Розділ І. Науково-фантастична повість

Микола Дашкієв

Науково-фантастична повість

ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ, 1955

ДО ЧИТАЧІВ

Відзиви про цю книгу просимо надсилати

на адресу: Київ, вул. Ворошилова, 3.

Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, масовий відділ.

Художнє оформлення і малюнки В. Якубича

Редактор Н. Свєчникова

Художній редактор Р. Ліпатов

Технічний редактор В. Смородський

Коректор О. Лазебна.

Дашкиев Николай Александрович. “Властелин мира”

(На украинском языке)

Здано на виробництво 24/III-1955 р. Підписано до друку 28/ІV-1955 р.

Формат 84X108¹/₃₂, фіз. друк. арк. 5,5, умовн. друк. арк. 9,02,

обл. -вид. арк. 9,86. Тираж 65000. БФ 06399.

Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”. Київ, Ворошилова, 3.

Зам. № 563. Ціна 5 крб. 25 коп.

Надруковано з матриць 15 друкарні на Книжково-журнальній фабриці

Головвидаву Міністерства культури УРСР. Київ, Воровського 24.

Розділ І

“У ЧОМУ Ж СПРАВА?”

- Я більше не можу, Джек! Ти чуєш: не можу! Висока худа людина з запалими збудженими очима схопилась з місця і забігала по кімнаті. Краплини поту стікали по її зморшкуватому обличчю; вона дихала хрипко й уривчасто.

- Джек, ще кілька днів такої роботи, і я збожеволію!.. Я вже не володію собою... Як мені хочеться розтрощити оцей клятий інтегратор!.. О-о-о!.. - людина простогнала, стиснула руками скроні і схилилася на підвіконня.

За вікном пливла густа, волога, тропічна ніч. Ні звуку, ні вогника у м’якому податливому хаосі. Лише з вікна каламутним потоком лилося жовте світло і, не досягаючи землі, захлиналося в тумані.

- Джек, ну чому ти такий жорстокий?! - голос людини болісно здригнувся. - Ми знаємо один одного чверть віку... Ти ніколи не був таким...

Присадкуватий мужчина з хворобливим одутлим обличчям, сидячи біля стола, захаращеного складною апаратурою, як і раніше, мовчав, байдуже смокчучи сигару. Нарешті, підвів голову і сказав сухо, навіть злісно:

- Ти теж ніколи не був психопатом, Гаррі! Сідай-но краще на місце та заряди нову касету. Чув, - бос повернувся?

Гаррі зітхнув і поплентався в протилежний куток лабораторії. Джек попередив його вчасно: контрольна лампа інтегратора показувала, що начальник вимагає нову касету.

Гаррі швидко замінив касету і сів до пульта керування: як завжди, після перезарядки треба настроїти прилад.

- Джек, дай контрольний сигнал! - Гаррі вимовив ці слова вже звичайним діловим тоном.

Джек клацнув вимикачем:

- Готово!

- Зменшуй... поступово... Ще... ще... - Гаррі пильно стежив за приладом. На молочно-білому екрані танцювали й вихилялися дві яскраво-зелені лінії: вони перестрибували одна через одну, скручувалися в пасмо, нарешті злилися в одну - тонку й рухливу. Лише вгорі лінія ще ділилася на дві.

Гаррі ледь-ледь пересунув важельок настройки і в ту ж мить дико зойкнув, повалившись на спинку крісла. Він відчув, як йому в очі вдарило світло надзвичайної сили. Фіолетове проміння вкручувалося в зіниці, розтинаючи їх незліченними тонісінькими лезами, вливалося в мозок цівками розплавленого металу.

- Джек... - затуливши обличчя долонями, Гаррі вже не кричав, а ледве чутно стогнав. - Звідки це світло?.. Вимкни світло... Вимкни...

Цього разу Джек не витримав:

- Що ти верзеш, Гаррі?! - вигукнув він грубо, але водночас і злякано. - Яке світло? Ти ж не сова, щоб боятися стоватної лампи?!

Гаррі не відповідав. Він лежав, відкинувши назад голову, - смертельно блідий, нерухомий. Джек підбіг до нього, трусонув за плечі, переніс на диван, побризкав водою. Гаррі розплющив очі й застогнав:

- Спасибі, Джек. Ти - справжній друг... Скажи, що це було? Блискавка?.. Ну, ввімкни ж світло, - я нічого не бачу!

Джек відсахнувся: під стелею, як і до того, горіла яскрава лампа.

- Зараз, зараз, Гаррі... Горішнє світло погасло, я спробую засвітити настільну... - Джек навмисне клацнув вимикачем і повернувся до друга. Той кліпав повіками і квапив:

- Ну, швидше ж... Дуже темно, а я повинен перевірити прилад.

- Не хвилюйся, Гаррі. Певно, аварія на станції... - Джек швидким рухом ткнув пальцем мало не в око друга. Гаррі навіть не моргнув. По спині у Джека побігли мурашки: перед ним сидів або сліпий, або ж божевільний.

- Гаррі, ти відпочинь, я почергую за тебе. - Тремтячою рукою Джек налив у склянку трохи спирту. - На ось, випий, а я піду до монтера.

