2015-05-15
1928
Користувач програми має можливість бачити весь процес на екрані (як анімацію) і безпосередньо спостерігати за правильністю своїх розрахунків. Неточність моделювання добре помітна. Процес дорожньо-транспортної пригоди може бути представлений у двох- або тривимірному зображенні.
Якщо використовується тривимірне зображення, то в анімації спостерігати за тим, що відбувається на екрані, можна з будь-якої точки, у тому числі з салону автомобіля або рухаючись поряд з ним. Результати розрахунків можна роздрукувати у вигляді фрагментних або моментальних зображень, у двох- або тривимірному вигляді і в будь-якому масштабі.
Використання симуляцийної программи CARAT-3 при проведенні
транспортно-трасологічної експертизи
26.10.2010 до НДЕКЦ при ГУМВС України в Харківській області надійшла постанова від 25.10.2010 старшого слідчого відділу розслідування ДТП СУ ГУМВС України в Харківській області про призначення судової транспортно-трасологічної експертизи у кримінальній справі. Виходячи з матеріалів кримінальної справи, сталося зустрічне зіткнення автомобілів Lexus і Ford Mondeo.
|
|
|
На місці пригоди було зафіксовано кінцеве розташування транспортних засобів, слід бічного юзу, що проходив через подвійну суцільну лінію дорожньої розмітки і подряпина на дорожньому покритті.
Схема місця ДТП
Експертним оглядом встановлено, що пошкодження були розташовані переважно у передній частині на кожному автомобілі (див. фото).
Автомобіль Lexus: вигляд зпереду з лівого боку
Автомобіль Lexus: вигляд зпереду з правого боку
Автомобіль Ford: вигляд зпереду з лівого боку
У ході проведення транспортно-трасологічної експертизи було встановлено, що у момент контакту кут між подовжніми вісями даних транспортних засобів складав близько 160°. При цьому автомобіль Ford переднім бампером, лівим переднім крилом був звернений до переднього бамперу автомобіля Lexus.
Кут між подовжніми вісями транспортних засобів у момент контакту
Для проведення подальшого дослідження була складена масштабна схема місця ДТП.
Масштабна схема місця ДТП
Кінцеве розташування транспортних засобів, встановлений кут між їх подовжніми вісями у момент зіткнення дозволили визначити, що автомобіль Ford, перед зіткненням, рухався по своїй смузі, автомобіль Lexus – у зустрічному напрямку, по своїй смузі. Далі автомобіль Lexus виїхав на бік зустрічного руху, на що вказує слід бічного юзу під № 1 на схемі місця ДТП. Подряпина під № 2 в кінці сліду юзу вказує, що вона була залишена нижніми частинами автомобіля, деформованими (зруйнованими) у момент удару. Виходячи з кінцевого розташування автомобіля Ford, подряпина утворилася від його нижніх частин у момент зіткнення, після чого автомобіль Ford розвертався проти годинникової стрілки і відкидався вправо, а автомобіль Lexus розвертався проти годинникової стрілки і переміщувався вперед, за напрямком руху.
|
|
|
Отже: зіткнення сталося на смузі руху автомобіля Ford, приблизно в кінці сліду юзу, зафіксованого на схемі місця ДТП під № 1 і на місці подряпини, зафіксованої на схемі місця ДТП під № 2.
Розташування транспортних засобів у момент зіткнення на проїзній частині
згідно слідової інформації зі схеми місця ДТП
Для перевірки встановленого механізму зіткнення автомобілів масштабна схема місця ДТП як файл BMP була завантажена у програму CARAT для подальшої обробки.
Згідно встановленого кута між подовжніми осями автомобілів у момент зіткнення і місця зіткнення експерт розташував на робочому столі програми транспортні засоби у момент зіткнення.
Розташування транспортних засобів у момент зіткнення у програмі CARAT
Після цього експерт змоделював рух при відкиданні кожного автомобіля після зіткнення у динамічному режимі. Симуляція виконувалася багато разів для кожного автомобіля окремо до здобуття максимально можливого точного результату.
Симуляція фази відкидання транспортних засобів після зіткнення
Далі, застосовуючи зворотний розрахунок, експерт виробив моделювання зіткнення автомобілів, використовуючи отримані дані про рух кожного з них після зіткнення. Експерт виконував моделювання багаторазово, змінюючи при цьому координати імпульсної точки, напрям ударного імпульсу і коректуючи значення швидкості, еквівалентної енергії деформації до здобуття результату, що приблизно відповідав механізму випадку.
Симуляція фази зіткнення транспортних засобів
Після завершення моделювання фази зіткнення експерт провів симуляцію їх руху у фазі зближення, внаслідок чого було встановлено, що автомобілі Ford і Lexus перед зіткненням рухалися кожен по своїй смузі. Далі автомобіль Lexus виїхав на бік зустрічного руху (на смугу автомобіля Ford), де і сталося зіткнення.
Симуляція фази зближення транспортних засобів
Повний механізм зіткнення транспортних засобів
Повний механізм зіткнення транспортних засобів (3D-анімація)
Використання симуляційоної програми CARAT-3
при проведенні автотехнічного дослідження
До НДЕКЦ при ГУМВС України в Харківській області надійшов матеріал ДТП за фактом зіткнення автомобілів Subaru Outback і ВАЗ-11193. З матеріалів виходило, що автомобілі рухалися у попутному напрямку, зіткнення сталося передньою частиною автомобіля Subaru у задню частину автомобіля ВАЗ-11193. З пояснень водія автомобіля Subaru виходило, що він рухався по крайній лівій смузі, автомобіль ВАЗ-11193 рухався по другій смузі і перестроївся на крайню ліву смугу, де сталося зіткнення. З пояснень водія автомобіля ВАЗ-11193 виходило, що обидва автомобілі рухалися по крайній лівій смузі, на якій сталося попутне зіткнення.
Схема місця ДТП
Органом дізнання було доручено спеціалістам перевірити механізм зіткнення з пояснень водія автомобіля ВАЗ-11193 про те, що обидва автомобілі до зіткнення рухалися по крайній лівій смузі.
Виходячи з наданих фотознімків, було встановлено, що автомобіль ВАЗ-11193 мав пошкодження задньої частини, автомобіль Subaru – у передній.
