Методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності

У класифікації виділяються мето­ди: словесні, наочні, практичні, роботи з книгою, відеометод.

Словесні методи: розповідь, бесіда, лекція.

Розповідь — це монологічний виклад навчального матері­алу, який використовується для послідовного, систематизо­ваного, дохідливого, емоційного повідомлення знань. Зде­більшого розповідь використовується для викладу описового навчального матеріалу, зокрема даних про географічне поло­ження і природні умови тієї чи іншої країни; фактів і прикла­дів з історії наукових відкриттів у курсах біології, хімії, фізи­ки, математики, короткої біографії письменника тощо.

Бесіда — діалогічний метод викладу навчального матеріа­лу. Суть бесіди в тому, щоб за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених питань спонукати учнів до актуалізації (пригадування) вже відомих знань і досягти засвоєння нових знань шляхом самостійних роздумів, висновків і узагальнень. Метод найчастіше застосовується тоді, коли нова тема є по­рівняно не складною, а в учнів уже склалися про неї певні уявлення або усталилися життєві спостереження, які дозво­ляють осмислити і засвоїти знання евристичним шляхом. За призначенням виділяють бесіди вступні або організаційні, повідомлення нових знань (сократичні, евристичні та ін.); синтезуючі або закріплюючі; контрольно-коректуючі.

Лекція. Від інших методів словесного викладу вона відріз­няється: а) більш строгою структурою; б) логікою викладу навчального матеріалу; в) великим обсягом інформації, яка повідомляється; г) системним характером викладу знань. Предметом шкільної лекції здебільшого є опис складних сис­тем, явищ, об'єктів, процесів, наявних між ними зв'язків і за­лежностей, головним чином, причинно-наслідкового харак­теру. Очевидно, що лекція доречна лише в старших класах, К9ли учні вже мають необхідний для сприймання і осмислен-«я матеріалу лекцій рівень підготовки. Лекція використовує-/ться для викладу більшого за обсягом матеріалу, займає цілий урок, а інколи й здвоєні уроки.

Наочні методи: демонстрація, ілюстрація.

Демонстрація. Метод полягає в наочно-чуттєвому ознай­омленні учнів з явищами, процесами, об'єктами в їх природ­ному вигляді. Використовується для розкриття динаміки явищ, які вивчаються, а також для ознайомлення із зовнішнім виглядом предмета, його внутрішньою будовою та ін. При цьому увага учнів концентрується на суттєвих властивостях предметів, явищ, процесів. Слово відіграє супровідну роль і служить для аналізу ходу спостереження та його результатів.

Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів, процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів, портретів, фотографій, малюнків, схем, репро­дукцій тощо. Методи демонстрації та ілюстрації використо­вуються у взаємозв'язку: якщо явище чи предмет учні повин­ні сприймати в цілому, використовується демонстрація; якщо ж необхідно усвідомити суть явища, взаємозв'язки між його компонентами, використовують ілюстрацію. Результатив­ність ілюстрації залежить від методики показу. Велика кіль­кість ілюстрацій відволікає учнів від з'ясування суті явищ, що вивчаються. В окремих випадках доцільно використовувати роздатковий матеріал (гербарії, фотографії, діаграми, таблиці тощо). У сучасній школі для забезпечення якісної ілюстрації використовуються екранні технічні засоби.

Практичні методи: вправи, лабораторний метод, навчальна праця.

і Вправи. Суть методу полягає в тому, що учні виконують багаторазові дії, тобто тренуються у застосуванні засвоєного матеріалу на практиці. Цим шляхом вони поглиблюють свої знання, формують відповідні уміння і навички, розвивають  своє мислення і творчі здібності.

Серед вправ виділяють: а) усні вправи, які сприяють ово-'лодінню технікою і культурою читання, усного рахування, розповіді, логічного викладу знань тощо; б) письмові вправи — опис дослідів, розв'язування задач, диктанти, твори, конс­пекти та ін.; в) лабораторно-практичні вправи, які сприяють оволодінню навичками користування знаряддями праці, ла­бораторним обладнанням (приладами, апаратурою); г) вироб­ничо-трудові вправи, що складають систему спеціально роз­роблених трудових дій навчального чи виробничого характеру.

