдні та Сході України, про те що до громадян так і не довели інформацію про їх права голосувати вдома. Представники старої влади, користуючи акціями протесту підняли гасла автономії, що вело до сепаратизму та розколу України. Водночас Верховний Суд України відхилив скаргу передвиборчого штабу В. Януковича, а Ц.В.К. офіційно опублікувала результати виборів. Після інаугурації новообраного Президента 23.01.2005р. був сформований новий Кабінет Міністрів на чолі з Ю.Тимошенко. Перед новою владою стали складні завдання по стабілізації економічної та політичної ситуації, розбудови громадянського суспільства та євро інтеграції.

З приходом нових політичних сил до влади було розпочато велику кількість корупційних справ. Під гаслами боротьби з корупцією почалася кадрова чистка серед державних чиновників, яка спиралася на народну підтримку на місцях. За 2005 р. було звільнено з державних посад понад 18 тис. чиновників. Активізувалося розслідування гучних справ, в першу чергу, “Справа ґонгадзе”. В березні 2005 р. на допит до генерального прокурора по “Справі ґонгадзе” через ЗМІ був викликаний колишній міністр МВС Ю. Кравченко. Як свідчить офіційне слідство, він покінчив життя самогубством двома пострілами. Згодом на допит у Генеральну прокуратуру були викликані деякі колишні голови держадміністрацій при старій владі по справі про сепаратизм. Деякі з них були заарештовані за кримінальними звинуваченнями. Нова опозиція звинуватила владу у політичних репресіях, та політичної упередженості при формуванні місцевої виконавчої влади. і розпочала акції протесту, але масової підтримки вони не мали. Жодна з цих справ, включаючи “Справу ґонгадзе” до суду так і не були доведені протягом 2005 р. На початку осені 2005 р. політична ситуація загострилась. Держсекретар Президента України О. Зінченко звинуватив оточення Президента в корупції. Ці звинувачення підтримала прем’єр-міністр Ю. Тимошенко та її соратники. У відповідь на це Президент України відправляє у відставку уряд і голову РНБО України П. Порошенка. В країні виникла урядова криза. Завдяки меморандуму, який підписали В. Ющенко, В. Янукович, як голова “Партії регіонів”, цю кризу вдалось подолати. Прем’єр-міністром України був затверджений Ю. Єхануров. Саме підписання меморандуму викликало розчарування у прибічників помаранчевого табору. Рейтинг політичних сил, які виступали разом на майдані став падати. Водночас Президент відправив у відставку Генерального прокурора Піскуна. Був обраний новий Генеральний прокурор. Однак Піскун оскаржив рішення Президента в суді та виграв справу. Президент не визнав рішення суду і оскаржив його. В той же час влада стала більш публічною, більш демократичною, в країні почалася закріплюватись свобода слова.

Суперечливим був і розвиток економіки. Зростання світових цін на нафту й внутрішні складнощі в українській нафтопереробці спричинили зростання цін на паливо. Однак уряд вбачав причину цього зростання в іншому – в картельній монопольній змова російських нафтотрейдерів. Спроби зупинити зростання цін на паливо адміністративним шляхом призвели до штучної паливної кризи.Повернення до ринкових методів ліквідувало дифіцит палива та загальмувало зростання цін на рівні 4 гривень за 1 літр бензину марки А–95. Суперечливі процеси відбувалися у сільському господарстві. Діяльність посередницьких структур спричинили зростання цін на м’ясо в той час, як закупочні ціни на м’ясо не росли, а на молоко – падали. В квітні 2005 року уряд вжив заходи, щоб запобігти зростання цін на м’ясо. Зберігаючи ціни не вище за 1 кг: курятини ¾ 11 – 13 грн.; яловичини ¾ до 20 грн.; свинини ¾ до 25 грн. Однак ці заходи не зупинили зростання цін. Влітку 2005 року до цього додалася цукрова криза. Однак ще до початку вересня уряд ринковими методами та ввозом імпортного цукру ліквідував проблему.                                                 

