Ткач А. Ю

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет «Одеська юридична академія»

Південний регіональний центр

Національної академії правових наук України

Кафедра кримінального права

Одеський місцевий осередок ГО

«Всеукраїнська асоціація кримінального права»

МАТЕРІАЛИ

Всеукраїнської Інтернет - конференції:

«Новітні тенденції законотворчості у сфері кримінального права»

20 квітня 2015 року, м. Одеса

ЗМІСТ

ПРАВОВЫЕ ПЛАТФОРМЫ И ЗАКОНОДАТЕЛЬНАЯ ТЕХНИКА Туляков В.А. 10

НЕОБХІДНІСТЬ ФІЛОЛОГІЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ У ПРАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ Стрельцов Є.Л. 15

РОЗДІЛ 1. СТАН ТА РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 22

СУЩНОСТЬ И ВИДОВОЕ РАЗНООБРАЗИЕ КРИМИНАЛЬНЫХ ПРАВОНАРУШЕНИЙ ПО НОВОЙ ДОКТРИНЕ СТУПЕНЧАТОГО ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ ПРАВОНАРУШЕНИЙ Кириченко А. А. 22

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ Беніцький А.С. 28

НОВАЯ ДОКТРИНА СУЩНОСТИ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, ИСКЛЮЧАЮЩИХ ОБЩЕСТВЕННУЮ ОПАСНОСТЬ ИЛИ ВРЕДНОСТЬ ДЕЯНИЯ Виноградов А. К. 34

“ДОСУДОВА ПРОБАЦІЯ”: ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ У ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ Задоя К.П. 39

НОВА ДОКТРИНА НАВЧАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКЛАДАННЯ АНТИКРИМІНАЛЬНОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА Ланцедова Ю. О. 46

РОЗВИТОК НОРМИ ПРО НЕЗАКОННЕ ЗБАГАЧЕННЯ В УМОВАХ ЗМІНИ ДЕРЖАВНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ Михайленко Д.Г. 51

КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ОХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Оцяця А.С. 59

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗВИТОК НОРМ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ В СУЧАСНИЙ ПЕРІОД Палюх Л. М. 64

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЗАСОБІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПОСЯГАННЯ НА ЧЕСТЬ ТА ГІДНІСТЬ ОСОБИ Підгородинський В.М. 70

ТЕРРОРИЗМ КАК ЯВЛЕНИЕ НАШЕЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ Федоров В.Н. 73

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ МОРЕПЛАВСТВА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ Федчун Н. О. 77

К ВОПРОСУ О ПРЕОДОЛЕНИИ КРИЗИСА ИНСТИТУТА УГОЛОВНОГО НАКАЗАНИЯ: СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРИИ НАКАЗАНИЯ Бухтиярова Е.С. 83

К ВОПРОСУ ОБ УГОЛОВНО ПРАВОВОЙ ОХРАНЕ СЕМЬИ Данильченко И.Р. 88

НОВАЯ ВАРИАЦИЯ ДОКТРИНЫ АНТИКРИМИНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ Коросташова Т. А. 93

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РЕФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Вірт С.О. 99

СТАН ТА РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Волошина А. С. 106

ГЕНЕЗИС ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПОНЯТТЯ СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД Жосан С.С. 112

ПОНЯТИЕ УГОЛОВНОЙ ПОЛИТИКИ И ЕЕ РОЛЬ В ПРОТИВОДЕЙСТВИИ ПРЕСТУПНОСТИ Левченко А.А. 116

РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ Меркуш О.В. 120

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЧАТОК КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ Німчук І.В 127

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННИМ ОРГАНІЗАЦІЯМ Селезньова А.В. 132

ПРОБЛЕМИ ТА ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ Чабан А.А. 136

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ, ЇЇ СТАН ТА РОЗВИТОК Шпорталюк Ю.І. 142

СТАН КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ВИБОРЧОГО ПРАВА Юзьків Т. М. 147

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ В СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА.. 150

ПРОПАГАНДА ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ ПІД ЗАБОРОНОЮ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ Письменський Є.О. 150

ЩОДО ОСНОВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ КРИМІНАЛЬНОЇ ЗАКОНОТОВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ (2002 – 2013 рр.) Балобанова Д.О. 155

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАНЬ НЕПОВНОЛІТНІМ Березовська Н.Л. 162

НОВЕЛИ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ І ЗМІСТОВНІ ПАРАМЕТРИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПИТАННЯ Вечерова Є.М. 169

КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОСТУПКУ У ЗАКОНОТВОРЧОСТІ: ДОСВІД ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ Дмитрук М.М. 174

ЩОДО ФОРМУЛЮВАННЯ НАСЛІДКІВ НЕОБЕРЕЖНИХ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНІЧНИХ СИСТЕМ Крайник Г. С. 179

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КОНСТРУЮВАННЯ САНКЦІЙ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОСТУПКІВ Ігнатенко М.П. 185

МІСЦЕ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Кузембаєв О.С. 191

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МАЛОЗНАЧНОСТІ ДІЯННЯ Маломуж С.І. 195

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ Кедик В.П. 200

ПРИНЦИП ДОЦІЛЬНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОЇ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ Степаненко О.В. 203

РІШЕННЯ ЄСПЛ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Гаподченко Є.Ю. 208

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ВИНИ В ЗЛОЧИНАХ З ФОРМАЛЬНИМ СКЛАДОМ (НА ПРИКЛАДІ Ч. 1 СТ. 364 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ) Косевич А.О. 213

РИМСЬКИЙ СТАТУТ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО: ПИТАННЯ АПРОКСИМАЦІЇ Костіна Т. В. 217

ПИТАННЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ Ксендзов А.С. 222

ПРОБЛЕМЫ ВЫДЕЛЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ ПРОТИВ СЕМЬИ И НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В САМОСТОЯТЕЛЬНЫЙ РАЗДЕЛ ОСОБЕННОЙ ЧАСТИ УГОЛОВНОГО КОДЕКСА УКРАИНЫ Шуть В.А. 228

РОЗДІЛ 3. РІВНІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ 234

РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВЖИВАННЯМ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН ТА ЇХ АНАЛОГІВ Мирошниченко Н. А. 234

ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СПРАВАХ ПРО ЗЛОЧИНИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПОРУШЕННЯМ РЕЖИМУ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Алієв Р.В. 239

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ ДІЯМ ІЗ НАРКОТИЧНИМИ ЗАСОБАМИ ТА ПСИХОТРОПНИМИ РЕЧОВИНАМИ БЕЗ МЕТИ ЗБУТУ Горбачова І.М. 244

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ КОНЦЕПЦІЙ РОЗМЕЖУВАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ТА НЕНАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ Дорохіна Ю.А. 251

СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ЗАСІБ ОБМЕЖЕННЯ СУДДІВСЬКОГО РОЗСУДУ Макаренко А. С. 257

ЮРИДИЧНА ОСОБА, ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ЗА І ПРОТИ Мирошниченко Н.М. 263

СУЩНОСТЬ И СТРУКТУРА АНТИКРИМИНАЛЬНОЙ ОТВЕСТВЕННОСТИ ПО НОВОЙ ДОКТРИНЕ СТУПЕНЧАТОГО СУЩНОСТНОГО ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ ОТВЕСТВЕННОСТИ Тунтула А. С. 269

ЩОДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТА ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ Абакіна-Пілявська Л.М. 275