Лабораторний метод базується на самостійному прове­денні експериментів, дослідженнях учнів і застосовується на­самперед при вивченні хімії, біології, фізики. Лабораторний метод спричиняє високу активність і самостійність учнів, уможливлює набуття умінь і навичок користування облад­нанням, забезпечує умови для формування важливих практичних умінь: вимірювати і вираховувати, обробляти резуль­тати та порівнювати їх з попередніми, перевіряти відомі й обирати нові шляхи самостійних досліджень.

Високою ефективністю вирізняється проблемний (дослід­ницький) лабораторний метод, коли висувається гіпотеза до­слідження, визначаються його шляхи, добираються необхідні матеріали і прилади самими учнями. Труднощі спонукають учня до самостійної роботи, ставлять його в позицію актив­ного дослідника; він збирає й оцінює основні та допоміжні дані, альтернативні гіпотези, обґрунтовує вибір способів на­копичення інформації тощо. Вирішення проблеми активізує продуктивне мислення, збільшує кількість пізнаних предме­тів та явищ і, найголовніше, формує творчий підхід до навчання.

Навчальна праця. Суть методу полягає у застосуванні, отриманих знань при вирішенні практичних завдань, в умінні використовувати теорію на практиці. Він сприяє поглиблен­ню знань, умінь, стимулюванню пізнавальної діяльності, до­зволяє провести контроль і корекцію. На практичних занят­тях пізнавальна діяльність учнів повинна пройти п'ять етапів:

1. Пояснення учителя; спираючись на засвоєні учнями те­оретичні знання, він пояснює їм мету і завдання практичної роботи, яка буде проводитися.

2. Показ; інструктаж учителя щодо виконання певної дії.

3. Проба; виконання роботи окремими учнями, спостере­ження і допомога іншим під керівництвом учителя.

4. Виконання роботи; самостійне виконання роботи всіма учнями, допомога вчителя тим учням, які погано справляють­ся з завданням.

5. Контроль; оцінка роботи учнів: якості виконання, бе­режливого ставлення до матеріалів, часу, швидкості й пра­вильного виконання завдань.

Робота з книгою є одним з найважливіших методів нав­чання. Головна перевага методу в тому, що учень має можли­вість багаторазово обробити навчальну інформацію в доступ­ному для нього темпі та в зручний час. Учні при цьому вчать­ся вільно читати і розуміти прочитане, уміти виділяти го­ловне у виучуваному матеріалі, вести записи, складати струк­турні і логічні схеми (опорні конспекти), добирати літературу з питання, що вивчається.

Відеометод. У зв'язку з інтенсивним проникненням у шкільну практику нових джерел екранної передачі інформації — кодоскопів, проекторів, кіноапаратів, навчального телеба­чення, відеопрогравачів, відеомагнітофонів, а також комп'ю­терів з дисплейним відображенням інформації з'явився окре­мий метод навчання — відеометод. Він базується переважно на наочному сприйманні інформації, яка будучи доступною, легше і швидше засвоюється. Проте кіноекран і телевізор /слабко стимулюють розвиток абстрактного мислення, твор-/ чості та самостійності. Потрібні спеціальні завдання, вправи і зі сприймання і запам'ятовування наочної інформації, розвитку мислення і самостійних досліджень.

Друга підгрупа — за логікою передачі і сприймання навчальної інформації (С.Г. Шаповаленко) методи поділяю­ться на індуктивні та дедуктивні.

Індуктивний метод. Поняття «індукція» (від. лат. іпсіисііо — зведення) — форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Індуктивний метод навчання забезпечує перехід від оди­ничного до загального висновку на основі знання про пред­мети даного класу.

