Інтерв'ю в ефірі

Репортери, що працюють в умовах радіо- і телеефіру, у якості принципів подачі інформації використовують приймання драматургії більшою мірою, чому їхні колеги із друкованих ЗМІ. І зрозуміло чому. Адже віщальні ЗМІ, особливе телебачення, працюють на інформаційній медиаплощадке, що граничить із шоу-бізнесом. Коли на телекамері загоряється червона лампочка, журналіст виходить в ефір і виявляється на незримій сцені перед багатомільйонною публікою. А це й родичка, і сусіди, і перші особи держави, і власні начальники: помітять усі огріхи — кожне застереження, запинку, неточність у наголосі. Якщо ж це ще й прямий ефір, то виключені дублі, немає можливості відредагувати зняте. Крім того, журналісти-телевізійники не повинні забувати в супутніх зйомкам деталях — висвітленні, акустику, задньому плані, серед іншого ще й у костюмі, гримі.

І все-таки телевізійники віддадуть перевагу скоріше зйомці якої-небудь дії, особливо драматичного змісту, чому інтерв'ю з людиною. Телеінтерв'ю в професійних колах навіть зневажливо називають «мовці голови». Проте їх на екранах предосить, і з ними треба вміти працювати.

Розглянемо деякі відмінності ефірного інтерв'ю от друкованого. В ефірі, наприклад, журналіст змушено ігнорувати деякі норми спілкування. Йому нерідко доводиться перебивати співрозмовника, щоб не втратити темп бесіди або не перевищити норму відведеного часу. «На жаль, наш час підходить уводити, увести до ладу кінцю. Будь ласка, відповідайте на моє питання як можна коротше!» — такі «нечемні» слова можна почути в ефірі навіть от найдосвідченіших інтерв'юерів. Допускаються перевантажені інформацією питання для драматизації сухого обміну відомостями. А уточнюючі й питання для самоперевірки перебувають в активному арсеналі ефірних кореспондентів для виділення деталей, розміщення потрібних акцентів.

Журналісти, що працюють на радіо- і телеканалах, нерідко відчувають себе заручниками високотехнологічних методів збору й обробки інформації, які найчастіше зводяться до погоні за швидкістю її передачі. Це особливо стосується прямих ефірів, які тримають під постійним пресингом як репортерів, так і їх співрозмовників, що в якімсь змісті збіднює процес спілкування. Немає ніякої можливості що-небудь подредактировать, виправити, дочекатися підтвердження інформації із других джерел, нарешті, зробити паузу, подумати. Працюючи в прямому ефірі, журналісти завжди коштують перед вибором: уникнути помилки або видати інформацію в максимальному обсязі. Зрештою, усе виходить в ефір не завищимо от якості.

Партнери, що брати участь в інтерв'ю, призначеному для печатки, теоретично завжди мають можливість виправити, доробити оригінал в індивідуальному порядку або в спільній творчості зі співрозмовником. При цьому сама що ні на є ординарна історія може заграти досить несподіваними гранями. В електронних ЗМІ складається інша картина: і радіорепортери працюють у постійній напрузі, оскільки треба «тримають» ефір, підігрівати інтерес, привертати увагу глядача всі новими деталями. Зробити телеінтерв'ю видовищним, особливо якщо в ефірі двоє, — велике вміння журналіста. Тут повинні виявиться й мистецтво задавати «гарні питання», і акторські задатки.

Якщо газетяр може себе дозволить інтерв'ю із другої спроби, то в прямому ефірі цей номер не пройде — треба «потрапити в мету» з першого разу. Виходячи в ефір, інтерв'юер повністю перебуває у власти свого партнера, залежить от того, як геть відповідає й поводиться перед камерою. Якщо интервьюируемый, наприклад, «скам'яніє» от переляку або зніяковілості, репортер повинен «розсьорбувати» цю ситуацію, виводячи його із заціпеніння додатковими питаннями, що підбадьорюють репліками. А вже якщо це трапиться в прямому ефірі, проблема виходить за рамки спілкування двох людей і стає надбанням широкої публіки.

Не менш важко «тримають» більші групи людей у студії під час ток-шоу. Уміння «вишиковувати» характери, темпераменти, пристрасті в єдине видовище — особливий дарунок, який теоретики навіть порівнюють іронічно із професією масовика-витівника, тільки, так сказати, вищого класу[7] [6].

