6) універсальний характер методу, оскільки його дія поширюється на всі сфери життєдіяльності;
7) поєднання прямого регулювання суспільних відносин з непрямим через наявність у Конституції України норм-принципів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;
8) поєднання стабільності і динамізму, оскільки з одного боку Конституція — стійкий політико-правовий документ, а з іншого боку вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин1.
Основними методами, що використовуються у конституційному праві, є:
1) припис (позитивне зобов'язання). Цей метод знаходить свій вияв у правовідносинах, в яких на одну сторону покладається юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона має право вимагати, а у випадку невиконання — реальну можливість забезпечити виконання юридичного обов'язку. За допомогою цього методу проголошується більшість норм конституційного права, що стосуються організації і діяльності органів державної влади, тобто на державні органи та посадових осіб покладається обов'язок діяти для досягнення конкретних цілей. Припис може мати характер як загальнонормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, встановлюються або змінюються їх завдання, повноваження тощо, так і конкретних доручень учинити ту або іншу юридично значущу дію, наприклад, виділити кошти, ухвалити рішення, призначити або звільнити з посади керівника тощо. З використанням методу припису сформульовані, наприклад, повноваження Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України), повноваження Президента України (ст. 106 Конституції України), повноваження Кабінету Міністрів України (ст. 116) тощо;
|
|
2) заборона. При застосуванні цього методу правова норма покладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утриматися від учинення певних юридично значущих дій в умовах, передбачених відповідною нормою. Іноді способом установлення заборони може бути юридична санкція за певну поведінку. Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст. 61, ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України тощо;
Мелащенко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 16—19.
Глава!
3) дозвіл. Даний метод передбачає юридичний дозвіл учинити ті або інші юридично значущі дії в умовах, передбачених певною нормою, або утриматися від їх учинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при регулюванні прав та свобод людини і громадянина (хоча в деяких випадках права та свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при визначенні повноважень державних органів. Інколи дозволи формулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки1. При цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права і свободи людини і громадянина, коректніше говорити про метод проголошення, підтримання, конкретизації, оскільки ці права та свободи існують незалежно від держави2. Метод дозволу використано при формулюванні практично всіх прав та свобод людини і громадянина за Конституцією України.
|
|
У цілому конституційно-правове регулювання суспільних відносин засновується на владно-імперативних засадах. Для нього найбільш характерні приписи та заборони. Це пояснюється тим, що більшість норм конституційного права визначають відносини, пов'язані з владою, хоча конституційне право передбачає у багатьох випадках можливість виникнення конституцій-но-правовнх відносин, побудованих на засадах юридичної рівності сторін (це відносини між рівноправними суб'єктами — адміністративно-територіальними одиницями, радами одного рівня тощо)3.
§ 2. Система конституційного права
Система конституційного права — це складна, структурова-на, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. Вона охоплює принципи конституційного права, його інститути та норми.
Принципи конституційного права — це основні засади, виражені в змісті даної галузі права, відповідно до яких вона буду-
1 Кутафші О. Е. Зазнач, праця. — С 38—42. - Рыжов В. Л. Зазнач, праця. — С. 4. 3 Кутафий О. Е. Зазнач, праця. — С. 43.
Конституційне право — галузь національного права України 15
ється як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин1. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.
У конституційному праві виділяють:
1) загальні принципи, що декларуються конституціями: народний суверенітет, народне представництво, розподіл влади, рівноправ'я, невідчужувані права. Ці принципи не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак вони мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм;
2) принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності: незалежність депутатів від виборців, судовий захист конституційних прав тощо2.
Інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи конституційного права, який об'єднує відносно відособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'язаних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин, урегульованих конституційним правом3.
Як правило, до конституційно-правових інститутів відносять інститути:
—основ конституційного ладу;
—громадянства;
—основ правового статусу людини і громадянина;
—територіального устрою;
—виборчого права;
—системи державної влади;
—системи місцевого самоврядування*.
Існує точка зору, відповідно до якої важливу роль у формуванні змісту державно-правових інститутів відіграє практика.
1 Мелащенко В. Ф. Система конституційного прана // Конституційне пра но України / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка. 2000. - С 22-23.
2 Рыжов В. А. Зазнач, праця. — С. 7.
3 Поваляева М. Інститути конституційного прана України: поняття, озна ки та критерії розмежування // Право України. — 2000. — № 5. — С. 23.
4 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С 57.