КОНФІСКАЦІЯ МАЙНА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ЇЇ АДЕКВАТНОСТІ Поляков В.М. 281

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Борис І.І. 286

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ Гордова Н.В. 289

МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗНАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ Бовсуновська Ю.В. 293

СРАВНИТЕЛЬНАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА НЕЗАКОННОЕ ПРОИЗВОДСТВО АБОРТА В УКРАИНСКОМ И ЗАРУБЕЖНОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ Крутень Л.И. 296

ЗАПОДІЯННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ ШЛЯХОМ ОБМАНУ ТА ЗЛОВЖИВАННЯ ДОВІРОЮ: ВІДМІННІСТЬ ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ Лисік Н.А. 300

ПОНЯТТЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ Медведєва Ю.В. 306

РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНУ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗНАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ Мельник О.М. 309

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ.201 КК УКРАЇНИ Морарь Т.О. 313

КОНФІСКАЦІЯ: ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЧИ НЕЗАКОННОГО ЗАВОЛОДІННЯ? Нащанська К.О. 318

БАНДИТИЗМ ЯК КРИМІНАЛЬНО – ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ Панова К.О. 323

КОМП'ЮТЕРНА ІНФОРМАЦІЯ ЯК БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ НЕЗАКОННИХ ДІЙ З ПРОГРАМНИМИ ТА ТЕХНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ Сидоренко Р.В. 329

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА НЕЗАКІЧНЕНИЙ ЗЛОЧИН (ЗА ГОТУВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ І ЗА ЗАМАХ НА ЗЛОЧИН) Трембач І.І. 332

MOTIVE AS A CONSTITUENT PART OF A CRIME Ushakhina A.A. 337

ІНСТИТУТ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ: МИНУЛЕ, СЬОГОДЕННІСТЬ, ПЕРСПЕКТИВИ Фартушний О.О. 341

СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ІСНУВАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ВІЙСЬКОВИХ ЗЛОЧИНІВ Федченко А.Г. 344

ПРАВОВЫЕ ПЛАТФОРМЫ И ЗАКОНОДАТЕЛЬНАЯ ТЕХНИКА

Туляков В.А.

доктор юридических наук, профессор, заведующий кафедрой уголовного права Национального университета «Одесская юридическая академия», член-корреспондент Национальной академии правовых наук Украины, заслуженный деятель науки и техники Украины

Нет нужды говорить, что современные уголовно-правовые инструменты предупреждения преступности далеки от совершенства. Концепты страха наказания, жестоких мер принуждения, общей и специальной превенции практически не срабатывают в современных условиях. Подтверждением тому служат и достаточно высокий уровень рецидива преступлений и массовая аномия и пренебрежение принципом верховенства права, нарушения фундаментальных прав человека на всех уровнях социального взаимодействия во многих странах мира, в том числе и в Украине.

Дезорганизация и страх, гнев и импульсивность, атмосфера криминальности и вседозволенности, ложно понимаемые и сознательно инспирируемые социальные волнения, стали элементом нашей повседневной жизни как на индивидуальном уровне (жертвы злоупотреблений властью и правом, потерпевшие от преступлений), на уровне общества и государства (социальные группы в сфере предметно-практической деятельности, референтные группы в социальных сетях) и на международном уровне (глобальные конфликты на экономической, политической, религиозной платформах). Создается впечатление, что аномально высокие показатели кортизола (гормона стресса) облаками развеиваются над нашим миром, неся дожди разрушений и насилия, злобы и ненависти, страха и фобий повсюду.

Остервенелое насилие, эмоциональная агрессия в отношении врагов выдуманных и настоящих стали трендом. Правоохранительные органы предпочитают рекламировать свою активность через социальные сети, чем заниматься охраной правопорядка, политики имплицируют новые Голгофы и обещают геенны огненные врагам истинным и мнимым, гражданам с рекламных плакатов рекомендуют усилить элементы оперативно-розыскной деятельности в своей частной жизни и не забыть лишний раз донести на соседа. Социальная справедливость и целесообразность из необходимого инструмента поддержания правопорядка стали элементами шоу, охоты на ведьм.

Причем, подчеркиваю, элементами планетарного порядка. Создается впечатление, что маргинальность и свойственное ей злоупотребление правом стали нормой в международной жизни (фундаменталистские террористические образования на Востоке, откровенно бандитские социальные анклавы в Черноморско-Балканском регионе, аннексия территорий и агрессивная внешняя политика) в деятельности политических союзов, государственной политике (злоупотребление правом на развитие, колониальная, сателлитная психология), управлении правопорядком (массовое неприятие и шельмование органов охраны правопорядка и системы правосудия). События в Фергюссоне и Нью-Йорке, по своей направленности и психологической составляющей почти ничем не отличаются от государственно-поддерживаемой борьбы с противниками правящего режима либо социально-одобряемых «мусорных люстраций».

Ложно понятое чувство социальной справедливости, потребность в мести и разрушении некогда фрустрирующего, а теперь в чем-то дающего сбой и слабину механизма управления ресурсами, находят свое отражение в агрессии и актах замещения, в увлечениях символизмом и коммуникацией (социальные сети и порноресурсы, эротические ресурсы Интернет, алкоголь и наркотики как средство снижения стресса и ухода), отторжении религий, медиа зависимостях у населения.

«We don’t need no face control», - пели фронтмены группы Pink Floyd в начале 80-х годов прошлого века. Ситуация изменилась – мы, оказывается, нуждаемся в тотальном фейс контроле для люстрации чиновников и судей, декоммунизации государства и иных действиях, ставящих при всей их очевидной необходимости под сомнение приоритет режима верховенства прав человека в процессе правореализации.

Категория «справедливость» отождествляется с пониманием истины и правды и это расширяет трактовку этого термина до размывания. По мнению А.В. Арендаренко, «социальная справедливость – одно из движущих чувств, которое определяет правосознание человека, формирует и изменяет его в зависимости от конкретного исторического, социально-экономического, политического этапа жизни общества. Правосознание, в свою очередь, формирует правопорядок в государстве». В уголовном праве же «общеправовой принцип социальной справедливости – один из основополагающих принципов, который проявляется в трех важных направлениях применения уголовного права: при формировании круга общественно опасных деяний, при назначении наказания и при определении санкции». (Арендаренко А.В. «Общеправовой принцип социальной справедливости и его реализация в уголовном праве России» - дисс…докт.юр.наук. – М, 2012).

Вместе с тем, очевидно, что в современном состоянии проблемы уголовно-правового обеспечения процесса предупреждения преступности тренды носят не правовой, а политико-правовой характер, детерминируемый скорее ложно понимаемыми интересами и процессами, чем истинными потребностями общества. И уж отнюдь не в первую очередь принципом социальной справедливости. В таком контексте обожествление популистского нормативного регулирования в ущерб правореализации, обоснование процесса криминализации деяний текущим моментом, а не требованиями безопасности и стабильности, селективность коммуникаций и ангажируемость медиа образов возвращает нас к Руководящим началам по уголовному праву РСФСР 1919 года, где аналогия закона была вершиной его применения.

Результатом является не могущая быть оцененной однозначно деятельность наших парламентариев, когда, например социально значимый «Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за злочини проти військовослужбовців Державної прикордонної служби, Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Управління державної охорони України» корреспондирует «Проекту Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення порядку голосування на пленарних засіданнях Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад)», или такому результату законопроектной работы как «Проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо встановлення відповідальності за викрадення каналізаційних люків)».

