Корупція, пияцтво та розбій як елементи повсякденності партноменклатури в часи «воєнного комунізму»

Постачання міст і вплив продрозкладки та комнезамів на повсякденне життя 1919-1921 рр.

Земельне питання, мілітаризація та примус як фактори повсякденності політики «воєнного комунізму».

План

Тема 2. Повсякденне життя за часів політики «воєнного комунізму». 2 год

Першим і основним чинником, котрий формував вектор радянської економічної політики, був світогляд більшовицького керівництва. Майбутнє не лише Росії, а й усього світу В.Ленін вбачав у комунізмі. Головною ознакою комунізму називалася відсутність приватної власності. Теоретично вона виглядала як закономірний процес проголошеної в «Капіталі» К.Маркса «експропріації експропріаторів». Там вимальовувалася така картина: заради збільшення прибутку капіталісти посилюють тиск на пролетаріат, у результаті чого «зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатація, але разом з тим зростає обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно… Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва й усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними із їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б’є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють»105.

Положення про незборимі суперечності між капіталом і працею, які лише посилюються з розвитком капіталізму, стало аксіомою для більшовицьких кер- маничів. Внаслідок тривалої війни ці суперечності загострилися, що спонукало В.Леніна до формування програми переходу до комуністичного будівництва. У вересні 1917 р. Ленін наголошував на сприятливому для пролетарської революції впливі війни, яка, «надзвичайно прискоривши перетворення монополістичного капіталізму на державно-монополістичний капіталізм, тим самим надзвичайно наблизила людство до соціалізму»106. Пройнятих революційним запалом діячів не зупиняла пересторога К.Маркса, висловлена ним у передмові до першого видання «Капіталу»: «Суспільство… не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами»107. Адже війна, на думку В.Леніна, сприяла формуванню передумов для комуністичних перетворень не лише завдяки централізації економіки, а й за іншими показниками: «Не було ще ніколи» такої розрухи, таких кривавих страхіть, таких бідувань, такого краху всієї культури. Не чиє б то не було нетерпіння, не чия б не була пропаганда, а об’єктивні умови, небаченість цього краху всієї культури – ось що змушує переходити до контролю за виробництвом та розподілом, за банками, фабриками і т.ін.»108.__ Вперше про потребу якнайскорішого переходу до комуністичних перетворень, або, висловлюючись словами самого вождя, до будівництва «держави-комуни», В.Ленін заявив у «Квітневих тезах» (1917 р.). І там же він виклав їхню суть: конфіскація всіх поміщицьких маєтків і перетворення їх на радянські господарства «під контролем Рад батрацьких депутатів і на громадський рахунок», націоналізація всіх земель і «господарювання на спільних засадах, а господарювати повинні Ради батрацьких депутатів», запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів, злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк109.

Для успішного здійснення запланованого Ленін вважав за доцільне формалізувати запропоновані зміни. Для цього, на його думку, більшовикам потрібно було перейменувати свою партію на комуністичну, ухвалити нову, комуністичну за змістом, програму, а для поширення комунізму в світі створити новий інтернаціонал – Комуністичний110. Реалізація видозмінених програмних засад потребувала необмежених владних повноважень. Тому другим чинником впливу на економічну політику слід назвати боротьбу більшовиків за утримання влади. Залежно від ступеня контролю над суспільством більшовицькі керманичі впроваджували програмні засади комунізму у життя.

Визначивши у «Квітневих тезах», що «своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії… до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства», вождь висунув гасло «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!»111. Важелем для здійснення своєї програми він вбачав ради, в яких більшовики ще не мали більшості, але сподівалися, що час та обставини змінять розстановку сил. Ленін зазначав: «Рада робітничих депутатів – єдино можливий уряд, уряд, ще не бачений в світі, окрім Комуни… Ніякого уряду, окрім Ради робітничих і батрацьких депутатів. Сказати про Комуну – не зрозуміють. Але сказати, що замість поліції – Рада робітничих і батрацьких депутатів, навчіться управляти – нам ніхто не перешкодить, – (це зрозуміють)»112. Саме ради як єдиний і неподільний орган влади у разі контролю над ними могли дати більшовикам можливість здійснити грандіозні перетворення. Разом із гаслами «Фабрики – робітникам!», в яке робітничі маси вкладали відмінний від більшовицького керівництва зміст, і пропагандою «права націй на самовизначення аж до відокремлення», яке було взято на озброєння ще в березні- квітні 1917 р., нові гасла у питанні про мир і землю допомогли більшовикам опанувати ключові ради робітничих і солдатських депутатів і шляхом маніпуляцій здобути більшість на ІІ Всеросійському з’їзді рад. Після Жовтневого перевороту вони були змушені видати низку законодавчих актів, якими втілювали обіцяні гасла в життя. Ленін добре розумів, що в жовтні 1917 р. час для власне комуністичних перетворень ще не настав, бо невиконання обіцяного в умовах ще неутвердженої влади могло призвести до її втрати.

