Лінгвістичний статус займенника

Займенник як частина мови. Лексико-граматичні розряди займенників

План

1. Лінгвістичний статус займенника.

2. Займенник як частина мови. Співвідношення займенників за значенням, морфологічними ознаками та синтаксичною роллю в реченні з іншими частинами мови - іменниками, прикметниками та числівниками.

3. Граматичні категорії займенників.

4. Лексико-граматичні розряди займенників.

«Грамматіка словенска. Съвер(ъ)шен(ъ)на(г)(о) искуства осми частій слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Новω съста(в)ле(н)на Л. Z», надрукована у Вільні 1596 р. (далі «Граматика»). Літерами Л, Z скромно позначив своє ім’я і прізвище Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педагог і церковний діяч XVI — XVII ст.

«МЂстоимА» (90 — 106) — «часть слова... въмЂсто имене приемлема» — має «родъ, видъ, начертанїє, лице, число, падежъ и значенїє». Розподіл категорій займенника зроблено в дусі тодішніх граматик класичних мов. Виділено чотири форми роду — «мужескій» (мой), «жен(ъ)скїй» (моя), «среднїй» (моє), «ωбщїй» (азъ); два «виды» — «первоωбразный» (азъ), «производный» (мой); два «начертанїА» — «простоє» (азъ), «сложноє» (азъ са(м)). Як і ім’я, займенник має три числа, шість відмінків, три «лица» (особи) — «первоє» (азъ), «второє» (ты), «третєє» (онъ). «ЗначенїА» у займенника три — «из(ъ)явител(ъ)ноє», тобто особове (азъ), «зиждител(ъ)ноє», тобто присвійне (мой), «указател(ъ)ноє» (сей, той). [https://litopys.org.ua/]

Серед староукраїнських лінгвістичних творів чільне місце справедливо займає «Грамматіки СлавенскиА правилноє Сvнтаґма» (1619 р.) Мелетія (Максима) Герасимовича Смотрицького. Вона тривалий час впливала на розвиток лінгвістичної думки слов’янських народів і відіграла видатну роль у теоретичній підготовці граматик східнослов’янських мов та лінгвістичної славістики,

Порівняно невеликий за обсягом розділ пам’ятки «Ω мЂстоименїи» (193 — 232). Займенникам (їх автор налічує 18) властиві: «Видъ, Качество, Родъ, Число, Начертанїє, Лице, Падежъ u Склоненїє». За Смотрицьким, займенники азъ, ты, самъ, кто, той, чїй та деякі інші — «первообразнагω вида», а займенники «производнагω вида» утворено від форм родового відмінка: мой, твой, свой — від мене, тебе, себе; нашъ, вашъ — від насъ, васъ.

«Качествъ», або «знаменованїй» (значень), у займенника п’ять: «Оуказателноє, Возносите(л)ноє, Возвратителноє, Въпросителноє, ПритАжателноє». Відповідно автор виділяє займенники «ОуказателнаА» — азъ, ты, са(м), сей, овъ, онъ, той, тому що «ними вещи показанїє бываєть»; «ВозносителнаА» — ті самі, що й «ОуказателнаА», та займенник иже, бо вони «прешедшую вещъ в(ъ) памАть возводятъ»; «Возвратителноє себе», через те що «знаменованїє єгω на тожде лице во(з)вращаєт(ъ)сА, єже предиде»; «ВопросителнаА» — чій, кто, кій, «ними бо вопрошенїє бываєтъ»; «ПритАжателнаА» — мой, твой, свой, нашъ, вашъ, єгω, які «притАжанїє вещи знаменуютъ».

У займенників розрізняються п’ять, родів: «Мужеский» (самъ, сей, овъ, чїй і т. д.), «Женскїй» (сама, сїА, ова, чїА), «Среднїй» (само, сіє, ово, чїє), «Общїй» (кто), «ВсАкїй» (азъ, ты, себе). Займенники мають три числа — «Единственноє, Двойственноє, Множественноє», три «Лица» (особи) — «Первоє» (азъ), «Второє» (ты), «Третїє» (онъ), два «Начертаніа» — «Простоє» (азъ) та «Сло(ж)ноє» (самъ азъ). Кількість відмінків та ж сама, що й в «Имени», однак Смотрицький зауважує, що кличний відмінок мають тільки ты, сей, мой, нашъ. [https://litopys.org.ua/]

Незважаючи на багатовікову історію дослідження та велику кількість наукових праць, виконаних на матеріалі різних мов (А.К.Васильєва, О.М.Вольф, Т.Гард, Ю.О.Лопашов, Л.Я.Маловицький, О.В.Падучева, Г.Г.Почепцов, Л.В.Чайка, Г.М.Щерба, C.Blanche-Benveniste, R. de la Grasserie, Kr.Sandfeld), питання про займенники залишаються досі проблемними в загальній лінгвістиці.

