П. Куліш – літературний критик

Ще одним учасником «Кирило-Мефодіївського братства», яке найбільше прислужилося утвердженню історичної школи в українському літературознавстві, був Панько Куліш (1819—1897). Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне української літературної критики. У часи існування Кирило-Мефодіївського братства (тобто до 1847 р.) літературною критикою П. Куліш ще активно не займався, але внутрішню готовність до такої праці формував уже тоді. За змістом його готовність була широкомасштабною і водночас полемічно загостреною. Тим часом феномен П. Куліша був значно складнішим, і пояснити його можна лише психологічними особливостями таланту. М. Зеров точно означив ці особливості: "Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку". На ниві літературно-критичній він, наголошував М. Зеров, "визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на розходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: завзято нападався на те, що шанував читач, і підносив те, що "минали байдужі очі...".

Суть історичної школи літературознавства П. Куліш найточніше виразив 1861 р. у статті «Характер і завдання української критики», коли писав, що завдання літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же П. Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщиками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій". Маємо, отже, чітке відмежування від неокласичної школи і розуміння історичної як підходу до літературного твору з позицій життєвої відповідності й естетичної довершеності.

На ранньому етапі досліджень П. Куліш вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (тут підсумком були двотомні "Записки о Южной Руси", 1856—1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", 1858) та ін. Остання праця була написана українською мовою, і в ній П. Куліш висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського. У пізнішій своїй статті "Переднє слово до громади" (1860) П. Куліш поглибив цю думу в такий спосіб: "...Він (Г. Квітка-Основ'яненко) зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського".

Неоднозначно позначене сприйняття П. Кулішем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі. Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював. У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники. «Наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на котре не всякий має право». Діяльність П. Куліша як критика було тріумфом історичної школи в українському літературознавстві періоду романтизму.