Земельне питання. Найбільш вразливими для авторитету нової влади стали її підходи до розподілу землі. Якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала виявом своєрідного запаморочення від успіхів. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого ІІ Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», в 1919 р. в УСРР земля становила «єдиний державний фонд»209. У законі про землеустрій зазначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращі засоби досягнення згаданих цілей; тим то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані»210. Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель. Тим більше, що у законі усі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» – «землі спеціальної культури і промислового значення», – індивідуальному __________розподілу не підлягала. Так само боротьбисти виступали проти намірів наказом зверху перейти до організації комун на селі. О.Шумський зауважив, що в принципі він є прихильником «комуністичного порядку», але додав: «Ми не можемо сказати, щоб сьогодні завтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто було пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією із форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства»212. Схожі перестороги висловлював і уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР Д.Гопнер у листі до М.Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя при відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., ін., може мати гасло сільськогосподар ських комун або організації радянських господарств?»213 Але ЦК КП(б)У не дослухалося до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків в 1919 р. Разом з продрозкладкою це покликало до життя могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Підбиваючи підсумки більшовицької політики в 1919 р., зауважимо, що постійна невідповідність обіцянок і реальних дій збурила українське селянство і воно піднялося на збройну боротьбу. У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», що могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та на практиці забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовики залишили поза увагою той факт, що, як справедливо зауважували у листі до ЦК РКП(б) П.Попов, А.Зорін і Ларик, «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Радянська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом»214. Тож цілком логічно, що коли українські селяни побачили, що їхні сподівання на більшовиків не здійснюються, то вони повернули зброю проти них. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча сааме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький поворот у масових настроях.

Отже, визначальними факторами у здійсненні економічної політики в Україні в 1919 р. слід назвати спроби реалізувати на практиці більшу частину комуністичної утопії та наміри прискорити процес «світової революції». При цьому в ейфорії булла призабута потреба утримувати владу й авторитет у суспільстві, недостатньо уваги зверталося на національні особливості України. Повсталі українські селяни завадили вже запланованому і навіть розпочатому «визвольному походу» Червоної армії в Європу, насамперед на Румунію, Угорщину та Словаччину. Другий період панування в Україні для них закінчився так само, як і перший – відступом з України.__

Компартійні керманичі врахували досвід 1917–1918 рр. та усвідомили необхідність демонстрації національного та селянського лібералізму. Зміні підходів посприяли аргументи боротьбистів, керівник закордонної групи яких М.Полоз восени 1919 р. перебував у Москві, і федералістів з КП(б)У, насамперед П.Попова, який поширював схожі на боротьбистські ідеї через Українську комуністичну організацію при Московському партійному комітеті. У більшовицьку агітацію і пропаганду повернулася «незалежницька» риторика. Вихідною її точкою стала резолюція «Про радянську владу на Україні», ухвалена на початку грудня 1919 р. В її першому пункті зазначалося: «Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР»216. Ще більш промовистим прикладом використання ідеї української незалежності став написаний наприкінці грудня 1919 р. лист В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним». У ньому наголошувалося, що Україна є незалежною і цю незалежність визнали усі російські державні і партійні владні органи217.

Пильна увага до національних особливостей України та кроки в напрямі здобуття авторитету в селянських масах зовсім не означали наміру Кремля загальмувати хід комуністичного будівництва всередині країни та відмовитися від зафіксованої в програмі РКП(б) 1919 р. вступної тези про те, що «почалася ера всесвітньої пролетарської, комуністичної революції»218. Названі чинники і визначали напрям соціально-економічних перетворень в Україні в останній переднепівський рік.

Мілітаризація та примус до праці. Як вже зазначалося, в Україні булла створена трудова армія. У ній працювали офіційні військовослужбовці. Однак більшовицьке керівництво не мало змоги та бажання економічно стимулювати продуктивність праці. Тому воно вирішило за військовим зразком перебудовувати якомога більшу частину виробничих відносин. На початку 1920 р. Мілітаризована праця бачилася багатьма більшовицькими діячами як один з елементів будованого ними комуністичного суспільства. Л.Троцький 22 січня 1920 р. в газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення загальної трудової повинності. Мілітаризація розпочалась з видобутку вугілля і поступово охоплювала все нові й нові галузі виробництва.

