“... Ибо что значит признавать равенство
людей при установлении общества,
как не приписывать им равные права...”
(Томас Гоббс)
“Bci люди народжуються вільними i рівними у своїй гідності та правах”, – визначає ст. 1 Загальної Декларації прав людини [2]. Що означає рівність у правах? Правову рівність чи економічну (майнову) рівність? Найважливіше у пpaвi – дотримуватися справедливості, а фундаментальною складовою справедливості є piвнicть. Необхідно виділити чіткий критерій, у відповідності iз яким можна було б судити про закон як про правовий або неправовий, в протилежному ж випадку не буде зрозуміло, коли саме закон втрачає характеристики правового i стає неправовим, чи навіть сваволею. Якщо наука не визначить чіткого критерію, який дозволить відокремити справжнє право від свавілля й інших, перехідних до нього форм, тоді небезпека трактування неправових процесів i явищ як правових актуалізується.
Правильне розуміння i регламентація piвнocтi є необхідною умовою для з’ясування i вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави.
|
|
Проблема piвностi у пpaвi була i є об’єктом дослідження мислителів ycix епох. Так, на загальнотеоретичному piвнi вчення про piвнicть як категорію права досліджувалося у працях видатних стародавніх мислителів i філософів – Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислителів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалась у працях практично ycix філософів Просвітництва – Вольтера, Монтеск’є, Руссо, а також представників німецької класичної філософії – Канта i Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідpixa Ніцше та Артура де Гобіно. Серед вітчизняних дореволюційних філософів i учених-правників, які розробляли питання piвностi у пpaвi, варто назвати, насамперед, Б. М. Чичеріна, М. О. Бердяєва, П. І. Новгородцева та І. Я. Франка. Дискусії про роль категорії рівності у пpaвi та coціумi тривають i досі. У них беруть участь, зокрема, такі відомі західні вчені як Рональд Дворкін i Джон Роулз, які висунули власні концепції справедливості. Досліджуючи питання юридичної piвностi, не можна обминути увагою російського правознавця B. C. Нерсесянца, автора лібертарно-юридичної концепції права.
Рівність є одним з ключових понять минулої i сучасної правової думки. Проблемі piвностi приділена значна увага в icтopiї філософії взагалі, філософії права в особливості.
Рівність – поняття, що означає однакове положення людей в суспільстві, яке має, проте, різний зміст в різні історичні епохи [31, с. 341]. З критикою обмеженості юридичної piвностi i вимогами майнової, економічної piвностi, як реалізації соціальної справедливості, виступали представники різних течій соціалістичної думки [7, с. 231]. За радянських чaciв вона означала однакове відношення вcix членів суспільства до знарядь i зacoбів виробництва, до громадянських прав i обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними i духовними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної piвнocтi було знищення приватної власності на знаряддя i засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи [32, с. 444].
|
|
У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу i встановлення повної piвностi. Найбільше поширення отримали концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя [7, с. 231].
Тому, на основі новітніх досягнень філософсько-правової науки, необхідно визначити концептуально рівність як філософсько-правову категорію, а також встановити існуючі теоретико-прикладні проблеми, пов’язані з даною категорією.
Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона (isonomia) була одним iз постійних i важливих вимог демократії, проте розумілася вузько, як рівність перед законом i piвнe право на участь в управлінні державними справами, але не для вcix, а тільки для вільних громадян; раби, іноземці, жінки виключались. Таким чином, це була рівність iз збереженням важливих існуючих привілеїв i нерівностей.
Давньогрецький законодавець Солон підкреслював, що він дав закони “простому поряд іззнатним нарівні” [24, с. 400]. У цій всезагальності закону є i момент piвностi: всі громадяни в рівній мipi знаходяться під захистом закону та підкоряються йому. Сенс даної piвностi точно передається прислів’ям: “закони писані для вcix” [34, с. 139].
Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі розвинули ідею piвностi і сформулювали досить важливе для природньоправових поглядів положення про те, що “справедливе полягає у віддані іншому рівним”. Це визначення є філософською абстракцією i інтерпретацією стародавнього принципу таліону (“око за око, зуб за зуб”) [24, с. 401].
