Провідна роль армії у політичному житті Іспанії

2. Друга буржуазна революція. Період "чорного десятиліття" (1823-1833 рр).

3. Третя буржуазна революція І друга перемога контрреволюції. Прав­ління королеви Ізабелли ЇЇ.

Четверта і п'ята буржуазні революції.

5. Початок робітничого руху в Іспанії. Соціалісти і анархісти. І Ін­тернаціонал. Загострення класової боротьби.

Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

Тема для самостійного опрацювання:

Роль буржуазних революцій в історичній долі Іспанії.

Література:

І.Гарсиа X. ИспанияХХвека.-М.:Мьісль, 1967.

2. Додолев М.А. Россия й Испания. 1808-1^823 годи. -- М.: Наука, 1984.

Испания Ї 918-19 7 2 годов. Йсторический очерк,- М.:Наука, 1975.

Новая история (Под ред.Гарле Е.В..).- М.ЮГиЗ, 1939.

Розділ XII. Іспанія в 1918-1945 роках.

1. Іспанія в період з 1918 по 1923 роки.

Жовтнева революція в Росії зробила великий вплив на підйом ро­бітничого руху по всій- Європі. З 1918 р. в Іспанії прокотилась хвиля революційних виступів робітників і селян. Але Іспанія залишалась від­сталою феодальною країною, особливо у сільському господарстві. У мі­льйона дрібних власників було всього 6 млн. га землі, в той час як 150 тис. великих феодалів володіли 12 млн. га. Збереглися найархаїчніші форми феодальних відносин, так звані "форо" і "рабаса морта". "Форо", поширена в Галісії, Астурії та Леоні, являла собою середньовічну форму оренди, коли селянину виділялась ділянка на час життя трьох королів і плюс 29 років. У зв'язку із тим, що термін договорів давно закінчився, помішики мали необмежену владу над' цією категорією орендаторів і могли будь-коли вигнати їх з землі.

"Рабаса морта" ("померла лоза") була формою оренди, при якій поміщику протягом 50 років сплачували 1/2 або 2/3 врожаю. Якщо ж 2/3 виноградних лоз виявлялись неурожайними, земля поверталась поміщикові до закінчення терміну оренди

Католицька церква зберегла великі багатства і вплив на населення. До падіння монархії у 1931 р. в Іспанії було 38 тисяч соборів, храмів і каплиць, близько 5 тисяч монастирів, які володіли великими землями. Церква також була великим промисловцем і банкіром. Їй належали Мадридський банк "Уркіхо" з капіталом 120 млн. песет, мадридська міська залізниця, ряд текстильних, залізничних та інших підприємств. Католицьке духовенство тримало у своїх руках і народну освіту.

Феодальна відсталість Іспанії поєднувалась із залежністю від іноземного капіталу. До 1931 р. перше місце в промисловості належало англійському капіталові, а друге -- французькому. Іноземні монополії, які захопили головні позиції в іспанській економіці, були тісно пов'язані з реакційними силами країни.

У 1918-1920 рр. загострилася класова боротьба, розгорнувся страйковий рух у промислових центрах. У 1920 р. виникла компартія Іспанії. Розмах революційного руху змусив уряд піти на поступки: введення восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати. Але невдовзі, в умовах післявоєнної кризи, буржуазія перейшла в контрнаступ і всі ці досягнення були анульовані. У країні зростало безробіття.

На початку 20-х років Іспанія зустріла великі труднощі у своїй колоніальній, політиці. У Марокко почалося повстання племені рифів*. На чолі повстанців встав талановитий вождь Абд ал-Керим і іспанці потерпіли поразку в липні 1921 р. Військова поразка виявила крайню слабкість іспанської монархії. Бласко Ібаньєс у памфлеті "Альфонс XIII без маски" пояснив поразку "злочинними діями тирана".

Анархісти розгорнули широку терористичну діяльність. Розгубле­ність уряду проявилась у міністерських кризах. За два з половиною роки при владі змінилось вісім кабінетів. Реакційні сили активізувались, офіцерські спілки, а також хунти розгорнули посилену діяльність. Але на виборах у кортеси у квітні 1923 р. перемогу отримали піберально-реформістські групи. Становище монархії було катастрофічним.

2. Політика Прімо де Рівери.

Розвиток республіканського руху.

З метою врятування монархії 13 вересня 1923 р. під керівництвом генерала Прімо де Рівери, командуючого військовим округом у Каталонії, був здійснений військовий переворот. Спираючись на військових, велику буржуазію, духовенство та поміщиків, Прімо де Рівера розігнав парламент, оголосив всі політичні партії розпущеними і створив уряд з генералів, так звану Директорію. Всі громадянські губернатори були замінені військовими. У травні 1924 р. Прімо де Рівера оголосив про створення "Патріотичної спілки" -- партії великих капіталістів, поміщиків і заможних селян. Найважливішою опорою Прімо де Рівери було духовенство. Привілеї церкви були повністю поновлені і навіть розширені, в особливості в галузі народної освіти.