Незважаючи на різного роду політичні негаразди, нова влада переглянула бюджет, який став самим соціальним за всі роки незалежності, вперше за нього проголосували депутати-комуністи. Була піднята мінімальна пенсія і мінімальна заробітна плата. Завдяки 20-ти кратному підвищенню виплати за народжену дитину (понад 8,5 тис. грн.) та зростанню доходів населення були створені умови для позитивних зрушень у демографічному розвитку населення. Наводився порядок в податкової та митної службах, що дало свої позитивні результати. Після прозорого продажу “Криворіжсталі” країна отримала додатково 24 млрд. грн.. покращився інвестиційний клімат в Україні. На останньому саметі країн ЄС Україна була визнана країною з ринковою економікою. В американському парламенті розпочалася процедура зняття поправки Джексона-Веніка відносно України. Покращилися стосунки з США та з західноєвропейськими країнами. Водночас загострилися відносини зі східним сусідом. Дуже важко проходили російсько-українські переговори з приводу постачання російського газу. В таких складних умовах країна вступила в передвиборчу кампанію.

Для участі в передвиборчих перегонах до Верховної Ради зареєструвалися 45 партій і блоків. Вибори вперше проводилися за пропорційною системою. Одночасно з виборами народних депутатів народ обирав депутатів в обласні, міські, районні ради, мерів міст. Кількість політичних об’єднань, що боролися за мандати в місцеві органи самоврядування була ще більшою. Це ускладнило виборчий процес. В той же час міжнародна спільнота визнала вибори в Україні чесними та прозорими, що відповідає європейським стандартам демократії. Лідером передвиборчих перегонів  стала “Партія Регіонів”, за яку переважно голосували мешканці Півдня і Сходу України, друге місце посів “Блок Юлії Тимошенко”, третє місце блок “Наша Україна” за ці політичні сили голосували більшість мешканців Західної, Правобережної та Північної України. Пройшли в парламент також соціалісти і комуністи. Перед парламентаріями постало невідкладне завдання - створити більшість, сформувати коаліційний уряд, щоб спільними зусиллями почати вирішувати існуючи соціально-економічні та зовнішньополітичні проблеми. Тривалі переговори між “Нашою Україною”, “Блоком Юлії Тимошенко” та соціалістами по створенню демократичної коаліції зайшли у глухий кут. В таких умовах “Партія Регіонів” соціалісти та комуністи 7 липня 2006р. проголосували за обрання головою Верховної Ради О. Мороза. Це стало початком створення антикризової коаліції. Біля парламенту зійшлися противники та прибічники новоствореної коаліції. Президент, щоб запобігти загостренню громадянського конфлікту запропонував політичним силам, які були обранні до парламенту, підписати Універсал національної єдності. Ю. Тимошенко не підписала документ і БЮТ оголосив про свій перехід в опозицію. Всі інші політичні сили узгодили текст Універсалу та підписали його. За таких обставин Президент подає у парламент на посаду прем’єр – міністра України лідера “Партії Регіонів” В. Януковича, якого запропонувала антикризова коаліція. В серпні 2006р. уряд був остаточно сформований.