Достоїнством індуктивного методу навчання є те, що ви­сновки, одержані внаслідок безпосереднього зв'язку з факта­ми, є переконливими, доказовими, доступними і зрозумілими. Індуктивний метод вчить учнів виявляти причинно-наслідкові залежності, висувати проблеми і долати супереч­ності, що виникають у процесі вирішення проблеми, тобто сприяє розвитку їхнього творчого мислення.

Слабкістю індуктивного методу є те, що він вимагає біль­шого часу на вивчення нового матеріалу, ніж дедуктивний. А це нерідко призводить до перевантаження учнів. Крім цього, він меншою мірою сприяє розвитку абстрактного мислення, бо спирається на конкретні факти, посилання та інші дані.

Дедуктивний метод. Дедукція (від. лат. сіесіисїіо — виве­дення) — перехід від загального до окремого. На противагу індукції дедуктивний метод вивчення навчального матеріалу забезпечує перехід від загального до одиничного.

Дедуктивний метод забезпечує систематичний і стрункий виклад навчального матеріалу, тісний взаємозв'язок елемен­тів знання в його системі: уміння виводити одні знання з ін­ших, зв'язувати їх, абстрагуючись від конкретного змісту, за­стосовувати здобуті знання в життєвій практиці. Метод звільняє навчальний процес від надмірної фактології, великої кількості прикладів, тобто є набагато економнішим за індук­тивний.

Слабкістю методу є недостатня переконливість. Він не вчить ставити проблеми, створювати проблемні ситуації, не націлює учнів на вирішення суперечностей, отже, слабо сприяє розвитку творчого мислення учнів. За умови непра­вильного застосування дедуктивний метод схематизує і спрощує навчально-пізнавальний процес, загрожує вироб­ленням в учнів звички до догматичних положень. Тому гіпер­трофія дедукції, так само як індукції, у педагогіці недопусти­ма.

Третя підгрупа — класифікація методів за рівнем само­стійності (напруженості) пізнавальної діяльності, якого дося­гають учні, працюючи за схемою навчання, запропонованою учителем (М.М. Скаткін, І.Я. Лернер). Методи: репродуктив­ний, проблемний, частково-пошуковий, дослідницький.

Репродуктивний метод. Репродукція (ре + лат. ргосіисііо — відтворення) — відтворення готових зразків. Репродуктив­ний метод має такі ознаки: 1) знання учням пропонуються в «готовому» вигляді; 2) учитель не тільки повідомляє знання, а й пояснює їх; 3) учні свідомо засвоюють знання, розуміють їх і запам'ятовують; критерієм засвоєння є правильне відтво­рення (репродукція) знань; 4) міцність засвоєння забезпечує­ться шляхом багаторазового повторення знань.

Достоїнством даного методу є економність. Він забезпечує можливість передачі значного обсягу знань, умінь за корот­кий час і з невеликими витратами зусиль. Слабкістю є низь­кий рівень мисленнєвої активності. Пізнавальна діяльність, активізована учителем, призводить лише до запам'ятовування готових знань і наступного їх безпосереднього відтворення, яке може бути і неусвідомленим. Проте репродуктивна діяль­ність передує творчій, тому ігнорувати її у навчанні не слід, як і не слід занадто захоплюватися нею. Репродуктивний ме­тод повинен поєднуватися з іншими методами.

Метод проблемного викладу знань є перехідним від вико­навчої до творчої діяльності. Метод має такі ознаки:

1. Учитель показує шлях дослідження проблеми, розкри­ваючи її вирішення з початку до кінця.

2. Учні, спостерігаючи за ходом міркувань, одержують приклад вирішення пізнавальних труднощів.

3. Учитель загострює суперечності між раніше здобутими знаннями і новими фактами, процесами, які учні спостеріга­ють.

4. Учень не в змозі пояснити ці факти, процеси через недо­стачу наявних у нього знань. Виникає потреба в нових знан­нях, яку він прагне задовольнити.