Автомобіль ВАЗ-11193: вигляд ззаду з лівого боку
Автомобіль ВАЗ-11193: вигляд ззаду з правого боку
Автомобіль Subaru Outback: вигляд з переду
Для перевірки механізму зіткнення автомобілів була складена масштабна схема місця ДТП, яка, як файл BMP, була завантажена у програму CARAT для подальшої обробки.
Згідно з матеріалами справи і пошкоджень автомобілів, спеціаліст приблизно розташував на робочому столі програми транспортні засоби у момент зіткнення. Після цього було змодельовано рух при відкиданні кожного автомобіля після зіткнення у динамічному режимі. Симуляція виконувалася багато разів для кожного автомобіля окремо до здобуття максимально точного результату.
|
|
|
Розташування транспортних засобів у момент зіткнення
Симуляція фази відкидання транспортних засобів
Далі, застосовуючи зворотній розрахунок, спеціаліст виконав моделювання зіткнення автомобілів, використовуючи отримані дані про рух кожного з них після зіткнення. Моделювання виконувалося багато разів, при цьому змінювалися координати імпульсної точки і напрямок ударного імпульсу до здобуття результату, що приблизно відповідав механізму пригоди.
Симуляція фази зіткнення транспортних засобів
Після завершення моделювання фази зіткнення спеціаліст виконав симуляцію їх руху у фазі зближення, унаслідок чого було встановлено, що механізм пригоди, при якому обидва автомобілі рухалися по одній смузі, не позбавлений технічної спроможності.
Симуляція фази зближення транспортних засобів
Повний механізм зіткнення автомобілів
Повний механізм зіткнення транспортних засобів (3D-анімація)
Таким чином, використання даного програмного пакету дозволяє значно підвищити ефективність виконуваних робіт з вирішення поставлених завдань у двох аспектах: у плані кількості представляється можливим при однакових часових витратах виконати значно більший об’єм необхідних розрахунків; у плані якості використання комп’ютерних програм зменшує вірогідність помилок арифметичного характеру і дозволяє візуалізувати результати виконаного дослідження, що робить можливим представити їх у більш доступній формі.
Проте слід зазначити, що програмний модуль, який використовується у експертній практиці, призначений, перш за все, для підтвердження і візуалізації деякої логічної і обгрунтованої версії, яку експерт-автотехнік повинен мати ще до початку роботи з програмою.
Жодна програма не може замінити експерта, а призначена вона для того, щоб з меншими витратами отримати якісніший результат. Використання технічних засобів не звільняє експерта від певних знань і досвіду.
|
|
|
Список використаних джерел: 1. Судебная автотехническая экспертиза: Теоретические основы и методики экспертного исследования при производстве автотехнической экспертизы: пособие для экспертов-автотехников, следователей и судей / под ред. В. А. Иларионова: в 2 ч. – М.: ВНИИСЭ, 1980. – Ч. 2. – 491 с. 2. Компьютерная программа для моделирования дорожно-транспортных происшествий. CАRAT–3. Computer Assisted Reconstruction of Accidents in Traffic: Руководство пользователя / IbB Engineering GmbH; Dr. V. Mitunevičiaus įmonė «Impulsana», 2003. 3. Можливості використання спеціальних знань при розслідуванні дорожньо-транспортних пригод / авт.-уклад. С. О. Шевцов. – Х.: СПД-ФО Чальцев О. В., 2005. – 308 с.: іл. 4. Wypadki drogowe Vademecum biegłego sądowego. – Kraków: Instztut Ekspertzy Sądowzch im. Prof. dra Jana Sehna w Krakowie, 2006. – 1096 s.
Одержано 01.10.2012
Ключевые слова: симуляция, моделирование, динамический расчет, кинематический расчет.
Keywords: simulation, modeling, dynamic analysis, kinematic calculation.
L
УДК 343.98
Сергій Павлович Лапта,
заступник начальника кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії
факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук, доцент
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ взаємодії СТОРОНИ ЗАХИСТУ З ЕКСПЕРТОМ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНим ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
В статті визначено основні проблеми, з якими може зіткнутися сторона захисту у процесі реалізації права на самостійне залучення експерта до проведення експертизи у кримінальному процесі.
Ключові слова: сторона захисту, експерт, слідчий, взаємодія.
Новий кримінально-процесуальний кодекс України, який вступить у дію 19 листопада 2012 року суттєво розширює можливості сторони захисту у відстоюванні прав підозрюваних та обвинувачуваних під час кримінального провадження, що, у свою чергу, значно сприятиме реалізації принципу змагальності. Разом з тим, розширення цих можливостей призводить до виникнення цілої низки проблем і запитань, яких раніше у кримінальному процесі України не існувало. Зокрема, це стосується положення ст. 243 нового КПК України щодо залучення експерта стороною захисту на договірних умовах. Хотілося б одразу запропонувати і вирішення цих проблем, однак це, зважаючи на поки що відсутню практику застосування нового КПК, було б самонадіяно і передчасно. Отже, ціллю статті є виявлення проблем, які обов’язково виникнуть виходячи наданого стороні захисту права самостійно залучати експерта для проведення експертизи.
Питання взаємодії слідчого з експертом у кримінальному процесі досить детально розглядалися у спеціальній літературі, зокрема, у роботах Р. С. Бєлкіна, Н. І. Клименко, В. М. Тертишника, М. Я. Сегая, В. І. Шамсєєвої, М. Г. Щербаковського та інших. З одного боку, положення цих робіт навряд чи можна повною мірою застосувати до сторони захисту, яка також отримала право залучати експерта. З іншого, звичайно, не вдасться уникнути і паралелей зі взаємодією, що здійснюється слідчим.
Сам термін «взаємодія» не зустрічається в нормах кримінально-процесуального закону, які містять загальні положення і регламентують взаємовідносини сторони захисту і експерта, однак він досить вдало виражає сутність той співпраці, яка повинна буде забезпечити змагальність процесу.
Загальновідомі дві форми взаємодії слідчого з експертом – процесуальна і непроцесуальна. Процесуальна форма взаємодії – це форма, прямо передбачена нормами кримінально-процесуального закону. Непроцесуальна – регламентована різного роду відомчими актами, або нерегламентована законом та витікає з його змісту та смислу, а також проваджувана в силу практики, яка склалася. Очевидно, що у цих же двох формах буде здійснюватись і взаємодія захисника з експертом, процесуальна – у порядку ч. 2 ст. 243 нового КПК України у вигляді залучення експерта до проведення експертизи на договірних умовах, непроцесуальна – у вигляді різного роду консультацій. До речі, постає питання, чи зможе захист повною мірою співпрацювати з експертом, чи буде мати якісь обмеження і діяти опосередковано, у разі задоволення клопотання про залучення експерта слідчим у порядку ч. 1. ст. 243 нового КПК України або слідчим суддею у порядку ст. 244 нового КПК?