Проте протистояння між коаліцією й Президентом продовжувала загострюватися. Сторони звинувачували одна одну в порушенні Конституції. В цей конфлікт був втягнений Конституційний суд. 2 квітня 2007 р. Перезидент видав указ про розпуск парламенту. Депутати антикризової коаліції, оскаржуючи президентський указ, звернулась до Конституційного  суду. Останній фактично був втянутий у політичні інтриги. Київ замайорів кольоровими майданами. Нарешті між політичним силами був досягнутий тимчасовий компроміс. 30 вересня 2007 р. відбулися дострокові вибори. Їх результатом стало формування нової коаліції, в яку війшли депутати БЮТ і НУНС (блок Наша Україна-Народна самоборона). Головою уряду стала Ю.Тимошенко, а головою парламенту – А. Яценюк. Коаліція мала лише 227 голосів. В опозиції опинилася найбільша фракція Верховної Ради України - «Партія регіонів», а також блок В. Литвина та КПУ. Однак дострокові вибори не подолали політичної кризи. Робота паламенту відбувалося в гострій боротьбі між опозицією і коаліцєю, що часто переостала в блокування роботи Верховної Ради. З іншого боку загострювалося протистояння між Президентом і Прем’єр-міністром. Нарешті у вересні 2008 коаліція розпалася. В.Ющенко знову об’явив про розпузк парламенту та дострокові вибори. Ці події розгорталися на фоні світової економічної кризи, яка призвела до знецінення гривні, зростання  цін і безробіття, скорочення вітчизняного виробництва та ін.

Чи зможе сучасне українське суспільство швидко подолати економічну й політичну кризу та вивести країну на траєкторію стійкого розвитку, залежить не тільки від уряду, парламенту чи Президента, або влади на місцях, але й від кожного з нас. Чи готові ми до розбудови цивілізованого демократичного громадянського суспільства покаже час. 

В умовах розбудови Української держави продовжувався розвиток культурних процесів в країні. У 1988 р. були розроблені "Основні напрямки реформи загальноосвітньої та професійної школи". В умовах незалежності кращі ідеї "Основних напрямків" одержали подальший розвиток у новій концепції народної освіти, що одержало обґрунтування в програмі "Утворення" ("Україна ХХІ століття"), затвердженої Кабінетом Міністрів у листопаді 1993 р. Мова йде про формування високого інтелектуального й культурного потенціалу народу як самого коштовного його придбання. З цією метою в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивчанням визначених дисциплін, усе більше відкривається різних ліцеїв, гімназій та ін. Видів навчальних закладів. В Україні вже в 1992/1993 навч. року функціонувало 4300 спецшкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, було відкрито 17 приватних шкіл. У цих навчальних закладах по спецпрограмам навчалося понад 150 тис. учнів. У 1992/1993 навч. року в Україні функціонувало 21079 загальноосвітніх шкіл, у них навчалося 6812,2 тис. учнів, у тому числі шкіл українською мовою навчання 15885 (75,4%), у яких навчалося 3368500 учнів (49,4%). У 1993 р. у перші класи шкіл з українською мовою навчання прийшло 66% дітей. У 1990 р. першокласники, що навчаються українською мовою, складали 44,6%. Особливо активно цей процес розвертався в західному регіоні. У 1992/1993 навч. року 25300 школярів навчалося румунською мовою, 18800 – угорською мовою, 6400 – молдавською мовою, 600 – на польської, 27800 – кримськотатарською мовою,12000 – на словацької. Того ж року в країні діяло 21 079 загаль­ноосвітніх середніх шкіл, де навчалося 6812,2 тис. учнів. В Україні почали відкриватися ліцеї, гімназії та інші навчальні заклади. У 1992/1993 на­вчальному році функціонувало 4300 спецшкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, 17 приватних шкіл. У цих на­вчальних закладах за спеціальними програмами навчалося по­над 150 тис. учнів. На початку 1997 р. в навчально-виховних закладах нового типу навчалося біля 200 тис. учнів. Через брак коштів та непросту демографічну ситуацію стала скорчуватись мережа шкіл, особливо боляче це відбувалося на селі. За даними на 1997 рік, у містах України ліквідовано 26 шкіл, у селах — 81 школу. Крім того, у школах скорочено 16,7 тисячі класів. В містах внаслідок нестачі приміщень 15% учнів займалися у другу зміну. В наслідок падіння престижу педагогічних професій, низької зарплати та хронічної її невиплати протягом 90-х років загальноосвітні навчальні заклади втрачали найбільш кваліфіковані й досвідчені кадри. На початок 1994/1995 навчального року в Україні було 22,6 тис. вчительських та понад 7 тис. вакансій майстрів виробничого навчання. Гостро встали проблеми, зв'язані зі станом науки.