Очевидно, что развитие законодательной техники в области обоснования формирования новых инструментов уголовного права должно быть построенным, руководствуясь несколькими новыми критериями, ранее в полном объеме не применявшимся на практике.

Первое. Рассмотрение целесообразности принятия законопроекта с точки зрения его соответствия уровням уголовно-правового регулирования и их базису – правам человека (ст.22\1 Устава Международного уголовного суда). Очевидно, что эффективность закона будет связана не только с его непротиворечивостью фундаментальным правам и свободам человека, но и с легистской формальной определенностью норм и принципов международного супранационального, субнационального, национального, группового и индивидуального уголовно-правового регулирования. То есть в идеале речь идет о том, чтобы законопроект соответствовал как международно-правовым нормам и принципам, так и индивидуальному правосознанию обычных граждан страны.

Добиться этого исключительно старыми методами экспертного опроса и анализа невозможно. Вот почему в некоторых странах все чаще обращаются к опыту концепции платформ, текучей (liquid) демократии при организации формирования потребности и проверки качества того или иного законопроекта, либо оказания юридической услуги (https://lexicata.com/blog/why-platform-thinking-will-save-the-legal-industry).

По мнению специалистов – платформа это интерактивная бизнес модель, которая позволяет различным участникам, включая производителей и потребителей, присоединяться к ней, общаться друг с другом, создавать и обмениваться ценностями (eBay – для купли-продажи товаров, Facebook: - обмена информацией, Uber: - обмена между водителями и пасажирами ).

В этой связи в будущем необходимо комплексное создание (использование существующих) платформ для обмена информацией и оценки качества законопроектов на уровне:

А) нормативном (юридический анализ и криминологическая экспертиза)

Б) духовно-нравственном (соответствие базовым моральным и религиозным нормам и ценностям населения, отсутствие конфликта социальных норм в процессе правореализации)

В) коммуникативном (соответствие чаяниям населения и электората через инструменты дигитальной демократии и обмена информацией в социальных сетях)

Г) медиа-образов (соответствие нормативного регулирования устоявшемуся медиа образу преступности и процесса борьбы с ней).

Д) домохозяйств (виктимологические опросы домохозяйств с целью выяснения виктимных перцепций, потенциальных страхов, видов угроз и спообов их преодоления).

НЕОБХІДНІСТЬ ФІЛОЛОГІЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ У ПРАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ

Стрельцов Є.Л.

доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України

Необхідність тлумачення, або у іншому визначенні - інтерпретації норми права, викликана тим, що така норма (норми) має не конкретний, а загальний, достатньо абстрактний характер. Тому, маючи намір застосувати відповідне абстрактне правове правило, учасники правових відносин та інші особи достатньо часто стикаються з окремими конкретними життєвими, в широкому розумінні цього поняття, ситуаціями, коли визначити волю законодавства, виражену у такій нормі, буває зовсім не просто у відповідній конкретній ситуації. Саме тут необхідним чином повинне проявити себе тлумачення норми права як необхідна складова, а точніше – як необхідна первісна стадія в її загальному правозастосовному процесі. Таке«первісне» тлумачення надає можливість, на нашу думку, більш повно і точно зрозуміти мету створення та ціль застосування нормативно-правового акту. Тлумачення, якщо казати з більш загальних позицій, полягає у здібності суб’єкта тлумачення правильно з’ясувати зміст норми права і бути в змозі розтлумачити його іншим.

Визначаючи більш детально предмет цих тезисів, потрібно звернути увагу на те, що при дослідженні проблем тлумачення, основна увага традиційно звертається на можливість реалізації цього у правозастосовній діяльності. Підтримуючи важливість такого напрямку, в той же час, на нашу думку, тлумачення норм права, необхідність розуміння змісту та основних ознак правової норми повинно починатися значно раніше, а саме - вже в момент її «створення». По-перше, це надасть можливість з самого початку «закладати» в неї необхідний сенс, якій повинен бути виписаний «зрозумілою» мовою. По-друге, це заздалегідь дозволить уникнути таких визначень, понять та термінів у тексті норми, які потім неможливо уникнути навіть роз’ясненнями вищих судових органів, що об’єктивно потребує внесення «технічних» змін та доповнень у прийняти правові норми. Тому саме на напрям тлумачення правових норм під час правотворчості звернемо увагу в цій публікації.

Відомо, що залежно від юридичної сили результатів тлумачення виділяються: офіційне тлумачення, яке дається компетентними органами державної влади та посадовими особами, носить загальнообов'язковий або може мати такий характер для певного кола осіб та установ, і неофіційне, яке може здійснюватись «простими» громадянами, науковцями та організаціями, які не наділені повноваженнями надання «обов’язковості» отриманим результатам, і носить рекомендаційний, або інформативний характер, або може створювати підстави для наукової дискусії.

Види офіційного тлумачення включають в себе: автентичне - роз'яснення змісту норми права тим органом, який їх встановив; делеговане (легальне) - тлумачення норм права тим органом, який їх не встановлював, але уповноважений законом давати такого роду роз'яснення; нормативне - тлумачення норм права, що є юридично обов'язковим для застосування на практиці у всіх випадках, коли застосовуються такі норми; казуальне - тлумачення норм права при розгляді конкретної юридичної справи, і яке вважається обов'язковим тільки для застосування відносно цієї справи та інш.

В свою чергу, неофіційне тлумачення права може диференціюватися в залежності від суб’єктів, які це здійснюють. Так, можливо виділити так зване побутове, повсякденне тлумачення, яке, наприклад, може робитися громадянами для власних потреб. Існує спеціально-юридичне тлумачення, яке може здійснюватися особами, які мають юридичну освіту і роблять це під час виконання свої професійних обов’язків. Потрібно виділити наукове тлумачення, яке здійснюють викладачі-науковці під час викладання або проведення наукових досліджень з права. При цьому рівень особи, що здійснює таке тлумачення, та глибина його дослідження може надати такому науковому аналізу рівень доктринального тлумачення.

Загальні методи тлумачення права поділяються на загальнонаукові методи пізнання (аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, аналогія, моделювання та ін.) та приватно-наукові, тобто власне юридичні (догматичний аналіз, метод юридичної компаративістики, історико-правовий метод та інш.). Також, залежно від цілей конкретної інтерпретації, використовуються методи інших наук (соціології, лінгвістики, формальної і модальної логіки, психології, економіки та ін.).

Незалежно від видів тлумачення виділяють достатньо єдині способи тлумачення. Традиційно до них відносять наступні прийоми, методи, дії. Так, філологічне тлумачення дозволяє зрозуміти загальноприйняте літературне значення окремих слів, встановити граматичний та синтаксичний зв'язок між словами в реченні, відображення у використаних словах та словосполученнях основного змісту правової норми. Логічне тлумачення включає до себе дослідження логічного зв’язку між поняттями, які використовуються в цій нормі, та наявності логічного змісту правової норми під час її прийняття, що буде в подальшому сприяти її раціональному використанню. При системному тлумаченні певну норму права зіставляють з іншими нормами права цієї правової галузі та, у разі необхідності, з нормами суміжних галузей права, в деяких випадках – з нормами інших галузей знань. Історико-політичне тлумачення являє собою особливий вид тлумачення, при якому правова норма порівнюється з раніше діючими нормами права, і при цьому звертається увага не тільки на юридичні обставини. Спеціально-юридичний спосіб - це спосіб, заснований на використанні знань, які притаманні юриспруденції. Такий спосіб тлумачення найбільш здатний до встановлення змісту конкретної норми права або групи таких норм. При такому вже більш спеціальному тлумаченні використовуються різні методи та прийоми із залученням так званих презумпції, преюдиції, прецедентних рішень судів, аналогії з нормами інших галузей права та інш. Під функціональним способом тлумачення розуміють з'ясування змісту норми при певних умовах і чинниках, за яких діє і застосовується конкретна норма права.

