Міста центрального підпорядкування

Пекін - столиця КНР, знаходиться на північно-західному краї рівнини Північного Китаю. Площа міста - 16,8 тис. кв. км. Загальна чисельність населення - 13,82 млн. осіб.

Шанхай знаходиться в середній частині східного узбережжя Китаю, в усті річки Янцзи. Загальна площа Шанхаю - 6340,5 кв. км, чисельність населення - 16,74 млн. осіб.

Тяньцзінь. Тут стікаються і впадають у Бохайське море річка Хайхе та інші річки Північного Китаю. Площа міста - 11 тис. кв. км, чисельність населення - 10,01 млн. осіб.

Чунцін розташований у східній частині Південно-Західного Китаю, у верхній течії річки Янцзи. Площа міста - 82,3 тис. кв. км, чисельність населення - 30,9 млн. осіб.

 

66. Географічне розташування - розташована в західній частині Тихого океану, біля східного узбережжя Азії на групі островів, головні з яких - Хонсю (Honshu), Хоккайдо (Hokkaido), Кюсю (Kyushu), Сікоку (Shikoku).

Площа території - 377 815 кв. км (включаючи архіпелаг Рюкю з найбільшим островом Окінава). 60 місце в світі.

Кількість населення - біля 127 млн. осіб (2008 р.).

Столиця - Токіо - Tokyo - 12,94 млн осіб з передмістями (на 1 квітня 2009 р.).

Географічне розташування
Японія - острівна країна, розташована на дугоподібному архіпелазі, що складається з більше ніж 6,8 тисячі островів, які вигнутим ланцюгом близько 3800 км простяглися вздовж східного узбережжя Азії. Географічне положення Японських островів на схід від материка визначило й образну назву країни - Країна Вранішнього Сонця. Її південний край знаходиться на тій самій широті, що й середина пустелі Сахара або південна точка Куби. Північний край збігається із широтою Південної Франції, Північної Італії і Криму.
Загальна площа островів Японії - близько 378 тис. кв. км, що становить лише 0,3% земної суші і приблизно відповідає 2,2% території Росії або 4% площі Канади, Китаю чи США. Тільки чотири острови з усіх можна назвати великими. Це Хоккайдо, Хонсю, Сікоку і Кюсю - їх японці навіть не називають островами, а іменують основною землею, основною територією: на них припадає 98% усієї країни. Побудовані між четвіркою найбільших островів мости і підводні тунелі сприяли перетворенню розрізненого територіального простору країни в єдине сухопутне утворення. За останні кілька десятиліть територія Японії хоча й не набагато, але збільшилася за рахунок створення штучних островів. Так, у Токійській затоці за 10 років був відсипаний острів Юменосіма, на якому побудовані стадіон, музей, теплиці, розбитий парк. Острів Огісіма створювався спеціально для розміщення металургійного комбінату. Для будівництва міжнародного аеропорту в Осакській затоці був теж насипаний штучний острів.

Берегова лінія
Будучи острівною державою, Японія має берегову лінію довжиною близько 29 тис. км і сьому за величиною у світі 200-мильну прибережну економічну зону, площа якої в 10,5 разів перевищує територію країни.

Рельєф
Береги Японії сильно порізані. На кожний квадратний кілометр японської території припадає удвічі більша берегова лінія, ніж в Англії. Схематичне зображення берегової лінії на звичайній карті дає лише деякі уявлення про складність і порізаність берегів Японії - безліч заток і бухт, лагун і приморських терас, півостровів, скелястих виступів і гір, що часом впритул підступають до берегів. Південні острови облямовані кораловими рифами.
Гори - характерна риса Японського архіпелагу, вони вкривають 71% суші, і лише окремі ділянки вздовж узбережжя або русел великих рік - рівнини і низовини, що облямовують гірські системи. Якщо подивитися на архіпелаг з океанських глибин - із дна Японської западини, острови сягають у висоту 10-14 тис. м, піднімаючись над рівнем океану на 3 км і вище (16 вершин мають висоту понад 3000 м, 532 - понад 2000 м).
У рельєфі переважають низькі і середньовисотні гори, витягнуті практично меридіально, хоча для окремих районів острова Кюсю характерне заплутане, лабіринтове розташування хребтів. Велика частина найвищих гір Японії розташована на острові Хонсю. Найвідоміше гірське утворення Японії називається Японські Альпи і складається з трьох відособлених рівнобіжних хребтів. Вершини Японських Альп піднімаються на висоту 3000 м над рівнем моря. Це приблизно у півтори рази вище Карпатських гір. Гори з зазубреними гострими гребенями, гострими вершинами розділені глибокими, до 2 км, річковими ущелинами, льодовиковими утвореннями.
Найвідоміша гора Японії - Фудзіяма. Вона височить на межі префектур Сідзуока та Ямансі. Висота гори Фудзі - 3776 м, що робить її найвищою вершиною Японії. Значна частина гірських вершин Японії - вулкани, їх тут нараховується близько 200, 67 вважаються "живими" (діючими або сплячими). Серед вулканів особливо активні Асама, Міхараяма, Асосан і Сакурадзіма.
Рівнинні і низинні області займають приблизно чверть усієї території Японії. Вони розташовані окремими ділянками вздовж узбережжя і рік. Їх розділяють гірські ланцюги і вузькі морські протоки. Це переважно берегові низовини, ширина яких коливається від кількох кілометрів до 150-160 км, найбільша, Токійська низовина, займає площу 13 тис. кв. км і розташована на сході острова Хонсю. Досить великі рівнини розташовані на острові Хоккайдо. У рівнинних районах Японії розташовуються найбільші міста і промислові зони країни, проживає основна частина населення. Низовини густо порізані ріками та ярами, зрошувальними каналами і дамбами. Берегові низовини утворювалися з продуктів руйнування внутрішніх гірських масивів. Між алювіальними рівнинами і горами розташовуються четвертинні тераси, прорізані численними річковими долинами. Тераси утворюють кілька ярусів і свідчать про кількаразові вертикальні підняття прибережних ділянок суші. Багато найнижчих терас утворені піднятими (до 20 м) кораловими рифами, що оточують всі острови Рюкю.
Японські острови являють собою район дуже високої сейсмічної активності. За давніх часів, відповідно до японської міфології, винуватцем землетрусів вважали величезного сома, що час від часу перевертається з боку на бік, трясучи розташовані на його спині острови. За рік у Японії відбувається кілька тисяч землетрусів, буває до 20 поштовхів на день. Здебільшого поштовхи настільки слабкі, що зафіксувати їх може тільки високоточне устаткування сейсмічних станцій. Потужні землетруси бувають значно рідше, але їх наслідки бувають жахливими.