Праця на державу ставала обов’язком кожного громадянина. В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові Уповноваженого Наркомату праці і соціального забезпечення» зазначалося: «Всі здатні до праці горожани УСРР від 16 до 50 років не мають права відмовлятися від праці, запропонованої їм підвідділом підрахунку і розподілу або його агентами». За недостатньої кількості працівників тієї чи іншої спеціальності або чорноробів спеціальні комісії з проведення трудової повинності мали право надсилати на цю роботу безробітних інших професій. За потреби вони мали право перекидати робочу силу в інші місцевості, у цьому випадку робітники не мали права відмовитися від переїзду. Зазначалося, що за умови порушення вказаних настанов «накладається кара в адміністративному порядку аж до передання в карні трудові частини та арешту строком до 2 тижнів». При цьому безробітні позбавлялися ще й права на допомогу на період до трьох місяців245. Більш детально процедура розроблялася в інших постановах. Для залучення до праці на усіх рівнях створювалися комітети з трудової повинності. 11 квітня 1920 р. було опубліковано тимчасове положення «Про Всеукраїнський комітет загальної трудової повинності». Права ухилятися від праці не мав ніхто. 4 липня 1920 р. у пресі було оприлюднено положення Всеукраїнського комітету праці «Про примусове притягнення осіб, не занятих громадсько-корисною працею», яким детально регулювалося це питання. На різних рівнях влади утворювалися комісії із представників ВУЧК, НКВС, Наркоматів юстиції, праці, які мали виявляти осіб, не зайнятих «громадською корисною працею», тобто тих, хто «живе на нетрудовий доход», «ще не має певних занять», незареєстрованих безробітних та кустарів, «фіктивних учнів» і «радянських службовців, що займаються сторонніми справами в робочий час і нехтують службою». Для їхнього виявлення дозволялося за допомогою міліції та ЧК проводити «провірку населення в будинках, забавових і публічних місцях, облави та обшуки»246.

Не менш жорсткими планувалося зробити засоби боротьби з невиходами на роботу. 5 червня Раднарком УСРР увів у дію на території України постанову РНК РСФРР «Про боротьбу з прогулами». Прогулом визначалася «неявка на роботу без правних підстав». За перший день прогулу знімалося 15%, за другий і третій – додатково 25% і 60% місячної премії. При цьому робітник повинен був відробити прогули в надурочний час або в святкові дні і ця праця не обов’язково мала бути за спеціальністю. Прогул більше трьох днів тягнув за собою передачу справи до дисциплінарного суду як саботаж. Особи, «котрі ухиляються від обов’язку відробити прогул, підлягають ув’язненню в концентраційний табір». Проблему «догляду за табельною реєстрацією виходів на працю» поклали на керівників підприємств, які могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності у разі «виявлення неправильностей» комісіями з трудової повинності. Законною підставою для неявки була довідка від лікарів, причому список осіб, яких уповноважували давати такі довідки зазначався окремо247.

З намірами залучити до «громадсько-корисної праці» пов’язано зникнення у правовому полі такого поняття, як «в’язниця». 18 квітня 1920 р. була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР «Про скасування поділу в’язниць на роди по важкості кари та зміну їхньої назви на «бупри» – будинки примусової праці»248. 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну у судових вироках слів «замкнення в тюрмі», яких «на території УСРР не існує» на «примусові роботи з позбавленням свободи»249. В законодавство було введено таке поняття, як «трудове дезертирство», покарання за яке постійно шліфувалось і вдосконалювалось, а тлумачення самого поняття – розширювалося. Протягом 1920 р. створювалися різного рівня комісії по боротьбі з дезертирством, оголошувалися «трудові мобілізації», призначалася мілітаризація тих чи інших установ тощо. За набувшою чинності 31 січня 1921 р. постановою, РНК УСРР трудовими дезертирами вважалися навіть ті особи, які, приховавши свою спеціальність, працюють в іншому місці. Комітети праці мали право заарештовувати таких «дезертирів» на 2 тижні або передавати в штрафні трудові частини на термін до 6 місяців, а у разі «зловмисного труддезертирства передавати судові ревтрибуналу»250. Постанови про застосування трудової повинності видавалися включно до березня 1921 р., коли було ухвалено рішення про під вищення до 55 років віку чоловіків, які їй підлягають, про використання військових частин для проведення весняної польової кампанії тощо251.

2. Матеріальне забезпечення населення міст. Коли держава примушує до праці й забороною вільної торгівлі забирає можливість щось придбати на вільному ринку, то вона водночас бере на себе зобов’язання якимось чином забезпечувати життєдіяльність своїх підлеглих. Тим більше, що гроші з часом дедалі більше втра чали свою вартість, а Наркомат фінансів, за образним висловом В.Ксандрова, «перетворився на орган, який постачав грошові знаки, як Наркомпрод був органом, що постачає продовольство»252. В такій системі координат банки, навіть державні, були зайвою ланкою. З огляду на «об’єднання в руках держави найважливіших галузей промисловості та постачання», а відтак і втратою «усякої необхідності подальшого користування Народним банком як установою державного кредиту в попередньому значенні цього слова», РНК РСФРР декретом від 19 січня 1920 р. ліквідував Народний банк253. Друкувати розрахункові знаки можна було й без нього. Ефект емісії з кожним роком знижувався. У всеросійських масштабах вона, за тогочасними підрахунками, дала прибутку у 1920 р. 186 млн руб. золотом, тоді як в 1919 – 386 млн руб., а в 1918 – 525 млн руб. Незважаючи на колосальну емісію (лише за 1920 р. номінальна вартість грошових знаків в обігу зросла з 225 млрд до 1 трлн 168 млрд), вартість усіх грошей у золотому обрахуванні, які були в обігу на 1 січня 1921 р., становила 44 млн руб.254 Емісійний вид податку перестав давати вагомі результати. У грудні 1920 р. в Наркомфіні РСФРР розгорнулася підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі із С.Струміліним за дорученням уряду готувала пропозиції щодо заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Документ, що розроблявся, назвали так: «Декрет РНК про трудову одиницю обліку в державному господарстві РСФРР». Інша комісія одержала завдання розробити заходи щодо скасування грошових податків. Вивчаючи представлений проект декрету, В.Ленін в цілому схвалив його і зауважив, що перехід до безгрошового продуктообміну є безспірним255. Частка грошових податків у прибутках держави (звичайно, у всеросійському масштабі) у 1920 р. становила 0,2%256. Протягом 1920 – березня 1921 р. було ухвалено чимало постанов, які крок за кроком наближали суспільство до прямого комуністичного розподілу продуктів. Обмеження, а потім і ліквідація торгівлі та перехід у взаєминах із селом на примусові заготівлі продуктів спричинили проблеми у забезпеченні харчами жителів міст. Системне її вирішення було започатковано декретом Раднаркому УСРР від 24. Економічне становище України в 1917–1920 рр. 143