Аналізуючи способи тлумачення, можливо підкреслити, що вибір способу або сукупності способів тлумачення правової норми визначається тим, хто здійснює таке тлумачення, намірами такого тлумачення та його метою. Але, на нашу думку, серед існуючих способів тлумачення правової норми є більш обов’язкові і ті, необхідність у яких визначається вище вказаними ознаками.

Юридичне середовище вже виробило достатньо постійний набір правил тлумачення правових норм, серед яких, як правило, виділяють наступні: «золоте правило» (термінам і іншим словам тексту законодавчого акту надається значення, яке вони мають у відповідній літературній мові, якщо немає підстав для додання до них відмінного значення). Далі, науковим, технічним та іншим спеціальним термінам, вжитим в тексті законодавчого акту, надається те значення, яке вони мають у відповідній галузі знання, якщо в законі не встановлено іншого змісту конкретного терміну. Також, при наявності автентичного або легального роз'яснення терміну, використовуваного в тексті закону, інтерпретатор повинен слідувати цим роз'ясненням. При неясності, неоднозначності тексту норм, які встановлені, при тлумаченні повинна віддаватися перевага найбільш обґрунтованому визначенню, з точки зору конкретної правової системи і змісту соціальних відносин. Далі, при тлумаченні необхідно враховувати аналогічні конституційні принципи, міжнародні договори, практику вищих судових органів держави, а також загальновизнані доктринальні погляди фахівців у даній галузі права та інш. Крім того, при тлумаченні правових положень повинні враховуватися основоположні юридичні принципи, сформовані в доктрині і - прямо або побічно - закріплені в законодавстві, наприклад, Lex specialis derogat generali, Lex superior derogat legi inferiori, Lex posterior derogat legi priori та інш. Потрібно враховувати, що у більшості випадків результати тлумачення визначаються у інтерпретаційному акті, який може мати різні види та форми.

Аналізуючи зміст, напрямки, методи, способи, види тлумачення, потрібно виділити, що первинним враженням, і тим самим свідомим або несвідомим етапом у тлумаченні правової норми, є спроба її філологічного з'ясування. Крім того, саме ознайомлення з текстом правової норми створює необхідні умови не тільки для філологічного, а й для усіх інших способів тлумачення. Тому саме філологічне тлумачення запускає, умовно кажучи, увесь процес тлумачення, і це підкреслює необхідність ретельного застосування цього способу тлумачення.

Філологічне (граматичне, лінгвістичне) тлумачення полягає в тому, що при аналізі тексту правової норми встановлюється значення термінів, в першу чергу, юридичних, які тут використовуються, та інших понять і слів, що містяться в цьому тексті. Після цього або поряд з цим, встановлюється наявність зв’язку між цими поняттями та словами, їхнязмістовна ієрархія. При цьому необхідна увага повинна обов’язково звертатися не тільки на слова та словосполучення, а й на інші частки речі, наприклад, на сполучники. Завдання, яке покладається у філології на сполучники, є достатньо відповідальним: саме сполучник, як службова частина речі, зв’язує однорядні члени речення, складні речення у складі складного речення, а також речення у тексті. Треба мати на увазі, що існують різні види сполучників, і завдання, які стоять у реченні перед ними, залежать від того, які це союзи: з’єднувальні, протиставні, розділові. Так, наприклад, сполучники «і» чи «або» можуть повністю змінити загальний зміст тексту. Є сполучники як елементи писемності, які виконують в юридичних текстах зовсім не допоміжні функції, як вважають філологи. Місце коми у відомому словосполученні «стратити не можна помилувати» повністю зміняє зміст цього виразу з усіма можливими наслідками.

С урахуванням всіх цих загальних положень, звернемося до можливості використання у кримінальному законодавстві, теорії і практики понять, які є дуже важливими в умовах необхідності сучасного вдосконалення такого законодавства. Мова йде про використання двох понять: «воєнний» і «військовий», які сьогодні застосовуються або як незалежні поняття, або як синоніми, або як антоніми (див, наприклад, П.П. Богуцький, С.М. Скуріхін. Основи військового права України: курс лекцій. – 2-ге вид., переробл. та доп. – Одеса: Фенікс, 2011. – 343 с.; Кримінально-правові та кримінологічні основи забезпечення воєнної безпеки України: навч.-практ. посібник. – К.: Видавничий дім «АртЕк», Національна академія прокуратури України, 2014. – 246 с. та інш.). Така неоднозначність додатково пов’язана з тим, що це є однокореневі слова (Лєсовець Н. Особливості формування культури писемного мовлення студентів-документознавців. Мовознавство, 2009, Випуск 17, с. 22-29). Окремі фахівці звертаються до аналізу таких слів, коли досліджують такі філологічні поняття, як пароніми(від гр.«para»- коло та «nyma» - ім’я), тобто слова, які є правильними і схожими, відповідають нормам сучасної літературної мови, але мають різне значення. При цьому потрібно враховувати, що пароніми бувають синонімічними (близькими за значенням: повінь – повідь, тяжкий – важкий) та антонімічними (протилежними за значенням: еміграція – імміграція, кепський – лепський, експорт – імпорт, еволюція – революція). Безумовно, їхній внутрішній зміст може бути встановлений не тільки за допомогою філологічного тлумачення. Але саме філологічне визначення цих понять закладає сьогодні основний зміст цих понять.

Отже, на сьогодні і на філологічному і на юридичному рівні до понять «воєнний» та «військовий» вкладається різний зміст. Так, воєнним злочином (англ. - war crime) вважається порушення законів і звичаїв війни, тобто міжнародного гуманітарного права, що тягне індивідуальну кримінальну відповідальність. Таке порушення визнається злочином на внутрідержавному рівні за умови його належної імплементації в національне законодавство. В той же час, військовий злочин (англ. - military offence)– це суспільно-небезпечні дії проти встановленого порядку несення військової служби, вчинений спеціальним суб'єктом – військовослужбовцем, а також військовозобов’язаним під час несення військової служби (ст. 401 КК України). Такі дії є злочином тільки за внутрідержавним правом.

Вважаю, що, попри традиційне тлумачення цих та інших питань, дослідження понять, які мають відношення до воєнної політики і військового права, з урахуванням певних змін у сучасному їх розумінні, потребують продовження.

РОЗДІЛ 1. СТАН ТА РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

СУЩНОСТЬ И ВИДОВОЕ РАЗНООБРАЗИЕ КРИМИНАЛЬНЫХ ПРАВОНАРУШЕНИЙ ПО НОВОЙ ДОКТРИНЕ СТУПЕНЧАТОГО ВИДОВОГО ДЕЛЕНИЯ ПРАВОНАРУШЕНИЙ

Кириченко А. А.