Політика Прімо де Рівери не привела до вирішення жодної із проблем, які стояли перед країною. Беручи владу, він обіцяв, покінчити з корупцією державного апарату, оздоровити національну економіку і сприяти розквіту країни, але в дійсності сприяв подальшому поглиб­ленню корупції у великих розмірах, збільшивши у декілька разів дер­жавний борг. Деяке пожвавлення промисловості було обумовлене тимчасовою стабілізацією капіталізму в 1924-1928 рр. Пожвавлення промисловості відбувалося за рахунок збільшення тягаря фінансової держави і сприяло збагаченню старих і особливо нових монополій, хазяями яких були родичі та друзі диктатора. Іноземний капітал, головним чином американський та англійський, завоював нові позиції в Іспанії (Національна телефонна компанія, електрика, рудники, тощо).

Посилилась політика національного гноблення. Агітація за автоно­мію в Каталонії була оголошена зрадою. Закривались вищі навчальні заклади, в школах було заборонено викладання каталонською мовою. Результатом цих насильницьких дій було лише посилення сепаратист­ського руху як в Каталонії, так і серед інших пригноблених націо­нальностей. Диктатура Прімо де Рівери була спрямована, перш за все, проти робітничого руху. Компартія змушена була піти у підпілля. На­слідуючи фашистський режим Муссоліні, Прімо де Рівера прагнув під­корити собі робітничий рух шляхом створення фашистських робітничих організацій: були створені так звані "корпорації", окремі управління з питань безробіття і соціального страхування, які стали на шлях демагогії.

У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби.

Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; У колоніальній політиці Прімо де Рівера продовжував попередню лінію. Іспанські війська в Марокко зазнавали поразки за поразками. Лише в 1925 році після підписання договору Із Францією про взаємо­допомогу для спільної боротьби проти рифів був подавлений марок­канський національно-визвольний рух. Абд аль-Керим здався -- і рифи були підкорені.

У серпні 1926 року Прімо де Рівера звернувся до Англії, Франції та Італії з вимогою включити порт Танжер, який на Паризькій конференції в 1923 році був оголошений міжнародним, в Іспанське Марокко. Англія і Франція відкинули цю вимогу. У відповідь Іспанія у вересні 1926 року вийшла з Ліги Націй, але у березні 1928 року знову стала Її членом. У 1928 році був підписаний новий статут про Танжер, який підтвердив статут 1923 року.

Разом з цим з 1927 року посилився респуоліканський рух. У Ката­лонії, Астурії, Біскайї та Андалузії почались робітничі страйки. До республіканського табору почала приєднуватися дрібна та середня буржуазія. Боротьба проти Прімо де Рівери поєднувалась із боротьбою проти монархії. Прімо де Рівера прагнув надати конституційних рис своїй диктатурі: у 1925 році Директорія з генералів була замінена міністерським кабінетом на чолі з самим диктатором. У жовтні 1927 року були скликані так звані Національні збори для розробки нової конституції. Але Прімо де Рівера був не в змозі надовго закріпити своє -панування.

3. Розгортання народної боротьби. Економічна криза, що почалася в 1929 р., прискорила процес роз­гортання народної боротьби. Щоб врятувати монархію^ військові змуси­ли ненависного народові Прімо де Ріверу у січні 1930 р. подати у від­ставку. Був створений кабінет генерала Беренгера, ставленика Альфонса ' ХШ. Але ця заміна не заспокоїла маси І боротьба проти монархії продовжувала посилюватися. Пізніше був створений революційний комітет, який у грудні 1930 р. об'єднав партії республіканців, націоналістів і соціалістів, готуючи переворот. Але лише один гарнізон міста Хака піднявся із зброєю в руках. Генерал Беренгер придушив повстання і захопив революційний комітет, а частину керівників повстання у місті Хака наказав розстріляти.