6 квітня 1920 р. «Про введення єдиної трудової пайки в містах і промислових центрах УСРР», виконуючи яку Наркомпрод УСРР 24 квітня ухвалив постанову «Про норми постачання населення міст і промислових осередків». Норми постачання коливалися від 7,5 фунта (1 рос. фунт = 0,4095 кг) печеного хліба та 5 ф. картоплі в місяць для загальногромадянського пайка до 22,5 ф. хліба, 10 картоплі, 7,5 м’яса або риби, 3 крупи, 1 жирів, 1 сухих овочів і 1,5 бобів на місяць для робітників групи «а» (особи, зайняті фізичною працею). При цьому службовці (група «б») отримували 2/3 від норм постачання групи «а». Свіжі овочі видавалися «в міру можливості у відповідних пропорціях». Діти до 5 років мали отримувати м’ясо, крупи, сухі овочі та боби за нормами групи «б», а від 5 до 16 років – групи _______«а» робітників, хліба і картоплі малята – 22,5 і 2, а старші – 30 і 15 ф. на місяць. Для «робітників особливо тяжких родів праці» надавалася додатково половина пайка робітників групи «а»257. Налагодити продовольче постачання жителів міст влада збиралася шляхом розвинення мережі громадських їдалень та забезпечення їх продуктами. Зрівняльні засади оплати праці, у разі застосування яких різниця в заробітку залежала не від якості виконаної роботи, а від її типу, відчутно знизила продуктивність праці. Щоб заохотити у робітників «особисту інтенсивність», 4 грудня 1920 р. було запроваджено положення «Про натуральне преміювання», згідно з яким для кожного підприємства створювався фонд натурального преміювання. Преміювання у розмірі 40% від повного фонду надавалося у разі 100%-го виконання підприємством «заданої виробничої програми» і пропорційно збільшувалося до 100% при перевищенні такої програми у 2 рази. У разі «неправильно встановленої виробничої програми» на наступний місяць натуральний фонд відпускався з урахування попередніх помилок.

Саме на кінець 1920 – початок 1921 р. припали найвідвертіші спроби запровадити комуністичний розподіл товарів і послуг. 27 грудня 1920 р. В.Ленін підписав «Декрет Ради Народних Комісарів про скасування плати за всякого роду паливо, надане державним підприємствам та установам, а рівною мірою зайнятим в них робітникам та службовцям»258. Були ухвалені також декрети про скасування плати за житло, користування водопроводом, каналізацією, газом, електрикою (в Україні їх не встигли продублювати). 14 грудня 1920 р. було ухвалено постанову РНК УСРР «Про безплатне відпускання населенню продуктів», яка рішенням від 7 березня 1921 р. була поширена «на відпуск річей широкого вжитку»259. Того ж таки 7 березня уряд УСРР ухвалив постанову «Про відміну плати за медичні засоби, що видаються з аптек за рецептами лікарів»260. Така законодавча активність свідчила про те, що комуністичний розподіл не пов’язувався з воєнними обставинами, тобто комунізм не був «воєнним».__ Затверджений 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом новий земельний закон забороняв відводити землю під радгоспи «без цілковитої переконаності у доцільності їх створення». Всі поміщицькі, казенні, монастирські і церковні землі передавалися в користування селян. Передавалася також частина земель радгоспів, організованих у 1919 р. на базі поміщицьких маєтків. Норми зрівняльного поділу визначалися відповідно до місцевих умов. Закон визнавав недоторканними форми землекористування, що зберігалися на той час (подвірну, хутірську, відрубну, общинну)263. Коли землі бракувало для наділення за встановленою нормою, її мали брати з державного фонду або від радгоспів і цукрових заводів. У розпорядженні цукрових заводів залишилася тільки третина землі, відведеної їм у 1919 р. В результаті аграрних перетворень українське селянство одержало 13 193 тис. десятин землі додатково до дореволюційного фонду землекористування в 19 396 тис. десятин264.