З метою інтеграції науки й освіти Міністерство освіти об’єдналося з Міністерством науки у Міністерство освіти і науки (МОН). У 2001 р. замість 5-ти бальної системи оцінювання в загальноосвітній школі була введена 12-ти бальна система. Основою оцінювання знань та вмінь учнів по предмету стала тематична атестація. Це, на думку реформаторів, дозволяло більш об’єктивно оцінювати та ефективно стимулювати навчальну діяльність школярів, зробити для учня навчальний процес більш гнучким і зорієнтованим на індивідуальні та вікові можливості. Однак при реалізації цих нововведень виникли складнощі. Вони були пов’язані з відсутністю затверджених державних стандартів шкільної освіти, невдосконаленістю критеріїв, що були закладені в 12-ти бальну систему. Крім того кожний вчитель впроваджував нову систему оцінювання, виходячи з свого досвіду та методики викладання. МОН розпочало розробляти критерії 12-ти бальної системи оцінювання для кожного предмету. У 2002 р. у 22 тис. шкіл України з другого класу розпочалося викладання іноземної мови. Була розгорнута робота над новими підручниками й програмами для 12-ти річної школи. У 2004 р. були затверджені нові держстандарти шкільної освіти, які поставили завдання створити умови для творчого, більш самостійного навчання. Де учні зможуть навчитися спілкуватися, захищати свою точку зору, демократичні цінності суспільства, впроваджувати у практичному житті отриманні знання тощо. У 2008 р., після декількох років експериментування, в країні було проведено перше загальнообов’язкове незалежне зовнішнє тестування випускників шкіл, яке стало підставою до вступу у ВНЗ.

У нових умовах у системі вищої освіти відбулися зміни. Були відкриті нові ВНЗ. Один з них – університет "Києво-Могилянська кадемія" (24 серпня 1992 р.). У першій половині 90-х рр. була введена система державного ліцензування й акредитації (визначення рівня освітньої діяльності). Найвищі ІІІ й ІV рівні акредитації одержали 161 ВНЗ України. Незважаючи на це, вища школа знаходиться в стані глибокої кризи. У край загострилася проблема фінансування. Поряд з державними формами навчання одержали поширення ВНЗ, засновані на позабюджетному фінансуванні – на оплаті навчання приватними особами або підприємствами. Близько 100 з них одержали ІІ й ІІІ рівні акредитації. Ці ВНЗ компенсують нездатність державних навчальних закладів оперативно реагувати на потреби ринку. У той же час масова комерціалізація освіти в умовах зубожіння населення не припустима, оскільки закриває двері у ВНЗ для здатних юнаків і дівчин з малозабезпечених родин.

В той же час кадровий склад ВНЗ у 90-ті роки став скорочуватися. Так, лише у 1997 р. кількість викладачів скоротилася на 15 – 20%. Водночас держава скоротила набір студентів на 20 – 25%. Це відбивається на якості підготовки спеціалістів. Так, наприклад, в умовах соціально-економічної кризи 90-х років ХХ ст. понад 50% випускників педвузів не могли влаштуватися на роботу за спеціальністю. Саме тому особливо популярними серед молоді стали спеціальності, які потрібні на ринку праці і гарно оплачуються: менеджмент. Маркетинг, аудит, право, іноземні мови тощо.

Під час реформування вищої школи розпочалася реорганізація всієї структури вищої та середньої спеціальної освіти. Почався перехід на триступеневу підготовку – бакалавр, спеціаліст, магістр. З 1999 р. в Європі був започаткований процес створення єдиного освітнього простору. Його започаткували у м. Болонія (Іспанія), тому він отримав назву Болонського процесу. До нього приєдналася й Україна. 

