2014-02-04
335
Антикріпосницька боротьба селянства мала місце й на західноукраїнських землях. Певною мірою її надихали дії кармалюкових повстанців на сусідньому Поділлі. Невеликі загони, що складалися переважно з бідних селян, здійснювали напади на панські двори та державні маєтки, забирали або знищували майно, нажите шляхом експлуатації селян, руйнували поміщицькі садиби, розправлялися з місцевою урядовою адміністрацією. Повстанці Східної Галичини діяли спільно з повстанцями Північної Буковини й Закарпаття.
Ця боротьба знаходила відгук серед нової інтелігенції, що формувалася переважно із вихідців з села, які дістали освіту в місті. Ця інтелігенція не лише співчувала селянству, не лише вивчала його життя, а й формувала своїми творами світогляд народу. Її видатним представником був великий український поет Т.Г. Шевченко (1814 -1861 рр.). Значення його творчості для України полягає у формуванні художнього образу селянина - українця, який повстає проти соціального і національного гноблення. Цей погляд згодом ліг в основу концепції історії України і мав значний вплив на національну самосвідомість українців. Т.Г. Шевченко не був самотнім у своїй діяльності на благо народу. Про це свідчить існування у 1846 -1847 рр. у Києві таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївського товариства, членом якої був і великий поет. Організація була названа на честь великих слов'янських просвітників середньовіччя - братів Кирила та Мефодія. Політична програма товариства була викладена у «Статуті Слов'янського товариства Кирила і Мефодія", а також у «Книзі буття українського народу». Програмні положення містили також записки про народну освіту (В.М. Білозерського), про об'єднання слов'янських народів (М.І. Костомарова) та інші документи. Кирило-мефодіївці розвивали в них ідеї звільнення слов'янських народів від кріпацтва, деспотизму, національного гніту.
Доволі активна діяльність цього таємного товариства була перервана у березні 1847 р. через донос властям. Невдовзі почалися арешти. Слідство у справі товариства тривало два місяці і
завершилося різними вироками його учасникам. Так, Т.Г. Шевченко був відданий у солдати Оренбурзького окремого корпусу із забороною писати й малювати. Діяльність кирило-мефодіївців слід розглядати в загальному контексті революційного руху в Європі проти феодалізму, за демократію та конституційне правління. Найвищий підйом цього руху спостерігався під час революцій 1848 - 1849 рр. в Європі. У 1848 р. революційні події охопили майже всі країни Західної Європи. Почалися вони подіями в Парижі 22 - 24 лютого 1848 р. Внаслідок революційних заворушень, в яких активну участь брали робітники, в країні було ліквідовано монархію і проголошено демократичну республіку. В березні 1848 р. спалахнули революції в Австрії, Німецьких державах, Угорщині, Італії. Національно-визвольні рухи розпочалися в Чехії, Польщі, Словаччині, Хорватії, а також на західноукраїнських землях у складі Австрійської монархії. Так, у березні 1848 р. відбулися політичні демонстрації у Львові, участь у них брали поляки, німці, українці.
У центрі політичного життя західноукраїнських земель опинилося селянське питання. Прагнучи попередити масове повстання селян, галицьке губернське правління своїм розпорядженням від 22 квітня 1848 р. скасувало в краї панщину. Дещо пізніше був опублікований й відповідний указ імператора. Однак народні заворушення все ж таки відбулися. Вони були пов'язані з національно-визвольним рухом. 2 квітня 1848 р. у Львові виникла Головна руська рада - політична організація тодішньої еліти західноукраїнського суспільства: уніатського духовенства, інтелігенції, чиновництва. Головою ради став єпископ Г. Яхимович. Програма ради містила вимоги вільного культурно-національного розвитку українського населення Галичини. У містах, містечках і деяких селах краю виникли місцеві «руські ради». Всього було організовано близько 50 місцевих рад. До їхнього складу обиралася головним чином інтелігенція (вчителі, учнівська молодь), селяни, міщани, парафіяльні священики. Багато місцевих «руських рад» здійснювали громадсько-політичну та культурно-просвітницьку роботу і завоювали популярність серед широких верств українського населення.
Одним із питань українського національного руху в Галичині було налагодження відносин із національними організаціями інших слов'янських народів Австрійської монархії. У першу чергу це стосувалося польського національного руху, який не тільки мав потужну мережу організацій, але й прагнув розповсюдити свій вплив на галицьких українців, вважаючи їх невід'ємною складовою частиною польського народу. На Слов'янському з'їзді у Празі в червні 1848 р. була зроблена спроба українсько-польського порозуміння. Делегати
від Головної руської ради та польської Центральної ради народової після тривалих дискусій уклали між собою угоду. Вона декларувала рівність людей всіх національностей «Королівства Галичини і Володимирії» у політичних правах, рівність української та польської мов в освіті й органах державного управління, утворення автономного галицького сейму (парламенту), уряду та спільної польсько-української національної гвардії (збройних формувань народу).