Будь-яка слідча дія складається з трьох етапів – підготовки, безпосереднього проведення та оцінки отриманих результатів. Слідчий взаємодіє з експертом на кожному з них. Логічно передбачити, що сторона захисту також буде здійснювати взаємодію, або, принаймні, претендувати на це під час підготовки до призначення експертизи, під час її провадження та у ході оцінки отриманих результатів.
У ході підготовки до призначення експертизи сторона захисту зможе отримати різноманітні консультації, що дозволять правильно обрати експертну установу, сформулювати запитання та підібрати об’єкти для дослідження. На цьому етапі виникає ряд питань. Чи зможе сторона захисту безпосередньо залучати експертів – співробітників державних експертних установ? Який документ необхідно направити в експертну установу для ініціації експертизи? Чи буде він обов’язковим для керівника державної експертної установи?
|
Який буде механізм оскарження дій слідчого у разі, якщо він відмовить у задоволенні клопотання про надання матеріалів кримінальної справи для проведення експертного дослідження? У яких випадках слідчий буде зобов’язаний надати ці матеріали, а у яких матиме право відмовити у їх наданні?
Під час проведення експертизи експерт має право направити особі, яка призначила експертизу клопотання про надання додаткових матеріалів. У якому порядку зможе задовольнити це клопотання захисник? Що відбуватиметься у випадку, коли такі матеріали можна буди отримати тільки через слідчого, а від відмовить задоволенні відповідного клопотання з боку захисника?
В необхідних випадках і в зв’язку з отриманням відповідного клопотання, для поповнення відсутніх матеріалів слідчий може залучити експерта до участі у провадженні слідчих дій (слідчий експеримент, повторний огляд місця події, відбір зразків для порівняльного дослідження тощо). Вбачається, що захисник у подібних випадках також зможе лише виносити клопотання перед слідчим.
Розглянемо етап оцінки висновку, оскільки тут також постає низка питань. Так оцінка, висновку сторонами обвинувачення та захисту буде тягнути за собою різні наслідки. Якщо висновок експерта не викликає сумнівів, то він використовується в процесі розслідування для встановлення фактичних обставин злочину. Якщо ж у висновках експерта буде виявлено ряд фактичних неточностей, незначних розбіжностей в датах, арифметичні помилки і описки тощо, які могли виникнути в результаті недбалості експерта, згідно з ч. 7 ст. 101 нового КПК України кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку. Слід зазначити, що не всі недоліки експертного висновку можна усунути шляхом допиту експерта. Так, у випадку, коли експерт відповів не на всі питання, дослідив не всі об’єкти, кінцеві висновки не витікають із дослідної частини експертного висновку тощо, вказані недоліки можна усунути лише новим додатковим або повторним експертним дослідженням. У той же час за новим КПК не передбачається проведення додаткових і повторних експертиз, які раніше були ефективним інструментом для усунення згадуваних недоліків.
Таким чином, можна зробити висновок, що незважаючи на надане стороні захисту право самостійно залучати експерта до проведення експертизи, повноцінна взаємодія захисника з експертом неможлива і окреслені у статті проблеми потребують подальшого вивчення і внесення змін та доповнень у кримінально-процесуальне законодавство та підзаконні акти.
Одержано 23.09.2012
В статье обозначены основные проблемы, с которыми может столкнуться сторона защиты в процессе реализации права на самостоятельное привлечение эксперта к проведению экспертизы в уголовном процессе.
Ключевые слова: сторона защиты, эксперт, следователь, взаимодействие.
The paper outlines the key issues that may be faced by the defense in the course of realization of the right to involve an independent expert in criminal procedure.
Keywords: defense, expert, investigator, cooperation.
L
УДК 343.3/7
Олена Володимирівна Ларіна,
здобувач старший лаборант кафедри кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології навчально-наукового інституту права та масових комунікацій
Харківського національного університету внутрішніх справ
ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА ГРАБІЖ, ВЧИНЕНИЙ У СПІВУЧАСТІ
Розглянуто питання кримінальної відповідальності за грабіж, вчинений у співучасті.
Ключеві слова: грабіж, співучасть, змова.
В умовах реформування кримінального судочинства в світлі прийняття нового Кримінального процесуального кодексу особливої уваги потребує розробка питань кримінальної відповідальності за грабіж вчинений у співучасті.
Відповідно до ст. 26 Кримінального кодексу України (далі – КК) співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.Згідно ч. 1 ст. 28 КК злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Частина 2 ст. 28 КК визначає, що злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення [1].
Отже, відповідно до положень ч. 2, 3 ст. 28 КК вчинення злочину групою осіб передбачає вчинення його тільки виконавцями, а вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою – як співучасниками виконавцями (співвиконавцями), так і співучасниками з розподілом між собою ролей (організатор, пособник тощо).
У випадку співвиконавства, тобто вчинення злочину двома або більше виконавцями, можливо вчинення злочину групою осіб як за попередньою змовою, так і групою осіб без попередньої змови. Попередня змово про спільне вчинення злочину може бути досягнута на будь-якій стадії до початку злочину. Ця домовленість може відбуватися задовго до вчинення злочину, може відбуватися безпосередньо перед злочином, але обов’язково до замаху на нього [2, с. 233], оскільки закон вказує лише на ознаку попередності і не вказує на її межі. Вчинення злочину без попередньої змови передбачає, що особа приєднується до вчинення злочину іншим виконавцем, на етапі вчинення злочину, але до моменту його закінчення виконуючи роль виконавця (співвиконавця).
Отже, різниця між вчиненням злочину групою осіб (співвиконавцями) за попередньою змовою та вчиненням злочину групою осіб (співвиконавцям) без попередньою змовою полягає лише в наявності (відсутності) попередньої домовленості на вчинення злочину.
Змістовне наповнення ч. 2 ст. 28 КК передбачає, що на думку законодавця попередня домовленість осіб на вчинення злочину складає більшу небезпеку, ніж її відсутність. Тому, ч. 2
ст. 186 КК посилює кримінальну відповідальність саме за грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.
