ІІ. Перевірка знань студентів у формі тестування

 

Завдання для самостійної роботи (6 год.)

1. Що означає поняття «парламентаризм»? Визначте місце парламенту України у системі органів державної влади.

2. Яка роль в діяльності парламенту України фракцій, комітетів та комісій?

3. Яке значення в діяльності парламенту України відіграють парламентська більшість та парламентська опозиція?

4. Що таке депутатський імунітет та депутатський індемнітет?

5. Які вимоги висуваються до претендентів на посаду Президента України? Чи може бути Президентом України особа, яка має судимість?

6. Розкрити суть поняття «інаугурація».

7. Що таке «вето глави держави»? Які його форми відомі?

8. Що може бути підставою для дострокового припинення повноважень Президента України?

9. Яка відповідальність встановлюється для глави держави? Що таке імпічмент?  

10. Яких змін він зазнав у зв’язку із проведенням в Україні конституційної реформи?

11. Проаналізуйте підстави і порядок припинення повноважень уряду.

12. Місцева адміністрація – орган управління чи самоврядування?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИВЧЕННЯ ПИТАНЬ ТЕМИ

У відповідності із теорією поділу влади, законодавча влада є одним із проявів єдиної верховної влади і являє собою одну із трьох самостійних, формально незалежних гілок державної влади. За Ш. Монтеск'є, законодавча влада являє собою першу владу і є однією із трьох самостійних, формально незалежних гілок влади.

Як самостійна гілка державної влади в Україні, законодавча влада характеризується рядом ознак, які відрізняють її від інших гілок державної влади. Ці ознаки обумовлені функціональним призначенням названої гілки державної влади. До характерних ознак законодавчої влади належать наступні.

Законодавча влада являє собою легітимну владу. Вона формується і уповноважується на здійснення державної влади безпосередньо народом України, що, відповідно до Конституції, є єдиним джерелом всієї влади. Правомірність, законність здійснення органом законодавчої влади - Верховною Радою України своїх повноважень, визнається і підтверджується народом, як єдиним джерелом всієї влади, який безпосередньо формує орган законодавчої влади.

Основне призначення законодавчої влади полягає у забезпеченні законодавчого регулювання суспільних відносин, тобто, у розробці і прийнятті законів - актів, що. після Конституції України, мають найвищу юридичну силу стосовно всіх нормативно-правових актів держави.

Виходячи із сутності принципу поділу влади, з його послідовної реалізації, що передбачає запровадження механізму стримувань і противаг у побудові і діяльності органів, які представляють всі три гілки державної влади, законодавчі повноваження, ні за яких обставин не можуть делегуватися органам виконавчої чи судової влади або органам місцевого самоврядування. Таким чином, здійснення законодавчої функції становить прерогативу органу законодавчої влади.

3. Однією із найважливіших ознак законодавчої влади є її представницький характер. Він знаходить прояв у тому, що народні депутати, які обрані безпосередньо громадянами країни до органу законодавчої влади - Верховної Ради України, є представниками всього Українського народу у парламенті. Отже, Верховна Рада, як єдиний орган законодавчої влади, є найвищим представницьким органом всього Укра­їнського народу.

Законодавча влада здійснює повноваження установчого характеру, які за змістом істотно відрізняються від однойменних повноважень інших гілок влади. Установча діяльність законодавчої влади полягає в тому, що ця гілка влади: по-перше, засновує органи виконавчої і судової влади, систему місцевого самоврядування, встановлює інші інститути держави і державності; по-друге, бере участь у їх формуванні.

Характерною ознакою законодавчої влади є здійснення нею контрольної функції. Це функція парламентського контролю, що здійснюється в межах, визначених Конституцією України та законом. Наприклад, контроль Верховної Ради України за організацією виконання Кабінетом Міністрів України Закону Про Державний бюджет України на нинішній рік.

Парламент - це найвищий загальнонаціональний представницький орган влади, який обирається народом країни - її громадянами (виборчим корпусом), а інколи частково призначається, і який здійснює визначені законодавством повноваження у різних сферах суспільного і державного життя, провідними серед яких є повноваження законодавчого, установчого і контрольного характеру.

Сам термін «парламент» походить від латинського слова «раrіаrе», буквально - говорити, розмовляти. Отже, цей термін вживається для найменування органу, в якому говорять, обговорюють. Парламент являє собою невід'ємний атрибут кожної демократичної держави, його наявність, поряд із іншими факторами, є показником, зокрема, свободи людини і суспільства.