Подальша політична ситуація на західноукраїнських землях була прямо пов'язана з розгортанням революційних подій. У другій половині 1848 р. у Галичині розповсюдився рух за створення української національної гвардії. Такі загони були утворені у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Яворові. Прагнення народу озброїтися викликало велику тривогу у австрійської влади. Галицьке губернське правління розпорядженням від 16 жовтня 1848 р. категорично заборонило організацію загонів національної гвардії, а ті, що вже були створені, вимагало розпустити під загрозою застосування збройної сили.
У Львові виконання цього розпорядження наштовхнулося на опір демократичних елементів суспільства (переважно польської національності, яка тоді переважала серед населення Львова). Особливо рішуче налаштованим було студентство. Саме ці елементи й були рушійною силою збройного повстання у місті 1 - 2 листопада 1848 р. Місто покрилося барикадами, що їх збудували повсталі робітники та ремісники біля центру Львова - площі Ринок. Цей район опинився під контролем повстанців. Активну участь у революційних подіях у Львові брав так званий академічний легіон, що складався зі студентів Львівського університету. Серед них були й українці. О 10 годині ранку 2 листопада за наказом командуючого австрійськими військами в Галичині почався артилерійський обстріл міста. Це викликало у Львові численні пожежі. Зокрема згоріли будівля університету, велика університетська бібліотека, театр, міська ратуша. Незважаючи на відчайдушний опір повстанців, Львів було взято австрійськими військами. У місті, а згодом і у всьому краї було введено воєнний стан. Декілька сотень учасників повстання були засуджені військовим судом, національну гвардію розпущено і заборонено будь-які політичні збори та організації.
Однак революційна боротьба народу Галичини різних національностей не пройшла деремно. У березні 1849 р. імператор Франц - Йосиф І дарував народам імперії конституцію. На її підставі у 1850 р. було видано й конституцію Галичини. У краї запроваджувалося виборче право (обмежене майновим цензом). Галичина отримала свій автономний парламент (сейм) та його
виконавчий орган - Крайовий комітет. Утворення цих органів місцевого самоврядування разом із скасуванням кріпацтва слід ввважати найбільшим досягненнням західних українців внаслідок революції 1848 - 1849 рр. Вони відкривали шлях для подальшого політичного розвитку українського населення краю, були для нього своєрідною «школою демократії».Тут люди вчилися проявляти ініціативу у місцевих, найбільш важливих для них суспільних справах, а не чекати милості від держави. Крім того, люди вчилися розв'язувати конфлікти в суспільстві шляхом компромісу різних політичних сил, а не шляхом насильства. Цей досвід є особливо актуальним зараз, в умовах подальшої політичної децентралізації України, зміцнення місцевого та регіонального самоврядування. Адже без місцевої демократії неможлива побудова Української демократичної держави як такої.
Розвиток освіти й культури в Україні
Ставало зрозумілим, що українське національне відродження буде успішним лише у випадку опанування українцями надбань індустріального суспільства в галузі економіки, техніки, культури (зокрема, політичної). Перебування українських земель у складі Російської та Австрійської імперій супроводжувалося великими зрушеннями у способі життя населення. Тут перш за все слід відзначити зростання міст. Розвиток економіки (зокрема промисловості), державного управлінння, освіти, науки, культури робив міста носіями суспільного прогресу. І хоча зростання міського населенння стримувалося кріпосництвом, воно все ж відбувалося. Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Львів ставали містами сучасного типу. Тут було зруйновано старовинні середньовічні фортифікаційні споруди, які заважали зростанню міст. Так, наприкінці XVIII ст. за наказом австрійської влади було розібрано залишки Високого замку -середньовічної фортеці Львова. Тоді ж російською владою було ліквідовано дерев'яну козацьку фортецю Харкова. Замість старовинних фортифікаційних споруд прокладалися нові вулиці й площі, будувалися адміністративні та інші будівлі. Населення міст дедалі менше займалося сільським господарством. Саме завдяки цим процесам українці поступово переставали бути переважно сільською нацією. Поступово формувалася українська національна інтелігенція.