	Дошкільні заклади				Професійна освіта ПТУ

На момент здобуття незалежності Україна мала потужний науковий потенціал. На початку 90-х років в Україні діяло 1300 наукових установ. У сфері науки й наукового обслуговування було зайнято біля 500 тис. осіб, з яких понад 80 тис. докторів й кандидатів наук. Головним науковим центром, як і раніше залишалася Академія наук, яка у 1994 р. отримала статус національної. Відбулася реорганізація наукових установ системи управління науковою сферою.

Відкрилися нові суспільствознавчі інститути: української мови, народознавства, сходознавства, археографії ім. М. Грушевського. У 1992 р. утворилася Вища атестаційна комісія України (ВАК). З 1992 р. по 1997 р. ВАК України присудила наукові ступені кандидатів наук – понад 10 400 осіб, докторів наук – понад 2 600 чоловік. Завдяки підтримки Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), який утворився у 1992 р., отримали: гранти проектів-переможців Київського національного університету ім. Тараса Шевченка – 25, національного технічного університету КПІ – 17, гранти – Львівський, Дніпропетровський, Одеський, Донецький класичний університет, був профінансований проект Таврійського національно­го університету «Відродження ку­льтури кримських татар», який об'єднав усіх відомих фахівців-філологів і в результаті — створено нові підручники, словники.

Розгорнулися дослідження, які утворили нові науки: нейрофізіологія, ендокринологія, молекулярна біологія тощо. Серйозних успіхів досягла історична наука. Багато історичних документів, які були за радянських часів закриті, побачили світ. Стали заповнюватися “білі плями” в історії нашого народу. Почали друкувати нові підручники з історії України та всесвітньої історії. Однак поряд з цим, на жаль, деякими істориками стали створюватися нові міфи “про масовий характер” дисидентського руху, про “жахливі” матеріальні умови життя людей в 60 – 80-ті роки ХХ ст. в Україні, про арійське походження українців тощо.

Українська наука поступово виходила на рівень міжнародного співробітництва. Водночас за умов економічної кризи у науковій сфері проявляються й негативні явища.

Витрати на науку у відношенні до ВВП

Рік	1990	1991	1994	1995	1997	2000	2002
% ВВП	3,1	2,5	1,4	0,6	0,6	0,3	0,29

Недостатній рівень фінансування наукових установ, у тому числі й Національній Академії Наук (НАН) України, породив небезпечний відтік кваліфікованих вчених з наукової сфери в інші структури за кордон. кількість працівників зайнятих у науковій сфері у 2002 р. у порівнянні з 1990 р. скоротилась більш ніж у 2 рази й склала 200 тис. чоловік. На Захід виїжджали українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-ядерщики тощо. Тільки за 1990 – 1996 рр. за кордон виїхало 5 600 науковців. У 1995 – 1996 рр. з вищих державних навчальних закладів звільнилося 5 000 викладачів, з них понад 400 докторів наук. Це привело до зменшення кількості наукових шкіл і напрямків. Низький рівень матеріальної бази не дозволяє проводити дослідження на рівні світових досягнень. Таким чином, тільки здійснення широкої програми мір, спрямованих на забезпечення відповідної матеріально-технічної бази, може забезпечити необхідні умови для збереження і подальшого розвитку науки й освіти.

