Філософська культура весь час порушує спільні для різноманітних філософських систем проблеми. Однією із них є проблема буття — сущого, того, що присутнє в світі, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філософії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.
Онтологія (грец. ontos – єство, logos - вчення) - вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого — постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.
Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.
Серед основних форм буття виділяють:
а) буття речей;
б) буття людини;
в) буття духовного;
г) буття соціального.
Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.
Матерія (лат. materia - речовина) — філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.
В історії філософії матерію трактують як речі (першоматерія), якості і відношення.
У сучасній філософії існують такі підходи до розуміння речей:
а) онтологічний;
б) гносеологічний;
в) семантичний.
Платон називав матерію «годувальницею» (hyle), «матір'ю всього існуючого», визначав її як стійкий «початок іншого», змінного, непостійного, рухливого.
Філософ Левкіпп (V ст. до н. e.) вважав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, поділяючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа - Дмокріта).
Сучасна наука, насамперед фізична, спростувала переконання, що атом є найпростішою первинною «цеглинкою», з якої у різних комбінаціях складаються всі речі. Фізична модель матерії доводить, що атоми мають складну будову.
Дослідження довели, що нейтрони і протони складаються з дрібніших часток — кварків, а електрони і нейтрино — з лептонів. Взаємодію між кварками забезпечують глюони — нейтральні частки. Доведено також, що субатомні елементи мають корпускулярно-хвильову природу: вони проявляються як окремі частки, промінь, пучок електронів (дискретно) і як безперервна хвиля.
Наукове пізнання світу матеріальних речей дає змогу по-філософськи сприйняти найсуттєвіші властивості об'єктивно-реального буття світу: цілісність, невичерпність, мінливість, системну впорядкованість.
Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.
Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється) явища. Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, процесами). Арістотель у «Категоріях» розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення. З часом теорія руху збагатилася новими його вимірами — становлення, зміна, розвиток. У центрі уваги філософи опинилися дослідження зв'язків між змінами, з'ясування їх чинників, визначення тенденцій поступу в природі, суспільстві і мисленні. Останнім часом філософи звернули особливу увагу на проблему хаосу, хаотичного руху і його чинників, з ініційовану працею І. Пригожіша та І. Стінгерса «Порядок із хаосу.
Простір — поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності.
Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики), доповнив концепцію тривимірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.
Час — філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування. Універсальні властивості часу — тривалість, неповторність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація сумарних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час та соціальний час. Розрізняють філософський, астрономічний, фізичний, біологічний, історичний, соціальний, психологічний, художній зміст простору і часу. Час соціальний, період життя людини — справжня цінність. Цінувати час, не витрачати його «на всяких безделец род», закликав «український Сократ» Г. Сковорода. «Не наше то уже, что прошло мимо нас. Не наше то, что породит будуща пора. Дневній день только наш...».
З розвитком науки, зокрема астрофізики, збагачувалися знання про простір і час, їх взаємозв'язок. Деякі учені вважають, що термін «час» неможливо по-філософськи визначити. Однією з основних для теорії часу є проблема його початку: що є точкою відліку часу? Одні фахівці стверджують, що час — поняття, яке виникає разом з матерією в той момент, коли народжується Всесвіт. Адже для розуміння часу як певної тривалості потрібно від чогось відштовхнутися. Інші вчені доводять, що це четверта координата виміру, і людина живе в чотиривимірному просторі: «просторі — часі». Існує думка, що час — абстракція, яка фіксує моменти зміни об'єкта; що час, як і простір, — це лише здатність нашого мислення фіксувати явища швидкоплинного світу. У сучасній астрономічній науці є дискусійною проблема «машини часу», «чорних дір» і «кротових нір», в яких, відповідно до теорії відносності, спостерігається уповільнення часу, гальмування всіх процесів, подій, переміщення тіл у всесвітньому тунелі простору-часу. У XX ст. сформувалося стійке уявлення про єдиний час-простір, яке фіксує існування матерії як особливої системи з притаманний їй метричними вимірами.
Філософія — людиноцентристська наука. Кожна її категорія виражає людське ставлення до дійсності, її розуміння й оцінку. Не є в цьому сенсі винятком і категорія «буття».
Людина живе не лише у природному (фізичному) світі, але й у світі утвореної нею культури. Людина — це «світ людини» (К. Маркс). Створюючи і опановуючи цей світ, вона реалізує власні сутнісні сили, наповнює поняття «простір», «час», «рух» людським, соціально і культурно значущим сенсом. Світ людини — це простір її соціального, політичного, естетичного, морального, національного, релігійного, рекреаційного (лат. гесгеаііоп — відновлення), освітнього, побутового існування. Перебуваючи в різних сферах суспільного, духовного, інтимного (такого, що належить виключно її життю), особистість проявляє всі свої здібності і нахили. Людина може дорожити кожною хвилиною або «вбивати», марнувати час.
Простір має не лише фізичний, а й глибокий моральний сенс: «мала батьківщина», «батьківська хата», «рідні простори». Людина як особистість живе не просто в фізичному, а й особливому культурно-смисловому просторі, створеному нею, який активно впливає на неї.
Своєрідно в людській свідомості відображаються й інші прояви і виміри буття. Філософська теорія свідомості прагне пояснити природу людських думок, узагальнень, розкрити таємницю формування філософських понять. Специфіка філософських категорій полягає в їх здатності фіксувати протилежності, роздвоєність (дуальність), опозиційну взаємозалежність.
Свідомість як поняття, певне явище (феномен) протистоїть поняттю «буття», так само, як поняття «суб'єкт» перебуває в теоретичній опозиції щодо поняття «об'єкт». Отже, філософська онтологія є наукою про все, що реально існує — матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості буття, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існування, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, простір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну картину світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.
Першоджерела:
1. Гегель Г.В.Ф. Учение о бытии // Гегель. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М.: Мысль, 1974.
2. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М.: Прогресс, 1987. – 368 с.
3. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.
4. Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 246 с.
5. Сартр Жан-Поль. Буття і ніщо. – К.: Основи, 2001. – 854 с.
6. Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: «Республика», 1993. – 448 с.
Література:
1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.
2.Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.
3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.
4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
5. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М.: Логос, 1999. – 352 с..
6. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
7. Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь: СОНАТ, 1999. – 352 с.
8. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.
9. Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., Политиздат, 1991. – 672 с.
10. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2000.
11. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К.: Абрис, 1995. – 336 с.
12. Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – Л.: "Либідь", 2002. – 408 с.
13. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.
14. Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М.: Гардарики, 2006. – 736 с.
15. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.