Клімат
Клімат Японії, за винятком острова Хоккайдо, це клімат країни, що лежить у помірній зоні, з чотирма чітко вираженими порами року і двома періодами дощів, навесні і восени. Зима визначається однією з найхолодніших повітряних мас у світі - Сибірською. Тому температура в Японії іноді нижча, ніж у європейських країнах, розташованих на тих самих широтах. Наприклад, в Асахікаві на Хоккайдо температура знижувалася до мінус 41,0°С, а середня температура січня - мінус 8,5°С - майже така ж, як у Києві. У Токіо на широті 35° середня температура - плюс 4,7°С, у той час як у Лондоні на широті 51° вона становить плюс 4,2°С. Крижані вітри періодично дмуть із заходу, з області сибірського високого тиску, в сторону зони низького тиску над морською акваторією на схід від Хоккайдо. Це сухе повітря, перетинаючи Японське море, поглинає водяну пару і стає вологим мінливим повітряним потоком зі сніжними хмарами. Коли він піднімається над гірськими хребтами країни, ці хмари ще більше згущаються і обрушуються важкими снігопадами на узбережжя Японського моря. Якщо ж це відбувається одночасно з вторгненням холодних повітряних мас з Арктики, то інтенсивність утворення сніжних хмар ще більше зростає, і за добу район Хокуріку вкривається 2-метровим шаром снігу.
Для країни, розташованої в зоні помірного клімату, Японія багатосніжна. Навіть коли сніг йде на узбережжі Японського моря, небо із сторони Тихого океану часто буває безхмарним, і прекрасна погода - не рідкість. Як тільки сибірські вітри слабшають, на зміну їм приходять блукаючі антициклони і позатропічні циклони, приносячи з собою мінливу ясну погоду і слабкі дощі. Це передвіщає початок весни.
Сезон дощів починається в середині травня у південній частині Окінави і в середині червня у районі Тохоку на півночі Хонсю і закінчується в середині червня і липня відповідно. У цей час фронт "байу" (дощу) встановлюється уздовж південного берега, і дощі йдуть майже щодня, коли невеликі зони низького тиску одна за одною проходять над архіпелагом. На самому початку періоду дощів йде мряка, але під кінець це вже водяні шквали, які тривають годину, що породжує постійну небезпеку зсувів, викликаних сильними зливами.
Літо визначається гарячими повітряними масами північної тропічної частини Тихого океану, і в Японії стає так само спекотно і волого, як у тропіках. Найвища температура, зафіксована в Токіо, - плюс 38,7°С; максимальна температура для Японії, зареєстрована в м. Ямагата - плюс 40,8°С. Літня погода багато в чому залежить від зони високого тиску в північній частині Тихого океану, тому, незважаючи на те, що влітку в Японії дуже волого, сонце - постійний гість, а дощі йдуть відносно рідко. Тропічні зони низького тиску (тропічні циклони) утворюються в тропічній частині Тихого океану. Японською мовою вони називаються "тайфу", від цієї назви й утворилося слово "тайфун". З приблизно тридцяти тайфунів, що виникають щорічно, в середньому чотири просуваються на північ і обрушуються на Японський архіпелаг. Тайфуни особливо часті в тропічних зонах низького тиску і іноді бувають дуже лютими. Всередині "ока" у центрі тайфуну тиск може впасти нижче 900 мілібарів, а вітер біля "ока" сягає швидкості 60 м/сек. Тайфуни обрушуються на Японію між червнем і жовтнем. Послаблення повітряних мас північної частини Тихого океану, що регулюють погоду літа, у свою чергу породжує зони високого тиску і зони помірного низького тиску, викликаючи осінню мінливу погоду. У Північній Японії листя дерев червоніє і жовкне, і сполучення цих нібито палаючих пагорбів з білосніжними вершинами гір створює картини краси, що приваблюють туристів.

Водні простори Японії. Океанські течії
Найбільший у світі водний басейн, Тихий океан, лежить на схід і південь від Японії. В океані кілька основних течій; одна з найбільш відомих - Куросіо - омиває південне узбережжя. Температура Куросіо досить висока у порівнянні з навколишніми водами, і біля південних островів ніколи не опускається нижче 20°С, навіть взимку, тим самим сприяючи росту коралових рифів. Холодні води Курильської течії, що бере свій початок у Беринговому і Охотському морях, омивають узбережжя східної частини Хоккайдо і Хонсю до Санрику, прохолоджуючи влітку тамтешні води. Через велику кількість планктону течія має брудно-зелений колір. Японці іменують його Оясіо (Батьківська течія). Вона служить сприятливим середовищем для лососів, форелі і тріски. Друга течія, схожа за характеристиками з Куросіо, називається Цусімською, вона перетинає Японське море з півдня на північ.
Моря навколо Японії служать джерелом водяної пари, що потім випадає у вигляді дощу або снігу, тим самим ставлячи Японію на одне з перших місць у світі за кількістю опадів. Приблизно 600 мільярдів тонн дощу і снігу випадає тут щороку. Близько однієї третини опадів випаровується, а решта поглинається землею і живить ріки й озера. Підземні води, що містять мало мінеральних солей, можуть використовуватися як питна вода без особливої обробки.
Ріки Японії відносно короткі: найдовша з них - Сінано - має довжину всього 367 км. Однак ухил рік крутий; багато потоків скидаються вниз водоспадами, доки не досягають моря. Це спричиняє великі перепади рівня води: так, під час розливів річка Тоне може суперничати з Нілом.
Озера в Японії двох типів: мілководні лагунові озера на прибережних низинах і озера тектонічного походження, що утворилися в результаті розломів (озеро Біва) або на місці кратерів вулканів (озеро Товада).
Рослинний світ
У зв'язку з тим, що Японія знаходиться одночасно в субтропічній, помірній і холодній зонах, до того ж багата на воду, землю покриває різноманітна рослинність. Мангрові зарості можна зустріти на узбережжі найбільш південних островів, що лежать у субтропічній зоні. На Кюсю, Сікоку та у південній частині Хонсю переважають листяні ліси з майже вічнозеленими дубами і карликовими каштанами, а в північній частині Хонсю - ліси помірної зони, в яких багато бука і клена. А ще далі, на півночі, в лісах холодної зони Хоккайдо переважають різноманітні хвойні дерева, а також білий бук, береза. Рослинність не тільки створює прекрасний ландшафт, але й має велику комерційну цінність. Бамбук міцний, гнучкий, швидко росте і тому часто використовується у виготовленні меблів, кошиків, музичних інструментів та інших предметів. Кедр використовується у деревообробній промисловості, будівництві житлових будинків.

Тваринний світ
Тваринний світ Японії теж різноманітний, хоча й бідніший від рослинного. Для нього характерні деякі особливості, викликані насамперед острівною ізоляцією. На островах архіпелагу зимує багато перелітних птахів, що прилітають із Сибіру, Китаю та інших сусідніх з Японією територій. Серед них - журавлі, чаплі, гуси. На центральних островах живуть вовки, лисиці, олені, зайці, білки. Острів Хонсю - найбільш північне місце існування таких південних видів, як японські макаки, японські чорні ведмеді, велетенські (до 1,2 м) саламандри. Для південних островів Рюкю характерна тропічна фауна, багато мавп - макак і гібонів, білок і кажанів. З прісноводних риб найбільш поширені короп і карась. У водоймах живуть черепахи, раки, краби. Дуже різноманітний тваринний світ навколо Японських морів і Тихого океану: багато видів окуня, лососевих, тріскових, а також тунець, сайра, вугор і багато іншого, що просто неможливо перелічити.

Природокористування
Природокористування в Японії на сьогодні є унікальним явищем. Оброблювана земля, 14% від загальної території країни, в основному відведена під рис та інші культури - від картоплі на півночі до цукрової тростини на півдні. Пасовищні землі становлять всього 1,6% від загальної площі, хоча причиною цього не є невідповідний клімат. Пасовища дають більший прибуток на одиницю площі у порівнянні з країнами Європи. Гірські пасовища, такі як у Швейцарії, Японії, не використовуються. Навіть існуючі невеликі пасовищні ділянки поступово виводяться з обігу у міру збільшення імпорту дешевої м'ясної і молочної продукції. Таку ж тенденцію можна простежити і на прикладі оброблюваних земель. Лісами зайнято 67% території країни. І хоча значну частину своїх потреб у деревині і целюлозі Японія забезпечує за рахунок власних природних ресурсів, лісова індустрія поступово здає свої позиції, не витримуючи конкуренції з імпортом дешевої деревини з інших країн: Канади, США, Індонезії, Росії.
У післявоєнні десятиріччя в країні особливу увагу почали приділяти охороні фауни і флори, і на кінець ХХ ст. практично сформувалася й успішно почала діяти загальнонаціональна природоохоронна система. Однією з її складових є території різного ступеня охорони, сумарна площа яких при традиційному дефіциті земельних ресурсів у Японії досить значна: державні заповідники, природні парки, зони відпочинку, курорти.

Демографія
В Японії проживає 126,7 млн. чоловік (2001), з них на головному острові Хонсю - 101 млн., на о.Кюсю - 13,4 млн., на о.Сікоку - 4,2 млн. і на о.Хоккайдо - 5,7 млн. осіб.
З 1950 р. відбувається інтенсивна міграція із сільської місцевості. Так, якщо на початку 1950-х років у селах і малих містах з кількістю населення менше 5000 жителів проживало в цілому 20,7 млн. осіб, то у 1996 - лише 2,1 млн., тоді як у містах з населенням понад 500 тис. - 11,2 млн. у 1950 (13,5% всього населення) і 32,4 млн. у 1996 (25,8%). За загальною кількістю міського населення (97 млн.) Японія в 1995 р. посідала шосте місце у світі.
У 1950 р. народжуваність становила 25,1‰, а смертність - 10,9‰. У 1996 ці показники знизилися до 9,6 і 7,4% відповідно. Дитяча смертність за той же період знизилася з 60,1 до 4,3%. Очікувана тривалість життя - 77,4 роки для чоловіків і 83,6 - для жінок (1996).