5. Учень використовує способи вирішення проблем у вла­сній пошуковій роботі, проявляючи при цьому активність і самостійність власної думки в межах формально-логічного мислення.

Частково-пошуковий (евристичний) метод, має такі ха­рактерні ознаки:

1. Знання учням не пропонуються в «готовому» вигляді, їх потрібно здобувати самостійно.

2. Учитель організовує не повідомлення чи виклад нових знань, а пошук їх за допомогою різноманітних засобів.

3. Учні під керівництвом учителя самостійно мислять, ви­рішують пізнавальні завдання, які виникають, створюють і вирішують проблемні ситуації, аналізують, порівнюють, уза­гальнюють, роблять висновки і т.д., в результаті чого у них формуються усвідомлені міцні знання.

Отже, навчальна діяльність розвивається за схемою: учи­тель — учні — учитель — учні і т. д. Частину знань повідом­ляє учитель, частину учні здобувають самостійно, відповіда­ючи на поставлені питання чи вирішуючи проблемні завдан­ня. Звідси метод одержав назву частково-пошукового.

Дослідницький метод зводиться до того, що:

1. Учитель разом з учнями формує проблему, вирішенню якої присвячується проміжок навчального часу.

2. Знання учням не повідомляються. Учні самостійно здо­бувають їх у процесі вирішення (дослідження) проблеми, по­рівняння різних варіантів одержаних відповідей. Засоби для досягнення результатів також визначають самі учні.

3. Діяльність учителя зводиться до оперативного управ­ління процесом вирішення проблемних завдань.

4. Навчальний процес характеризується високою інтен­сивністю, учіння супроводжується підвищеним інтересом, одержані знання вирізняються глибиною, міцністю, дієвістю.

Достоїнство методу — творче засвоєння знань. Недоліки — значні витрати часу та енергії учителів і учнів.

Четверта підгрупа — за ступенем керівництва навчаль­ною роботою (П.І.Підкасистий, В.Ф. Паламарчук, В.І. Пала­марчук) методи поділяються на два види:

Навчальна робота під керівництвом учителя: класні твори (з літератури), складання задач (з математики, фізики, хімії), географічні «подорожі» контурними картами, самостійні пи­сьмові роботи (з ряду дисциплін) тощо. Названі види робіт учень виконує самостійно. Учитель проводить інструктаж, надає допомогу учневі у разі потреби. Після завершення ро­боти перевіряє та оцінює її якість. У процесі роботи в учнів формуються навички самостійної праці, індивідуальний стиль діяльності.

Самостійна робота учнів (поза контролем учителя) — домашня навчальна робота школярів. Суть методу в само­стійному виконанні завдань учителя з метою повторення і глибшого засвоєння матеріалу, який вивчається, його засто­сування на практиці.

Домашні завдання за своїм змістом включають:

1) засвоєння нового матеріалу за підручником;

2) виконання усних вправ (заучування хронологічної таб­лиці з історії, придумування прикладу з біології та ін.);

3) виконання письмових вправ;

4) виконання творчих робіт з літератури;

5) підготовку доповідей (у старших класах);

6) проведення спостережень з біології, географії, фізики;

7) виконання практичних та лабораторних робіт з біології, хімії, фізики;

8) виготовлення таблиць, діаграм, схем з матеріалу, якийвивчається.

У періодичній пресі іноді з'являються публікації, в яких йдеться про передовий досвід окремих учителів, які навча­ють, мовляв, без домашніх завдань, і ставиться питання про їх відміну, оскільки вони не дають ніякої користі, а лише пе­ревантажують учнів. Ці уявлення є помилковими. На уроках, як би вони добре не проводились, має місце концентроване запам'ятовування, і знання переводяться лише в оперативну, короткочасну пам'ять. Для того, щоб перевести їх в пам'ять тривалу, учням необхідно їх повторити, тобто розосереджено засвоїти, що вимагає організації домашньої навчальної робо­ти. Крім цього, вона сприяє формуванню в школярів само­стійності, виховує почуття відповідальності.