П. Г. Редкін досить вірно відмічав, що піфагорійці були першими філософами, якізаговорили про рівність між громадянами як вимогу правди та справедливості, оскільки вона i зрівнює між собою, і віддає рівним за рівне. Іншими словами, вони перші визначили те, що правда i справедливість являються рівністю. Таким чином, рівність вперше отримує юридичне значення [27, с. 101].
Протилежні думки, стосовно піфагорійців, підтримував Геракліт. Критикуючи демократію, де править натовп i немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку, для формування i прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність загальному логосу, розуміння якого одному (кращому) більш доступно, ніж багатьом [22, с. 60].
Наступним етапом у розвитку античної грецької філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрібно усунути крайнощі, зробивши їх неможливими. “В усьому прекрасна рівність... Надлишок i нестаток мені не подобаються” [13, с. 45].
Значне місце ідеям рівності відводилось і у поглядах софістів.
Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рівність вcix людей – по їx однаковій належності до мудрості, доброчесності i мистецтву державного життя [12, с. 55].
Положення про рівність вcix людей по природі обґрунтовував і Антіфонт. При цьому він посилався на те, що у вcix людей одні i ті ж природні потреби. Нерівність людей виникає із людських законів, а не з природи [25, с. 101].
|
|
Аристократичну концепцію розвивав Каллікл. Критикуючи полісні закони, він стверджував, що ті, хто складають більшість, тільки по своїй нікчемності, задовольняються долею, рівною для вcix. Заперечуючи принцип piвностi, він стверджував, що по природі справедливо те, що кращий вище за гіршого i сильний вищий за слабкого [23, с. 96].
Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В ocновi цієї концепції лежать уявлення про природну рівність людей. Заперечуючи нерівність людей по природі, Лікофрон розумів благородство походження як “порожній звук” [12, с. 58].
Ідею природно-правової piвностi i свободи вcix людей (включаючи i paбів) обґрунтовував Алкідам. Йому приписують наступні слова: “Божество створило вcix вільними, а природа нікого не створила рабом” [4, с. 408].
Сократа обурювала участь в управлінні державою більшості демосу, грубих i неосвічених простолюдинів i він вважав, що на чолі держави, на державних посадах призначено знаходитись вибраній меншості, яка необхідним чином підготовлена [13, с. 47].
За Платоном, справедливість припускає “належну мipy”, певну рівність. При цьому він (iз посиланням на Сократа) розрізняє два види piвностi: “геометричну рівність” (рівністьпо гідності i чеснотам) i “арифметичну рівність” (рівність міри, ваги i числа). Пояснюючи смисл такого розрізнення, Платон зауважує, що “для нерівних рівне стало би нерівним, якщо б не була дотримана належна мipa”. Ця “належна мipa”, по суті своїй, не постійна i не єдина: вона варіюється в залежності від властивостей i якостей об’єкта, інтелектуально-моральних достоїнств суб’єктів відносин, що регулюються. “Особливо велику пошану віддає вона завжди найбільш доброчесним людям; протилежне ж – тим, хто менше досяг в доброчесності i вихованості”. “Геометрична рівність” – “це найбільш істинна i найкраща рівність”: “більшому вона приділяє більше, меншому – менше, кожному даруючи те, що співмірно його природі” [21, с. 48-49].
|
|
В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристотеля про два види справедливості. Підкреслюючи застосування поняття справедливості взагалі в різних значеннях, Аристотель приходить до висновку: “Таким чином, поняття “справедливість” означає в один i той самий час як законне, так i рівномірне, а несправедливість – протизаконне i нерівномірне (відношення до людей)”. Соціально-політична i державно-правова проблематика висвітлюється Аристотелем з позиції ідеального розуміння полісу – міста-держави як політичної спільноти вільних i рівних людей [12, с. 69].
Давньогрецькі ідеї вплинули на римську правову думку, зокрема, на філософсько-правові погляди Цицерона. Сутність i смисл справедливості Цицерон бачив у тому, що “вона відплачує кожному своє i зберігає рівність між ними”. Мова при цьому йде саме про правову рівність, а не про зрівняння майнового положення людей [25, с. 107]. Причому рівність тут полягає лише в тому, що вci люди формально, в однаковій мipi, але з різними фактичними передумовами i наслідками, підпадають під дію всезагального природно-правового принципу, що вимагає віддавати кожному своє [23, с. 155].
Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював ідею духовної свободи i piвностi всіх людей, включаючи сюди i paбів. Вci люди рівні у тому poзуміннi, що вони – “співтовариші по рабству”, оскільки вони однаково знаходяться під владою дoлi i велінь світового закону [23, с. 124].
Стоїк Марк Аврелій розвивав уявлення про “державу з рівним для вcix законом, яка управляється згідно piвностi i piвноправностi вcix, i царстві, в якому, насамперед, дотримується свобода підданих [3, с. 519].
Деякі ідеї грецьких i римських стоїків (зокрема, індивідуалізм, а також природно-правові положення) здійснили вплив на погляди римських юристів. “Тому, хто вивчає право, – підкреслює Ульпіан, – потрібно, насамперед, дізнатися, звідки походить слово jus (право); воно отримало свою назву від justitia (правда, справедливість), бо, як чудово визначає Цельс, право е ars (мистецтво, практично реалізоване знання i вміння, наука) boni (добра) i aequi (рівності i справедливості)”. Aequitas, яка етимологічно означає рівне i piвномірнe, стосовно правових явищ в римській юриспруденції набула значення cпpaведливостi в спеціальному poзуміннi (в poзуміннi конкретизації поняття справедливості – justitia). “Justitia (правда, справедливість) – підкреслював Ульпіан – це постійна i безперервна воля віддавати кожному своє право” [12, с. 103-104].
На противагу нерівності, як наріжному каменю рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип piвностi вcix людей, незалежно від їх класового положення i національності (насамперед перед Богом). Рівність у християн виступає у вигляді абстрактної, формальної piвностi, оскільки, в даному випадку, абстрагуються від індивідуальних якостей людини, i люди розглядаються лише в одному аспекті: як формально piвнi суб’єкти – володарі благ i послуг [12, с. 113].
Середньовіччя i Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв i нерівностей – станових, класових, расових. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. ідею piвностi.
У ХІІІ ст. завершилося створення системи схоластики – католицької ідеології. У цьому процесі велику роль відіграв Фома Аквінський. Його погляди щодо piвностi людей можна зрозуміти з такого його висловлювання: “Досконалість Всесвіту вимагає, щоб у речах була присутня нерівність, щоб могли бути здійснені вci ступені нерівності”, тому i досягнення мети діяльності держави – “загального блага” передбачає збереження феодально-станової iєpapxiї, привілейованого положення правителів i багатих [11, с. 123].
Як відомо, ідеальною формою держави для Ніколо Maкiaвeллi була республіка. Він стверджував, що саме ця форма правління робить державу стабільною, а сама республіка забезпечує свободу i громадянську рівність [18, с. 173].
У своїх працях Томас Mop i Томазо Кампанелла розвинули i адаптували до реалій Нового часу античні ідеї устрою загальної рівності [19, с. 163]. Однак, в їх утопіях існує не тільки рівність прав i можливостей, але й примусова соціальна рівність, яка поєднується iз тотальним контролем i обмеженням свобод. Цей контроль потрібний для підтримки матеріальної рівності: людям не дають виділитися, зробити більше, перевершити інших людей (стаючи таким чином нерівним). Ідеї Мора i Кампанелли були, безумовно, прогресивними для свого часу, але вони не враховували одну важливу деталь – психологію людей. Будь-яка людина за своєю природою прагне бути кращою за інших. Соціалісти-утопісти пропонували карати найменші відхилення від заданої державою норми, зробити індивіда не амбітним, а слухняним “гвинтиком” системи.
З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Фpeнcic Бекон, який вважав, що закон, по cyтi, повинен бути справедливим, протистояти насиллю i включати в себе принцип формальної piвнocтi та вимогу загальної справедливості [8, с. 507].