Гаррі випив, скривився і одразу ж заснув. Джек умостився поруч нього на дивані, обмірковуючи пригоду. Він не знав, що робити. Повідомити боса?.. Але містер Харвуд раз і назавжди заборонив турбувати його в лабораторії, хай там що. Сказати лікареві? Але той бовдур відразу ж запроторить Гаррі до божевільні...

З щирим жалем дивився Джек на свого друга. Той спав дуже тривожно - важко дихав, іноді скрикував, стогнав. Так, Гаррі, безумовно, тяжко хворий. Ну, то хай спочине.

Власне, Джек Петерсон не був черствим і дуже любив Гаррі Блеквела. Вони познайомились ще в коледжі Вінстона понад двадцять років тому і відтоді пліч-о-пліч ішли безрадісною стежкою обдарованих інженерів, які не вміють робити бізнес. У них інколи траплялися щасливі дні, але здебільшого вони бідували, одчайдушно борючись за існування. Тільки справжня дружба до часу допомагала їм більш-менш спокійно зносити злигодні й невдачі. Грубуватий жарт чи навіть мовчазний потиск руки могли розвіяти поганий настрій, повернути до того стану сумнівного оптимізму, який підтримує “середніх американців” примарою щасливого випадку.

Тепер відбувалося щось незрозуміле. Можливо, у всьому винна нестерпна тропічна задуха, напружена праця, оці щоденні галюцинації Гаррі, але у Джека вже невистачало витримки лишатися спокійним. Він став причепливим і жорстоким; страждання Гаррі давали йому навіть якесь відчуття задоволення. Проте напади похмурого настрою у Джека зникали щоразу, як тільки він виходив з лабораторії; його починало гризти сумління... Ні, треба забиратися звідси і якнайскоріше.

Джек накрив Гаррі плащем. Перевірив роботу приладів. Сів у крісло й замислився.

Ось уже десять днів, як вони з Гаррі працюють у цій лабораторії, а їм ще й досі ніхто не з’ясував ані напряму, ані мети досліджень. Професор Харвуд найняв їх як висококваліфікованих інженерів-радіотехніків, а доводиться виконувати обов’язки звичайних лаборантів... Звідкись приходять дуже короткі радіохвилі, їх треба прийняти, посилити, записати на спеціальну плівку, а потім за першою вимогою відіслати кудись високочастотним кабелем... Що це - дослідження новітнього радіолокатора?.. Ні схема, ані принцип роботи непридатні для цього... Якесь “проміння смерті”?.. Дурниця, безперечно... Але чому ж Гаррі, завжди такий витриманий і спокійний, перетворився на істеричку?.. То йому вчувається стогін, то біль пронизує різні частини тіла. А сьогодні, - навіть збагнути важко! - після уявного спалаху світла він осліп...

Джек так замислився, що зовсім забув про інтегратор. Телефонний дзвінок примусив його зірватися з місця.

- Так, так, містер Харвуд!.. Не спав, містер Харвуд... Гаррі захворів, містер Харвуд... Такого більше не буде - сидітиму біля апарата...

Джек поквапно витер спітнілу лисину й кинувся до приладу. Касету він замінив легко, але настроїти інтегратор не вдавалося. Коли засвітилася табличка: “Запис!”, Джек все ще порався з реостатом.

Тихо дзижчав мотор. На екрані ворушилась хвиляста лінія. І раптом один із вигинів цієї лінії підскочив угору гострим шпилем і затремтів, розпадаючись на дрібнісінькі язички. Водночас почувся стогін.

- Що це?.. - Джек стурбовано подивився на Гаррі. Той уже заспокоївся й хропів уві сні. А стогін все посилювався, і не вдавалося встановити, звідки він долітає: його було чутно одночасно з усіх боків. А в мозку у Джека виникали якісь незрозумілі тривожливі слова, перебігали невиразні видіння, неспокійно й уривчасто стукало серце.

Джек заплющив очі й потер лоба. Він тепер починав розуміти Гаррі: дивні позасвідомі думки паралізували волю, знесилювали тіло. Чомусь захотілося одсмикнути ліву руку - Джек відчув, що її ніби вогнем обпекло.

Щоб позбутися цього чудного стану напівнестями, Джек усю свою увагу зосередив на приладах. Лінії на екрані так і лишилися роздвоєними - прилад все ще не був настроєний. Обережним рухом Джек пересунув на кілька поділок важельок настройки, і... його руку раптом охопив нестерпний біль. Джек виразно відчував: на шкірі горить якась рідина. Він одсмикнув руку, але біль не припинився. Долоня червоніла, вкривалася пухирцями; м’язи напружилися так, немов руку обплутали вузлуваті вірьовки. Біль був таким сильним, що вже майже не відчувався. Та все перекривало почуття неймовірної ненависті, впертості, злості. В цю мить Джек не зміг би згадати жодного англійського слова - в його мозкові суцільним потоком пливла якась нісенітниця.

Спалахнув напис: “Закінчено!”, і Джек, насилу підвівши руку, вимкнув інтегратор.

Одразу ж зник біль. Від долоні одступила кров.

Обхопивши руками голову, Джек розгублено дивився у вікно. Він відчував: кілька днів такої роботи - і можна збожеволіти.

Розділ II