Історія сучасного парламенту починається з епохи буржуазних революцій, після перемоги яких парламент зміцнив свої роль і значення. досяг статусу найважливішого органу держави в загальній структурі державного механізму. Повноваження парламенту розширювалися поступово, особливо ж важливим є те, що інституювався його контроль за структурами управлінської влади. Історично, сучасним парламентам передували станово-представницькі органи епохи феодалізму, коли монархи для боротьби з феодальною роздробленістю були змушені спиратись на торговельну і промислову буржуазію та інші стани.

Правова регламентація діяльності першої гілки державної влади в Україні - законодавчої влади здійснюється у Розділі 4 Конституції України. В ньому визначено правовий статус органу законодавчої влади, порядок його утворення і діяльності, його компетенцію.

Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. З прийняттям Конституції України і 996 p.. Верховна Рада України, за своїм статусом, набула всіх основних рис парламенту України. Конституювання Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади втілює доктринальне положення: закони, які є актами, що після Конституції України мають найвищу юридичну силу, вправі приймати виключно Верховна Рада. З метою здійснення правового регулювання суспільних відносин на рівні закону, народ України обирає лише один постійний орган - парламент.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність - винятковість, універсальність у системі органів державної влади. Це обумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, внутрішньою структурою парламенту та іншими факторами.

За своєю структурою, функціями та соціальним призначенням Верховна Рада України втілює засади представництва всього народу України. Народні депутати, що обрані і уповноважені на здійснення визначених у законодавстві завдань і функцій безпосередньо народом України, є представниками всього Українського народу у Верховній Раді, як в органі загальнонаціонального представництва.

Таким чином, Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона наділена правом представляти весь Український народ - громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу.

У статті 75 Конституції України визначається правовий статус Верховної Ради України - встановлено, що вона є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Це означає, що виключно до компетенції Верховної Ради України належить прийняття законів України - законодавчих актів, які після Конституції України мають найвищу юридичну силу та яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів та органів місцевого самоврядування. Отже, сьогодні в Україні не існує інших органів законодавчої влади - загальнонаціональних або місцевих - крім Верховної Ради.

Окрему увагу в межах розглядуваної теми слід звернути на правовий статус народного депутата України.

Правовий статус народного депутата України - це становище народного депутата України, яке врегламентоване нормами чинного законодавства.

Правовий статус народних депутатів України має свої особливості. Насамперед це обумовлюється юридичною природою і соціальним призначенням мандата, яким наділяється депутат. Специфіка статусу народного депутата обумовлюється особливостями його повноважень, як представника народу України у Верховній Раді України та як парламентарія, які випливають із функціонального призначення парламенту України як органу законодавчої влади, змістом та гарантіями діяльності українського парламентарія.

Багатогранність правового статусу парламентарія України проявляється, насамперед, у тому, що:

- як повноважний представник всього народу України у Верховній Раді, народний депутат покликаний виражати інтереси українського народу;

- як член органу законодавчої влади, він зобов'язаний відстоювати загальнодержавні інтереси.

Народний депутат є членом парламенту України. Як такий, він має право і зобов'язаний брати безпосередню участь у роботі Верховної Ради та її органів. Він зобов'язаний брати безпосередню участь у здійсненні завдань і функцій Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади - у реалізації функції законотворчості, у здійсненні ефективного парламентського контролю за виконанням законів й інших актів, що нею прийняті та ін.

Народний депутат користується всіма правами повноважного представника народу. Це забезпечує йому можливість брати вирішальну участь у роботі парламенту України, тобто - з правом вирішального голосу. З другого буку, Верховна Рада, членом якої є кожен народний депутат, повинна створювати належні умови для його ефективної роботи і в той же час контролювати діяльність депутата. Верховна Рада, як колектив депутатів, вправі заслуховувати кожного депутата про виконання ним депутатських обов'язків та доручень парламенту. Вона вправі застосовувати до депутата, який порушує норми законодавства щодо правил роботи в парламенті, відповідні заходи впливу.

Студенти мають знати природу депутатського мандату, його використання в Україні, особливості прав, обов’язків та відповідальності народних депутатів.

Регламентації правового статусу Президента України присвячений розділ V Конституції України. В цьому розділі визначається обсяг повноважень Президента, порядок їх здійснення, форми взаємодії Президента з органами різних гілок державної влади.

Відповідно до ст. 102 Конституції,

«Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.»

Визначений у статті 102 статус Президента України дає підстави розглядати його як офіційного представника держави і державної влади в цілому, а не якоїсь одної з її гілок - законодавчої, виконавчої чи судової. Як глава Української держави Президент є найвищою посадовою особою в державі. Він наділений повноваженнями виступати від імені України як у середині країни, так і у міжнародних відносинах.