Етногенез
Населення Японії виключно однорідне в расовому, етнічному, мовному і релігійному відношеннях. Проте в країні є приблизно 600 тис. корейців, хоча багато з них народилися і виросли на островах і розмовляють японською мовою.
Хоча японці сприймають себе як "чисту" расу і не прагнуть асимілювати представників інших народів, їх нація склалася з різних потоків переселенців. Вважається, що найдавнішим народом, який населяв острови, були айни. На островах Кюсю і Сікоку та на півдні Хонсю вони змішувалися з австронезійськими племенами, а на Хоккайдо - з вихідцями зі східного узбережжя материкової Азії. В середині I тисячоліття до н.е. на Японських о-вах з'явилися т. зв. протояпонські племена. Розвиток культур цих племен відбувався аж до V ст. н.е. у тісній взаємодії з австронезійсько-айнськими племенами.
У VІ-VІІ ст.ст. народ, що населяв Японські о-ви, сприйняв деякі елементи китайської і корейської культур, а у VІІІ ст. на півдні Кюсю завершилася асиміляція австронезійців. У цей же час почалося заселення північної половини о.Хонсю, а місцеве айнське населення почасти змішалося з прибульцями, а почасти було витіснене у більш північні райони, на о.Хоккайдо.

Мова
Хоча Японія відносно невелика країна, у японській мові виділяють три основні групи діалектів - північно-східну, південно-західну і центральну - і безліч говорів. Осібно тримається діалект рюкюсців. В основі літературної стандартної мови лежить говір одного з центральних діалектів - міста Токіо і рівнини Канто. Завдяки телебаченню токійський діалект дуже поширений. Японська мова, як і китайська, базується на ієрогліфічній основі, писемність запозичена в V-VІ ст.ст. у Китаї. У Х ст. була створена власна абетка - кана, що складається з двох фонетичних різновидів - хірагана і катакана. Звичайно корені слів записуються ієрогліфами, а за допомогою кана - службового дієслова - закінчення дієслів і граматичні частки. Слова, для яких немає китайських ієрогліфів, на письмі виражаються також з використанням кана. Мова постійно поповнюється великою кількістю іноземних слів, переважно англійських.

Розміщення населення. Міста

У Токіо разом з префектурами проживає понад чверть всього населення країни. Приблизно половина компаній, установ і засобів масової інформації мають свої штаб-квартири в столиці. Там же розташовані приблизно 85% діючих в Японії іноземних фінансових організацій.
Стрімке зростання населення Токіо призвело до перевантаження громадського транспорту, сприяло будівництву висотних будинків і помітному підвищенню цін на землю, що сягнули максимуму на початку 1990-х років.
Один із планів перспективного розвитку Японії передбачає використання концепції "технополіса", що припускає створення галузей промисловості, які базуються на застосуванні передових технологій, у центрах, що мають університети із сучасними дослідницькими лабораторіями і висококваліфікованими кадрами. Більш радикальна і цінна ідея - перенести столицю в Сендай або Нагою.

Тенденції
У 2000 р. в Японії була зафіксована рекордна кількість розлучень - 254255 - на 5% більше, ніж у 1999 р. Цей сумний рекорд можна назвати черговим: кількість розлучених пар неухильно зростає вже протягом 9 років поспіль. Згідно з повідомленнями Міністерства охорони здоров'я, праці і добробуту Японії, уперше збільшення кількості розлучень було зафіксоване в 1964 р., а в 1971 р. вперше була перевершена стотисячна межа. Згаданий показник досяг свого піку (179150 розлучень) у 1983 р., після чого виникла слабка тенденція до зниження, однак, це тривало недовго: у 1991 р., разом з крахом "економіки мильної бульбашки", крива кількості розлучень у Японії знову вперто поповзла догори.
Кількість сімейних пар, що розлучилися, проживши разом менше 5 років, збільшилася на 5,7%, сягнувши позначки 96216 тис. пар, що становило 36,4% від загальної кількості розлучень. Також зросла і кількість розлучень серед пар, сімейний "стаж" яких налічував 20 і більше років.

Шлюби в Японії
За даними японського Міністерства охорони здоров'я, праці і добробуту, у 2000 р. в Японії справили 798140 весіль - на 4,7% (36112 весіль) більше, ніж у попередньому, 1999 році. Більше того, 2000 р. побив рекорд останніх 20 років.
На початку 70-х років Японія вже зіштовхувалася з "весільним бумом". Тоді число весіль перевищило 1 млн. у рік, а пік припав на 1972 р. - 1099984 пари вирішили зв'язати свої долі священними узами шлюбу. Після цього весільна "епідемія" пішла на спад - аж до 1988 року. З 1993 р. ситуація з весіллями більш-менш стабілізувалася - різких злетів, як, втім, і падінь більше не спостерігалося.
У 2000 р. середній вік наречених, які вийшли заміж уперше, піднявся до 27,0 років проти 26,8 років у 1999 р. Середній вік жениха також піднявся до 28,8 років проти 28,7 років у 1999 р. Схоже, серед жителів Країни Вранішнього Сонця ранні шлюби тепер не в моді.

Народжуваність
У японському суспільстві виникла загрозлива тенденція до зниження народжуваності. Під впливом так званого "синдрому малодітності" японські жінки все частіше воліють мати не більше однієї дитини, а то й зовсім залишатися без дітей. За прогнозами Інституту населення і соціальної безпеки, до 2025 р. працездатне населення Японії скоротиться на 10% і становитиме 60 млн. осіб, у зв'язку з чим, починаючи з 2005 р., на 6,7% зменшаться показники ВВП. Першим тривожним "дзвінком" стали результати загальнонаціонального перепису населення за 2000 р., виходячи з яких зростання населення становило всього 0,2%. Перепис також засвідчив, що з 1995 р. населення Японії збільшилося на 1,1% (1 млн. 34 тис. чоловік) і становило 126 млн. 91 тис. осіб - найнижчий показник приросту населення з часу Другої світової війни. Отже, у 2000 р. Японія "опустилася" на 9 позицію за чисельністю населення у світі.
Якщо раніше для більшості японських жінок заміжжя і народження дітей вважалося основним життєвим пріоритетом, то останнім часом потенційні дружини і матері все частіше воліють мати успішну кар'єру. Сучасні японські жінки стурбовані так званою проблемою "втрачених можливостей" - вони вже не хочуть приносити своє життя "на вівтар" родині, повністю присвячуючи себе домашнім турботам. Крім того, навіть у разі, якщо працююча жінка вирішує скористатися відпусткою по догляду за дитиною і згодом знову повертається на роботу, її фінансові втрати становлять, щонайменше, 60 млн. ієн, включаючи зарплату і пенсійні виплати, які вона втратила. Незважаючи на те, що японський уряд вживає деяких заходів для підтримки працюючих жінок, цього явно недостатньо. Один із заходів - збільшення числа дитячих садків і ясел. Наприклад, Компанія Yakult Honsha Co. - великий виробник ферментованих молочних продуктів, має близько 1 тис. 473 дитячих садка, куди службовці компанії щодня відводять своїх дітей.

 

67. Офіційна назва - Республіка Корея (Taehan Minguk).

Неофіційна назва - Південна Корея.

Географічне положення - країна розташована на Далекому Сході, на Корейському півострові, на південь від 38-ї паралелі. Займає південну частину Корейського півострова. Південній Кореї також належать кілька островів, найбільші з яких - Чеджудо, Чедо і Коджедо.
На півночі межує з КНДР. На сході омивається Східним морем, на півдні та південному сході - Корейською протокою, на заході - Жовтим морем.

Площа території - 100,032 тис. кв. км.

Населення - 50,062 млн. осіб (на 1 лютого 2010 р.).