Отже, вчинення грабежу співвиконавцями без попередньої змови слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 186 КК, а вчинення грабежу за попередньою змовою групою осіб – за ч. 2 ст. 186 КК. Але, між співвиконавцями грабежу, які за попередньою змовою домовилися про вчинення цього злочину та співвиконавцями грабежу, які попередньо не домовлялись його вчиняти немає особливої різниці. В будь-якому разі злочин вчиняється групою осіб і кожна особа виконує частину об’єктивної сторони грабежу. Проте, максимальний вид і розмір покарання встановлений санкцією ч. 1 ст. 186 КК передбачає позбавленням волі на строк до чотирьох років, а максимальний вид і розмір покарання встановлений санкцією ч. 2 ст. 186 КК – від чотирьох до шести років.
У літературі вже висловлено думку, що встановлювати в санкціях статей кримінального закону суттєво відмінні міри покарання залежно від того, чи вчинено злочин за попередньою змовою групою осіб або без попередньої змови, уявляється недоцільним та необґрунтованим [3, с. 150]. І це прямо стосується кваліфікуючих ознак грабежу, тим більше що потерпілому при вчиненні грабежу групою осіб невідомо, чи ця група осіб за попередньою чи без попередньої змови, і він однаково сприймає їх як небезпечне для нього явище.
|
Такий підхід до визнання кваліфікуючою ознакою злочину вчинення його будь-якою групою осіб демонструє в деяких статтях також і чинний Кримінальних кодекс України, наприклад: вчинення групою осіб зґвалтування (ч. 3 ст. 152 КК), насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 153 КК), хуліганства (ч. 2 ст. 296 КК), непокори або іншого умисного невиконання наказу (ч. 2 ст. 402 КК), опору начальникові (ч. 2 ст. 404 КК), погрози або насильства щодо начальника (ч. 2 ст. 405 КК), порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (ч. 3 ст. 406 КК). Але грабіж не менш небезпечний злочин і він також може вчинятися групою осіб без попередньої змови і спричиняти при цьому не менш небезпечні наслідки, ніж грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.
Мабуть тому в кримінальних кодексах багатьох зарубіжних держав цей склад містить саме таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення грабежу групою осіб. Наприклад, така кваліфікуюча ознака передбачається КК Республіки Білорусь [4, с. 150], КК Естонської Республіки [5, с. 134], КК Киргизської Республіки [6, с. 178], КК Грузії [7, с. 216], КК Республіки Молдова [8, с. 259].
Таким чином, з урахуванням викладеного, на наш погляд слід посилити кримінальну відповідальність за грабіж вчинений групою осіб не залежно від наявності чи відсутності попередньої домовленості між співучасниками.
Проте, формулювання ч. 2 ст. 28 КК «група осіб» передбачає вчинення злочину тільки співвиконавцями, що не уможливлює кваліфікацію дій співучасників з розподілом ролей як вчинення злочину групою осіб. Тому, пропонуємо розглянути питання щодо встановлення ч. 2 ст. 186 КК кримінальної відповідальності за грабіж вчинений групою осіб та грабіж вчинений за попередньою змовою групою осіб.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний кодекс України: прийн. 5 квіт. 2001 р., набув чинності з 1 верес. 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. –2001. – № 25–26. – Ст. 131.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І. та ін.]; за ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. ‒ 2-е вид., переробл. і доповн. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с. 3. Дячкін О. П. Кримінально-правова охорона об’єктів електроенергетики та зв’язку: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Дячкін Олександр Петрович. ‒ Д., 2009. – 257 с.
4. Уголовный кодекс Республики Беларусь / вступ. ст. А. И. Лукашова, Э. А. Саркисовой. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ Минск: Тесей, 2001. – 312 с. 5. Уголовный кодекс Эстонской Республики / науч. ред. и пер. с эстон. В. В. Запевалова; вступ. ст. канд. юрид. наук, доц. Н. И. Мацнева. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. – 262 с. 6. Уголовный кодекс Кыргызской Республики / предисл. канд. юрид. наук
А. П. Стуканова, канд. юрид. наук П. Ю. Константинова. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 352 с.
7. Уголовный кодекс Грузии / науч. ред. З. Г. Бигвава; вступ. ст. канд. юрид. наук В. И. Михайлова; обзоры с груз. И. Мериджанашвили. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 409 с. 8. Уголовный кодекс Республики Молдова / вступ. ст. канд. юрид. наук А. И. Лукашова. ‒ СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 408 с.
Одержано 23.09.2012
Рассмотрен вопрос об уголовной ответственности за грабеж совершенный в соучастии.
Ключевые слова: грабеж, соучастие, сговор.
Has been considered criminal liability for robbery committed in complicity.
Keywords: robbery, complicity, conspiracy.
L
УДК 341.4
Ірина Володимирівна Лєшукова,
доцент кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук
Окремі питання правової регламентації
міжнародного співробітництва за новим Кримінальним процесуальним кодексом України
У статті проаналізовані основні положення щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження за чинним та новим кримінальним процесуальним законодавством України.
Ключові слова: міжнародне співробітництво, видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція).
Успішна боротьба зі злочинністю з урахуванням масштабів її сучасного розвитку не уявляється можливою без об’єднання зусиль різних держав. Нормативно-правова об’єктивація такої єдності, у першу чергу, забезпечується підписанням дво- та багатосторонніх міжнародних угод щодо правової допомоги у кримінальних справах. Поряд з цим, положення таких угод у багатьох випадках є доволі загальними, а відтак потребують деталізації на рівні національного законодавства.
Однією зі спроб подібної деталізації стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – новий Кодекс), який набуває чинності 19 листопада 2012 року [1]. Цей Кодекс вносить позитивні зрушення до правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу: відповідний розділ називається «міжнародне співробітництво під час кримінального провадження» і регламентує питання, пов’язані із загальними засадами міжнародного співробітництва (глава 42), питання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій (глава 43), видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції) (глава 44), кримінального провадження у порядку перейняття (глава 45), визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб (глава 46). Проте відповідний розділ не містить питання, пов’язані з імунітетом дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав та не визначає, що саме, слід розуміти під «міжнародним співробітництвом під час кримінального провадження».