профессор кафедры правоведения, доктор юридических наук, профессор учебно-научного института истории, политологии и права

Николаевского национального университета им. В. А. Сухомлинского

Разработанная Т. А. Коросташовой новая доктрина ступенчатого сущностного видового деления правонарушений (Кириченко А. А. Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы профессора Аланкира: коллективная монография [кол. авторов под науч. ред. А. А. Кириченко]. – Второе издание. - Николаев: Ин-т истории, политологии и права Ник. нац. ун-та им. В. А. Сухомлинского, 2015. – С. 91-99) дает основание заключить, что существующее понимание общественно опасных деяний или криминальных правонарушений лишь в качестве преступления является устаревшим и фактически имеется шесть разновидностей такого рода деяний, место которых по этой же доктрине среди других правонарушений также достаточно ново.

Для демонстрации указанных криминально-правовых новел криминальных правонарушений достаточно изложить эту одну из последних вариаций новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления правонарушений:

1. Макроправонарушения (криминальные правонарушения), т.е. общественно опасные деяния, события или явления, причинившее или могущее причинить существенный и более физический и/или имущественный и моральный вред правовому статусу социосубъектов, когда макроправонарушения:

1.1. В зависимости от сущности лежащего в его основе юридического факта делятся на:

1.1.1. Макроправонарушения-деяния (криминальные правонарушения-деяния), т.е. общественно опасные деяния, причинившее или могущее причинить существенный и более физический и/или имущественный и моральный вред правовому статусу социосубъектов, когда:

1.1.1.1. В силу полноты отображения состава правонарушения криминальные правонарушения-деяния различаются как:

1.1.1.1.1. Преступления-деяния (деяния, имеющие все признаки и элементы состава, за совершение которых должно назначаться антикриминальное наказание), которые по степени тяжести подразделяются на:

1.1.1.1.1.1. Минимальные преступления-деяния (т.е. минимальной степени тяжести, за которые предусмотрено наказание более мягкое, нежели ограничение свободы; в случае реальной необходимости именно такую дополнительную разновидность правонарушения должна была предусмотреть ст. 12 УК Украины и новый УПК Украины, а не термин «криминальные проступки»).

1.1.1.1.1.2. Незначительные преступления-деяния (т. е. незначительной степени тяжести, за которые предусмотрено наказание от ограничения свободы до лишения свободы не более, чем на два года).

1.1.1.1.1.3. Средние преступления-деяния (т. е. средней степени тяжести, за которые предусмотрено наказание от двух до пяти лет лишения свободы).

1.1.1.1.1.4. Тяжкие преступления-деяния (за которые предусмотрено наказание от шести до десяти лет лишения свободы).

1.1.1.1.1.5. Особо тяжкие преступления-деяния (за которые предусмотрено наказание от одиннадцати и выше лет лишения свободы).

1.1.1.1.2. Парапреступления-деяния (такого рода деяния, которые имеют все признаки и элементы состава, за исключением того, что данное деяние совершено лицом, не достигшим возраста наложения антикриминального наказания, когда лицу, достигшему 11-летнего возраста, назначается паранаказание в виде принудительных мер воспитательного характера и восстановление нарушенных прав, свобод, интересов или обязанностей потерпевшего, а несовершеннолетнему, не достигшему 11-летнего возраста – паранаказание в виде мер воспитательного характера, но восстановительную антикриминальную ответственность за такие же деяния малолетнего несет уже опекун либо лицо или учреждение, его заменяющие; деление несовершеннолетних во всех отраслях права на тех, которые не достигли 11-летнего возраста, и тех, которые достигли этого возраста, является лишним).

1.1.1.1.3. Квазипреступления-деяния (такого рода деяния, которые имеют все признаки и элементы состава, за исключением того, что данное деяние совершено невменяемым или ограниченно вменяемым лицом, которому назначается квазинаказание в виде принудительных мер медицинского характера, а восстановительная антикриминальная ответственность возлагается на опекуна или попечителя либо на лицо или учреждение, их заменяющих).

1.1.1.1.4. Квазипарапреступления-деяния (когда имеются все признаки и элементы состава деяния, которое, согласно принципов природного права, фактически является общественно опасными, но Антикриминальный кодекс Украины не предусматривает состава такого деяния, что должно нести антикриминальную ответственность виновного лица только в виде восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего, т.е. его прав, свобод, интересов или обязанностей).

1.1.1.1.5. Паранесчастные случаи-деяния (такого рода деяния надлежащего и/или ненадлежащего субъекта, когда отсутствие вины лица оценивается по такому минимальному уровню: лицо не могло и/либо не должно было предусмотреть наступление общественно опасных последствий, за что должна наступать антикриминальная ответственность государства в целом в виде восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего), которые, в зависимости от причины отсутствия вины, делятся на:

1.1.1.1.5.1. Паранесчастные случаи-деяния-противоречия (наличием противоречий в регулировании соответствующих правоотношений).

1.1.1.1.5.2. Паранесчастные случаи-деяния-субъективности (наличием необоснованных по объему и\либо по сути обязанностей, которые лицо физически не могло выполнить или в силу наличия природного права не должно было выполнять).

1.1.1.1.5.3. Паранесчастные случаи-деяния-правомерности (когда деяние, совершено при наличии обстоятельств, исключающих его общественную опасность: необходимая оборона, крайняя необходимость и др.).

1.1.1.1.5.4. Паранесчастные случаи-деяния-природности (когда определенное деяние опосредствовано деянием сил природы, в т. ч. животных, и лицо объективно не должно либо физически не могло полностью или частично предупредить наступление этих деяний либо предотвратить полностью причинение вреда или уменьшить его размер).

1.1.2. Макроправонарушения-события (криминальные правонарушения-события), т.е. общественно опасные события как суммативные деяния большого количества социосубъектов, причинившие существенный и более суммативный вред правовому статусу большого количества социосубъектов, которые практически могут представлять собой параллельные, но объединенные единой противоправной целью деяния большого количества социосубъектов.

Деление макроправонарушений-событий в зависимости от полноты отображения состава правонарушения принципиально возможно, но практически бесцельно в контексте суммативности общественно опасных последствий такого рода суммативных деяний-событий большого количества социосубъектов. В силу этому при привлечении к карательно-воспитательной, восстановительной и сопутствующей антикриминальной ответственности должно учитываться полный объем именно суммативного нарушения правового статуса социосубъектов.

1.1.3. Макроправонарушения-явления или макроправонарушения-несчастные случаи (криминальные правонарушения-явления, криминальные несчастные случаи), т.е. общественно опасные проявления сил природы, в т. ч. деяния животных, которые не опосредствованы деяниями физического лица, что должно нести антикриминальную ответственность лишь государства в целом или межгосударственных образований в виде восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего и сопутствующей антикриминальной ответственности.

2. Миниправонарушения, т.е. общественно вредные деяния причинившие или могущие причинить менее, нежели существенный, но более чем значительный вред правовому статусу социосубъектов, когда миниправонарушения:

2.1. В зависимости от сущности лежащего в его основе юридического факта делятся на:

2.1.1. Миниправонарушения-деяния, понимаемые аналогично макроправонарушениям-деяниям, которые, в свою очередь:

2.1.1.1. В зависимости от полноты отображения состава правонарушения делятся на:

2.1.1.1.1. Проступки-деяния (имеет все признаки, элементы правонарушения).

2.1.1.1.2. Парапроступки-деяния (имеет все признаки, элементы правонарушения, совершенного лицом, не достигшим возраста соответствующего вида юридической ответственности).

2.1.1.1.3. Квазипроступки-деяния (имеет все признаки, элементы правонарушения, совершенного невменяемым, ограниченно вменяемым лицом).

