Дайте характеристику людини в картезіансько-платонівській картині світу

Людський розум, що обпирається на емпіричний досвід, далекий від метафізичного світу, жадаючи знань про природу і соціум, стає вихідною основою нормативних і ціннісних побудов природно-правового характеру. Не випадково в якості одного з головних природних прав людини стає право на вільну думку.

Першою європейською країною у XVII ст., де свобода думки стала реальністю, змогла стати протестантська Голландія. У ній друкував свої праці Т. Гоббс і рятувався від переслідувань Дж.Локк. У Голландії Спіноза опублікував свої книги, які, мабуть, не зміг би видати в жодній іншій країні. І, звичайно ж, із Голланд

ією пов´язана доля великого Декарта, який оселився у ній, прожив там двадцять років і створив у ці роки праці, що зробили справжній переворот у європейській філософській думці.

Саме Декарт, зумівши повною мірою використати своє право на свободу думки, зробив спробу глибокого раціоналістичного обгрунтування цього природного права людини. Для французького філософа людина, яка вільно користується своїм мисленням, має право сумніватися в усьому, у чому можна засумніватися. Для неї все може виявитися оманним і помилковим, крім одного — впевненості, що вона існує і мислить. Я мислю і сумніваюсь, отже я існую,— стверджує Декарт. Те, що мій розум мислить про навколишній світ, доводить у першу чергу моє власне існування. Мисляче «Я» — головний атрибут людини. Розум — вища її здатність.

Обґрунтовуючи природне право людини на вільне мислення і сумнів, Декарт вказує сферу, на яку принцип, що пізніше отримав назву принципу «картезіанського сумніву», не поширюється. Це сфера практичної морально-правової регуляції, світ загальноприйнятих звичаїв, традиційних правил поведінки, моральних норм. Цей світ служить людському розуму опорою, коли його сумніви набувають всеосяжний характер. Готовий атакувати і таємницю і диво, розум відступає перед авторитетом базових моральних і природно-правових принципів людського співжиття.

Таким чином, перед Декартом постають дві реальності — інтелектуальний світ як вотчина картезіанського сумніву і нормативний світ, що перебуває за межами скептичних умонастроїв. З цього випливають два важливих виграші для формованої новочасної концепції природного права. Перший полягав у тому, що природне право людини на вільне мислення не регламентується і не зв´язується ніякими зовнішніми нормативами. Зміст другого в тому, що доводиться непорушність нормативної сфери, твердість традиційних моральних і природно-правових підвалин.

Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А.Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П.Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

Философские взгляды Декарта на человека дуалистичны. В этом плане человек представляет собой связь телесного механизма с душой. Для телесного механизма характерны безжизненность и бездушность. Душа же обладает волей и способностью мыслить. Тело и душа, по мнению философа, могут взаимодействовать благодаря специальному органу. Этим органом Декарт считает шишковидную железу. Сложные движения человеческого тела возможны только посредством механических воздействий, поскольку тело состоит лишь из материальных элементов.

Вопрос о методе познания - один из важнейших в философском воззрении Декарта. Этот философ рассматривал главную задачу знания в последовательном познании природы (от более простого к более сложному). Результатом подобного познания должно было стать получение права господства человека над окружающей его средой.

Сомнение - основная позиция философских поисков Декарта. Философ сомневается во всем, и это своеобразный подготовительный метод. "Мыслю, следовательно, существую" - это утверждение Р. Декарт положил в основу своего философского учения. Фраза "мыслю, следовательно, существую" не подлежит сомнению. Она включает в себя две идеи: первая - "я мыслю". Вторая - "я существую". Первым же предметом познания человека становится его душа, в которой хранятся как врожденные, так и приобретенные идеи.