Згідно з прийнятим у науці міжнародного права визначенням, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю розуміють як «співробітництво різних держав у боротьбі зі злочинними діяннями, суспільна небезпека яких вимагає об’єднання зусиль декількох держав» [2, с. 53]. До них належать міжнародні злочини та кримінальні злочини міжнародного характеру (транснаціональні злочини) [3, с. 234].
Враховуючи, що кримінальним законодавством більшості країн встановлена дія принципу юрисдикції тієї чи іншої держави, міжнародне співробітництво тривалий час поширювалося переважно на боротьбу лише з певними видами злочинів.
В. П. Шупилов, досліджуючи міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю, вказував на те, що «… співробітництво держав у кримінальних справах, як правило, регулюється відповідними договорами», аналізував міжнародні договори СРСР про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах [4, с. 85].
В. М. Волженкіна зазначає, що необхідність співробітництва у кримінальних справах викликана насамперед потребою країни в допомозі при розслідуванні злочинів, учинених іноземцями чи відносно іноземців, а також для отримання доказів на території інших держав [5, с. 128].
Необхідність співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю викликана насамперед потребою України в допомозі при розслідуванні й розгляді кримінальних справ, ускладнених «іноземним» або «міжнародним» елементом. Тенденція до співробітництва органів юстиції, судочинства різних держав у сфері кримінального процесу неминуче спричинює і розширення екстратериторіальної дії кримінально-процесуального права, застосування однією державою законодавства іншої держави у сфері своєї територіальної юрисдикції [6, с. 109].
|
Проте, незважаючи на різноманіття термінологічного позначення вказаного виду співпраці, її сутність єдина – це сумісна діяльність: різних держав у сфері правової регламентації відповідних аспектів боротьби зі злочинністю; міжнародних судових та поліцейських органів; спеціалізованих органів різних держав щодо надання професійно-технічної допомоги у боротьбі зі злочинністю, розшуці та затриманні осіб, котрі підозрюються у вчиненні злочинів, їхній екстрадиції тощо; міжнародних недержавних організацій.
Пропонуємо внести у новий Кримінальний процесуальний кодекс України поняття міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, під яким слід розуміти спільну діяльність держав у боротьбі зі злочинністю, що полягає у взаємному здійсненні допустимих за національними законами та міжнародними угодами дій, які сприяють виявленню злочинів, їх розслідуванню й судовому розгляду, а також забезпеченні виконання вироків та інших рішень судових органів.
Інститут видачі особи (екстрадиції) спрямований на забезпечення принципу невідворотності покарання винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь і відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального судочинства.
Новий Кримінальний процесуальний кодекс передбачає суттєве оновлення інституту екстрадиції. Зауважимо, що нові положення містять як недоліки, так і переваги порівняно з чинним кодексом. Розглянемо окремі найбільш істотні переваги Кодексу в цій частині.
Згідно з новим Кодексом процедура екстрадиції може застосовуватися до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення – злочин чи кримінальний проступок. Утім, застосування процедури екстрадиції до осіб, котрі вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, не узгоджувалися з міжнародними зобов’язаннями України за чинним КПК України.
Наприклад, ратифікувавши Європейську конвенцію про видачу правопорушників, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати видачу лише осіб, котрі скоїли злочини, за які передбачено позбавлення волі на не менш ніж 1 рік.
Окрім того, видача осіб, які вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, є невиправданою, оскільки ефект від неї буде неспівмірним з витратами держав на здійснення такої процедури.
Тому були внесені законодавцем у новий Кодекс положення, що визначають кримінальні правопорушення, у зв’язку з учиненням яких компетентні органи іноземної держави або України можуть звертатися один до одного із запитом про видачу особи.
Крім того, ще позитивним у новому Кодексі є наявність такої підстави для закриття кримінального провадження, як неотримання згоди держави, яка видала особу. Екстрадиційний процес ґрунтується на тому, що видана особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочині, за які здійснена видача (екстрадиція). На жаль, ці положення невраховані у чинному КПК України.
Так, на відміну від чинного КПК, в ст. 588 нового Кодексу регламентується спрощений порядок видачі осіб, який може бути застосований лише у випадку наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу. Відмінність цього порядку від звичайного полягає в тому, що при ньому не проводиться екстрадиційна перевірка та встановлені коротші строки для вирішення судом та уповноваженим органом питання щодо видачі особи.
Відсутність спрощеного порядку в чинному КПК України значно затягувало вирішення питання та бюрократизувало процедуру екстрадиції.
Окремі недоліки інституту екстрадиції не усунуто й новим Кодексом. Згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Аналогічні положення щодо невидачі виключно власних громадян містяться й у міжнародних договорах.
Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу «громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду». Тобто це положення кримінального законодавство суттєво розширило коло суб’єктів, які не підлягають видачі. Склалася ситуація, за якої підстави відмови у видачі особи національним кримінальним законодавством, з одного боку, і Конституцією та міжнародними договорами — з другого, не узгоджуються між собою.
Вважаємо звернути увагу на ще деякий недолік нового Кодексу, де передбачається застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення здійснення екстрадиції. Зі змісту ст. 582 документа вбачається, що цьому передує затримання особи.
Разом з тим положення, що регламентують порядок затримання осіб стосовно яких надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт, відсутні. Водночас відповідно до ст. 207 нового Кодексу ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, за винятком затримання особи «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, котра підозрюється у його вчиненні».
З огляду на викладене новий Кодекс доцільно було б доповнити положенням щодо надання повноважень певним органам чи особам затримувати осіб, стосовно яких до компетентних органів України надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт. В іншому випадку затримання таких осіб не ґрунтуватиметься на законі та буде протиправним.
Як позитивний момент слід відмітити спробу закріплення на рівні національного законодавства ще один комплексний правовий інститут визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передачі засуджених осіб.
На сьогоднішній день визнання і виконання іноземних судових рішень як одна із форм міжнародного співробітництва, регулюються, в першу чергу, низкою спеціальних багатосторонніх та двосторонніх міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Але всі вказані договори передбачають наявність внутрішнього законодавчого механізму реалізації таких положень. Тобто саме національне законодавство має визначати, який компетентний орган, в якому порядку має застосовувати ті чи інші міжнародні норми, узгоджуючи їх із внутрішнім законодавством,з однієї сторони, забезпечуючи точне і повне відображення норм міжнародного права, з іншої.