У розділі V Конституції України визначається місце і роль Президента в державі, окреслюється коло його відповідальних повноважень, регламентується порядок обрання Президента, вступу його на пост та припинення його повноважень. Встановлені принципи й форми взаємовідносин і співпраці Президента з органами всіх трьох гілок державної влади.

Отже, за Конституцією Президент є саме главою держави. Найвищим органом виконавчої влади в Україні за Конституцією є Кабінет Міністрів України.

Аналогічним чином правовий статус Президента визначається в Конституціях Росії, Італії, Угорщини.

Як глава держави, Президент України є найвищою посадовою особою в країні. Саме тому він наділяється повноваженнями виступати від імені України як у внутрішньому житті країни так і в міжна­родних відносинах. Положення Конституції приводять до висновку, що Президент України є найвищою посадовою особою української держави, яка має забезпечувати цілісність держави.

Основні напрямки діяльності Президента України визначені у ч. 2 ст. 102 Конституції. Відповідно до зазначеної статті, на Президента України покладається по-перше, обов'язок бути гарантом державного суверенітету України, тобто неподільності, верховенства, незалежності державної влади країни. По-друге, Президент виступає як гарант територіальної цілісності України. Саме на Президента Конституцією покладається обов'язок забезпечувати недоторканість зовнішніх кордонів України, припиняти спроби будь-яких сил в середині країни розчленити територію України, відокремити якусь її частину. По-третє, Президент діє як гарант дотримання Конституції України в напрямку забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики України Конституції та інтересам держави. По-четверте, згідно із Конституцією Президент є гарантом дотримання прав і свобод людини і громадянина. Це передбачає покладення на Президента обов'язку створювати умови, які б забезпечували чітке і своєчасне реагування з боку відповідних органів державної влади на порушення прав і свобод людини. Як гарант прав і свобод людини і громадянина. Президент зобов'язаний також сприяти створенню необхідних механізмів контролю за їх додержанням та механізмів забезпечення їх реалізації.

Визначаючи статус Президента України, Конституція встановлює коло його повноважень, принципи взаємовідносин з органами, що представляють всі гілки державної влади в Україні. Значне місце серед конституційних положень належить тим із них, завдяки яким забезпечується можливість органів всіх гілок влади співпрацювати із Президентом, а також впливати на його діяльність з метою запобігання будь-яким свідомим або не свідомим зловживанням з боку Президента владою. Кожна із гілок влади має можливість застосовувати механізми стримувань і противаг. Так, в разі вчинення Президентом державної зради або іншого злочину Верховна Рада має право на усунення Президента з поста у порядку особливої процедури імпічменту.

В залежності від змісту і характеру діяльності Президента, всю сукупність його повноважень можна поділити на декілька груп.

1) повноваження президента, пов'язані із забезпеченням державної незалежності, національної безпеки та оборони країни;

2) повноваження, пов'язані з представництвом України у міжнародних відносинах;

3)  повноваження у сфері законодавчої діяльності;

4) установчі (державотворчі) повноваження, тобто такі, що пов'язані із формуванням інших державних органів;

5) повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради України;

6) повноваження, пов'язані з прийняттям до громадянства України та його припинення, наданням притулку в Україні;

7) повноваження стосовно призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою тощо.

В Конституції передбачені обставини, при наявності яких повноваження Президента України припиняються достроково. Перелік підстав дострокового припинення повноважень Президента України передбачений у ст. 108 Конституції. До них належать: 1) відставка Президента; 2) неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я; 3) усунення Президента з поста в порядку імпічменту; 4) смерть.

Президент України, відповідно до ст. 106 Конституції України, на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 статті 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Таким чином, для забезпечення виконання своїх повноважень, Президент наділяється правом видавати укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на всій території України. Ці акти мають створюватись на основі Конституції і законів України, їм відповідати, спрямовуватися на виконання їх положень.

Відповідно до теорії поділу влади, виконавча влада являє собою одну із трьох самостійних, формально незалежних одна від одної гілок державної влади. Функціональне призначення виконавчої влади полягає насамперед у виконанні Конституції і законів України, а також інших актів, що приймаються органом законодавчої влади, іншими органами державної влади. Звідси випливає, що державна виконавча влада є владою правозастосовчою.

Організаційно, виконавча влада уособлена в системі відповідних органів державної влади, через які реалізуються її функції та владні повноваження.

Як самостійній гілці державної влади, виконавчий владі притаманні певні ознаки, які відрізняють її від законодавчої і судової влади.