Питанням виживання влади було здобуття продовольства. Першим кроком стало запровадження хлібної продрозкладки з урожаю 1919 р., закон про яку 26 лютого 1920 р. підписали голова вже відновленого Раднаркому УСРР Х.Раковський і нарком продовольства М.Владимиров. Вона затверджувалася в обсязі 160 млн. пудів. Хліб вилучався лише у господарств з площею засіву понад 3 десятини. На господарства з меншою площею розкладка поширювалася в разі невиконання завдань (всього було встановлено чотири терміни вилучення зерна, останній з яких – початок липня)265. Хлібна розкладка з урожаю 1919 р. не була виконана. За оцінкою Х.Раковського, до 1 липня вдалося зібрати близько 25 млн пудів266. 24 серпня було ухвалено закон про продрозкладку зі врожаю 1920 р. Розмір залишився той самий – 160 млн пудів267. З 2 вересня 1920 р. до 20 лютого 1921 р. було зібрано 52 млн пудів268. Однак не лише хлібом харчується людина. Слідом за хлібною надійшла черга й інших розкладок. 26 березня було опубліковано положення «Про обов’язкове постачання худоби для потреб держави». За рік селяни мали здати державі за суто символічними «твердими» цінами 10% наявної великої рогатої худоби (218 838 голів), по 30% овець і свиней (відповідно 902 425 і 799 977 голів). Половину річної норми потрібно було здати до 1 серпня269. 20 серпня було ухвалено новее рішення про постачання худоби, згідно з яким «в порядку розкладки» влада в період з 1 серпня 1920 до 1 серпня 1921 р. мала намір відібрати у селян 8% великої рогатої худоби у віці старше 3 років, 70% – у віці до 3 років, 25% наявних овець та 20% свиней старше 4 місяців270. Власників молочної худоби наркомпрод УСРР зобов’язав здавати державі від 3 до 6 фунтів (залежно від губернії) тваринного масла від кожної корови. За непостачання передбачалися кари: подвійне обкладання, реквізиція корів, арешт винних271.__

Продрозкладка поширювалася дедалі на більшу кількість продукції. Дійшла черга не лише до домашніх птахів, за несвоєчасну здачу яких передбачалося примусове стягнення в потрійному розмірі та арешт272, а й до картоплі і навіть меду, для якого в липні ввели розкладку, а в серпні її розміри підвищили у два рази273. «В тих випадках, коли власники не здають в установлені строки належної за розкладкою картоплі, остання підлягає примусовому і безкоштовному відчуженню в розмірі всього виявленого у власника запасу. До власників, які злісно приховують свої запаси, відповідною владою застосовуються найбільш суворі методи впливу аж до конфіскації всього майна та передання винних до суду Ревтрибуналу»274.

Комнезами. Щоб здійснити продрозкладку, яка охоплювала все нові й нові види продуктів, більшовикам потрібен був дієвий апарат насильства. Виконання продрозкладки полегшувалося відмовою від створення комун і радянських госпо дарств, у результаті чого селяни змогли отримати давно омріяну землю. Але цієї поступки було замало: без «жовтневої революції на селі», тобто без розколу села, опанувати його не було можливо. Для цього владі потрібно було здобути там надійну опору. В Україні біднота не становила більшості серед селян і мала серед них досить низький авторитет. Адміністративне усунення з рад навіть середняків зводило б нанівець усі пропагандистські переваги радянської влади і призвело б до збільшення спротиву селянства більшовицькій владі. Усвідомлюючи ці українські реалії, українські компартійні керманичі вирішили створити паралельні сільським радам владні центри, в яких усі важелі впливу зосереджувалися б в руках бідноти, що фактично не виробляє сільськогосподарської продукції. Юридичного оформлення ці ідеї набули в ухваленому ВУВЦК 9 травня 1920 р. декреті про Комітети незаможних селян, підтвердженому рішенням ІV Всеукраїнського з’їзду рад (16–20травня 1920 р.). Характеризуючи цей д крет, Х.Раковський у виступі на Всеукраїнському з’їзді рад наголошував: «Це – ті ж самі комітети бідноти, що існували в минулому році, але з обмеженими правами. Тому ми їх називаємо не комітетами бідноти, а комітетами незаможних селян»275. Комнезами, за його словами, повинні були «слідкувати за тим, щоб село стало радянським»276. Основною функцією комнезамів мав стати облік і контроль дрібних товаровиробників, які й становили основу тодішнього українського селянства. За це члени комнезамів отримували винагороду. Реалізація закону про комітети незаможних селян створювала деяку підпору для більшовиків в українському селі.