На жаль, чинним Кримінально-процесуальним кодексом України взагалі не регламентується цей інститут. Але в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, в новому Кодексі передбачена окрема глава 46, де розглянута процедура визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передачі засуджених осіб.
Викладене дає підстави для висновку про необхідність законодавчої корекції деяких положень нового КПК України щодо загальних засад міжнародного співробітництва, екстрадиційного процесу. Процес імплементації міжнародних норм щодо співробітництва у кримінальному судочинстві має бути продовжено.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: затв. законом від 13 квіт. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/paran2#n2. 2. Панов В. П. Международное уголовное право: [учеб. пособие] / Панов В. П. – М.: Инфра-М, 1997. – 320 с. 3. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: практикум / Дмитрієв А. І., Мацко А. С., Муравйов В. І; [відп. ред. Ю. С. Шемшученко, А. В. Губерський]. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с. 4. Шупилов В. П. Международная правовая помощь по уголовным делам / В. П. Шупилов // Советское государство и право. – 1974. – № 3. – С. 85–86. 5. Волженкина В. М. Нормы международного права в российском уголовном процессе / Волженкина В. М. – СПб.: Юрид. центр Пресс; С.-петерб. юрид. ин-т Ген. прокуратуры РФ, 2001. – 358 с. 6. Смирнов М. Застосування іноземного кримінально-процесуального права при наданні взаємної правової допомоги по кримінальних справах / М. Смирнов // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 109–112. 7. Волеводз А. Г. Правовое регулирование новых направлений международного сотрудничества в сфере уголовного процесса / Волеводз А. Г. – М.: Юрлитинформ, 2002. – 520с.
Одержано 26.09.2012
В статье проанализированы основные положения, касающиеся международного сотрудничества во время уголовного производства по действующему и новому уголовному процессуальному законодательству Украины.
Ключевые слова: международное сотрудничество, выдача лиц, совершивших уголовное правонарушение (экстрадиция).
In this article the author analyzed the questions of international cooperation during the criminal procedure according to the acting and new Criminal Procedure Code.
Keywords: international law, extradition of the persons who committed crimes.
L
УДК 351.746.2:343.9:343.37
Ярослав Степанович Ленюк,
здобувач кафедри оперативно-розшукової діяльності
Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка
Аліна Сергіївна Соловйова,
слухач магістратури Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка
ПЕРЕДАЧА СЛІДЧОМУ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ МАТЕРІАЛІВ ПРО ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ В СВІТІ НОВЕЛ КПК УКРАЇНИ
У статті розглядаються проблемні аспекти передачі слідчому оперативно-розшукових матеріалів про ознаки злочину.
Ключові слова: взаємодія, оперативно-розшукова діяльність, оперативно-розшукові матеріали, досудове розслідування, кримінальне провадження.
Взаємодіїоперативних підрозділів зі слідчим, як показують результати проведеного нами аналізу літературних джерел, приділяється особлива увага науковців і практиків, що пов’язується, переважно, з необхідністю розробки унормованих порядків використання матеріалів ОРД у кримінальному судочинстві. Зокрема, базовими у зазначеній площині є роботи таких науковців як К. В. Антонов, І. М. Бацько, Е. О. Дідоренко, Г. О. Душейко, В. І. Галаган,
Ю. М. Грошевий, І. М. Зубач, В. В. Іванов, З. Ф. Ковриги, Б. Г Розовський, С. В. Слинько, С. М. Стахівський, М. Є. Шумило та ін. Найбільш фундаментальною ж виступає монографічне дослідження М. А. Погорецького, що присвячене теоретичним і практичним проблемам взаємозв’язку ОРД і кримінального процесу та використанню матеріалів ОРД як приводів та підстав для порушення провадження у кримінальній справі [7].
Утім, спираючись на вже існуючі наукові праці, форми та напрями взаємодії оперативних підрозділів карного розшуку зі слідчим потребують суттєвого переосмислення. Прийняття нового КПК України закріпило нові Європейські стандарти й правила протидії злочинності, що в окремих випадках поки що не мають механізмів їх застосування в правозастосовній практиці [8, с. 247; 1, с. 99]. Закономірно й паралельно вносяться зміни до чинного законодавства України, що також супроводжуються регламентацією окремих процедурних аспектів ОРД, які носять не інакше як спірний характер.
За даних обставин зупинимося на осмисленні такої процесуальної форми взаємодії, як передача слідчому даних про ознаки злочину. Вказана форма передбачена положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» згідно змін, внесених Законом України від 13.04.2012 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». За цією нормою у разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ, який здійснює ОРД, зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України.
Утім, ґрунтований аналіз зазначених положень дозволяє відзначити відсутність цілісного системного характеру в регламентації порядку надання відповідних матеріалів ОРД слідчому. Виникає щонайменше три проблемних питання.
По-перше, не встановлено, яким узагальнюючим документом має супроводжуватися направлення зібраних матеріалів органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування. На наше переконання, що спирається на власному практичному досвіді з оперативного документування незаконного збуту вогнепальної зброї та вибухових речовин, таким документом має бути постанова керівника оперативного підрозділу. При цьому відмітимо, що вказана думка не є новою й активно обговорюється в межах юридичної науці. За справедливим визначенням професора М. А. Погорецького винесення постанови керівником оперативно-розшукового підрозділу підвищує його особисту відповідальність за прийняте ним рішення та якість матеріалів ОРД, що направляються слідчому, надає цьому документу відповідного процесуального значення. У постанові мають відображатися ті аспекти матеріалів ОРД, які мають значення для розслідування слідчим кримінальної справи [7, с. 298].
|
Але більшого занепокоєння викликає невизначеність щодо можливості передачі слідчому оперативно значущих матеріалів, отриманих від негласних джерел інформації. За новим КПК України і, зокрема, у положеннях ст. 275 зазначено, що під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій [5, с. 148]. Утім, на наш погляд, новітнє для слідчої діяльності повноваження потребує додаткового законодавчого роз’яснення, оскільки відповідне положення не узгоджуються з багатолітньою практикою негласної роботи й чинною системою нормативних приписів.