Існує ряд аспектів цієї проблеми, які або взагалі опинилися поза увагою науковців, або висвітлені надто поверхово. Такий стан вивчення займенників у мовознавстві зумовлений насамперед тим, що в цьому лексико-граматичному класі об’єднано різні за своєю семантико-граматичною природою та функціями мовні одиниці. Окрім того, з часу зародження наукового інтересу лінгвістів до займенникових слів основна увага приділялась загалом особовим, присвійним і вказівним займенникам на тій підставі, що саме вони займають центральне місце в займенниковій системі, а інші розряди, зокрема питальні та відносні займенники, виконують другорядну функцію (Е.Бенвеніст, О.О.Потебня, Р.Якобсон, L.Warnant).

Займенник, як клас слів формувався зовсім інакше, ніж іменники, прикметники, числівники. О. Потебня вважав, що первісно всі слова мови поділялися на дві лексико-семантичні групи: якісні, які називали предмети, якісність, обставини та ін.; вказівні, які не називали явищ дійсності. Давнє ім’я, а також іменники, прикметники і числівники, що виділилися з нього, є словами якісними. Займенники належать до вказівних слів, оскільки вони позбавлені номінативної функції і лише натякають на іменники, прикметники, числівники та прислівники. Тому на думку О. Пєшковського, П. Фортунатова, Л. Щерби, І. Кучеренка, І. Вихованця та інших, займенник не є самостійною частиною мови. За їхнім твердженням на основі формальної подібності до відповідних частин мови ці лексеми слід називати займенниковими іменниками (я, ти, він), займенниковими прикметниками (наш, свій твій), займенниковими числівниками (кілька, стільки)' займенниковими прислівниками (там, туди, тоді).

У європейській традиції ще з давньогрецьких часів від Аполлонія Діскола (II ст.) займенник розглядають як самостійну частину мови (О. Шахматов, Л. Булаховський та ін.). На основі семантико-граматичної подібності до інших частин мови займенники поділяють на іменникові (я, ти, він), прикметникові (наш, свій, твій), числівникові (кільканадцять, стільки), прислівникові (там, тут, тоді).

Починаючи з ХХ століття, розповсюджується думка щодо неоднорідності граматичних категорій займенників, а тому обґрунтовується можливість розподілу займенників між іншими частинами мови (див. [Пешковский 1956]; [Мигирин 1978]; [Откупщикова 1978]; [Вихованець 2004] та ін.).

Особливу позицію займав В. Виноградов: виділяв займенники в окремий лексико-семантичний тип слів, до складу якого зараховував лише предметно-особові займенники та похідні від них. Як і О. Потебня, він вважав, що давні вказівні слова були займенниками і мали всі ознаки самостійної частини мови. Але в процесі еволюції граматичної будови більшість із них злилася з дієсловами, іменниками, прикметниками, прислівниками, сполучниками, частками, а деякі перетворилися на прислівники й частки. І лише невелика кількість іменникових займенників (за словами В. Виноградова, «граматичних пережитків займенників як особливої частини мови»), які вказують на особу або предмет, збереглася як самостійна частина мови. До них він відніс іменникові займенники я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, хто, що, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, ніхто, ніщо, дехто, дещо та ін., назвавши їх предметно-особовими [Виноградов 1972, с.255].

Погляд В. Виноградова, який розвинув окрему думку О. Потебні, знайшов відображення у фундаментальних працях, зокрема в «Русской грамматике» (1980).

Окремі лінгвісти вважають займенники формальними словами без лексико-семантичних ознак і лексичного значення. О. Пєшковський, наприклад, зазначав, що займенники позбавлені предметного значення і мають лише формальне значення. На думку О. Потебні, серед займенників є слова предметні, конкретні, предметно-формальні (той, цей) і суто формальні (я, ти). Тому він, хоч і не вважав займенник самостійною частиною мови, відносив його до своєрідного лексико-семантичного типу слів, які можна класифікувати за значенням на певні лексико семантичні групи.