Після здобуття незалежності влада розпочала роботу з повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. у лютому 1992 р. на нараді глав СНД в Мінську було підписано відповідну угоду. Була створена спеціальна урядова комісія з питань повернення культурних цінностей. за роки незалежності завдяки діяльності цієї комісії та інших урядових структур з Чехії було передано архів О. Олеся та О. Ольжича; до Львівської національної бібліотеці надійшли рукописи Б. Антоновича; з Німеччини повернуто в Україну колекцію предметів мідної доби, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені фашистами з України під час Великої Вітчизняної війни. У 1994 р. із Москви в Україну було передано частину історико-культурних документів О. Довженка. Процеси духовного відродження охопили українську літературу. Вона позбулася ідеологічної цензури. В літературних творах відбувалася переоцінка суспільних явищ, розпочався пошук нових духовних цінностей й ідеалів. Окремою сторінкою літературної творчості стала тема Чорнобиля. Цієї темі присвячені твори Б. Олійника "Сім", С. Йовенка "Вибух", І. Драча "Чор­нобильська мадонна", В. Яворівського "Марія з полином в кінці століття" та ін. До читачів повернулися твори В. Винниченка, В, Голобородька, М. Грушевського, М. Зерова, Ігоря й Ірини Калинців, Г. Косинки, М. Куліша, Є. Маланюка, О. Олеся, Т. Осьмачки, Є. Плужника, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Стуса, М. Хвильового та ін. Доступними стали літературні твори письменників діаспори — І. Багряного, В. Бар­ки, О. Ольжича, У. Самчука, О. Теліги та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор твору про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський", Павло Мовчан, М. Колесник, літературознавець М. Жулинський та ін. В історичній прозі з’явилися нові романи П. Загребельного, Р. Іванченко, Ю. Мушкетика та ін. Сучасна українська література збагатіла творами письменників нового покоління Ю. Андруховича (роман "Перверзія"), С. Жадан, О. Забужко (роман "Польові дослідження з українського сексу"), Ю. Іздрик, І. Римарук та ін. Отже письменники, поети завжди відігравали велику роль у духовному, громадянському розвитку українського народу.

За умов незалежності відроджується українське образотворче мистецтво. Ознайомлення з творами художників відбувалося на стаціонарних або пересувних виставках чи виставочних галереях. Образотворчому мистецтву поверталися несправедливо “забуті” імена художників. Так протягом десятиліть замовчувалась творчість українського художника-емігранта Г.Синиці, який став одним з засновників нового напрямку в монументальному живописі – “Українська національна колористична школа”. у 1991 р. твори Г.Синиці останнього періоду було удостоєно Державної премії Т. Шевченка. З 1996 р. президентськими стипендіями стали підтримуватися художники: А. Базилевич, Є. Волобуєв, М. Дерегус, Д. Лідер, Д. Нарбут, М. Приймаченко, С. Шишко, Т. Яблонська та ін. У 1997 р. І. Марчук (за цикл картин "Шевченкіана", "Голос моєї душі") та Л. Семакіна (за цикл робіт "Високий замок") було присуджено Шевченківську премію. У червні 2005 р. українське образотворче мистецтво понесло велику втрату, на 89-му році життя померла видатна українська художниця Т. Яблонська.

Суперечливі процеси відбувалися у царині музичного мистецтва.

Не зважаючи на всі труднощі на сцені Національної опери України Маріо Корраді (відомий режисер у світі театру й опери) поставив “Турандот” Дж. Пучіні (2003 р.), “Джоконду” А. Понкіеллі (2004 р.) та “Фауст” Ш. Гуно (2005 р.), які відразу завоювали велику популярність серед шанувальників оперного мистецтва.

Молоді українські виконавці все впевненіше заявляли про себе на фестивалях “Червона рута”, “Таврійські ігри”, “Доля” (Чернівці), “Мелодія” (Львів), “Оберіг” (Луцьк), “Тарас Бульба” (Дубно) тощо.

Українські хорові колективи приймали участь у багатьох міжнародних фестивалях так, державний ансамбль українського фольклору “Берегиня” у 1998 р. брав участь у міжнародному фольклорному фестивалі в Голландії. Державна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького прийняла участь у міжнародному фестивалі в Італії та Великій Британії. У міжнародному хоровому конкурсі в Ірландії ансамбль солістів “Благовіст” здобув гран-прі. Глядачі Голландії познайомились з фольклорно-етнографічною музичною творчістю ансамблю “Калина”. Концертний хор “Київ” виступав з гастролями у Німеччині, Великої Британії, Данії. Великого успіху досягла українська співачка Руслана, яка у 2004 р. зайняла перше місце на фестивалі Євро бачення. Вона була нагороджена високим званням Героя України, особисту нагороду вручив Президент Л. Кучма. У 2005 р. Україна стала організатором цього співацького конкурсу. Українську пісню представляла на фестивалі музична група “Ґринджоли” з піснею “Нас багато, нас не подолати”, яка об’єднувала людей на Майдані незалежності у Києві під час подій у листопаді 2004 р. За підсумками конкурсу Євро бачення 2005 р. група опинилася далеко поза десяткою лідерів виконавців. Незважаючи на складнощі, музичне європейське свято в Україні вдалося.