Так, наприклад, згідно ч. 2 ст. 11 Закону України від 18.02.1992 «Про оперативно-розшукову діяльність» [3] особам, які співробітничають з органами, що проводять ОРД, гарантується конфіденційність відносин. У п. 4 ст. 8 Закону України від 21.01.1994 «Про державну таємницю» [4] та п. 4.2.1 наказу Голови СБУ від 17.07.2005 № 440 «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» [6] встановлено, що до державної таємниці віднесена інформація про осіб, які співробітничають або раніше співробітничали на конфіденційній основі з органами, що здійснюють таку діяльність.
Припускаємо, що в даному випадку керівними мають бути правила, які отримали широку підтримку наукової спільноти. Зокрема, удається своєчасною й обґрунтованою позиція М. А. Погорецького, відповідно якої, посилаючись на негласні джерела інформації в матеріалах ОРД, що направляються уповноваженим особам, які ведуть кримінальний процес, слід враховувати, що розголошення відомостей про осіб, які проникли в злочинну групу, штатних негласних співробітників органів, що здійснюють ОРД, а також осіб, які співробітничають або співробітничали з ними на негласній основі, можливе тільки з їх письмової згоди [7, с. 302]. Крім того, переконані, що умовою направлення відповідних документів та матеріалів з грифом секретності є відкриття кримінального провадження з дотриманням режиму таємності відповідно до вимог чинного законодавства України.
Третім проблемним питанням є механізм накопичення матеріалів про ознаки злочину. Як зазначалося у першому розділі дослідження, оперативне документування спрямоване на достовірне виявлення (пошук, систематизацію), пізнання (перевірку й оцінку) та об’єктивне відбиття (закріплення, фіксацію) у матеріалах оперативно-розшукових справ фактичних даних про протиправні діяння розроблюваних осіб. Здійснюється документування, переважно, шляхом проведення негласних ОРЗ з метою запобігання, припинення та розкриття злочинів, а також забезпечення можливості використання таких даних в інтересах кримінального судочинства.
Якщо ж звернутися до вимог нового КПК України та відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», бачимо колабс у контексті проведення ОРЗ, як основного інструменту оперативно-розшукового отримання інформації до початку кримінального провадження. Зокрема, згідно ч. 3 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу проводяться на підставі ухвали слідчого судді, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, погодженого з прокурором. Таке трактування за формально абстрактною оцінкою закладає нормативні підвалини послідовного оперативного документування протиправної діяльності шляхом проведення ОРЗ інтрузивного характеру ще до початку досудового розслідування.
Утім попередня частина цієї норми такий висновок повністю спростовує. Відповідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» прийняття рішення про проведення ОРЗ, подання та розгляд відповідних клопотань, проведення ОРЗ, фіксація та використання їх результатів, проведення цих заходів до постановлення ухвали слідчого судді та інші питання їх проведення регулюються згідно з положеннями глави 21 КПК України з урахуванням
особливостей, встановлених цим Законом, щодо мети проведення ОРЗ, суб’єкта ініціювання та проведення цих заходів, обґрунтування клопотання про їх проведення та підстав для його задоволення слідчим суддею, використання результатів ОРЗ та інших питань, обумовлених специфікою мети їх проведення. У свою чергу, згідно ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені ст. 260, 261, 262, 263, 264 (у частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
За такого підходу не дивно, що самі заходи, які визначені в новій редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» як права, розкриті в контексті слідчих (розшукових) дії з процесуальним вектором механізму їх проведення. Наприклад, згідно до п. 9 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» оперативним підрозділам для виконання завдань ОРД за наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право здійснювати аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж згідно з положеннями ст.. 260, 263–265 КПК України.
Слідуючи логіці законодавця, проведення ОРЗ до початку досудового розслідування не є правомірним, а це суперечить фундаментальним засадам ОРД, її принципам і цільовому призначенню. Виходом з даного колабса убачається заміна в відповідних положеннях Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» (в редакції зі змінами відповідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України») формулювання «згідно з положеннями» на «за правилами». Це дозволить оперативним підрозділам законно проводити ОРЗ у межах власне оперативно-розшукового провадження, своєчасно й повноцінно отримувати й перевіряти оперативно значущу інформацію, планомірно й всебічно здійснювати оперативне документування протиправної діяльності окремих осіб та груп тощо. Керівними ж стануть правила та механізми, закладені до нового КПК України.
Список використаних джерел: 1. Говоров О. В. Щодо доцільності впровадження негласних слідчих (розшукових) дій за проектом нового КПК України / О. В. Говоров, І. С. Пінчук // Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали пост. діючого наук.-практ. семінару (м. Харків, 28 жовт. 2011 р.). – Вип. № 3: у 2 ч. – Ч. 1 – Х.: ТОВ «Оберіг», 2011. ‒ С. 98–102.
2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України: закон України від 13.04.2012 // Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х.: Одіссей, 2012. – 360 с. 3. Про оперативно-розшукову діяльність: закон України від 18 лют. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. ‒ № 22. ‒ Ст. 303. 4. Про державну таємницю: закон України від 21 січ. 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93. 5. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України». – Х.: Одіссей, 2012. – 360 с. 6. Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю: наказ Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440 // Офіційний вісник України. – 2005. ‒ № 34. – Ст. 2089. 7. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія / М. А. Погорецький. – Х.: Арсіс, ЛТД, 2007. – 576 с. 8. Погорецький М. А. Новий КПК України повинен ґрунтуватися як на європейських стандартах, так і на національних традиціях / М. А. Погорецький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2010. – № 23 – С. 241–250. 9. Шумило М. Є. Прийняття рішень у стані ризику про проведення оперативно-розшукових заходів підрозділами органів внутрішніх справ: монографія / М. Є. Шумило, Д. О. Бабічев. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. – 296 с.
Одержано 26.09.2012
В статье рассматриваются проблемные аспекты передачи следователю оперативно-розыскных материалов о признаках преступления.
Ключевые слова: взаимодействие, оперативно-розыскная деятельность, оперативно-розыскные материалы, досудебное расследование, уголовного производство.
Abstract. The article discusses the problematic aspects of the transfer of the investigator of operational-investigative materials about the signs of the crime.
Keywords: interaction, operatively-search activity, operational-investigative materials, the pre-trial investigation, the criminal proceedings.
L
УДК 343.13
Максим Іванович Леоненко,
доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики
Інституту права імені Володимира Сташиса
Класичного приватного університету,
кандидат юридичних наук, доцент
ФУНКЦІОНАЛЬНА СКЛАДОВА ПОБУДОВИ СИСТЕМИ
КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ
У доповіді розкриваються деякі аспекти функціональної складової побудови системи кримінального судочинства за новим кримінально-процесуальним законодавством України, а саме: висвітлюються питання співвідношення функцій прокурора та слідчого.