Робота в тілі- і радіоефірі вимагає от журналіста максимальної комунікативної віддачі. Репортери цих засобів масової комунікації частіше, чим журналісти друкованої преси, зустрічаються з небажанням людей давати інтерв'ю. Звичайно, є аматори публічних виступів, яких «хлібом не годуй» тільки дай зніматися. Але таких людей значно менше, чим тих, хто соромиться говорить у мікрофон або перед телекамерою. «Страх мікрофона» і «страх сцени» — явища одного порядку. По суті, це острах сказати щось дурне або відповісти невлад. Ще сильніше це почуття проявляється, якщо доводиться виступати в прямому ефірі. Тому телевізійники повинні приділяти великої увагу психологічній «обробці» співрозмовника: переконанню виступити, підготовці до розмови, обмірковування правильної стратегії бесіди.

Головний «ворог» тілі- і радіорепортерів — час. По-перше, тому, що робота цілої знімальної бригади, оснащеною дорогою технікою, обходиться набагато дорожче, чим одного кореспондента із блокнотом або диктофоном. Робочий день такої бригади розписаний по хвилинах, тому интервьюировать людей доводиться у швидкісному режимі. Та й довжина готових сюжетів, особливо в новинних програмах, часто не перевищує двох хвилин, а то й менше. Навіть досвідчені репортери, прекрасно знаючи все це, на жаль, змушено виходити в ефір із заздалегідь підготовленим компактним коментарем і знятими включеннями компетентних осіб, що не може замінити природнього спілкування в мікрофона або перед камерою.

Багато приймань, які застосовні в газетярів, не завжди «працюють» у тілі- і радиопроизводстве. Майже всі операції, що входять у процес інтерв'ю, які необхідний знати репортерові електронних ЗМІ, мають свою специфіку. От деякі з них.

Підготовка до ефіру. Давно стало аксіомою правило, що до інтерв'ю треба готується. В ефірі інтерв'ю постраждає ще більше, якщо журналіст цим зневажив. Це помітить не тільки гість у студії, але й мільйони слухачів або глядачів. Готуючись до ефіру, слід пам'ятати, що вони можуть не знати й деяких імен, і передісторії події. У результаті інформація може бути недопонята. Тому в тілі- і радіоефірі обов'язкові короткі посилання й роз'яснення, навіть якщо журналістові здається, що це вже всім добре відомо.

У залежності от того, як організована робота на радіо або телеканалі, досьє — інформацію в передісторії (як тепер говорять на англійський манер, бэкграунд події або персони) — готовить або окрема група співробітників, або сам ведучий. У телепрограмах досьє, як правило, служить не тільки «для внутрішнього користування», тобто підготовки питань для героя передачі, але й для публіки, у якості ілюстративного матеріалу при виставі гостюючи. Кадри хроніки або світлини використовуються і як драматичний компонент або виконують формотворну функцію, розбиваючи інтерв'ю на змістовні частини для зручності й інтерв'юера, і глядача.

У телеінтерв'ю краще не задавати біографічних питань, набагато виграшніше пролунає інформація в біографії вашого гостя під час вистави: «Добрий вечір! Сьогодні гість нашої програми — п. Н. Народився геть там- те, його батьки — таке-те. Утвір п. Н. одержав там-те...».

Розмова з партнером перед ефіром. Як ми вже відзначали, більшість людей соромляться мікрофона й камери. Щоб допомогти своїм співрозмовникам подолати ці бар'єри, треба обов'язково приділити час для розмови з ними перед записом або прямим ефіром. Розповісти в студії, про встаткування: «Ви коли-небудь до цього знімалися? Немає? Давайте я вам швиденько розповім, що тут у нас є. От це камера. Це освітлювальні прилади. А це люди, які будуть нам допомагати в ефірі...». Корисне й таке приймання: «Не обертайте уваги ні на камеру, ні на оператора. Просто говорите із мною. А камера буде робити своя справа...». До речі, краще не приховувати свого хвилювання перед співрозмовником. Якщо геть зрозуміє, що ви переживаєте не менше, чому геть, це додасть йому сили: «Треба ж, і геть хвилюється, бедняжка, а я нічого, тримаюся...».