Та все ж і Беренгер не зміг утриматися при владі. Новий кабінет генерала Аснара. вирішив врятувати монархію встановленням видимості конституційного порядку. На проведених 12 квітня 1931 р. муніципальних виборах виграли майже у всіх містах кандидати республікансько-соціалістичного блоку. 14 квітня в Барселоні була про­голошена Каталонська республіка. Уряд Аснара подав у відставку. Альфонс XIII втік з країни, І революційний комітет» визволений із мадридської в'язниці, взяв на себе уряд. У Мадриді була проголошена Друга республіка. Утворився тимчасовий уряд, який складався із республіканців і соціалістів під керівництвом Алкала Самори; Скликані установчі кортеси затвердили нову Конституцію 9 грудня 1931 року. Президентом республіки був обраний консервативний рес­публіканець, в минулому монархіст Алкала Самора. Конституція 1931 року декларувала відокремлення церкви від держави, свободу совісті і рівність релігій, конфіскацію майна церковних конгрегація, ліквідацію ордена єзуїтів, відміну феодальних повинностей (шарварків), часткову аграрну реформу, яка передбачала конфіскацію деякої частини латифундій з компенсацією Їх власникам. Протягом двох років по цій половинчастій аграрній реформі було відчужено лише 74 тис. га маєтків грандів. Незайманими залишилися старий державний і військовий апарати. Республіканський уряд не дозволив також вирішення національного питання. Лише Каталонії була надана автономія, яка, однак, не задовольняла прагнень каталонського народу. У галузі ро­бітничої політики були видані закони про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування, але ці постанови в більшості залишались на папері. Зневірені робітники і селяни відповіли посиленням боротьби за свої права. У 1932 році у страйках брали участь більше 1 млн. робітників; наступного року страйки мали ще більший розмах.

На протилежному соціальному полюсі організовувалась реакція. Ко­ристуючись слабкістю республіканського уряду, фашистські кола бур­жуазії, поміщиків і капіталістичного духовенства створили мережу націоналістичних організацій, які об'єдналися в "Іспанську конфе­дерацію прав". Керівна роль в ній належала Хілю Роблесу. Ця орга­нізація мала великі матеріальні кошти -- її капітал складав більше як 200 млн.песет; Їй належало 70 газет та журналів. Іспанська реакція користувалась підтримкою імперіалістичних кіл інших кра'їн.У листопаді 1933 року вона одержала перемогу на виборах в кортеси. Ліві отримали лише 99 місць із 473. Більшість перейшло до правих партій (207 місць) і до центру (167 місць), які створили уряд Лерруса, що проіснував із змінами у своєму складі до кінця 1935 року. За цей період не було проведено ніяких реформ і були ліквідовані завоювання попереднього періоду. У жовтні 1934 року уряд включив до свого складу 3 членів Іспанської конфедерації прав.

У відповідь на цей виклик по відношенню до інших прогресивних елементів відбулося повстання в гірських районах Астурії, де був створений єдиний фронт комуністів, соціалістів та анархістів. Протягом декількох тижнів шахтарі вели жорстокі бої проти урядових військ. Дрібна і середня каталонська буржуазія, на чолі з автономним урядом Каталонії, також піднялась проти реакційного мадридського уряду, але капітулювала в перший же день боротьби. Каталонський уряд був заарештований і автономний статус було скасовано. В Мадриді, як і в інших містах (Валенсія, Адіканте, Севілья та ін.), був оголошений загальний страйк. Повстання в Астурії і Каталонії були придушені: 5 тис. астурійських шахтарів було убито марокканськими військами та найманцями так званого іноземного легіону, спеціально доставленого з Північної Африки. Після поразки астурійських шаххарів 30 тис робітників було кинуто за грати.

1534-1935 роки увійшли в історію Іспанії як період ^чорного дво­річчя". Фашизм набирав силу. У в'язниці було кинуто близько 30і тисяч робітників-активістів, більше ЗО тисяч селянських сімей Суло зігнано в цей період з землі, були знищені соціальні завоювання робітників, а заробітна плата зменшена,

Керівники лівих партій пішли в підпілля. Гоніння на демократів сприяли їх єднанню у боротьбі за свободу. Незважаючи на труднощі, в країні почалося бурхливе зростання робітничого і анти: фашистського руху. В той же час.у таборі реакції виникли гострі суперечки з питання про подальші шляхи розвитку країни. Криза влади змусила президента республіки, йдучи на поступки тискові мас, розпустити кортеси і призначити на лютий 1936 року позачергові парламентські вибори. На момент виборів обурення країни "досягло крайньої мезїсі". Народний фронт уже сформувався як єдиний блок всіх: антифашистських партій і на виборах в кортеси він отримав 256 місць. Був створений лІвореспублІканський уряд, який висунув програмою своєї діяльності вимоги Народного фронту. Це була загальнодемократична програма, яка вимагала поновлення розтоптаних реакцією конституційних норм і свобод, визволення політв'язнів, покращання матеріального становища трудящих та інше. Президентом республіки було обрано М.Асанью. Перемога Народного фронту мала велике міжнародне значення в бороть­бі демократичних сил проти фашизму і розгортання агресії.

Ультраправі елементи у відповідь на перемогу Народного фронту на виборах розв'язали широку кампанію терору та вбивств. Одне за другим приходили повідомлення про напади терористів на представни­ків демократичних організацій. Ні для кого не було секретом, що за спинами убивць стояли високопоставлені керівники збройних сил і ка­ральних органів. Була створена Іспанська фаланга, до якої вступало багато молоді, яка бачила величезну кількість зловживань, що відбу­валися під прапором законності. Фаланга закликала покінчити з ко­рупцією та зловживаннями шляхом установлення твердої влади "революційне настроєної меншості" І запровадження "військвоЇ дисципліни". Вождем цієї фаланги був Х.А.Прімо де Рівера.