Ще в законі про продрозкладку було зазначено, що усі господарства з розміром землі менше трьох десятин звільняються від продрозкладки. Їм надавалося від 10 до 25% (залежно від губернії) зерна, вилученого у ході продрозкладки. Але всі ці блага незаможники отримували лише за умов виконання плану. Якщо хліб не зібрали у потрібних кількостях, то представники наркомпроду були зобов’язані забирати хліб навіть у тих, хто мав землі менше, ніж 3 десятини. ｫІнакше могло б трапитися, що куркуль приховує своє зерно у середняка і навіть біднякаｻ – пояснював цю норму Х.Раковський277. Разом з тим велася масована, незвична для тогочасного селянина пропаганда того, що незаможник ｫправо имеетｻ забирати у більш заможного і працьовитого селянина не лише продовольство, а й майно, тобто ｫрозкуркулюватиｻ. Межа у володінні землею, за якою можна розпочати розкуркулювання, зафіксована не була, це право надавалося на відкуп місцевим органам. Після ухвалення закону розгорнулася широка кампанія з утворення комнезамів, що мала переважно примусовий характер. На V конференції КП(б)У опозиційно налаштований до ЦК КП(б)У __________делегат Барчук зазначив: ｫМи знаємо, як створювалися комнезаможі. Казали селу, що у випадку, якщо у ньому не буде створено комнезаму, це свідчитиме, що воно не підкоряється радянській владіｻ278. Алев багатьох випадках владі вдалося досягти свого. Найлаконічніша характеристика успіхів діяльності комнезамів пролунала на з’їзді з вуст М.Попова: ｫКомнезами дали значну кількість загонів, котрі влилися в нашу армію. І якщо в минулому році українське село цілком стояло проти міста і радянської влади, то нині в українському селі наростають ті сили, які нададуть нам підтримку… Із села у куркулів вдалося взяти значно більше хліба, аніж в минулому роціｻ279. Показовими для аналізу атмосфери створення комнезамів є рішення першого губернського з’їзду комнезамів Харківщини. Там було ухвалено ｫодинадцять заповідейｻ незаможного селянина, основним завданням яких був розкол українського села на ворогуючі частини. Йшлося про необхідність стати ｫдійсним господарем селаｻ, про ｫвиколочування хліба у жадібного ненажерливого куркуляｻ. Про потребу сумлінної праці незаможників на землі для вирощування високого врожаю у цих ｫзаповідяхｻ не згадувалося280. Примус разом із пільгами дав обнадійливі для влади результати. Кількість комнезамів невпинно зростала. За даними НКВС, на 1 липня їх було близько 700, а 10 листопада – 9599281. Але наркома внутрішніх справ УСРР В.Антонова, обнадіювала не стільки кількість, скільки ｫякістьｻ: ｫТепер факт розшарування безсумнівний. Куркуль-бандит не чіпав селян, навіть членів сільрад і волвиконкомів: він їх лише розганяв та лякав погрозами. Тепер вже не те: тепер куркуль вже б’ється у своєму власному селі, проти своїх односельців, організованих в комнезами… За першу половину жовтня ми маємо, по неповним даним, із середовища незаможних 152 жертви куркульського терору (переважно голови комнезамів)… Нещодавно прийшла характерна телеграма про те, що в одному селі куркулі вирізали 30 бідняків, а ті, в свою чергу, вирізали стільки ж куркулів. А в Полтавській, Кременчуцькій і Донецькій губерніях починають організовуватися збройні загони незаможників для самооборони та рішучого придушення куркульського терору. Це вже беззаперечний початок громадянської війни на селі і, безперечно, що за підтримки всього державного апарату Радянської влади вона закінчиться перемогою споріднених з пролетаріатом прошарків селаｻ282. Обрана більшовиками тактика поширення продрозкладки на всі групи продовольчих товарів та боротьби проти реального виробника цих товарів призвела до закономірного, але не бажаного результату: селяни почали згортати виробництво. Ситуацію потрібно було рятувати. В контексті комуністичного будівництва не йшлося про повернення до товарно-грошових відносин – вони вважалися вже віджилим етапом. Вихід побачили в примусі до праці селян, суть і методику здійснення якого розглянуто в наступному розділі. Однак В.Ленін зрозумів небезпеку такого підходу як для власної влади, так і для господарських планів, які на той час вже кристалізувалися в ГОЕЛРО. У березні 1921 р. був започаткований крутий поворот. Підбиваючи підсумки, зауважимо, що в 1920 р., як і роком раніше, Україна Кремлю була потрібна як джерело матеріальних ресурсів. Однак навчений гірким досвідом 1919 р. Кремль відклав на майбутнє частину планів з комуністичного будівництві на селі й провів бажаний для українських селян зрівняльний розподіл землі. Завдяки добре організованій тактиці, змістом якої було гасло ｫподіляй і володарюйｻ, владі вдалося розпалити ｫгромадянську війну серед самого сільського населенняｻ, що відверто розглядалася як ｫосновна передумова успіху господарчого будівництваｻ283. У місті комуністичні перетворення пішли краще і фактично зрівнялися з Росією.