«Розминка» перед ефіром. Перед ефіром або записом бажане «розігріти» свого співрозмовника. Звичайно обговорюються теми, які будуть порушені під час самого інтерв'ю. Журналіст повідомляє, які питання задасть йому під час ефіру, які проблеми будуть у фокусі уваги. «Я запитаю вас у тому-те й у те... Глядачеві цікава ваша позиція по такому-те питанню...». Подібна підказка необхідна для того, щоб співрозмовник не стушувався під час ефіру, міг заздалегідь підготувати виразна відповідь. Деякі журналісти надходять досить неетично: під час «розминки» задають одне питання, а в ефірі — іншої. Звичайно, певного ефекту досягтися можна: є ймовірність, що співрозмовник от несподіванки випалить усю «правду-матку». Але, швидше за все, це викличе замішання й... мовчання. І тоді проблему вам доведеться вирішувати самостійно.

Небажана й надмірно довга «розминка» з попереднім обговоренням усіх питань і відповідей — у цьому випадку буде загублена природність бесіди. Ну й звичайно, одним з «смертних гріхів» у віщанні є запис репетиції інтерв'ю. Це як у сперечайтеся, коли рекорди «побиті» на тренувальному полі, а в змаганні спортсмен — без результатів.

Питання в ефірі. Починаючих репортерів завжди хвилює, як вони будуть ставити запитання, чи зможуть зробити це професійно, добірно. Звичайно, читання «заготовок» по папірцю відкидається відразу. Що радять «зубри» ефіру? Думки тут самі різні. Хтось пропонує використовувати прості, звиті примітивні питання: їх легко задавати, просто розуміти, на них легко відповідати. При цьому своє мистецтво бесіди можна демонструвати швидкою реакцією, питаннями «у досыл». Інші рекомендують ставити такі запитання, відповіді на які передбачувані. У цьому випадку журналіст контролює ситуацію й в ефірі відбувається менше несподіванок. Комусь по душу провокаційні питання, які драматизують атмосферу (що насправді й потрібно). Але в цьому випадку треба бути завжди напоготові — великий ризик, що співрозмовник відмовиться відповідати.

Як допомогти себе запам'ятати питання? Рекомендується написати їхній список, але використовувати шпаргалку можна тільки в крайньому випадку, щоб «підглянути» наступне питання. Інакше буде загублений ефект вільного плину бесіди.

«Жертви» прямого ефіру. Режим прямого ефіру «руйнують» деякі закони й приймання інтерв'ю. Зокрема, не слід захоплюватися пасивними питаннями, які спонукують співрозмовника продовжувати розмова («Правда?»; «Розумію...»; «Так-Так, звичайно...»). Уразливі й «німі» питання, задані за допомогою невербальних засобів міміки й жестів. Будь-який ефір, особливо на радіо, не виносить пауз. Як правило, у таких випадках журналіст робить усе можливе, щоб хоч чимсь заповнити, що утворювався порожнечу в ефірі.

Однак можуть виникнути й неминучі паузи, наприклад, коли ефір ведеться за допомогою тілі- або радиомостов. Щоб звести ці паузи до мінімуму журналіст, що перебуває в студії, повинен допомагати своєму співрозмовникові, посилаючи йому сигнали, що той може продовжувати говорить, зокрема: «Сергій, продовжуйте, ми вас слухаємо!..». Якщо немає відеоконтакту зі співрозмовником, треба дати знак і по завершенню сказаного. У практиці телебачення останнього часу ствердилася традиція наприкінці висловлення називати співрозмовника по імені, при цьому інтонація повинна бути питальної: «Тетяна?», «Михайло?». Це знак того, щоб включався партнер: «Тетяна, ви мене чуєте? Говорите!».

Прямий ефір вимагає чистої мови, без «беканья» і «меканья». Записаний на плівку текст, як правило, чистять от таких погрішностей, а от прямий ефір не виправиш. Але в ньому не забороняється перебивати співрозмовника, що іноді просто необхідний. Наприклад, якщо відпущене на відповідь час, підійшло до кінця. «Не церемоняться» навіть із дуже поважними особами й зі знаменитостями. А більшими аналітичними програмами й ток-шоу командує режисер, який включається щораз, коли треба «розтягти» або «зрізати репліку». Це сховане от око глядача: «У Познера з Агалаковой такі маленькі-маленькі наушнички, куди їм говорять, наприклад: «Рубаєте Кириенко», — якщо Кириенко занадто розговорився»[8] [7] — і Познер змушено перервати співрозмовника словами: «Вибачите, пан Кириенко, я змушений вас перервати, у нас на зв'язку ще один гість нашої програми... Послухаємо його думку...».

