Філософія права І. Канта, її зв'язок з антропологією та етикою, її значення для сучасних філософсько-правових дискусій

Т. 3. ФілософСЬКО-правОВІ ВЧЕННЯ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ КІНЦЯ xvII- СЕРЕДИНИ XIX СТОЛІТТЯ

Литература

· Августин Блаженный. Исповедь. — М., 1991.

· Аристотель. Политика // Соч.: в 4-х т. — М., 1984. — Т. 4.

· Вала Лоренцо. Об истинном и ложном благе. О свободе воли. — М., 1989. — С. 93—97, 229—231.

· Гоббс Т. Левиафан // Соч.: в 2-х т. — М., 1989. — Т. 2.

· Гусейнов А.А. Великие моралисты. — М., 1995.

· Конфуций. Беседы и суждения. — СПб., 1999.

· Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С. 38—84.

· Монтень М. Опыты. — М., 1998. — С. 12—45.

· Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955. — С. 61—79.

· Платон. Диалоги. — М., 1986.

· Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Избранные произведения. — М., 1969. —С. 78—97.

Мета: пояснити виключне значення філософії Канта для європейської філософії права. Виявити які за Кантом існують антропологічне, етичне і метафізичне підґрунтя права. Показати зв'язок філософії Канта із лібералізмом Дж. Локка та сучасними ліберальними, соціал-демократичними та комунікативними теоріями. Показати позитивне і негативне в філософії права Г. Гегеля. Виявити, в чому полягає юридичний об’єктивізм історичної школи та марксизму.

Основні поняття: держава, громадянське суспільство, діалектика, ірраціоналізм, категоричний імператив, права людини, право, правосвідомість, рівність правова, рівність соціальна, свобода.

План лекції:

1. Філософія права І. Канта, її зв'язок з антропологією та етикою, її значення для сучасних філософсько-правових дискусій.

2. Філософія права Г. Гегеля.

3. Історична школа та марксизм.

У філософсько-правових ученнях Західної Європи кінця XVIII – середини XIX ст. особливе місце займає філософія права німецької класичної філософії. Такі її представники як Іммануїл Кант, Георг Гегель та інші зробили великий вплив на філософську думку в цілому і на філософсько-правову зокрема. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант (1724—1804 рр.). Філософії права він присвятив праці: «Критика практичного розуму», «Метафізичні засади вчення про право», «Суперечку факультетів», «Метафізику звичаїв», «До вічного миру».

Вчення Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язано із зіставленням області теоретичного і практичного розуму. Теоретичний розум це область людського пізнання. Він достовірно може відповісти на питання «Що я можу знати?». На питання «Що я повинен робити?» і на «Що я можу сподіватися?» дає відповідь практичний розум. Практичний розум – це область етичних вимог.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері ж практичного закон свободи. Дослідженню і обґрунтуванню принципів моральності присвячена робота Канта «Критика практичного розуму». Основною трансцендентальною ідеєю і першим постулатом кантівської етики є свобода людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і слідувати їм без зовнішнього примушення і тиску. Людина, як частина природи, підпорядкована причинно-наслідковим зв'язкам, які існують в світі природи. Але їй властива свобода, її вчинки є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детермінацій. Цю думку Кант проводить в своєму вченні про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні це правило, що містить об'єктивне примушення до вчинку певного виду. Категоричний імператив – це, безумовне, етичне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, що має вільну волю. Виконання цього розпорядження є абсолютно необхідним, незалежно від того, чи отримує в результаті цього людина для себе, користь чи ні. Таким чином, відповідаючи на питання, «Що я повинен робити?» Кант закликає:

1) поступати так, щоб максима твоєї поведінки могла стати загальним правилом для всіх: «... дій тільки відповідно до такої максими, керую­чись якою ти у той самий час можеш бажати, щоб вона ста­ла загальним законом»; Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. Ч. 2.С. 260.

2) бути вільним в своїх діях, але зрівнювати свою свободу зі свободою інших. Інакше виникає свавілля, анархія, «... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого, так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу»Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. Ч. 2.С. 270..

За Кантом людину за жодних обставин не можна використовувати як засіб, а тільки як мету, бо немає вищої мети, ніж Людина; право людини повинне вважатися священним, яких би жертв це не коштувало пануючій владі. Відповідаючи на питання: «На що я можу сподіватися?», філософ підкреслює, що окрім як на самого себе, людина покладає надії на суспільство і його інститути і, перш за все, на юридичні закони. Проте юридичний закон не враховує мотиви вчинку і тому не забезпечує справедливість як різновид права. Він тільки регулює поведінку людей, їх дії, та до того ж не все, а лише обумовлені законом.

Звідси Кант робить геніальний висновок, що став правовим фундаментом гуманізму: держава, воля законодавця не має права опікати людину, наказувати їй, в що вірити, кого любити і тому подібне. Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей Канта є його розуміння права. Він дає йому наступне визначення: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону свободи»Кант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. С. 139, тобто Кант визначає право як сукупність умов, що обмежують свавілля однієї людини по відношенню до іншої за допомогою загального закону свободи.

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, по Канту, це «порядок свободи». Він є умовою надійності правовідносин. Це означає, що для того, щоб правовідносини, що стихійно складаються, підпорядкували собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин повинні бути особисто вільними людьми, і наділені правами людини і елементарними політичними правами. Згідно Канту, правопорядок ґрунтується на наступних апріорних принципах:

1) свободі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянинаКант И. Собр. соч.: в 6 т. М., 1963—1966. Т. 4. С. 79..