2.1.1.1.4. Квазипарапроступки-деяния (деяние в силу природного права объективно является общественно вредным, но состав такого проступка не предусмотрен в Административном, Трудовом, Де-факто имущественно-договорном или в Де-юре имущественно-договорном кодексе Украины).

2.1.1.1.5. Параказусы-деяния (при наличии надлежащего или ненадлежащего субъекта, но при отсутствии вины), которые в зависимости от причины отсутствия вины имеют аналогичное деление на: 2.1.1.1.5.1. Параказусы-деяния-противоречия. 2.1.1.1.5.2. Параказусы-деяния-субъективности. 2.1.1.1.5.3. Параказусы-деяния-правомерности. 2.1.1.1.5.4. Параказусы-деяния-природности.

2.1.1.2. Характера урегулированных общественных отношений (правоотношений) подразделяются на:

2.1.1.2.1. Административные правонарушения-деяния (административные проступки-деяния, парапроступки-деяния. квазипроступки-деяния, квазипарапроступки-деяния и параказусы-деяния).

2.1.1.2.2. Дисциплинарные правонарушения-деяния (дисциплинарные проступки-деяния, парапроступки-деяния. квазипроступки-деяния, квазипарапроступки-деяния и параказусы-деяния).

2.1.1.2.3. Де-факто имущественно-договорные правонарушения-деяния (де-факто имущественно-договорные проступки-деяния, парапроступки-деяния. квазипроступки-деяния, квазипарапроступки-деяния и параказусы-деяния).

2.1.1.2.4. Де-юре имущественно-договорные правонарушения-деяния (де-юре имущественно-договорные проступки-деяния, парапроступки-деяния. квазипроступки-деяния, квазипарапроступки-деяния и параказусы-деяния).

2.1.2. Миниправонарушения-явления или миниправонарушения-казусы, понимаемые аналогично макроправонарушениям-явлениям или макроправонарушениям-казусам, когда миниправонарушения-явления (миниправонарушения-казусы) принципиально также могут подразделяться в зависимости от характера нарушенных общественных отношений аналогично миниправонарушениям-деяниям (где не может быть видового деления такого рода правонарушений в зависимости от полноты отображения состава этого правонарушения) на:

2.1.2.1. Административные явления (административные казусы).

2.1.2.2. Дисциплинарные явления (дисциплинарные казусы).

2.1.2.3. Де-факто имущественно-договорные явления (де-факто имущественно-договорные казусы).

2.1.2.4. Де-юре имущественно-договорные явления (де-юре имущественно-договорные казусы).

Выделение миниправонарушений-событий и в научном, и прикладном аспекте бесцельно в силу суммативности их общественно вредных последствий.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Беніцький А.С.

кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри професійних та спеціальних дисциплін, Херсонського факультета Одеського державного університету внутрішніх справ

Колискою державності України є Київська Русь, яка в X столітті об’єднала східні слов’янські, балтійські та фіно-угорські племена. Київська Русь була культурним і політичним центром руських князівств. На території Київської держави під впливом візантійського права та місцевих слов’янських звичаїв була сформована своя правова система. Київський князь Ярослав Мудрий здійснив спробу уніфікувати правові документи на землях Київської Русі. На думку С. Юшкова, у 30-і роки XI століття Ярослав Мудрий склав правовий документ – Правду, у якій було встановлено єдину систему покарань за передбачені в ній злочини й уведено нові склади злочинів (Памятники русского права: Памятники права Киевского государства Х–XII вв. Вып. I. / [сост. доцент А. А. Зимин]; [под ред. С. В. Юшкова]. – М.: Госюриздат, 1952. – С. VIII.). В історіографії ця пам’ятка давньоруського права отримала найменування Руська Правда, або Правда Ярослава. У наступні роки сини Ярослава Мудрого доповнювали Руську Правду новими правовими нормами. Положення, закладені в Руській Правді, стали основою формування кримінального законодавства Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Московської держави.

Початок монголо-татарської навали в середині XIII століття стал початком занепаду Київської державності. Після розпаду Київської Русі положення Руської Правди застосовувалися на територіях князівств, що утворилися. На землях України це були Київське, Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське та інші князівства. Північно-східні землі Русі ввійшли до складу Новгородської та Псковської республік, а також Тверського, Владимирського, Нижегородсько-Суздальського та інших князівств, які до середини XVI століття ввійшли до складу Московської держави. На території північно-східних земель Київської Русі було створено такі пам’ятки права, як Псковська судна грамота, Новгородська судна грамота, а також Судебники 1497 і 1550 рр. Московської держави, які включили основні положення Руської Правди й заклали підґрунтя формування руського кримінального права.

У період XIII–XIV століття південно-західні князівства Київської Русі ввійшли до складу Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Землі Галичини й Холмщини ввійшли до складу Польщі. На ці території було поширено польське законодавство, яке включало Вислицький статут (інша назва Вислицько-Петроковські статути 1346–1347 рр.), прийнятий Казимиром III. Крім того, на цих землях діяли статутні грамоти (Белзьська, Волинська, Київська та інші) та звичаєве право.

У період XIV–XV століття більша частина земель Галицько-Волинського та Київського князівств увійшли до складу Великого князівства Литовського. На українських землях, які входили до складу Литовського князівства, діяли Київська й Волинська статутні грамоти, Київські та Волинські привілеї, а також судові вироки й постанови на основі звичаєвого права. При створенні правових документів у Великому князівстві Литовському широко використовувались положення Руської Правди. У 1468 р., у період правління Казимира IV Ягайловича, на території Великого князівства Литовського приймається Судебник. У XVI столітті у Литовському князівстві основним правовим джерелом були Литовські Статути, які були прийняті у 1528, 1569 та 1588 роках. У деяких українських містах Великого на князівства Литовського діяло магдебурзьке право.

У 1569 року була укладена Люблінська унія між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Була утворена єдина держава – Річ Посполита. Більша частина українських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського, опинилась у сфері впливу Королівства Польського, оскільки землі Київського, Волинського, Подільського та Брацлавського воєводств були приєднані до Малопольської провінції Королівства Польського.

Після народного повстання під проводом Богдана Хмельницького 1648–1654 рр. частина українських земель ввійшла до складу Московської держави. Після укладення в 1667 році Андрусівського перемир’я між Московською державою і Річчю Посполитою Лівобережна Україна разом із Києвом стала частиною Московської держави. Ця територія йменувалася Гетьманщиною. Основними джерелами права в Гетьманщині були Литовський Статут 1588 року, "Саксон" ("Зеркало саксонов"), "Порядок", а також звичаєве право. У Київі, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Переяславі, Погарі, Мглині, Остері, Козельці, Новгород-Сіверському, Почепі та Полтаві діяло магдебурзьке право. На землях Запорозької Січі застосовувалося звичаєве право. У другий половині XVII століття з українських переселенців із Правобережної та Лівобережної України була утворена Слобідська Україна. Правовими джерелами на цій території були ті ж самі, що і в Гетьманщині, окрім гетьманських універсалів. Однак уже з першої половини XVIII століття на Слобожанщині основним джерелом права стає Соборне Уложення 1649 року. У запорозьких козаків не було писаного права. Козачі судді керувалися при визначенні свого вироку звичаєвим правом («військовими звичаями», «козацкими обыкновениями»).