Зрушення у житті міського населення відчутно простежуються на прикладі розвитку системи освіти. На початку ХІХ ст. в Україні існували переважно парафіяльні («дяківські») школи при церквах. У 1803 р. новостворене Міністерство народної освіти Російської імперії
почало реформування освіти в країні. Система освіти набула багатоступеневого характеру. Нижчий ступінь мали нові парафіяльні школи, які очолювали священики. Тут діти вчилися читанню, писанню, арифметиці та «закону божому». У селах навчання продовжувалося 4 - 6 місяців, у містах - 1 рік. Другий ступінь освіти мали повітові училища. Тут вивчалися російська мова, географія, історія, арифметика, геометрія, фізика, природознавство, малювання, «закон божий». Спочатку ці училища були двокласними, а згодом -трикласними. Третій ступінь освіти мали гімназії. На початку ХІХ ст. вони були відкриті у всіх губернських та окремих повітових містах. Гімназичний навчальний курс тривав чотири роки і містив вивчення мов - російської, латинської, німецької та французької. Вивчалися також математика, фізика, природознавство, географія, історія, право.
Випускники гімназій отримували право вступу до університетів. Останні мали вищий, четвертий ступінь освіти. Тут слід сказати про реформу вищої освіти. На початку ХІХ ст. єдиним на українських землях під владою Росії вищим навчальним закладом залишалася Київська академія, початок якій поклав видатний український церковний діяч митрополит київський Петро Могила (1596 - 1647 рр.). Але на початку ХІХ ст. вона все менше і менше відповідала запитам суспільства, пов'язаним із модернізацією, оскільки освіта в ній мала переважно духовний характер. У 1819 р. Київська академія була остаточно реорганізована в духовну академію. Що ж до світської вищої освіти, то вона в Україні була практично організована наново. Великий вплив тут мав Московський університет. Він був своєрідним зразком для нових університетів, що почали відкриватися в Україні. Першим із них став Харківський, відкритий у 1805 р. завдяки клопотанням видатного громадського діяча Слобожанщини В. Каразіна. Йому сприяли харківський губернатор І. Бахтін і міський голова Харкова Є. Урюпін. Навчання в університеті тривало 4 роки на відділеннях, згодом реформованих у факультети, - історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному. У 1834 р. відкрився університет у Києві, який спочатку складався з філософського і юридичного факультетів. Його першим ректором став видатний український вчений М. Максимович, вихованець Московського університету.
На західноукраїнських землях, що були у складі Австрійської імперії, система освіти також була багатоступеневою. Її нижчу ланку становили трикласні початкові школи, середню - гімназії, вищу -Львівський університет, заснований у 1784 р. згідно з указом імператора Йосифа ІІ як німецькомовний навчальний заклад. На початку ХІХ ст. університет складався з філософського,
богословського, юридичного та медичного факультетів. Як уже зазначалося вище, система освіти на українських землях будувалася в інтересах обох монархій для виховання, насамперед, «вірних підданих», а також підготовки кваліфікованих державних службовців. Однак, незважаючи на таку суто практичну мету, університети поступово ставали також і центрами науки. Наведемо приклади з історії Харківського університету. Тут працював видатний вчений-математик Т. Осиповський (у 1813 - 1820 рр. він був ректором університету). Його тритомний «Курс математики», виданий 1829 р. у Петербурзі, протягом кількох десятиріч був головним у Росії підручником із цієї дисципліни. У перші роки існування університету професором філософії тут був вихідець з Німеччини І. Шад. У своєму навчальному курсі він виступав прихильником свободи совісті й віросповідання, широкої народної освіти (у тому числі й за допомогою університетів), політичної рівності людей. Професор кафедри російської історії Г. Успенський відомий спробою систематизувати матеріал з вітчизняної історії у праці «Опыт повествования о древностях русских». З метою координації зусиль учених Харківського університету в різних галузях знань у 1812 р. тут було створене Товариство наук у складі двох відділень - природничого та словесного (історико-філологічного). Видавалися «Труды Харьковского ученого общества».
Розвиток освіти й науки, зокрема історичної, сприяв появі феномена українського національного відродження. Під цим терміном слід розуміти зростання національної самосвідомості українців, поступове усвідомлення ними себе як окремої нації (етнічної спільноти), об'єднаної єдиною літературною мовою та історичною пам'яттю. У першій половині ХІХ ст. цей процес тільки розпочинався шляхом зростання інтересу до історичного минулого України, мови та звичаїв її народу. Так, саме тоді з'являються історичні твори: «История русов» невідомого автора, «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» А. Скальковського, «История древнего Галицко-Русского княжества» Д. Зубрицького. Для розвитку української історичної науки важливе значення мали публікації документів, літописів, фольклорних матеріалів, здійснені вченим-славістом, професором Московського університету, вихідцем з України О. Бодянським у періодичному виданні «Чтения Московского общества истории и древностей российских». «Чтения...» видавалися Московським університетом.