Столиця - Сеул (Seoul) - понад 10 млн. осіб (2007 р.).

Адміністративний поділ - 9 провінцій і 2 міста: Сеул і Пусан, які мають статус провінцій.

Найбільші міста - Пусан (3,71 млн. осіб), Тегу (понад 2,54 млн. осіб), Інчхон (2,5 млн. осіб), Кванджу (1,4 млн. осіб).

Географічне положення
Країна розташована у Східно-Північній Азії у південній частині Корейського півострова. Республіка Корея межує з Корейською Народно-Демократичною Республікою на півночі (суходольний кордон), Китайською Народною Республікою на заході (морський кордон) і Японією на сході (морський кордон). На сході територія Республіки Корея омивається Східним морем, на півдні - протоками Західний прохід, Корейською та Чеджу, на заході - Жовтим морем. Корейський півострів з'єднаний з материком Корейським перешийком.

Територія Корейського півострова має загальну площу 150 кв. км. Його довжина - 600 км, середня ширина - 200 км. Республіка Корея ділить корейський півострів з Корейською Народно-Демократичною Республікою.

Клімат Республіки Корея помірний, мусонний, на півдні - субтропічний. Він характеризується чергуванням чотирьох пір року та погодним різноманіттям. Східноазіатський мусонний пояс, в якому розташований Корейський півострів, робить літо спекотним і вологим, а зиму - довгою, сухою та холодною. Короткі весна й осінь тішать корейців підбадьорливою погодою і великою кількістю сонячних днів. Взимку температура повітря знижується до - 15 °С, а влітку піднімається до + 34 °С. Зима починається в кінці листопаду і триває до початку березня. У цей час під впливом потоків холодного повітря, яке переміщується з Сибіру, тут утворюється область високого тиску. Опадів взимку випадає мало. Зими в Південній Кореї не такі суворі, як у Північній. Рання весняна погода нестабільна, з частими зливами і поривчастим вітром, який несе жовтий пил з північних районів Китаю. Проте в середині квітня відчувається справжній подих весни, коли гори та луки покриваються різнобарвним квітковим килимом. Осінь у Кореї - прекрасна пора року, коли не можна не звернути увагу на особливу синяву неба.
Середні температури повітря в січні коливаються від - 21 °С до + 4 °С; на півночі, в горах, морози сягають -30 °С, -40 °С. Середня температура найтеплішого місяця року коливається від + 22 °С до +26 °С. Літнім морським мусоном обумовлена велика кількість опадів (приблизно третина їх річної кількості). Найбільші дощі випадають у червні, липні й серпні, причому липень зазвичай буває найвологішим місяцем року. Середня річна кількість опадів становить 700-1500 мм на рік. Сніговий покрив буває лише в горах на півночі Кореї.

 

Краєвиди Південної Кореї

Рельєф переважно гірський на сході і півдні - Східно-Корейські гори висотою близько 1915 метрів, це система паралельних хребтів, що простягаються з півночі на південь (хребти Тхебек, Кьонсан та ін.). На півдні Корейського півострова, на південь від 36° північної широти, розташовані південно-західні відроги цих гір (хребти Собек і Норьон), які називаються Південно-Корейськими горами. Низовини та рівнини, що займають приблизно чверть території Кореї, знаходяться переважно вздовж західного узбережжя Корейского півострова.
Береги. Східний берег переважно гірський, мало порізаний. Найзручніші для судноплавання бухти знаходяться в його північній частині. Природні гавані розташовані також на південному березі. Західний берег переважно рівнинний, сильно розчленований; тут судноплавання ускладнюється впливом сильних приливно-відливних течій. Уздовж південного та західного узбережжя розташовані острови (Коджедо, Чеджудо, Чиндо та ін.).

Ґрунти
Ґрунти, в основному, бурі лісові і гірські бурі лісові. На півночі країни розвинуті гірські підзолисті і сірі лісові ґрунти, на півдні - червоно-бурі лісові. У районах з вологим субтропічним кліматом на півдні півострова - червоноземи і жовтоземи. На низовинах та в долинах річок поширені плодородні алювіальні ґрунти, які широко застосовуються у землеробстві.

Внутрішні води
Південна Корея має густу річкову мережу, проте ріки, особливо ті, які впадають в Східне море, невеличкі, гірські, дощового або сніго-дощового живлення. На півдні країни протікає велика річка Нактонган, що впадає в Корейську протоку. Ці ріки використовуються для зрошення, судноплавання (в низинах) та отримання електроенергії; на них створені водосховища.

Рослинність багата і різноманітна; тут ростуть представники флори Сибіру, Північно-східного і Східного Китаю та Японії. Приблизно 3/4 поверхні зайняті лісами і чагарниками. Нижній пояс гір вкритий широколистними лісами з дуба, ясена, каштана, вище поширені хвойно-широколистні ліси з ділянками ялини, сосни, корейського кедру. Листяні широколистні ліси змінюються на півдні країни субтропічними вічнозеленими, а вище 900 м - змішаними лісами з корейським кедром. Загалом ліси займають близько 20 відсотків території країни (береза, дуб, бук, сосна, ялина). У прибережних районах розташовані багаті луки, а на дюнах ростуть верес і сосни.

Тваринний світ
З крупних ссавців зустрічаються тигр, леопард, чорний гімалайський і бурий уссурійський ведмеді, рись, плямистий олень, зубр і кабарга. З птахів - фазани, чорні крякви, качки-мандаринки та інші. З риб, які водяться в річках і прибережних водах морів, 75 видів мають промислове значення (мінтай, скумбрія, тунець, оселедець тощо). Об'єктом промислу є також краби, креветки, морські їжаки, моллюски, трепанги.

Населення Південної Кореї станом на 2001 рік становило 47,7 млн. осіб. Густота населення - 479,5 особи на 1 кв. км.
У 60-х роках ХХ століття швидке зростання населення становило серйозну соціальну проблему для Республіки Корея, що змусило владу проводити кампанію з обмеження народжуваності, хоча й не таку активну як у сучасному Китаї. Крім того, збільшенню темпів росту населення сприяло підвищення рівня життя населення та рівня освіти.
У нинішній час зростання кількості населення відбувається, в основному, за рахунок збільшення тривалості життя і зниження рівня смертності.

Кількість, темпи зростання і густота населення у 1965-2001 роках

	1965	1970	1975	1980	1985	1990	1995	2000	2001
Кількість населення, млн. осіб	28,7	32,7	35,3	38,1	40,8	42,9	45,1	47,3	47,7
Темпи зростання, %	2,57	2,21	1,70	1,57	0,99	0,99	1,01	0,89	0,85
Густота, тис. осіб на кв. км	291,6	327,4	357,1	385,1	411,6	431,8	454,3	475,4	479,5

Також відбулися зміни у віковій структурі населення - відзначено значне старіння.

Населення Кореї за віковими групами (млн. осіб)

Вікові групи
	До 14 років	Від 15 до 64 років	65 років і більше
1985	12,3	26,8	1,7
1990	11,0	29,7	2,2
1995	10,5	31,9	2,7
1998	10,2	33,2	3,1
1999	10,2	33,5	3,2
2000	10,2	33,7	3,4
2001	10,3	33,9	3,5

 

Таким чином, станом на 2001 рік населення у віці до 14 років становило 21,8% всього населення країни; від 15 до 64 років - 70,4% всього населення; 65 років і більше - 7,8% всього населення.
На 100 жінок у Кореї припадає 101 чоловік (у віці до 15 років - на 100 жінок припадає 113 чоловіків; від 15 до 64 років - на 100 жінок - 103 чоловіка; 65 років і більше - на 100 жінок - 63 чоловіка).
Середня тривалість життя становить 74,7 року (чоловіків - 71 рік, жінок - 78,7 року). Коефіцієнт народжуваності - 14,9 на тисячу осіб. Коефіцієнт смертності - 5,9 померлих на 1000 осіб. Середня кількість дітей у однієї жінки - 1,7.
Міське та сільське населення
В останні десятиліття продовжується міграція сільських жителів у міста, що призводить до надмірної концентрації населення. Нині міське населення становить 75% всього населення країни, майже кожний четвертий кореєць живе в столиці Республіки Корея - Сеулі. Серед інших найбільших міст країни - Пусан, Тегу, Інчхон, Квагджу, Теджон.