Після трьох поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття українські землі було розподілено між Російською та Австрійською (з 1848 р. Австро-Угорською) імперіями. Так після першого поділу Речі Посполитої в 1772 році Галичина та Буковина увійшли до складу Австрійської імперії, а після другого розподілу Речі Посполитої в 1793 році Правобережна Україна (Поділля та Волинь) увійшла до складу Російської імперії. На землях Правобережної України аж до початку XIX століття основним джерелом права був Литовський Статут 1566 року (Волинський Статут).

Із 1835 року на українських землях, які були у складі Російської імперії, стало застосовуватися тільки російське законодавство. З 1835 року й до жовтневої революції 1917 року основним джерелом права на території Російської імперії був Звод законів Російської імперії. У XV томі Зводу законів містилися кримінально-правові норми. У 1845 року було прийнято Уложення про покарання кримінальні та виправні, які були включені у XV том Зводу законів Російської імперії.

На початок XX століття в Російській імперії кримінально-правові норми містилися, крім Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року (в редакції 1885 року), ще в Статуті про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 Р.), Статуті про засланих, Військово-Морському статуті про покарання та інших правових документах. У 1903 році приймається Кримінальне Уложення. Однак на території Російської імперії були введені в дію тільки окремі глави цього документу.

Після розпаду на початку XX століття Російської та Австро-Угорської імперій частина українських земель ввійшла до складу УСРР (УРСР), яка була частиною СРСР. Галичина, Волинь, Холмщина й Поділля ввійшли до складу Польщі, Підкарпатська Русь (Закарпаття) – до Чехословаччини, а Північна Буковина – до Румунії.

У вересні 1939 р. радянська армія увійшла на територію західних українських земель, які перебували у складі Польщі. Законом СРСР «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР» від 1 листопада 1939 р. українські землі, які були у складі Польщі, увійшли до Радянської України. У червні 1940 р. війська Червоної Армії увійшли на територію Північної Буковини, а також Бессарабії, які находились у складі Румунії із 1920 року. Законом СРСР «Про включення північної частини Буковини, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української Радянської Соціалістичної республіки» від 2 серпня 1940 р. українські землі, які були у складі Румунії, увійшли до УРСР. Остаточне формування території сучасної України відбулося після Другої світової війни, коли Закарпатська Україна (Підкарпатська Русь) у 1946 р., а Кримська область у 1954 р. ввійшли до складу УРСР. Україна як самостійна держава утворилася в 1991 р. після розпаду СРСР.

Основою нинішнього кримінального законодавства України є радянське кримінальне право, яке почало формуватися після жовтневої революції 1917 р. На створення радянського кримінального законодавства вплинуло російське кримінальне право, що в свою чергу сформувалось під впливом правових документів Російської імперії. Аж до розпаду СРСР радянська правова система була домінуючою на територіях радянських республік, які входили до складу Радянського Союзу.

Розвиток радянського кримінального законодавства умовно можна поділити на кілька етапів: 1) 1917–1922 рр.; 2) 1922–1958 рр.; 3) 1958–1991рр. Перший етап починається із жовтневої революції 1917 року. Джерелами кримінального права у 1917–1922 роки були нормативно-правові документи РСФРР, а також УРСР, які було прийнято в кінці 1917 року, і до впровадження першого Кримінального кодексу Радянської України в 1922 році. Тобто це були радянські правові документи, які містили кримінально-правові норми до кодифікації кримінального законодавства. У 1922–1958 рр. було введено у дію перший Кримінальний кодекс Радянської України 1922 року. Крім того, у ці роки було прийнято Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року, Кримінальний кодекс УСРР 1927 року, а також кримінальні закони та інші правові документи, що містили кримінально-правові норми. Третій етап (1958–1991 роки) починається із прийняттям у 1958 році Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік й закінчується утворенням у 1991 році незалежної української держави. У цей період було прийнято Кримінальний кодекс УРСР 1960 року, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 року, а також окремі кримінальні закони, які були чинні до 1991 року.

В основу поділу на періоди розвитку українського кримінального права доцільно покласти державно-правову систему, яка існувала на території земель нинішньої України. Умовно можна виділити такі періоди розвитку кримінального права України: 1) київський період (X–XIII ст.ст.); 2) литовсько-польський період (XIV–XVII ст.ст.); 3) російський період (XVII–початок XX ст.); 4) радянський період (1917–1991 рр.); 5) пострадянський період (від 1991 р.) (Беніцький А. С. Історія розвитку кримінального законодавства щодо причетності до злочину на території України: [монограф.]: / А. С. Беніцький; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: СПД Рєзников В. С., 2013. – С. 16–17).

НОВАЯ ДОКТРИНА СУЩНОСТИ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, ИСКЛЮЧАЮЩИХ ОБЩЕСТВЕННУЮ ОПАСНОСТЬ ИЛИ ВРЕДНОСТЬ ДЕЯНИЯ

Виноградов А. К.

кандидат юридических наук, доцент кафедры уголовного и административного права Одесского национального морского университета

Ткач А. Ю.

старший эксперт-криминалист НИ ЭКЦ

при ГУ МВД Украины в Одесской области

Предложенные А.С. Тунтулой новые доктрины сущности неправомерного деяния, пределов правомерного поведения и обстоятельств, исключающих общественную опасность или вредность деяний, а также предложенная А. А. Кириченко новая доктрина сущности и видового деления общественных и юридических фактов (Кириченко А. А. Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы профессора Аланкира: коллективная монография [кол. авторов под науч. ред. А. А. Кириченко]. – Второе издание. - Николаев: Ин-т истории, политологии и права Ник. нац. ун-та им. В. А. Сухомлинского, 2015. – С. 37-39, 68-70) могут быть представлены следующим образом.

Новая доктрина ступенчатого сущностного видового деления общественных фактов (определенных жизненных обстоятельств, обусловливающих появление и/или изменение и/либо исчезновение определенных отношений между людьми, т.е. общественных отношений) строится по нескольким основаниям, когда:

1. В зависимости от сущности общественных отношений предлагается различать:

1.1. Внеюридические факты – жизненные обстоятельства, обусловливающие возникновение и/или изменение и/либо прекращение тех или иных общественных отношений, не урегулированных правом и могущих иметь детализацию в контексте некоторых базисных составляющих планетарной жизни: вненормативные, моральные, религиозные и т.д.

1.2. Юридические факты - жизненные обстоятельства, обусловливающие возникновение и/или изменение и/либо прекращение тех или иных правоотношений, то есть общественных отношений, урегулированных правом.

2. В зависимости от характера связи с волей человека:

2.1. Волевые общественные факты (жизненные обстоятельства, которые обусловливают возникновение и/или изменение и/либо прекращение общественных отношений по воле человека):

2.1.1. Общественные деяния:

2.1.1.1. Внеюридические деяния, то есть действие или бездействие определенного социосубъекта, в результате которого возникают и/или изменяются и/либо прекращаются внеюридические общественные отношения (общественные отношения, не урегулированные правом), которые не влияют или повлияли несущественно на развитие общества.

2.1.1.2. Юридические действия, то есть действие или бездействие определенного социосубъекта (взаимосвязанные действия или бездействия нескольких социосубъектов), в результате которого возникают и/или изменяются и/либо прекращаются правоотношения (общественные отношения, урегулированные правом), которые не влияют или повлияли несущественно на развитие общества.