Насамперед, виконавча влада здійснює функції держави у специфічній формі. Зміст функцій виконавчої влади випливає із сутності і форми самої держави. Сутність і форма держави обумовлюють зміст і характер повноважень виконавчої влади.

Необхідною умовою успішного функціонування виконавчої влади є наявність певних організаційних структур в системі державного механізму - відповідних органів державної влади. Такі органи призначені здійснювати функції державної виконавчої влади, а саме - функції управління економічними і соціальними процесами в суспільстві і державі. Функціонування виконавчої гілки державної влади забезпечується через діяльність системи органів виконавчої влади, що мають вертикальний зв'язок між супідрядними органами виконавчої влади, на підставі розподілу повноважень між ними.

До системи органів виконавчої влади входять: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України, уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконав­чої влади в областях, районах, містах Києві та Севастополі, тобто - місцеві державні адміністрації.

Система органів виконавчої влади, їх правовий статус регулюються Конституцією України (розділ VI), Законом України «Про Кабінет Міністрів України», Законом України «Про місцеві державні адміністрації», іншими законами а також указами Президента України.

В Конституції України визначається система та ієрархія органів державної виконавчої влади, встановлюється їх правовий статус, визначаються основи компетенції, форми взаємодії з іншими гілками державної влади та главою держави, регламентуються питання щодо порядку утворення, строків повноважень, підстав та порядку дострокового припинення повноважень органів виконавчої влади, їхньої підконтрольності, підзвітності та відповідальності. Детальна, всебічна правова регламентація питань, що стосуються функціонування виконавчої влади в Україні, здійснюється, на основі Конституції України, у законах України та в інших підзаконних нормативно-правових актах.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. На це вказують особливості його правового статусу, повноваження його посадових осіб, організація діяльності та відносини з іншими органами, що входять у систему органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України, постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч. 3 ст. 113 Конституції України).

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Уряд приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Він регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне значення. Прийняття Кабінетом Міністрів України актів, що містять інформацію з обмеженим доступом, можливе лише у випадках, визначених законом, у зв´язку із забезпеченням національної безпеки та оборони України. Всі рішення Уряду підлягають обов´язковому оприлюдненню, крім актів, що містять інформацію з обмеженим доступом.

Завданнями Кабінету Міністрів України є:

1)забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров´я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об´єктами державної власності відповідно до закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Окрім прем'єра, до нього входять перший віце-прем'єр, три віце-прем'єри та міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

 Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

 Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та відомства. Вони здійснюють керівництво дорученими ним сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організовують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій. Ці нормативно-правові акти підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Міністерства — це такі центральні органи виконавчої влади, які здійснюють керівництво дорученими ним сферами управління (охорона здоров’я, освіта, промисловість, транспорт, внутрішні справи, оборона та ін.). Міністерства утворюються, реорганізуються та ліквідуються КМУ. Очолює міністерство міністр, який відповідає за стан справ у міністерстві. У нього є заступники. До складу міністерства входять управління, відділи та інші підрозділи, які керують підлеглими їм підприємствами, установами, організаціями.

Основною правовою формою діяльності міністерств є накази, розпорядження, інструкції, положення, вказівки міністра.

Державні комітети — це центральні органи, які здійснюють міжгалузеве управління у певній сфері. В окремих випадках державні комітети здійснюють галузеве управління (наприклад, Державний комітет України по стандартизації, метрології, сертифікації; Державний комітет України у справах захисту споживачів та інші). Державні комітети утворюються КМУ. Кожен із таких комітетів очолює голова, який має заступників. В окремих комітетах створюються колегії, науково-технічні, експертні ради. Голови державних комітетів видають постанови, розпорядження, інструкції та інші акти.

Відомства — це центральні органи управління, які здійснюють галузеве або міжгалузеве управління. Вони утворюються КМУ в галузях народного господарства, в разі необхідності — в соціально-культурній та адміністративно-політичній діяльності. Серед відомств є комітети (Державний комітет Украї ни по земельних ресурсах), головні управління (Головне архівне управління), служби (Митна служба України), фонди (Фонд соціального страхування), компанії (Держтелерадіокомпанія), ради (Рада у справах релігії), державні інспекції (Головна державна інспекція з карантину рослин України), комісії (Вища атестаційна комісія), агентства (Національне космічне агентство).

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови державних адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням КМУ. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і КМУ та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами

 

Джерела, рекомендовані до заняття:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 року // Відомості Верховної Ради України. – 2012. - № 10-11. - ст.73.

3. Закон України «Про статус народного депутата України» від 22.03.01.//Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №42.

4. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 2 квітня 1995р.// Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №19.

5. Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001р.//Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №23.

6. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999р. //Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №20-21.

7. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 07 жовтня 2010 року. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. - №9. – ст.58.

8. Про вибори Президента України: Закон України від 05.03.1999 року в редакції закону від 18 березня 2004 року з наст. змінами // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - №20-21. - ст.291.

9. Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 2 березня 2000р. №1524-ІІІ //ВВР. – 2000. - №21.

10. Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України»від 5 березня 1998р. №183/98-ВР //ВВР. – 1998. -№35.

11. Положення про Адміністрацію Президента України, затверджене Указом Президента України від 2 квітня 2010 року N 504/2010 // www.president.gov.ua.

12. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 лютого 2010 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2010. - №14-15, №16-17. - ст.133.

13. Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року. //Офіційний вісник України. – 2007. - №54.

14. Положення про помічника – консультанта народного депутата України. Затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року зі змінами і доповненнями. //Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №37.

15. Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 року зі змінами і доповненнями //Урядовий кур’єр – 1997. – 14 червня.

16. Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. – Харків: Ун-т внутр.справ, 1999.

17. Древаль Ю. Парламенти і парламентаризм: уроки і перспективи //Віче. – 1999.- №11. – с.35.

18. Журавський В.С. Організація діяльності парламенту: особливості правового регулювання. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2000.

19. Єфименко О.Г. Українські політичні партії та їх роль у розвитку державотворчих процесів в Україні (1917-1920рр.) Дисертація канд.іст.наук. Х., 1998.

20. Коментар Закону України «Про вибори народних депутатів України» /За ред.М.І.Ставнійчук, М.І.Мельника. – К.:атіка, 2002.- 384с.

21. Кривенко Л. Законодавча влада в системі державної влади //Вісник Академії правових наук України. – 2001. - №1.

22. Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Доповідь Голови Верховної Ради України Івана Плюща «Парламентаризм в Україні – шляхи і тенденції розвитку» //Голос України. – 2001. – 27 червня.

23. Радченко О.І. Статус народного депутата України: проблеми теорії і правового регулювання: Автореф.дис.канд.юрид.наук /Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2005.

24. Чиркин В.Е. Основы государственной власти. – М., 1996.

25. Шайо А. Самоограничение власти. Краткий курс конституционализма. – М., 1999.

26. Швець М. Системна інформатизація законотворчого процесу //Вісник Академії правових наук України. – 2000. - №2(21).

27. Влада і народ: про розробку і прийняття Закону України «Про регулювання доходів Президента України, народних депутатів України, членів уряду і державних службовців» //Голос України. – 1997. – 12 березня.

28. Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України //Право України. – 1999. - №5.

29. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Харків: Основа, Ун-т внутр. справ, 1998.

30. Кресіна І.О., Коваленко А.А., Балан С.В. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз. – К., 2004.

31. Кривенко Л. Конституційні моделі легітимації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади //Віче. – 2000. - №9.- с.19.

32. Серьогіна С.Г. Організаційно-правові аспекти вдосконалення законодавства про вибори Президента України //Вибоори Президента України- 99: проблеми теорії і практики: Зб. Мат.наук.конф. /Голова редкол. М.М.Рябець. – К.: ЦВК, 2000. – с.215.

33. Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. Монографія. – Харків: Ксілон, 2001.

34. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Харьков: Факт, 1999.

35. Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад //Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1(16). – с.51.

36. Шатіло В.А. Теоретичні проблеми інституту президентства в Україні: Автореф.дис.канд.юрид.наук /Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. – К.,2005.

37. Аверянов В.Б. Органи виконавчої влади України. – К.: Ін Юре, 1997.

38. Коваль О. Місцеві органи державної виконавчої влади: структура, повноваження та компетенція в умовах регіоналізації України //Вісник Української Академії державного Управлення при Президентові України. – 2001. - №2. – Ч.1. – с.82.

39. Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України //Право України. – 2000.- №8. – с.24.

40. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні: Монографія /О.О.Кордун, К.О.Ващенко, Р.М.Павленко; За заг.ред. О.О.Кордуна. – К.: МАУП, 2000.

41. Тодика Ю.М., Серьогін В.О. парламентський контроль як одна з форм реалізації принципу гласності щодо діяльності Кабінету Міністрів України //Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. -   

42. Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – Вип.40. – с.26.

43. Хоменко О.В. Виконавча влада: соціально-правова природа, особливості: Автореф. дис.канд.юрид.н аук /Національна юридична академія ім..Ярослава Мудрого. – Х., 2005.