Етнічний склад
Корейці - єдина етнічна сім'я, яка розмовляє однією мовою. Вважається, що корейці є нащадками кількох монгольських племен, які мігрували на Корейський півострів з Центральної Азії.
У Кореї практично відсутні національні меншини, за винятком приблизно 20 тисяч китайців, більшість яких здавна проживають у столиці та її околицях.

Мова
Офіційною мовою є корейська.
Сучасна корейська мова має кілька діалектів, серед яких нормативним вважається той, яким користуються в Сеулі і центральних районах країни. Діалекти досить схожі між собою, тому співрозмовники легко розуміють одне одного.
Корейська мова має багато спільного з японською у граматиці, крім того, обидві мови мають багато запозичених слів китайського походження.
Корейський алфавіт (хангіль) був створений групою вчених у XV столітті. До цього записи корейською мовою робили за допомогою китайських ієрогліфів.
Хангіль складається з 10 голосних і 14 приголосних.

Релігія
Основними релігіями в Кореї є християнство (49% віруючих), буддизм (47% віруючих), конфуціанство (3% віруючих), чондоге та інші - 1% віруючих.
Найдревніші релігії Кореї - шаманство, буддизм і конфуціанство. Всі вони відіграли важливу роль на ранньому етапі культурного розвитку країни і значно вплинули на формування мислення та моделей поведінки корейців. Християнство прийшло у Корею близько 200 років тому і швидко здобуло прибічників; нині це одна з найбільших конфесій у країні. Паралельно в Кореї співіснує ряд дрібніших конфесій, які поєднують елементи традиційних релігій.

Шаманство базується на вірі в те, що душа є не тільки у людини. Шаманісти одухотворяли видиму природу, наділяючи нескінченною кількістю духів і демонів усе живе і неживе на землі: скелі, дерева, гори, джерела або небесні тіла.
Шаман, або по-корейськи мудан, є посередником між людьми і світом духів. Вважається, що він може відвернути біду, вилікувати хворобу і допомогти благополучно відійти в інший світ. Один з найважливіших елементів корейського шаманства - глибока віра в існування душ померлих. Вважається, що шаман повинен улагоджувати конфлікти і непорозуміння, які виникають між світом живих і світом мертвих.
Ці вірування зберігаються у Кореї і понині.
Шаманство і в нинішній час є однією з глибинних основ релігійних вірувань корейців, невід'ємним елементом національної культури.
Буддизм. Один з напрямків буддизму (махаяна, або "Велика колісниця") був привнесений у Корею у IV столітті ченцями-місіонерами з Індії та Китаю. За підтримки королівської влади нова віра швидко поширилася у державах Когуре і Пекче.
До 668 року буддизм був уже державною релігією, хоча управління країною здійснювалося на принципах конфуціанства. В епоху Коре багато ченців стають політиками і придворними.
У 1392 році полководець Лі Сон Ге очолив повстання, проголосив себе королем і ліквідував вплив буддизму на владні структури, поклавши в основу державного управління і суспільної моралі конфуціанське вчення. Протягом усього п'ятисотрічного правління династії Лі (епоха Чосон) всі спроби відродити буддизм зустрічали жорсткий опір з боку вчених-конфуціанців і чиновників.
Нині буддизм у Кореї переживає своєрідний ренесанс, намагаючись при цьому пристосуватися до сучасних змін. Для пропаганди своєї віри буддистські громади створюють у містах власні центри, залишаючи розташовані у горах монастирі.

Конфуціанство. Конфуціанські твори з'явилися на півострові разом з ранніми пам'ятками китайської писемності.
Королівський двір Об'єднаного Силла направляв у Китай делегації вчених, щоб вони могли на місці ознайомитися з роботою конфуціанських інститутів і привезти додому праці, присвячені конфуціанству. Хоча державною релігією був буддизм, конфуціанство становило філософську і структурну основу держави. Навіть після приходу до влади династії Коре в X столітті форма правління істотно не змінилася, хіба що сильніше відчувався вплив буддизму.
Епоха правління династії Лі (період Чосон) була "золотим віком" конфуціанства, періодом його відродження.
Конфуціанство в Кореї найбільше виявлялося у сферах освіти, церемоніального етикету і державної служби. Іспити для прийняття на державну службу були введені за аналогією до китайської системи наприкінці X століття, з'явився серйозний стимул для вивчення класичних творів конфуціанства; завдяки їм у свідомості корейців глибоко укоренилися основні конфуціанські цінності.
Навіть сьогодні навряд чи можна сказати, що корейці повністю відкинули традиції, звички і стереотипи мислення, які походять від конфуціанського вчення.
Християнство. Хвиля християнської місіонерської діяльності дісталася Кореї у XVII столітті, коли члени місії, які щорічно направляються до двору китайського імператора для сплати данини та обміну дарунками, привезли сюди з Пекіна копії творів католицького місіонера Маттео Річчі китайською мовою. Ці твори містили відомості про досягнення західної науки в різних галузях. Зокрема, у них наводилася більш досконала система літочислення, а також інша інформація, що привернула увагу вчених руху Сірках, або Школи реальних наук.
На початку XVIII століття кілька цих вчених і членів їхніх сімей вже прийняли християнство або були готові до цього, однак до 1785 року в Кореї не було жодного священика, поки батько-єзуїт Пітер Грамонт таємно не перетнув кордон і не почав хрестити віруючих і посвячувати у духовний сан. Кількість навернутих до християнства збільшувалася, хоча формально пропаганда чужоземної релігії на корейській землі була все ще заборонена, і час від часу спостерігалися випадки переслідування за віру. У 1863 році 12 корейських священиків мали паству, що налічувала близько 23 тисяч осіб.
Після приходу у 1863 році до влади принца-регента, який страждав на ксенофобію, почалися утиски християн, що тривали аж до 1876 року.
Під час і після Корейської війни 1950-1953 років кількість католицьких благодійних організацій і місіонерів зросла. Католицька церква Кореї швидко поповнювала свої лави, і до 1962 року її ієрархія була остаточно сформована. У 1984 році римсько-католицька церква Кореї відзначила своє 200-річчя, на святкування якого в Сеул прибув Папа Іоанн Павло II. Тоді ж були канонізовані 93 корейці і 10 французьких місіонерів, які стали жертвами переслідувань за віру. Вперше церемонія канонізації проходила поза стінами Ватикану. За кількістю католицьких святих Корея посідає четверте місце у світі.
Після відкриття Кореєю своїх портів у країну ринулося багато протестантських місіонерів різних напрямків, діяльність яких продовжувалася аж до їх вигнання з країни у 1940 році, напередодні Другої світової війни. Після Корейської війни кількість протестантських церков різко збільшилася, і в 1992 році в країні вже існувало 92 напрямки протестантизму. У 1985 році протестанти відзначали 100 років з часу появи цієї релігії на корейській землі. Найбільші пастви мають пресвітеріанська і методистська церкви.

Іслам. Першими корейцями, які долучилися до ісламу, стали переселенці в Маньчжурію на початку XX століття, у період японського колоніального панування. Невелика кількість навернутих до ісламу повернулася в Корею після Другої світової війни, але їм ніде було відправляти богослужіння, доки під час Корейської війни у складі сил ООН в країну не увійшли турецькі війська і не дозволили корейським мусульманам молитися разом з ними.
Перша корейська ісламська служба відбулася в 1955 році, після цієї події було обрано першого корейського імама.
У 1967 році Корейську ісламську громаду розширено і реорганізовано, вона перетворилась на Корейську мусульманську федерацію, а в 1976 році в Сеулі була освячена головна мечеть країни.

Чхондоге. В Кореї існує понад 240 так званих "нових релігій", послідовників яких налічується від 600 тисяч до кількох десятків осіб. Більшість з них поєднують в собі елементи різних релігій.
Найвпливовішим з усіх цих рухів є Чхондоге, або "Релігія Небесного Шляху". Ця відверто націоналістична релігія зародилася в 60-х роках минулого століття як суспільний і теологічний рух, спрямований проти корупції та зазіхань іноземних держав на незалежність Кореї. У той час він (рух) називався Тонхак, або "Східне вчення", на противагу "Західному вченню", тобто католицизму. На початку 90-х років цей рух переріс у селянську революцію і пізніше почав називатися Чхондоге.