Запис синхрона. Підготовка рядового інтерв'ю для інформаційного випуску включає два етапи: бесіду із джерелом до зйомки, коли інтерв'юер з'ясовує обставини справи, і короткий синхрон — сегмент інтерв'ю, у якому джерело повинен у стислій формі або підсумувати сказане, або представить у яскравій формі деталі або свій погляд на подію.

Перший етап інтерв'ю багато в чому нагадує роботу газетного репортера. Тут журналісти також беруть на озброєння традиційний принцип переверненої піраміди, щоб скласти попереднє уявлення в ситуації й вибрати той підхід до її висвітлення, який буде запропонований глядачам. Особлива увага на цьому етапі роботи варто сфокусувати на деталях, що прояснилися, які можна використовувати, включаючи їх у сюжет або в закадровий текст.

Другий етап, або запис синхрона, схожий на перформанс: камера включена, респондент відповідає на поставлені питання. Журналіст повторює питання, а співрозмовникові доводиться заново говорить у своїх враженнях. У момент запису бажане не зосереджувати на включеній камері, а допомогти всеми можливими образами своєму співрозмовникові, установив контакт очима й доброзичливо його слухаючи.

Цифрова техніка з її можливостями комп'ютерного монтажу набагато полегшує роботу журналіста. Наприклад, можна снять довгий синхрон, щоб потім вибрати найбільш удалі фрагменти, а при необхідності продублювати зйомку; снять різні плани відеоряду, що ілюструють те, у чому говорить ваш герой. Комп'ютерний монтаж дозволяє розділити аудио- і відеоряд, і тоді інтерв'ю може йти в якості звукового ряду за кадром, а на екрані — его відеоряд, що ілюструє. І, нарешті, можливості техніки дозволяють знятий у кадра, що задає питання або слухаючого журналіста вже після того, як інтерв'ю відбулося. Для цього, щоправда, геть повинен мати набір артистичних навичок, щоб, говорячи в порожнечу, виглядати природно.

Задній план. При доборі місця для зйомки телеінтерв'ю дуже важливо вибрати таку обстановку, яка характеризувала б героя (або подія). При цьому важливо, щоб інформація несла й додаткове емоційне навантаження. Якщо правильно обраний задній план, геть може мати й символічне значення. Наприклад, інтерв'ю з лідером екологічного руху можна снять на тлі пікетів перед споруджуваною атомною електростанцією. А з міністром по надзвичайних ситуаціях розмовляти краще не в кабінеті, а там, де ведуться відбудовні роботи після повені. При цьому задній план ніколи не повинен відволікати увага глядача от героя інтерв'ю.

До речі, той же принцип закладений в основу радиозаписи. Інтерв'ю, записане на місці події, а не в кабінеті начальника, завжди звучить в ефірі естественнее. Але так само, як і у випадку з телевізійним записом, фонові звуки, особливо голосні й дратівні слух, не повинні відволікати радіослухача. І звичайно, завжди треба пам'ятати в майбутньому монтажі: йому не піддається запис інтерв'ю на тлі музики або цокання годин. Тому документальні шуми — звуки навколишнього середовища — краще записати після інтерв'ю, а потім вмонтувати їх у сюжет.

Інтерв'ю в студії. Такий формат телеінтерв'ю припускає бесіду із запрошеним у студію гостем. Тривалість може варіюватися от декількох хвилин до однієї години. Воно може виходити й у прямому ефірі, і в записі, а в деяких випадках гість може перебуває в іншій студії, причому неважливо, яка її далекість.

Інтерв'ю в студії відрізняється докорінно от того, яке готується для газети. Одна, а частіше кілька телекамер, на яких по мер включення загоряються червоні лампочки, і твердий часовий пресинг — це, мабуть, його головні відмінності. «Я так нервувала, що в мене мало часу, і не знала, у яку камеру дивитися, що зовсім не слухала відповідей. Я розуміла із труднощами, що робити далі, — згадує у своєму першому студійному інтерв'ю одна відома журналістки. - Крім того, доводилося увесь час подбадривать мого партнера ледь помітними знаками, щоб той не шльопнувся в непритомність».

На радіо цей формат інтерв'ю також дуже популярний. Нерідко для з'єднання з респондентом застосовується й телефон. Домашня або звична обстановка офісу до деякої міри полегшують йому спілкування. Крім того, при цьому журналіст може добратися до потрібної людину, у якій би частині світла той не перебував.