Ключеві слова: функціїї, прокурорський нагляд, процесуальне керівництво, досудове розслідування.
Упродовж декількох років велася інтенсивна розробка нового КПК України, який повинен був повною мірою відобразити зміни, що відбулися в кримінально-процесуальній ідеології. В юридичному середовищі не було одностайності в питанні про напрями вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, висловлювалися різні, іноді взаємовиключні, точки зору щодо запропонованих для обговорення проектів КПК. Не вщухає дискусія і після його прийняття. Новий КПК кардинально відрізняється своїм змістом від КПК України (1960 р.). При цьому слід зазначити, що як до його прийняття, так і після в юридичній науці не припиняються суперечки про функціональний зміст побудови всієї системи кримінального судочинства. В обґрунтування своїх висновків вчені наводять різні доводи, в основному спираючись на розроблену в минулому столітті теорію поділу процесуальних функцій.
У науці кримінального процесу немає єдиної думки про поняття кримінально-процесуальної функції. Тим не менш, основна частина процесуалістів сходиться в тому, що кримінально-процесуальна функція – це напрям кримінально-процесуальної діяльності учасників процесу щодо досягнення його призначення (М. М. Михеєнко, М. С. Строгович, А. Г. Халілулін). Також у теорії кримінально-процесуального права існує інший погляд на визначення кримінально-процесуальної функції. Так, К. Б. Калиновський, А. В. Смирнов, П. С. Елькінд вважають, що кримінально-процесуальні функції являють собою окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності, у яких проявляються роль і спеціальне призначення учасників процесу. Виходячи з цього, слід зазначити, що саме призначення (мета) кримінального судочинства, а не роль і призначення самих учасників процесу, детермінує наявність кримінально-процесуальних функцій, що, у свою чергу, зумовлює і передбачає існування кримінально-процесуальних функцій.
Як уже зазначалося, у вітчизняній кримінально-процесуальній науці немає єдиної думки про поняття, види і функції кримінального судочинства. До прийняття КПК України 2012 р. на законодавчому рівні не була чітко визначена функціональна побудова кримінального процесу. Виділення та систематизація кримінально-процесуальних функцій традиційно були предметом юридичної науки. Однак і після закріплення у ст. 22 КПК України (2012 р.) функціональної моделі побудови кримінального судочинства, що зводиться до наявності трьох функцій (обвинувачення, захисту і судового розгляду), наукова дискусія з цієї проблеми не втратила своєї актуальності. Суперечливий зміст низки норм нового кримінально-процесуального закону дає всі підстави до продовження наукового пошуку напрямів оптимізації системи функцій.
На наш погляд, законодавець, намагаючись докорінно реформувати вітчизняний кримінальний процес, не врахував положення багатьох фундаментальних наукових теорій, у тому числі теорії функціонального змісту кримінального процесу. Традиційно у доктрині кримінально-процесуального права, поряд з основними згаданими вище функціями, виокремлювалися функції кримінального переслідування, розслідування справи, функція прокурорського нагляду, судового контролю тощо. Так, наприклад, у новому КПК України не відображено співвідношення функцій кримінального переслідування (до речі, визначеної Концепцією реформування кримінальної юстиції України, яка була затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року) і обвинувачення (ця функція чітко визначена в Конституції України). Погоджуючись з багатьма процесуалістами, ми можемо стверджувати, що кримінальне переслідування та обвинувачення – не тотожні кримінально-процесуальні функції.
|
прокурора. Немає єдиної точки зору щодо розуміння функцій прокурора як правової категорії, а також їх змісту та призначення.
Саме це тягне за собою помилкові уявлення про місце, роль та призначення прокурора у кримінальному процесі, про несумісність прокурорського нагляду за процесуальною діяльністю органів досудового розслідування з функцією кримінального переслідування та засновані на них пропозиції про повну заміну прокурорського нагляду судовим контролем.
З огляду на це, у світлі запропонованих змін практичний інтерес являє, насамперед, змодельована конструкція влади у вітчизняному кримінальному процесі. На нашу думку, все ж таки слід визначитися щодо сутності влади, реалізованої прокуратурою не в державі в цілому, а саме у сфері кримінального судочинства, особливо враховуючи новели, запропоновані авторами нового КПК України, що помітно змінили роль прокурора на досудовому розслідуванні. Також вбачається необхідність проаналізувати характер слідчої влади, роль якої виконує слідчий у кримінальному провадженні і яка розкривається лише у його взаєминах з прокурором.
Слідчий і прокурор опинилися в одному таборі: обидва виступають на стороні обвинувачення (глава 3 § 2 та ст. 4 п. 1 8 нового КПК України), тобто законодавець практично поклав функцію кримінального переслідування (обвинувачення) як на прокурора, так і на слідчого. При такому положенні, як зазначають багато фахівців, розмежування влади обвинувальної і влади слідчої втратило свою основу, тому можна говорити лише про відмінність у повноваженнях прокурора і слідчого. Якщо слідчий і прокурор на одній стороні, то навіщо слідчому самостійність та незалежність від прокурора? Чи не втрачає своєї актуальності та ефективності необхідність «наглядати» за слідчим? І хто врешті-решт відповідає за справу обвинувачення? Хто несе повну відповідальність за організацію та результати розслідування? Які межі цієї відповідальності?
Так, новий КПК України наділяє прокурора функцією здійснювати «нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням» (ст. 38 КПК). Щодо наглядових функцій прокурора немає жодних сумнівів (тим паче вони закріплені в Конституції України), а що стосується здійснення їх у формі процесуального керівництва, то тут у юридичній літературі існує безліч неоднорідних і суперечливих думок. Чи може прокурор в одній особі здійснювати нагляд за додержанням законів під час досудового провадження і паралельно керувати досудовим розслідуванням, тобто практично наглядати за своїм «ефективним керуванням»? Що саме вкладається в зміст поняття «процесуальне керівництво», в чому полягає сутність такого керівництва зараз, якими засобами і в яких процесуальних формах передбачається практичне здійснення цієї процесуальної діяльності в перспективі?
Взагалі, треба прямо відзначити, що «процесуальне керівництво» досудовим слідством є продуктом радянського кримінального судочинства, а саме превалюв