В 90-ті роки ХХ ст. Україна стає місцем проведення багатьох музичних міжнародних конкурсів. З 1991 р. у Львові на базі Львівського державного театру оперу й балету ім. І. Франка став проводитись раз на три роки міжнародний конкурс співаків ім. С. Крушельниницької. З 1994 р. в Києві на сцені Національної опери проводиться міжнародний конкурс артистів балету ім. С. Лифаря. У квітні – травні 1995 р. відбувся 3-й конкурс фестивалю молодих піаністів присвячений пам’яті В. Горовиця. У 2005 р. в Київській філармонії відбувся міжнародний фестиваль молодих піаністів. Творчо працювали відомі композитори О. Білаш, А. Горчинський, І. Карабиць, О. Морозов та ін. Радували своїми піснями глядачів і слухачів І. Білик, О. Білозір, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Дворський, П. Зібров В. Зінкевич, А. Кудлай, Ані Лорак, Н. Матвієнко, Т. Петриненко, Г. Повалій, С. Ротару, В. Шпортько, та інші майстри естради. В умовах творчої свободи та фінансових складнощів після здобуття незалежності розвивалося театральне мистецтво. Вагомий внесок в розвиток театрального мистецтва внесли відомі режисери І.Борис, Р. Віктюк (тепер працює в Москві), С. Данченко, А. Жолдак, С. Мойсеєв, В. Петров, М. Резнікович (після зміни влади у 2005 р. знаходився під слідством), Б. Шарварко та ін.

Водночас значно скорочувалися державні витрати на розвиток національного театру. Понад 30 культурно-освітніх театральних приміщень потребує ремонту й реставрації. Але на це бракує коштів. Серед них на 2003 р. потребували ремонту споруди: Одеського театру опери й балету, Запорізького музично-драматичного театру, Київського театру ім. І. Франка та ін.

Поступово з великими проблемами й складнощами відроджувалося вітчизняне кіно. Створювалися україномовні фільми, дві студії художніх фільмів (Київська, Одеська), студія хронікально-документальних фільмів, національна кінематика і студія анімаційних фільмів. 21 серпня 1991 р. постановою Кабінету Міністрів був створений Державний фонд кінематографії. Вже у листопаді 1991 р. в Києві й Чернівцях відбувся перший всеукраїнський фестиваль, де було представлено 20 ігрових понад 20 документальних фільмів.

Поряд з позитивними тенденціями відчувається і вплив негативних факторів. На екранах кінотеатрів і телебачення переважають західні фільми, що пропагують насильство, духовне зубожіння людини. За роки незалежності різко зменшилась кількість глядачів, які відвідували кінотеатри. Якщо у 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже у 1996 р. – лише 4 рази. Це пов’язано з економічно скрутним становищем у суспільстві і комерцією з боку телебачення.