68. Введення

Індія - величезний субконтинент, розташований на півдні Азії. Столиця - Делі. Глава держави - ​​президент (Нараянан). Офіційна назвакраїни, Індія, походить від давньоперсидського слова хінді, яке походить від санскритського сіндгу - історичної назви річки Інд. Конституція Індії визнає і друга назва, Бхарат, яке походить від санскритського імені давньоіндійського царя. Третя назва, Хіндустан, використовується з часів Імперії Великих Моголів, але офіційного статусу не має.

Сама назва цієї країни вже розбурхує уяву. Своєю казкової таємничістю, величавим виглядом махараджей, наявністю в лісах слонів і тигрів, величезною кількістю стародавніх і неповторних храмів, непередаваним різноманіттям запахів і ароматів... Індія - батьківщина найтривалішою цивілізації на землі. Її історія налічує понад 5 тисяч років.

Сьогодні Індія, населення якої складає близько 1 млрд. людей, є найбільшою демократичною країною у світі, з п'ятого по величиніекономікою. Ця країна, яка подарувала світу математичний нуль, десяткову систему, перші школи хірургії, в наші дні стає центром передових технологій в комп'ютерній області та медицині, запускає космічні кораблі на власних ракетоносіях [2].

З найдавніших часів Індія була синонімом багатства. З Індії везли невідомі і майстерні товари - прянощі, тканини, килими, коштовності. Індія - єдина країна, яка зберегла стародавню релігію першої цивілізації - індуїзм. Багатоконфесійність країни, численність значущих на глобальному рівні релігійних центрів становить основу внутрішнього і міжнародного паломницького і пізнавального туризму.Поєднання культурно-історичних і природних ресурсів робить Індію однією з найбільш привабливих з метою туризму країн світу. Тому дивно, що вона за рівнем розвитку туризму значно поступається багатьом країнам з гіршими туристськими ресурсами (Таїланд, Індонезія, Сянган, Сінгапур). За кількістю іноземних туристів Індія займає 41 місце у світі, за доходами від туризму - 21-у позицію [4].

«Індія нікого не залишає байдужим: всі знають, як вона виглядає, хоча мало хто був там».

«Індія - єдине місце у світі, яке жадають побачити все, і, навіть глянувши на цю країну лише раз, ви вже ні за що не пожертвуєте цим своїм скороминущим враженням заради всіх інших визначних пам'яток земної кулі» (Марк Твен).

«Індія - подорож до центру світу»

«Ця країна чекала вас п'ять тисяч років».

«Ах, цей неперевершений Боллівуд».

«Перлина Індійського узбережжя, тур в Гоа подарує Вам море яскравих вражень!» [3].

Глава 1. Географічне положення країни

Індія (площа - 3287 тис. кв. Км) займає півострів Індостан, розташована між Гімалаями і Індійським океаном, в якому їй належать Андаманські, Нікобарські і Лаккадівськіє острова. Її територія простягнулася на 3214 км від найвищого гірського хребта Гімалаїв на півночі до мису Коморін на півдні, де зливаються води Аравійського моря, Бенгальської затоки і Індійського океану. Індія розташована на північ від екватора між 6 ° 44 'і 35 ° 30' північної широти і 68 ° 7 'і 97 ° 25' східної довготи. Довжина берегової лінії складає 7,517 км, з яких 5,423 км належать континентальної Індії, і 2,094 км - островам. Територію Індії перетинають 3 найбільші річки - Ганг (2510 км), Інд (2879 км) і Брахмапутра (2900 км). Північний тропік перетинає територію Індії приблизно посередині. Її площа розкинулася на 2933 км від пустелі Тар на північно-заході до самого вологого місця в світі - плато Шиллонг (в середньому в рік випадає 12000 мм опадів) і оздоблюють Ассамо-бірманських гір на північному сході. На півночі Індія межує в Афганістаном, Китаєм, Непалом, Бутаном, на сході - з М'янмою, Бангладеш, на заході - з Пакистаном [9].

Величні Гімалаї («обителі снігів») утворюють північний пояс Індії шириною 240-320 км. Деякі вершини в межах Індії здіймаються вище 8000 м над рівнем моря. Небагато високогірні перевали ведуть в сусідні Китай, Пакистан, Непал. Три майже паралельних, поступово знижуються Гімалайських хребта розділені плато і долинами. Деякі з них (знаменита Кашмірська долина, долина Кулу) мають родючими грунтами. Долини привертають потоки внутрішнього і міжнародного туризму, особливо в жаркий сезон (березень-червень), коли вся територія Індії знемагає від спеки, а в цих долинах стоїть приємна річна прохолода [1].

На південь від Гімалаїв стеляться плоскі, монотонні Гангській рівнини (по них протікають річки Інд і Ганг), що розкинулися майже на 3000 км із заходу на схід при середній ширині 300 км. На північному сході вони з'єднуються з долиною третій великої гімалайської річки - Брахмапутри. Індо-Гангський рівнини з їх родючими грунтами і великою кількістю річкової води - батьківщина однієї з найдавнішихземлеробських цивілізацій планети, «колиска» Хіндустан.

З півдня Гангський рівнини відокремлені від основної частини півострова Індостан складною системою гірських кряжів і плато Центральної Індії. На північному заході в Раджастхані майже в меридіональному напрямку аж до Делі простягнулися Араваллі - найдавніші гори на земній кулі. Плато і рівнини півострова Індостан опускаються до Аравійського моря гігантськими ступенями гірських масивів Західних Гат («гата» - сходи). Уздовж східного узбережжя тягнуться окремі гірські масиви Східних Гат. На півдні вони сходяться з Західними Гатамі, утворюючи мальовничий масив Нілгірі, який називають Індійської Швейцарією. Родючі дельти великих річок Південної Індії - Маханаді, Годаварі, Крішни, Кавері - здавна густо заселені й інтенсивно зрошуються. Більш вузьке західне узбережжя, покрите чагарниками кокосових пальм, під покровом яких ховаються численні хатини (ці території густо заселені), надзвичайно мальовниче. На крайньому півдні, в Кералі, Гоа поблизу Бомбея тягнуться прекрасні піщані пляжі, що перетворилися на центри туризму міжнародного значення.

Економіко-географічне становище Індії сприяє розвитку господарства. У першу чергу це відноситься до положення країни на морських торгових шляхах з Середземного моря в Індійський океан, на півдорозі між Близьким і Далеким Сходом. Сухопутний кордон в 2,5 рази довше морський, але здебільшого проходить по важкодоступних гірських рубежів, і в економічному житті країни її роль невелика.

Глава 2. Природні особливості та умови країни

В Індії чітко виділяються чотири основні кліматичні зони: західне узбережжя від Бомбея до Трівандрума з жарким, вологим кліматом; штати Раджастан, Джамму і Кашмір з жарким, сухим кліматом, східна частина півострова з помірно вологим кліматом; рівнини Пенджабу через гори Віндхья до західної частини Декана з помірно посушливим кліматом.

Індія, що розташовується в тропічних і субекваторіальних широтах, відгороджена стіною Гімалаїв від впливу континентальних арктичних мас повітря, - одна з самих жарких країн світу з типовим мусонним кліматом. Для всієї території Індії характерні три сезони: прохолодний листопад-лютий, середня температура від 15 до 20 ° С; жаркий березень-травень, 32-42 ° С; сезон дощів - червень-жовтень, 30-32 ° С. На рівнинах середня температура січня від 15 ° С на півночі до 27 ° С на півдні, травня - повсюдно 28-35 ° С.

Опадів - 60-100 мм на рік у пустелі Тар на заході країни, 300-400 мм у центральних районах Декана, 3000-6000 мм у Східних Гімалаях і на зовнішніх них схилах Гат, до 12000 мм в Черапунджі на плато Шиллонг (саме вологе місце на Землі). Вологість повітря в період дощів - у середньому 95-98%.