Вагомий внесок в українське національне відродження зробив просвітницький гурток «Руська трійця», що сформувався на початку 30-х рр. ХІХ ст. у середовищі української студентської молоді Львова. Засновниками гуртка були М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич. Учасники гуртка ознайомлювалися з творами української літератури в Росії (творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ін.), підтримували дружні стосунки з польськими та чеськими літераторами й фольклористами. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря». Тут містилися біографія Б. Хмельницького, популярна розповідь і народна пісня про його походи, вірш М. Шашкевича про керівника народного повстання кінця XVI ст. С. Наливайка, розповідь про опришків «Олена» та інші матеріали. Автори збірника вітали боротьбу народу за соціальну та національну свободу, виступали за єдність галицьких українців з усім українським народом. Однак друком збірка так і не вийшла через цензурну заборону.
Ця невдача не зупинила аматорів. Невдовзі вони підготували і видали у Будапешті літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая» (1836 р.). Він містив деякі матеріали із забороненої «Зорі» з додатком ряду нових. Альманах означав появу нової української літератури у Східній Галичині. Він по суті був протестом проти австрійського абсолютизму і відображав ідею об'єднання західних українців з Великою Україною. Саме тому вихід «Русалки Дністрової» був вороже сприйнятий місцевою австрійською владою. Львівська цензура у 1837 р. заборонила розповсюдження альманаху. Галицьке губернське правління розпорядилося знищити весь його наклад, передавши лише один примірник до бібліотеки Львівського університету. Конфісковані примірники альманаху випадково збереглися у крайовому цензурному комітеті. Видавці збірника були притягнуті до слідства, після чого губернське правління оголосило їм сувору догану і віддало під нагляд поліції.
Після заборони «Русалки Дністрової» учасники «Руської трійці» були позбавлені можливості вести активну громадсько-політичну та культурну діяльність. Однак від своїх ідей вони не відмовилися. Так, у 1846 - 1847 рр. Я. Головацький підготував і видав у Відні літературний альманах «Вінок русинам на обжинки». Особливо великий суспільний резонанс мала публіцистична стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 р.). Зміст статті не дозволяв публікувати її в Австрії. Тому вона була надрукована в німецькому місті Лейпціг, у журналі «Щорічники слов'янської літератури, мистецтва і науки» під псевдонімом Гаврило Русин. Автор гостро засудив феодально-абсолютистські порядки
тодішньої Австрійської монархії, висунув вимогу поліпшення соціального становища та підвищення рівня культури населення Східної Галичини. Загалом можна стверджувати, що саме діяльність «Руської трійці» ідейно готувала західних українців до революційних подій 1848 року.
Запитання до самопідготовки
1. Охарактеризуйте соціально-економічне становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.
2. Які політичні реформи було здійснено російською і австрійською владою на українських землях?
3. У чому полягали причини селянських заворушень у першій половині ХІХ ст.?
4. Якою, на вашу думку, була роль України у міжнародних відносинах цього періоду?
Література
1. Бачинська О.А. Історія українського козацтва XV - XX ст.: навч.-метод. посіб. для студ. іст. ф-ту / О.А. Бачинська. - О.: Астропринт, 2007. - Ч. 2: кінець XVIII - ХХ ст. - 103 с.
2. Історія України в особах: XIX - XX ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов,
0. Божко та ін. - К.: Україна, 1995. - 479 с.
3. Декабристи в Україні: Дослідження й матеріали: в 5 т. / Ін-т історії України НАН України; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка / за ред. В.А. Смолія. - К.: Вид-во КНУ, 2003. - Т. 4. - 202 с.
4. Історія Слобідської України: навч. посіб. з народознавства та краєзнавства / за ред. В.І. Торкатюка. - Х.: Основа, 1998. - 368 с.
5. Казьмирчук Г.Д. Соціально-економічний розвиток Правобережної України в першій чверті XIX століття / Г.Д. Казьмирчук, Т.М. Соловйова. - К.: Міжнар. фін. агенція, 1998. - 174 с.
6. Мицик Ю.А. Історія України: посіб. для вступ. до вищ. навч. закл.: у 3 ч. / Ю.А. Мицик, О.Г. Бажан. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2003. -Ч. 2: З кінця ХVІІІ ст. до 1914 р. - 130 с.
7. Рибалка І.К. Історія України: підруч. для студ. іст. фак. вузів: у 3 ч. /
1. К. Рибалка. - Х.: Основа, 1995. - Ч. 2: Від початку XIX століття до лютого 1917 року. - 480 с.
8. Світлична В.В. Історія України: навч. посіб. / В.В. Світлична. - Л.: Новий світ, 2004. - 304 с.
9. Шип Н.А. Суспільно-політичне і духовне життя українців у складі Російської імперії (ХІХ ст.): нариси для самост. опрацюв. з курсу "Історія України" / Н.А. Шип. - К.: РВВ УАЗТ, 2004. - 99 с.