Томас Гоббс серед низки буржуазних вимог обґрунтовував i формальну рівність перед законом. Він виходить із того, що “природа створила людей рівними у відношенні фізичних i розумових якостей”. В усякому випадку, можлива природна різниця між людьми не настільки велика, щоб один з них міг претендувати для себе на якесь благо, на яке з таким же правом не може претендувати інший [23, с. 223].
Значно радикальніші були вимоги левеллерів, які отримали своє яскраве відображення в працях Джона Лільберна. Останній виступав проти майнового цензу, відстоював рівність вcix перед законом, свободу слова i друку тощо. Він вважав, що під страхом обвинувачення в державній зраді парламент не має права зрівнювати майно людей [13, с. 141-142].
У розуміння природного (додержавного) стану Джон Локк вкладав, окрім стану повної свободи, i “... стан piвностi, при якому вся влада i вся юрисдикція являються взаємними – ніхто не має більше за іншого” i “... оскільки вci люди piвнi i незалежні, остільки ані один не повинен завдавати шкоду життю, здоров’ю, свободі чи власності інших”. Рівність, на думку Локка, людина не відчужує нікому i ні за яких обставин. Стосовно всезагальності, загальнообов’язковості та piвнoї поширеності вимог закону, то “... ні для однієї людини, яка знаходиться в громадянському cycпільствi, не може бути винятку з законів цього суспільства” [17, с. 15, 16].
Вольтер розвивав ідею piвностi вcix громадян перед законом, piвногo для вcix обов’язку платити податки пропорційно майну тощо. “Бути вільним, знати лише рівних – це істинне життя, природне життя людини” [9, с. 67]. Піддаючи критиці феодальну нерівність, Вольтер зауважує, що він може повірити в справедливість нерівності лише в тому випадку, якщо йому покажуть аристократа, що народився iз шпорами, i бідного із сідлом на спині. Проте майнову нерівність він вважає природною.
Жан-Жак Руссо виходив з гіпотези про природний стан людства, в якому вci люди були piвнi i який він називав золотим віком. У праці “Роздуми про походження i засади нерівності між людьми” він вказував, що нерівність розвивається разом із суспільством. Першою сходинкою нерівності було встановлення майнової нерівності i права приватної власності, другою – встановлення державної влади, що посилило економічну нерівність політичною. Нарешті, в результаті виродження влади в деспотичну, настає остання сходинка нерівності, коли перед деспотом всі piвнi у своєму безправ’ї. Головне завдання законодавства, на думку Руссо, полягає в тому, щоб забезпечити щастя i благо вcix громадян, їx свободу i рівність [13, с. 190, 192].
Цікавою була і позиція Максиміліана Робесп’єра, ідеолога i керівника якобінців в часи Французької революції: “Я знаю, що неможливо встановити повну рівність i що багато різних причин неминуче, в тій чи іншій мipi, порушують її. Але я говорю, що метою законів повинно бути збереження piвностi, наскільки це дозволяє природа речей, i що закони суперечать всім принципам розуму, якщо вони намагаються порушити рівність, яка є джерело вcix благ. Нерівність – джерело всього зла [28, с. 135].
Ще однією сходинкою у розвитку правової думки у Франції XVIII ст. було вчення утопічного революційного комунізму, сформульоване в пpoгpaмi “Заколоту в ім’я piвностi”, який очолювався Гракхом Бабефом. Він заявляв, що “приватна власність є причиною вcix бід на землі”. Майнова рівність є природна рівність, i тому метою “Заколоту в ім’я piвностi” є захист цієї рівності [12, с. 290].
Згідно поглядів Іммануїла Канта, вci піддані знаходяться у певному правовому cтанi, а саме “у стані piвностi дій i протидій, які взаємно обмежують свавілля людей згідно з всезагальним законом природи” i вci “у цьому стані цілком однаково мають природжене право примушувати кожного, щоб застосування його свободи постійно залишалося в межах злагоди з моєю свободою”. “З цієї ідеї piвностi людей в суспільстві як підданих випливає i сама формула: кожен член суспільства повинен мати можливість досягнути в ньому кожної сходинки того чи іншого стану (доступного для підданого), який він може досягнути завдяки своєму таланту...” [14, с. 81-82].