4. Військовий заколот фалангістів.

Громадянська війна в Іспанії.

У липні 1936 р. відбувся військовий заколот в Африці^ Памплоні і Вальядоліді, який фалангісти і франкісти назвали "націонал-синдикалістська революція". Пізніше така революція відбулася І в інших мі стах Іспанії.

Генерал Франко вирішив об'єднати Іспанську фалангу та інші політичні організації ультраправих в єдину партію. У квітні 1937 року він підписав декрет про об'єднання всіх партій та угрупувань "націоналістів" в єдину організацію, яка пізніше називалась"Національний рух" і почав нею керувати. Так, на відміну від Німеччини та Італії, де фашистські партії підкорили собі армію і дерасаву, в Іспанії, навпаки, реакційна верхівка армії і створені нею нові державні органи поставили собі на службу фалангістів та інші ультраправі організації.

Німеччина та Італія офіційноу визнали уряд Франко 18 листопада 1936 року. Вартість воєнних поставок Германії та Італії франкістським заколотникам складала близько 1 млрд. доларів. Крім того, у війні брали участь 50 тис. німців, 150 тис. італійців, 90 тис. марокканців, 20 тис. португальців.

З 1936 року по 1939 в Іспанії відбулася громадянська війна, в якій брали участь Народний фронт і Національний рух, створений Франко. Керівництво компартії запропонувало урядові сформувати свої збройні сили в республіці взамін тих частин і з'єднань, які перейшли на бік Франко. І в жовтні 1936 року був опублікований декрет про створення Народної армії, яка самовіддано захищала свободу Іспанії.

На Допомогу республіканській Іспанії поспішили демократи і анти­фашисти із 54 країн. В рядах інтернаціональних бригад за свободу Іспанії воювало більше ЗО тис. бійців-іноземців. І все ж фалангісти і ультраправі перемогли, бо разом з ними проти законного уряду Іспанії виступила не лише іспанська, але і вся міжнародна реакція. Германські Та італійські фашисти з самого початку забезпечили військово-технічну перевагу ворогам республіки. Готуючись розв'язати другу світову війну, вони використовували Іспанію як полігон для випробування най новітніших зразків своєї зброї. Німецькі літаки стерли з поверхні землі Герніку, німецькі гармати обстрілювали Мадрид, а кораблі обстрілювали з моря Альмерію; італійські піхотинці вели наступ на півночі, були биті під Гвадалахарою, взяли реванш, коли рештки рес­публіканської армії були в оточенні в порту Аліканте. Муссоліні послав на підмогу Франко 150 тис. своїх солдатів. Точне число німецьких солдатів важко визначити, але, коли бої закінчилися в Іспанії, Гітлер нагородив особливою медаллю 25 тис. солдатів та офіцерів вермахту. Разом з німецькими та італійськими фашистами на боці Франко воювали найманці з Португалії, Марокко та інших країн.

Крім воєнних причин поразки Народного фронту, були й політич­ні. Це, по-перше, відсутність єдності Народного фронту І згоди з ряду важливих питань між основними партіями. По-друге, спроби насиль­ницькими методами насадити "ліберальний комунізм^, заганяючи селян у псевдоколективні господарства. І, нарешті, важливе значення у поразці Народного фронту мала пропаганда франкістів.

За роки громадянської війни в Іспанії з жовтня 1936 р. по січень 1939 р. Радянський Союз відправив республіканцям 60 бронемашин, 347 танків» 648 літаків, 1186 гармат., більше 20 тисяч кулеметів і близько З тисяч радянських добровольців. Але разом з танками і літаками, гар­матами і радниками в Іспанію прийшли підозрілість і шпигунствоманія, запроваджувалась атмосфера ворожнечі і ненависті. Відомо, що в рядах Народного фронту воювали анархо-синдикалісти і просто добровольці з усіх країн світу, троцкісти і комуністи. Але цей союз антифашистських сил не "вписувався" у сталінське уявлення про "чистоту рядів". Народний фронт, з точки зору Сталіна, явно потребував чистки. В результаті боротьба за єдність Іспанії була замінена на боротьбу на два фронти: проти франкістів і проти "внутрішніх ворогів" -- анархістів, троцкістів і взагалі "немарксистів". За наказом Сталіна спалювались усі мости, які вели до згоди, сіялись недовіра і ворожнеча серед учасників Народного фронту, руйнувалися надії на досягнення компромісу. Тому можна сказати, що Радянський Союз теж сприяв, певною мірою, поразці Народного фронту.