Для того, щоб обґрунтувати необхідність самостійної займенникової категорії, слід розкрити особливість займенникової семантики як такої, що має право на «самостійність». У еволюції поглядів семантичної особливості займенникового класу слів першим кроком стало визначення такої функції, як вказівність. Займенники, на думку дослідників, «не називають, а вказують» і, таким чином, визначаються як вказівні слова (К.Бругманн, К.Бюлер та ін.), «шрифтери» (О.Єсперсен, Р.Якобсон).

Недолік цього підходу виявляється в тому, що відповідно до буквального значення терміна «вказівний» – саме займенниками слід би було вважати тільки вказівні. Навіть якщо уточнити формулювання, визначивши вказівку як посилання на конкретний мовленнєвий акт (дейксис), то до власне займенників зараховуватимуться поряд із вказівними ще тільки особові, зворотний, відносні, тоді як питальні, заперечні, неозначені займенники залишатимуться поза рамками цього класу [Крылов 1989, с.6]. Крім того, термін «вказівка» для характеристики семантичної функції займенників не підходить… не можна приписувати всім займенникам вказівність, якщо ми виділяємо групу займенників вказівних» [Зарецкий 1940, с.18].

Друга спроба знайти узагальнювальну семантичну ознаку полягала в дослідженні такої функції займенників, як заступальність [Блумфилд 1968, с.247; Исаченко 1965, с.166]; займенники – це «заступальні слова», їх основна функція – «заступальна» [Откупщикова 1964, с.72]; «субститути» [Киприянов 1989, с.49].

Визначальною особливістю семантики займенників є її абстрактний характер. Займенникам властива невизначеність предметного значення кореня, відсутність номінативних відношень, надзвичайно широке і загальне значення, що й формує абстрактний характер їх семантики.

Якщо в займеннику абстрактність зникає, то, як вважає О. Пєшковський, займенник переходить в іншу частину мови: ти — тикати, ви — викати, так - потакати, я — якати, наш — нашенський, ваш — вашець (Ваша милість).

Категоріальним значенням займенника є не назва предмета, ознаки, обставини (номінація), а вказівка на них (дейксис).

Традиційне визначення займенника як замінника імені, що започатковане ще греко-римською граматикою, є калькою латинського терміна рrоnоmеn «замість імені». Його неточність зауважили російські граматисти ще в першій половині XIX ст. Герасим Павський (1787—1863) писав, що займенники не заступають імен, а лише вказують, натякають на них: «Як номер чи заголовок книги не може заступити місце самої книги, точно так і займенник не заступає місця імені». О. Пєшковський наголошував, що займенник завжди означає одне й те ж і при тому таке, чого ніяким іншим словом не висловиш. У тексті Зима люта. Вона хоче всіх холодом заморозити не можна встановити, який іменник замінюється займенником всіх, а займенник вона тут не можна замінити іменником зима. Отже, займенник не є замінником чи заміщувачем (еквівалентом, субститутивом) імені, він лише вказує на іменник, прикметник, числівник.

Сьогодні існує два погляди мовознавців щодо лінгвістичного статусу займенника: традиційний (займенник – повнозначна іменна частина мови), у т.ч. «шкільний» [О.Єсперсен, О. Шахматов, Л. Булаховський, М. Плющ, О. Пономарів] і т.зв. «академічний» [О. Пєшковський, О. Потебня, В. Виноградов, І. Кучеренко, І. Вихованець], прописаний у «Теоретичній морфології української мови» (: Академ. граматика укр. мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця, 2004):

займенникові слова — це підкласи іменника, прикметника, числівника або прислівника, конкретні репрезентанти яких вказують на все те, що має стосунок до безпосереднього акту мовлення. До компонентів мовленнєвої ситуації, пов'язаних із займенниковими словами, входять мовець, адресат висловлення, місце (тут) і час (тепер) акту мовлення, а також наявні або відсутні в мовленнєвому просторі предмети, вирізнювані стосовно мовленнєвого акту. Займенникові слова не мають єдиного категорійного значення, яке б уможливило об'єднання їх в окрему частину мови або приєднання тільки до однієї частини мови, і власних граматичних категорій, повторюючи грамемну структуру й граматичну форму іменників, прикметників, числівників і прислівників [с. 184-187].