Основними джерелами прибутку держави в період активного насадження комунізму, як зауважував в середині 1920-х рр. нарком фінансів СРСР Г.Сокольников, були: ｫ1) ресурси селянського господарства, що надходили як натуральний платіж (хлібом, м’ясом, маслом та іншою продукцією сільського господарства), 2) продукція промисловості у порядку нееквівалентного її здавання, тобто поступового проїдання основного капіталу промисловості та транспорту, 3) запаси та резерви, що лишилися від дореволюційного періодуｻ284. До цього слід додати: 4) грошові контрибуції і конфіскації з заможної частини населення та націоналізація цінностей, які зберігалися в банках; 5) натуральні повинності селян, перш за все гужова повинність; 6) грошова емісія. До початку 1921 р. країна вже проїла запаси та резерви з дореволюційного періоду, золото та інші банківські цінності витратила, в тому числі і на експорт революції, емісія давала все менше зиску, основний капітал зношувався і не відбудовувався. Створення несприятливих для сільськогосподарського виробництва умов заганяло країну в глухий кут. Мобілізаційна модель економічної політики вичерпалась і з огляду на крах одного з основних її завдань – поширення ｫсвітової революціїｻ, вочевидь себе не виправдала. З такою ресурсною базою та ще без допомоги ｫєвропейського пролетаріатуｻ про перехід до індустріалізації годі було й мріяти. Для нового застосування всіх можливостей мобілізаційної моделі економіки, орієнтованої тепер уже переважно на внутрішні потреби, необхідно було знову накопичити певні запаси. Нагальною стала потреба зміни економічної політики.__

3. Серед чинників, що впливають на здійснення державної політики, не останнє місце займає ефективність державного управління, що залежить від дієздатності органів влади всіх рівнів, ставлення до них населення, існування корупції. ]. Саме створен ня законодавчих умов і політичних механізмів, що робили недієвою на практиці радянську демократію, дозволяло здійснювати в 1919 році більшо вицьку аграрну та продовольчу політику в Україні. І це мало свої наслідки. Я хотів би виділити три аспекти проблеми, що розглядається: це роз клад низових органів влади – рад і комбідів — та партійних осередків; корупційні явища в продовольчих організаціях; формування національно корпоративних груп у державному апараті. Розклад низових органів влади та партійних осередків. «Комісародєр: жавіє». Систематичні розпуски опозиційних рад та політичні репресії призводили до остаточного зникнення відповідальності владних інсти туцій перед громадянами, до появи штучного, призначеного складу ви борних органів влади, що в ньому все більшу участь брали різного роду призначенці, люмпени, кар’єристів та колаборантські елементи села, до виникнення явища, що отримало назву «комісародержавія».

Як свідчить аналіз джерел, практично у всіх регіонах України пияцтво, «реквізиції», довільне використання службового становища, безвідпові дальність службових осіб були буденним явищем. На екстреному засіданні Харківського губкому та Сумського повіткому КП(б)У в червні 1919 р. Становище було охарактеризовано так: «Радянська робота — відсутня, грабун ки, розбій, хуліганство спостерігаються майже в усіх обстежених місцях. Міліція повітова не на висоті становища… В середовищі радянських і пар тійних працівників спостерігається пияцтво… Конституція в селянських масах досі не впроваджена…» [1, ф. ФП1, оп. 1, спр. 1, арк. 13]. «В цій організації виключно всі злодії, мешкають по домівках, а про довольство вимагають від виконкому, коли в нього немає змоги їх задо вольнити, то ЧК знаряджає воза і відбирає в селян їх продовольство… Селяни… клунки збирають бігти з цього району» – ця заява щодо стану справ в партосередку члена КП(б)У Арсенія Юрченка з Козелецького повіту Чернігівської губернії від 22 червня 1919 р., як і матеріали інформаційних зведень НКВС та бюлетеней ЦК КП(б)У, малює більшменш типову для становища на місцях ситуацію. «Кругом по селах йдуть грабунки»;

«Міліція — п’янь, не працює» (Харківська губ.); «комісар сидить на комісарі, все це страшенно гальмує роботу» (Єлизаветград); «Рада бездіяльна, розвинуто аферизм, диктаторство, розпусту, пияцтво. ЧК нікуди не годиться. Земельні комітети не діють» (Чугуїв, 27 травня); «Становище в партії катастрофічне, прийом в партію не правильний» (Золотоноша, 28 травня); звідти ж: «Виконком роботи продуктивної дати не може, тому як більшість людей не відповідають своєму становищу, які самі зізнаються, що в керуванні «нічого не розумі ють». «В парткомі на засіданнях звалка — один викриває іншого у всіляких неподобствах. Сварки поміж співробітниками на особистому ґрунті. Працівники не дають собі ради в тому, що кажуть» (Зіньків); «населення не розуміє, боїться» (Умань); «Міський виконком бездіяльний.