2.1.2. Общественные события:

2.1.2.1. Внеюридические события, то есть действия и/или бездействия больших групп социосубъекта, в результате которых возникают и/или изменяются и/либо прекращаются внеюридические общественные отношения (общественные отношения, не урегулированные правом), существенно повлиявших на развитие общества.

2.1.2.2. Юридические события, то есть действие и/или бездействие больших групп социосубъектов, в результате которых возникают и/или изменяются и/либо прекращаются правоотношения (общественные отношения, урегулированные правом), существенно повлиявших на развитие общества.

2.2. Вневолевые общественные факты (жизненные обстоятельства, которые обусловливают возникновение и/или изменение и/либо прекращение общественных отношений без участия человека):

2.2.1. Моновневолевые общественные факты (внеюридические, юридические):

2.2.1.1. Явления природы, повлиявшие на возникновение и/или изменение и/либо прекращение общественных отношений.

2.2.1.2. Деяния животных, повлиявшие на возникновение и/или изменение и/либо прекращение общественных отношений.

2.2.1.3. Деяния физического лица и/или лиц, повлиявшие на возникновение и/или изменение и/либо прекращение общественных отношений при отсутствии вины этого лица и/или лиц:

2.2.1.3.1. Деяния невменяемого физического лица (лиц).

2.2.1.3.2. Деяния вменяемого физического лица (лиц), который (которые) не должен и/либо не мог предусмотреть наступление такого общественного факта.

2.2.2. Поливневолевые общественные факты (внеюридические, юридические), когда параллельно и/или взаимосвязано последовательно осуществляется два и более перечисленных в п. 2.2.1 общественных факта.

В этой связи следует подчеркнуть, что деяние состоит из действия или бездействия по приготовлению к совершению правонарушения, его совершению и по сокрытию его антиделиктных следов. Однако в п. 1 ч. 1 ст. 6, ч. 2 ст. 190, ст. 194 и др. УПК Украины 1960 г. юридически некомпетентно используется термин «событие преступления», а ч. 1 ст. 25, п. 1 ч. 1 ст. 91, ч. 2 ст. 129, п. 1 ч. 1 ст. 284, ч. 1 ст. 297 и др. УПК Украины 2012 г. – термин «событие криминального правонарушения».

Традиционно событие как разновидность юридического факта в отличие от второй его разновидности – деяния, непосредственно не связано с волевой сферой физического лица. В то же время криминальное и иное правонарушение всегда непосредственно связаны с этой сферой, в силу чего и возможно установление вины правонарушителя как базисного основания для привлечения его к тому или иному виду юридической ответственности.

И если же исходить из изложенной новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления общественных фактов, то правонарушениями должны именоваться общественно опасные и/или общественно вредные как индивидуальные и групповые деяния, так и события, которые, разумеется, индивидуальными быть не могут.

Где заканчивается правомерное деяние и начинается правонарушение, может подсказать новая доктрина границ правомерного поведения, согласно которой выделяются:

1. Границы относительной свободы правомерного поведения социосубъекта заканчиваются там, где начинается нарушение предусмотренного законодательством субъективного права, свободы, интереса или обязанности иного социосубъекта.

2. Границы абсолютной свободы правомерного поведения социосубъекта заканчиваются там, где начинается нарушение социально-обусловленного или природного права, свободы, интереса или обязанности иного социосубъекта.

В данном аспекте особую значимость приобретает и новая доктрина сущности обстоятельств, исключающих общественную опасность или вредность деяния. Такого рода обстоятельства (необходимая оборона, мнимая оборона, задержание лица, совершившего преступление, крайняя необходимость, физическое или психическое принуждение, исполнение незаконного приказа или распоряжения, деяние в состоянии риска и др.) предусмотрены гл. 8 УК Украины, которая все же необоснованно названа, как «Обстоятельства, исключающие преступность деяния».

Ведь ст. 11 УК Украины преступность деяния определяет в единстве следующих признаков:

1. Выраженность деяния в действии или бездействии.

2. Противоправность деяния.

3. Общественная опасность деяния.

4. Наличие вины лица, совершившего это деяние.

5. Надлежащая субъектность такого деяния, т.е. совершение его надлежащим субъектом.

Наличие же обстоятельств из указанной главы могут исключить лишь общественную опасность или общественную вредность деяния и этим самим превращают деяние из неправомерного, в правомерное и даже в общественно полезное. Поэтому указанную главу УК Украины следует именовать как «Обстоятельства, исключающие общественную опасность деяния». Иные существующие и перспективные базисноантиделиктные кодексы (когда, к примеру, ст. 17 «Обстоятельства, которые исключают административную ответственность» КОАП Украины также названа не совсем точно и содержит из таких обстоятельств лишь необходимую оборону и крайнюю необходимость, а указанная здесь же еще и невменяемость не является таким обстоятельством, не исключает общественной вредности деяния и поэтому не должна исключать таких видов административной ответственности, как паранаказания и восстановление нарушенного правового статуса) должны содержать аналогичный перечень обстоятельств в главе, которую целесообразно назвать термином «Обстоятельства, исключающие общественную вредность деяния».

Обстоятельства, исключающие общественную опасность или вредность деяния, более правильно классифицировать на:

1. Обстоятельства, исключающие общественную опасность суммативных деяний неопределенного круга лиц, направленных на защиту правового статуса неопределенного круга социосубъектов от суммативных преступных деяний неопределенного круга лиц, фактически от деяний антинарода и квазинарода.

В данном случае возникает и суммативная необходимая оборона от суммативных преступных деяний.

2. Обстоятельства, исключающие общественную опасность или вредность конкретных деяний определенной группы лиц, направленных на защиту правового статуса определенных социосубъектов от неправомерных деяний конкретного лица или определенной группы лиц.

В этой ситуации возникает групповая необходимая оборона от индивидуальных или групповых неправомерных деяний.

3. Обстоятельства, исключающие общественную опасность или вредность конкретных деяний определенного лица, направленных на защиту правового статуса определенных социосубъектов от неправомерных деяний конкретного лица или определённой группы лиц.

Данная ситуация порождает индивидуальную необходимую оборону от индивидуальных или групповых неправомерных деяний.

Изложенные новые доктрины юриспруденции позволяют принципиально по-новому посмотреть на сущность, видовое деление и взаимоотношение правомерного деяния и правонарушения.

“ДОСУДОВА ПРОБАЦІЯ”: ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ У ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ

Задоя К.П.

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

З прийняттям Закону України “Про пробацію” від 05.02.2015 № 160-VIII (далі — Закон № 160-VIII, Закон) було поставлено крапку в науковій дискусії щодо доцільності запровадження інститут пробації у національну правову систему України. Однак зважившись на такий кардинальний нормотворчий крок як ухвалення Закону № 160-VIII, законодавець тим самим поставив на порядок денний юридичної науки низку інших непростих запитань, що потребують предметних та вичерпних відповідей.

На даному етапі, як видається, значна частина із них пов'язана з впровадженням (імплементацією) рамкових положень Закону № 160-VIII в правову систему України, а саме — внесенням змін та доповнень до вже чинних нормативно-правових актів.

Від того, наскільки ефективно Кабінет Міністрів України зможе виконати покладений на нього п. 2 Прикінцевих положень Закону обов'язок підготувати та подати до Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону № 160-VIII, значною мірою залежить подальша доля інституту пробації — або він стане важливою складовою у системі заходів протидії злочинності, або ж рамкові положення Закону № 160-VIII виявляться “непрацездатними” (не будуть “розгорнуті” в більш конкретні законодав