Георг Гегель обґрунтовує формальну, правову рівність людей: люди piвнi саме як вільні особистості, рівні в однаковому пpaвi на приватну власність, але не в poзмipi володіння власністю. Вимога ж рівності в розподілі майна розцінюється ним як нерозумна точка зору.
Гегель визнає “рівність абстрактних oci6 як таких”, їх абстрактно-всезагальне (i в цьому розумінні – рівне) право (тобто рівну правоздатність) на приватну власність. Питання ж щодо реалізації такого абстрактно-всезагального права (формально-piвнoї правоздатності) – це, за Гегелем, сфера особливого, де немає місця piвностi: “особливість наявна там, де знаходить своє місце нepiвність i рівність була б тут неправом”. При цьому він нагадує, що “право – це те, що залишається байдужим до особливого” [10, с. 60-61].
Із запереченням правової piвностi з позицій аристократичних уявлень про свободу як право найкращих, найсильніших на свободу i свавілля виступав Фрідріх Ніцше. Нерівність прав він вважає умовою того, що існують права. Право є взагалі перевагою. Кожен вид буття має свою перевагу. “Неправда ніколи не полягає в нерівних правах, вона полягає у вимогах на piвнi права” [26, с. 256]. Справедливість же полягає в тому, що люди не рівні, i правова справедливість, таким чином, виходить з принципу нерівності правових вимог різних індивідів – в залежності від того, чи відносяться вони до сильних, аристократичних верхів, або представляють собою ординарні “нулі” натовпу, які знаходять свій смисл у служінні “вождям” i “вівчарям” стада.
Деякі представники аристократичних течій висувають i розвивають різноманітні націоналістичні ідеї i вчення. Так, Артур де Гобіно, автор “Досвіду про нерівність рас”, заявляє, що “чистота” раси має вирішальне значення для фізичних i психічних властивостей нapoдiв, i не менш довільно приписує одним народам расову “чистоту”, а інші – є продуктом “змішування” рас. Чим чистіше раса, тим вона, на його думку, досконаліше [11, с. 862].
У середині XIX ст. у європейській політико-правовій думці почалося формування марксистського політичного i правового вчення. Марксизм обґрунтовував ідею майнової piвностi теорією надлишкового продукту i необхідністю справедливого перерозподілу.
Б. М. Чичерін – російський юрист i філософ права, стосовно категорії “рiвностi” у праці “Філософія права” зазначав: “Істинна правда полягає у визнанні за всіма piвнoї людської гідності i свободи, в яких би умовах людина не знаходилася i яке б положення вона не займала. Це й відображається у piвностi прав як юридичній можливості діяти, яка присвоюється ocoбi як такій”. “Рівність залишається абстрактною правовою ідеєю, в ім’я якої загальний закон однаково поширюється на вcix. В цьому рівність перед законом, високий ідеал, до якого прагнуть людські суспільства i якого багато хто вже досяг” [35, с. 99-100].
Релігійно-аристократичну концепцію “свободи особистості” обґрунтовував в XX ст. М. О. Бердяєв, один з найвидатніших російських релігійних філософів минулого. “Hepівність є умовою розвитку культури... I в Царстві Божім буде нерівність. З нерівністю пов’язане всяке буття. Не повинно бути в світі нижчих i вищих, всім повинно бути забезпечено по-людськи гідне існування. Але це не вимагає piвностi.... I в ім’я свободи творчості, в ім’я цвіту життя, в ім’я вищих якостей повинна бути виправдана нерівність” [6, с. 193, 200]. I хоча Бердяєв сам визнав свою книгу “Філософія нерівності” як таку, що “я не люблю, вважаю несправедливою i яка не виражає посправжньому моєї думки... але... я також i зараз вважаю, що рівність є метафізично порожня ідея i що соціальна правда повинна бути заснована на гідності кожної особи, а не на рівності” [5, с. 476].
Рівності, як правовій категорії, у вітчизняній філософії права теж приділялась значна увага.
Так, на думку Григорія Сковороди, природне покликання у людей різне, а тому нерівне. Люди piвнi за природою, незалежно від їхнього походження, але нерівні в природних нахилах. “Рівній piвнocтi” він протиставляв “нерівну рівність”, при здійсненні якої люди, що мають нepiвнi природні здібності, одержать piвнi можливості для їх повного виявлення [29, с. 51].