Аналогічним було становище і в комбідах, «продовольчих органах кла сової боротьби» за лексикою ІІІ з’їзду КП(б)У. Симптоматичне спостереження від 15 серпня 1919 р. надійшло до ЦК КП(б)У з Подільської губернії. Доповідач указував: «Слід звернути серйозну увагу на організацію та діяльність комбідів по селах. Завжди та всюди в комбіди проходять вискочки, ледарі і п’яниці, що пропили в минулі часи свою землю, на котрій не бажали працювати. Повна відсутність чесності, сумління… У власній діяльності не дають звіту навіть громаді… Мені особисто доводилося зустрічати по селах реквізиції… в старанного трудівникаселянина, що має 2–3 деся тини землі, є хліб і навіть малі надлишки. Ці надлишки вважають за куркульські (бували часті випадки) і віддаються тому, хто має 5–6 десятин, але він ледарп’яниця, якщо і не продав своєї землі, то не зорав та не засіяв, тому й не має хліба… бувають випадки, коли безсовісні особистості між цією «біднотою» конфісковують або реквізують речі, продають, протринь кують й навіть пропивають…». Аналогічного змісту спостереження містять звіти спеціальних пред ставників ЦК РКП(б) в Україні. «Взагалі в дрібних і навіть великих пунк тах України, на жаль, населення повинно міркувати про ради та про комуністівбільшовиків, маючи часто дуже погані екземпляри як тих, так і інших» (Д. Клойзнер, 20 червня 1919 р.). Рішучіше охарактеризу вав стан справ Є. Гурін, якому «місцеві кадри» порадили: «не заважайте нам займатися справами, а то ми спробуємо вас уйти», бо прецеденти «вбивства зза рогу» радянських працівників вже були. Гурін констату вав «зрадницьку, контрреволюційну політику деяких членів КП(б)У, а часто і цілих організацій». Спираючись на досвід радянського будівництва в 1919 році, Г. Зинов’єв в статті «Кто наш главный враг на Украине?» навіть визначав та ким «фігуру горезвісного комісара» «одягненого з голки, з ситою фізіономією, з темним минулим, тупого, самовдоволеного, що не вмієрозмовляти з народом, не розуміє сутність комунізму, в глибині душі готового на все, і що дивиться на радянську владу як на смачний пиріг, з котрого треба врізати собі якнайбільший шмат… «комісара»кар’є риста, «комісара»хабарника і спекулянта…» [2, с. 7]

Корупція в продовольчих організаціях. Незбалансованість твердих цін і державних товарних фондів для їх покриття та жорсткий адміністратив ний примус на всіх етапах здійснення хлібозаготівель супроводжувалися розвитком «чорного» ринку монополізованих продуктів, у тому числі й у вигляді операцій з досить великими товарними партіями хліба за участю співробітників продовольчих організацій. Діяльність продовольчих організацій була вкрай погано організована та керована, на чому наголо шує в спеціальній доповіді з цього питання 19 травня 1919 р. другий за ступник наркомпрода боротьбист Кудря.

«Надзвичайні» повноваження, що щедро роздавалися вповноважени ми Наркомпродом заготівельними організаціями своїм агентам, за слова ми О. Шліхтера, «не раз опинялися в руках хитрих хлібних спекулянтів» [7,с. 257]. Відомства активно вели між собою готівкові розрахунки, що створювало всі необхідні умови для неконтрольованих тіньових операцій. Вже 19 лютого 1919 р. Наркомпрод РСФРР телеграмою №584 був змушений рішуче заборонити «безсистемну» роздачу великих грошових авансів «продорганами», що відбувалася поза установами казначейства та Народного банку; мала місце й несанкціонована видача дозволів на вивезення вели ких партій продовольства до РСФРР. «Наводжу один лише факт: один з Російських кооперативів купив в Українбанку коси, перепродав їх агенту другого кооперативу, а останній пропонував ті ж коси Українбанку, звичайно, за ціною 100 з лишком відсотків, не вивозячи їх зі складу Українбанку», зазначав в своїй доповіді другий заступник наркомпроду Кудря. Махінації з продовольством проводилися і Снабармом. Незаконні операції з хлібом, продовольством та товарними і фінансовими фондами, що обслуговували здійснення державної хлібної монополії в 1919 році, широко охопили як центральні, так і місцеві продо вольчі установи та радянські органи влади, гостро відбиваючись нанастроях селян та їхній довірі до радянської влади в цілому. Формування національно:корпоративних груп в державному апараті. Антисемітизм. Слід відзначити і формування у радянському апараті групп національнокорпоративного характеру, часто пов’язаних з корупційними діями, що, у свою чергу, виступало неабияким чинником зростання міжнаціональної напруги «Помічник комісара інженерного управління» Г.Юрченко подав датовану 28 червня 1919 р. записку, адресовану Х. Раковському, де прохав «замінити відповідальних євреїв і комісарів за можливості росіянами та українцями, щоб народ знав, що вони керують країною, а тепер розмови такі, що країною керують і долі всього народу залежать від надзвичайно маленької частки єврейського населення, що обурює населення України…».

У цілому, розклад радянських органів влади, що набув в 1919 році в Україні масового та системного характеру, відігравав роль самостійного чинника, що сприяв дискредитації уряду КП(б)У в очах селянства та розвитку антирадянського повстанського руху. У його настроях виразно виявляється тенденція до порівняння радянського урядування з часами царизму («Селяни, виведені з терпіння, зі злобою кажуть, що „гірше за колишнього царизму стало”» [6, ф. 1, оп. 20, ч. 1, спр. 16, арк. 34]), готовність та бажання до зміни влади («Денікіна не чекають, але думають, що буде хоч якась влада» [1, ф. ФП1, оп. 1, спр. 1, арк. 13]), антисемітизм та національна ворожнеча («влада жидів, спекулянтів і велико росів» [6, ф. 57, оп. 2, спр. 281, арк. 14]).