Мусонний ритм випадання опадів визначає ритм господарських робіт і всього способу життя. 70-80% річної кількості опадів випадає за 4 місяці сезону дощів (червень-вересень), коли приходить південно-західний мусон і майже безперестанку йдуть дощі. Це час основного польового сезону «Харіфових». Жовтень-листопад - послемуссонний період, коли дощі в основному припиняються. Зимовий сезон (грудень-лютий) сухий і прохолодний, у цей час цвітуть троянди і безліч інших квітів, розквітають багато дерев - це найприємніший час для відвідування Індії. Там, де є зрошення, в зимовий польовий сезон «рабі» вирощують пшеницю, деякі олійні і бобові культури, зимові сорти рису. Березень-травень - самий жаркий, сухий сезон, коли температури часто перевищують 35 ° C, нерідко піднімаючись і вище 40 ° C. Цей час виснажливої ​​спеки, коли вигорає трава, з дерев осипаються листя, в багатих будинках працюють кондиціонери. В Індії велика кількість водних ресурсів: річки, льодовики, моря й океани [9].

Річки Ганг (2510 км), Брахмапутра (2900 км), Інд (2879 км), Нарбада багатоводні і судноплавні на великій відстані. Багато деканська річки в сухий сезон пересихають. Під час сезону дощів в Північній Індії часті повені. Найбільш значні річки: Ганг, Інд, Брахмапутра, Годаварі, Крішна, Нарба-так, Маханаді, Кавері. Багато з них мають значення як джерела зрошування.

За характером живлення річки Індії діляться на "гімалайські» зі змішаним снігово-льодовиковим і дощовим живленням, повноводні протягом всього року, і «деканська» переважно з дощовим, мусонним харчуванням, великими коливаннями стоку, паводком з червня по октябрь.На всіх великих річках влітку спостерігається різкий підйом рівня, бувають повені.

Великих озер мало, вони приурочені до гірських районів переважно льодовикового або тектонічного походження. Найбільше озероВукар в Кашмірської долині. Є подпрудних озера, що виникли в результаті зсувів, обвалів. На плоскогір'ї Декан - озеро Лонар вулканічного походження.

Вічними снігами і льодовиками в Індії зайнято близько 40 тис. км ² території. Основні центри зледеніння зосереджені на Півночі Індії, вКаракуруме і на південних схилах хребтів Гімалаїв. Найбільші льодовики Сиачен (75 км), Балторо (62 км), Хіспар (53 км), Біафо (68 км). Їххарчування здійснюється головним чином за рахунок снігопадів під час літніх мусонів і Метельова перенесення снігу зі схилів. Середня висота снігової лінії близько 5300 м на Заході і 4500 м на Сході. Багато льодовики відступають.

Издревне індійці поклоняються річкам: вода - це урожай на полях, це життя. З давніх часів Індія мала однією з найбільш розвинених іригаційних систем у світі. За роки незалежності майже у всіх великих річкових басейнах були споруджені потужні комплексні гідровузли, які називають «храмами» Нової Індії. Священна ріка - Мати-Гангу. Ця річка для індійців означає те ж, що Волга для росіян чи Ніл для єгиптян.Велика річка напуває і годує найбільш населені райони Індії. За переказами, вона очищає душі від гріхів і підносить людину в очах богів.

За індуїстської міфології, річка має божественне походження. Батьком

Гангу вважається володар снігових гір - Хімават, а матір'ю - небесна діва Менака. Колись річка протікала по небес і омивала береги раю. Але одного разу могутній айодхскій цар Бхагіратха попросив її спуститися на землю, щоб змити гріхи зі своїх предків і дозволити їм знайти небесне блаженство. Річка послухала його благання і направила води на землю. Вона неодмінно зруйнувала би земну твердь, але всю тяжкість нізвергнувшего з небес вод прийняв на свою голову бог Шива. Річка заплуталася в його довгому волоссі і втекла вниз сім'ю потоками. За водами пішли боги, небесні мудреці, земні правителі і подвижники. Разом вони досягли океану. З тих пір священна річка протікає по землі.

Ганг бере початок у Великих Гімалаях на висоті 4100 м в маленькому гроті з назвою "Коров'яча морда" біля підніжжя льодовика Ганготрі. Гірським потоком він з гуркотом мчить у вузьких ущелинах гранітних скель. Близько Хардвар Ганг залишає Гімалаї і могутньої темно-сірої річкою розливається по рівнині. Далі він тече у східному напрямку і впадає в Бенгальську затоку. Загальна довжина Гангу - 2510 км.

Щороку сотні тисяч паломників-індусів, як це робили протягом тисячоліть їх предки, приходять зробити обмивання в Гангу: у головний центр паломництва Варанасі (один з найдавніших міст планети); в Аллахабад, біля злиття Гангу і Джамни.

Індія - одна з найбільш розораних країн світу: оброблювані землі становлять понад половину її площі. Ліси, що покривають менше 1 / 5поверхні, в основному збереглися в гірських районах. У горах Південної Індії виростають особливо цінні породи дерев: тик, сал, рожеведерево, сандал, з ароматної деревини якого кустарі виготовляють безліч різних виробів та ін Попит на деревину дуже великий, тому що вона становить близько 70% палива для приготування їжі в селах і близько половини у містах. Ліси широко використовують для випасу худоби, і для заготівлі кормів.

Індія має найчисленніше в світі поголів'я худоби (буйволи, корови, кози, вівці, верблюди), але пасовища становлять менше 4% її площі. Худоба нерідко бродить по міських вулицях. Корови шануються священними, забій їх заборонений. Тваринний світ Індії надзвичайно різноманітний. У лісах Півдня, Орісси, Ассама ще бродять стада диких слонів. В Ассамі і Бенгалії збереглися представники стародавньої фауни - носороги. Леви, зображення яких входить в герб республіки, живуть в лісах Гір на півострові Катхіавар. Сильно винищені, але водяться в джунглях тигри, досить багато пантер. Індія - єдина країна, де представлені всі види змій. Мавпи зустрічаються всюди - на дорогах і в храмах, в лісах і в центрі міста. В Індії мешкає понад 1600 видів птахів - папуги, горобині, грифи, шуліки, орли, цаплевие, павичі. Велико багатство річної та морської фауни. У країні діють 75 національних парків (Казіранга, Гірський, Ліс, Манас), більше 420 заповідників [8].

Глава 3. Історико-культурна характеристика країни

Історію Індії ведуть з протоиндийскую або хараппської цивілізації, що склалася до середини 3-го тисячоліття до н.е. в долині річки Інд.Однак є чимало свідчень того, що Індія була заселена ще в більш ранній період. Сліди хараппської цивілізації були виявлені в результаті розкопок в 20-х роках XX століття. Велику популярність здобули два стародавні міста, які представляли найвищий її розквіт - Хараппа і Мохенджо - Даро, що знаходяться тепер на території Пакистану. Міста були добре сплановані, їхні вулиці перетиналися під прямими кутами, там була система каналізації. Досить чіткі відмінності в місці розташування і типах будинків свідчили про поділ суспільства на вищі і нижчі шари. Відомо, що представники хараппської культури поклонялися чоловічим і жіночим божествам і, можливо, священним деревам.Вважається, що Шива шанувався вже в той час.

До 1700 р. до н.е. хараппська цивілізація прийшла в занепад. Близько XV століття до н.е. до Північної Індії вторглися племена аріїв, відтіснивши дравидов на південь. У сучасній Індії населення, яке проживає в південних штатах Керала, Тамілнаду, Карнатака належать до дравідійськой мовної сім'ї. Арії належали до кочових племен та займалися скотарством, але, осідаючи на завойованих землях, вони стали переймати навички землеробства. Прихід індоарійських племен, прабатьківщиною яких вважають Середню Азію чи південноруські степи, відкрив в історії Індії ведійську епоху, що отримала назву по ведів - найдавнішим пам'яткам духовної культури індоаріїв.

Офіційна назва сучасної держави - ​​Бхарат веде походження від назви арійського племені Бхаратія, жерці якого створили древній збірка ведійських гімнів "Рігведа". Корінням індуїзм, послідовниками якого вважають себе 83% населення Індії) йде в епоху вед.