 Склалася  найгостріша криза національного книговидання, виросли ціни на книги, у 10 разів зменшилися тиражі видань, у 3 – 4 рази скоротилися плани видань. Частка україномовної літератури знизилася до 31,6% по найменуваннях і до 5,6% по тиражу. При цьому серед російських видань переважають невисоко мистецькі добутки класичної і сучасної літератури, а низькопробне розважальне чтиво. Тираж періодичних видань (газет, журналів), що друкуються українською мовою, у 1994 р., у порівнянні з 1990 р. зменшився в 10 разів. Скорочення фінансування культури негативно позначилося на мережі культурно-освітніх закладів. Незважаючи на те, що кількість музеїв у 2002 р. складала 500 й зросла у порівнянні з 1993 р. майже в двічі (295 музеїв) фонди музеїв нараховували понад 10 млн. одиниць, але експонується лише 8 – 10%. Це пов’язано з нестачею необхідних експозиційних площ, відсутністю відповідних умов тощо.

Економічна ситуація, складнощі соціально-економічного життя поставили перед державою проблему про збереження здоров’я народу, саме на це спрямовано розвиток фізичної культури й спорту. В державі розгорнулася боротьба проти паління у навчальних закладах й установах, в містах проводять різного роду спортивні змагання між навчальними закладами, трудовими колективами тощо. 29 березня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про фізичну культуру і спорт". В той же час відкривалися приватні тренажерні та спортивні зали. Однак для значної більшості населення вони не доступні. Наряду з цим великі досягнення має Україна на міжнародній арені. У червні 2005 р. головою національного олімпійського комітету став видатний український спортсмен С. Бубка. Українська збірна по футболу, на чолі з головним тренером О. Блохіним у 2006р. успішно виступила у чемпіонаті світу з футболу.

Однієї з прикмет відновлення громадського життя є виникнення нових взаємин між державою та церквою, представниками всіх релігій. Віруючим стали повертати храми, інші культові спорудження. Стали створюватися більш сприятливі умови для забезпечення права на свободу совісті. В останні роки, особливо після прийняття закону "Про свободу совісті та релігійні об'єднання", росте кількість різних об'єднань та віруючих.

Чисельність релігійних організацій на початок 1991 р. складала 10500. З'явилося 18 духовних управлінь та 13 монастирів, 9 духовних початкових закладів і 14 церковних братств. Відновили свою діяльність УГКЦ, УПЦ, що відокремилася в жовтні 1990 р. від РПЦ, а в червні 1992 р. всеукраїнський православний собор прийняв рішення про об'єднання УАПЦ з УПЦ. Одержали свою самостійність, Союз євангеліських християн-баптистів, релігійна організація свідків Ієгових, адвентисти 7-го дня. На сьогоднішній день на Україні зареєстровано понад 30 релігійних конфесій, у тому числі: об'єднання мусульман та іудейської церкви. Одночасно з цим процес виникнення самостійних релігійних об'єднань супроводжувався поглибленням протиріч і міжконфесійних сварок конфліктів. Наприклад, між УГКЦ та УПЦ за храми та паству.

Причинами прояву релігійних конфліктів є падіння життєвого рівня, що не припиняється, населення, що супроводжується нагнітанням у суспільстві безвихідності, правовий нігілізм, невисока ефективність виконавчої влади, неврегульованість правових питань, зв'язаних з перерозподілом майна релігійних конфесій у пострадянську епоху.

Загалом за роки незалежності кількість релігійних громад за 1991 – 2002 рр. зросло майже у 2,5 рази. Якщо у 191 р. їх кількість складала 10,5 тис., до 2002 р. – 26 тис., з них 117 мусульманських громад, переважна більшість з яких згуртовано в Криму. В країні будуються храми, мечеті, молельні будинки, відкриваються релігійні навчальні заклади, друкується релігійна література, святкуються релігійні свята, відновлюються духовні традиції українського народу. В той же час залишаються міжконфесійні конфлікти, розповсюджуються ідеї, які не характерні для духовних традицій українського народу, а діяльність деяких релегійних організацій суперечила закону й була заборонена.

Таким чином, удосконалювання правового законодавства, активна участь і об'єднання релігійних суспільств, конфесій, організацій, що вірують у справі духовного відродження українського народу на основі консолідації українського суспільства – це один зі шляхів виходу України з політичної, духовної, а й частково – економічної кризи.