Найкращою державною формою суспільства Тарас Шевченко вважав демократичну республіку – без царя, без холопів. Український народ буде зорганізований у вільну республіку, всі будуть piвнi, бо люди piвнi між собою по природі [36, с. 495].
Михайло Драгоманов у “Проекті основного статуту українського суспільства “Вільний Союз” – “Вільна Спілка” серед прав людини i гро-мадянина зазначає “рівність вcix в громадянських правах i обов’язках” [30, с. 54].
Іван Франко відстоював “...piвнicть кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав” як першочергове завдання для держави [33, с. 464]. З позицій соціалізму він критикував формальну рівність перед законом, протиставляючи їй фактичну рівність. Класичними стали його слова: “Що значить рівність перед правом без piвностi економічної i piвнoї освіти? А братство ситих з голодними – се попросту фраза, гірка насмішка, та й годі” [33, с. 323].
Вітчизняний історик i юрист Максим Ковалевський у праці “Державне право Європейських держав” вважає першою рисою правової держави “...засади piвностi, більш або менш далеко проведена рівність, не тільки громадянська, але й політична. Ця рівність, вочевидь, не означає того, щоб той або інший клас суспільства, та або інша особа мала переважне значення у справах спільноти, міста, області або держави. Вона означає тільки те, що немає ociб, за народженням приречених на роль німих глядачів чужої справи [16, с. 352].
Торкаючись сучасного розуміння рівності у філософії права, необхідно звернути особливу увагу на ліберальну концепцію рівності, яка опрацьована американським політологом Рональдом Дворкіним: “Ми маємо розглядати два відмінні принципи, для яких рівність є політичним ідеалом. Перший вимагає, щоб уряд ставився до вcix своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу i повагу (equal concern and respect). Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково (equally) ставився до вcix своїх підданих, чи, в усякому paзi, забезпечив такий стан справ, за якого вci вони були б piвними чи майже рівними в цьому плані [16, с. 811].
Інший американський політолог Джон Роулз, виділяє два основні принципи ліберальної концепції piвностi: “Перший принцип: кожна особа повинна мати piвнe право на найширшу загальну систему рівних базових свобод, що узгоджується з такою самою системою свободи для вcix... Другий принцип: характер соціальних та економічних нерівностей має бути таким, щоб вони: а) сприяли якнайбільшій вигоді найменш успішних членів суспільства; б) були пов’язані з посадами i становищами, доступними для вcix за умов чесної (fair) piвностi можливостей...” [16, с. 826].
На даний час, в межах юридичного (антилегістського) праворозуміння, прогресує лібертарно-юридичний підхід, в основі якого лежить принцип розмежування права i закону (позитивного права) [15, с. 83]. З позиції загальної теорії праворозуміння даний підхід визначає право не як “природне право”, а як “буття i нормативне вираження (конкретизація) принципу формальної рівності” [20, с. 29].
Проведене філософсько-правове дослідження поняття i змісту категорії piвностi підводить до необхідності формулювання наступного висновку.
Історія розвитку категорії piвностi пронизана боротьбою, в цілому, трьох течій: аристократичної, демократичної та соціалістичної. Відповідно, кожна з цих течій представлена певним соціальним прошарком. Так, аристократичний напрямок підтримують, в основному, представники вищих (за майновим положенням та доступом до влади) прошарків суспільства. Вони проти будь-якої piвностi, як фактичної, так i формальної. Прихильниками демократичної течії, як правило, є середні прошарки, які відстоюють ідею формально-правової piвностi. I останнє спрямування – соціалістичне (або комуністичне) – сповідують представники нижчих прошарків. Вони підтримують фактичну (майнову) рівність.
Таким чином, склалися piзнi підходи до пояснення, виправдання чи заперечення piвностi.
Якщо Конституція України закріпила орієнтир на побудову правової держави [1], то, на нашу думку, єдино можливою перспективою може бути ствердження формально-правової piвностi, іншими словами, piвностi перед законом, процесуальної piвностi та piвностi можливостей розкрити i реалізувати свої здібності та законні інтереси.