У ведійську епоху почалося поступове розподіл суспільства на чотири стани (варни): 1) жерці - брахмани, 2) військова знать - кшатрії, 3) вільні общинники, землероби, торговці - вайшья, 4) слуги, що займають найнижче положення в соціальній ієрархії - шудри. Існували й численні касти (джати) - замкнуті групи, пов'язані із спадково закріпленою професією і становищем у суспільстві. У Ведах людям давалися приписи щодо їх становища в суспільстві, поділу за каст. З часом склалися чотири веди - Рігведа, Адхарваведа, Самаведа, Яджурведа, які передавалися усно. Писемність з'являється до IV ст. до н.е.

У кінці 1-го тисячоліття до н.е. - Перших століттях н.е. отримали остаточне оформлення безсмертні епічних твори - Махабхарата іРамаяна, що дають яскраву картину соціально-культурного життя давньої Індії.

У VII-VI ст. до н.е. в Північній Індії, переважно в долині Гангу, з'явилися перші держави з монархічною і республіканською формами правління. У IV ст. до н.е. поступово зміцнюється держава Маур'їв. Спочатку воно локалізувалося в районі Магадхи (південна частина сучасного штату Біхар), але вже в третьому столітті до н.е. підпорядкував собі майже весь півострів Індостан, за виключенням його південного краю. Особливої ​​могутності держава досягла при імператорі Ашоке. Прийнявши буддизм у 262 р. до н.е., Ашока сприяв його широкому поширенню в Індії. Його син і дочка стали місіонерами буддійського вчення.

На півдні субконтиненту в цей час існувала держава Чола, яке вело активну торгівлю з Римською імперією, продаючи перли, слонову кістку, золото, рис, перець, павичів і навіть мавп. У північно-західній Індії в 1 столітті, складається займала величезні території імперія Кушан. У II столітті в складі імперії вже були Афганістан, Середня Азія, вся Північна Індія і частину Центральної. Після дезінтеграції Кушанской імперії кілька століть спостерігалася державна роздробленість.

У 320-540 роки виникла держава - імперія Гуптів, яке об'єднало під своєю владою майже всю Індію. Період Гуптів - це становленняіндуїзму, індуїстів традицій, культури. У цей час відбувся значний прогрес у розвитку ремесел, науці, літературі. Офіційною мовою при дворі Гуптів був санскрит. Поезія і драма пережили пору найвищого розквіту завдяки творчості великого поета і драматурга Калідаса створив свої безсмертні твори. Ряд відкриттів в області астрономії зробив вчений Ар'я-Бхат, з великою точністю розрахував число "пі". Склалася традиційна система індійської медицини - Аюрведа. Посилився кастовий розподіл суспільства, виникла каста недоторканних.

Що почалося в середині V ст. навала в Індію племен гунів-ефталітів підірвало міць і єдність імперії Гуптів, обумовило її падіння. У Північній Індії настав період роздробленості який тривав з VI по XI століття. Прийшла в занепад внутрішня і зовнішня торгівля, але продовжився прогрес у сільському господарстві. У той же час на півдні і в Шрі-Ланці посилювалося могутність династії Чола, досягла апогею в XI столітті.

З початку XI століття Індія починає піддаватися набігам тюркських завойовників-мусульман з метою грабежу, потім носять характерсвященної війни з "невірними". Завершилися походи створенням на початку XIII ст. держави з мусульманським правителем, що отримало назву. У середині XIV ст. під його владою виявилася вже вся Індія, крім крайнього півдня і Кашміру. Починається проникнення ісламської культури. У цей час Суфійські поет і письменник Кабір проповідував ідеї зближення ісламу і індуїзму.

На початку XVI століття виникла релігія Сіхізм, що стала синтезом традицій Індуїзму та Ісламу. У XV-XVI століттях на півдні Індії процвітали індуська Віджайнагарская імперія і мусульманська імперія Бахманідов.

У XVI ст. в північній Індії виникає нова могутня Могольськой імперія, заснована нащадком Чингісхана і Тимура - Бабуром. У цей час посилилася централізація державного апарату, була проведена реформа земельних відносин. Моголи увійшли в історію як цінителі культури.Кілька правителів були поетами, вивчали філософію. Головну роль під час правління моголів зіграла політика віротерпимості, що проводилася правителем Акбаром (1556-1605). Під час його правління і при Шаху-Джаханом розгорнулося будівництво монументальних будівель і архітектурних комплексів, вінцем якого було спорудження мавзолею Тадж-Махал в Агрі. На противагу своїм попередникам Аурангабез (1658-1707) був мусульманським фанатиком і наказав руйнувати індуїстські храми і будувати з їх каменів мечеті. Саме цей період ознаменувався початком падіння. Імперія формально проіснувала до 1858 року, але після правління Аурангабеза почалася торгова, а пізнішекультурна і військова інтервенція європейців.

Першими до Індії прийшли португальці в 1498 році. Проте їх територіальні володіння обмежилися Гоа і ще двома невеликими територіями. Англійці ж - разом з голландцями та французами - з'явилися тільки в XVII ст. Боротьба за панування в Індії відбувалася між англійською і французькою Ост-Індської компанії. У 1757 році англійці здобули перемогу над французами в битві при Плессі і з цього моменту почали поширювати свій вплив на південь і захід країни. До середини 19 століття майже вся Індія знаходилася під контролеманглійців. Жорстока і грабіжницька політика компанії спровокувала масові виступи індійців у 1857-1859 роках. Вони були придушені.Англійці в 1858 році скасували Ост-Індської компанії і проголосили Індію колонією Британської корони. Після встановлення англійського володарювання основним джерелом колоніального доходу став земельний податок, що стягується з селянства. З першої половини XIX століття, в міру зміцнення в Англії промислової буржуазії, Індію починають експлуатувати новими, тонкими і витонченими методами. Ця країна поступово перетворюється на сировинний придаток метрополії і ринок збуту її промислових товарів, а потім на арену програми англійських капіталів.

З 70-х рр.. XIX століття почався підйом національно-визвольного руху. Особливо посилився рух за незалежність на початку 20-х років, коли його очолив М.К. Ганді (прозваний у народі Махатма - "велика душа"). Він розробив методику масових ненасильницьких дій - сатьяграху (завзятість у істині), спрямованих проти встановлених колонізаторами порядків і законності. У 1920-1922, 1930, 1942 роки відбулися масові компанії протесту проти англійського панування. Почали виникати заворушення в армії і на флоті. У результаті 15 серпня 1947 вийшов закон про незалежність Індії, за яким створювалися два домініони - Індія і Пакистан. Розділ країни і масові переселення індусів і сикхів Пакистану до Індії, а мусульман - до Пакистану, породили загострення релігійно-общинних відносин по обидва боки кордону. Розділ країни призвів до економічних труднощів. Уряд Дж. Неру взялося за подолання відсталості країни, створення багатогалузевої економіки.

Однак не збулася мрія Ганді та Дж. Неру про мирне співіснування мусульман та індусів. У період незалежності відбулося кілька озброєних конфліктів Індії з Пакистаном і Китаєм. Індія стала одним з організаторів руху неприєднання. Спадкоємиця Дж.Неру - Індіра Гандіпродовжила політику батька щодо посилення ролі держави в економіці. Була проведена "зелена революція", яка перетворила фермерів-орендарів у землевласників і супроводжувалася модернізацією сільського господарства.

З 1984 року (вбивство І. Ганді) на чолі уряду Індії стояв син Індіри - Раджів Ганді, до 1992 року обстановка в Індії була досить напруженою. Екстремісти в Пенджабі домагалися незалежності штату від Індії, загострилася ситуація в Кашмірі та ряді інших штатів.

В останнє десятиліття 20 століття в Індії почалася децентралізація управління економікою. Країна досягла великих успіхів у розвитку атомної енергетики та реалізації космічних програм, створенні "високих технологій", в області програмування і комп'ютерів. Тим не менше до сих пір зберігається проблема бідності чверті населення країни і екологічна.

У 1974 році Індія провела підземні випробування ядерної зброї, ставши новим членом «ядерного клубу». У 1998 році Індія продовжила випробування серією п'яти