Антропологічний рнесанс у філософській думці ХХ ст

Философская антропология - это достаточно влиятельное течение современной философской мысли в центре внимания которого проблема человека а главная идея - создание интегральной концепции человека; его основные представители - М Шеллер А Гелен Г Плесснер Э Ротхаккер. В противовес рационалистическим учениям ф.а. вовлекает в сферу исследования душевно-духовную жизнь человека - эмоции инстинкты влечения что зачастую приводит к иррационализму; представители данного направления абсолютизируют эту сторону внутреннего мира человека умаляя разумное начало. Основная линия этого течения - поиски антропологических оснований человеческой жизнедеятельности культуры нравственности права социальных институтов. Общественная жизнь сводится к межличностным отношениям основанным на естественных симпатиях людей - "истинные взаимности" Все богатство социальной жизни ограничивается актами признания "другого", встречи Я и ТЫ их взаимообщения достигаемого благодаря сопереживанию и общности языка с его психосемантическими индивидуальными нюансами. В противоположность прежним концепциям человека стремящимся выявить некую устойчивую структуру личности представители ф.а. вообще отказались рассматривать сущность человека его существования - всегда нечто незавершенное а потому не поддающееся строгому определению.

Макс Шеллер (1874-1928) немецкий философ основоположник ф.а. как самостоятельной дисциплины социологии и аксиологии - учения о ценностях. Испытал большое влияние философии жизни и феноменологии Гуссерля позже обратился к религиозной философии а далее к метафизике персоналистического типа. Он решительно отрицал идеологию и практику социализма возлагая надежды на "третий" путь - пробуждения чувства нравственной ценности в сознании людей. Он противопоставлял логике интеллекта логику чувства. Любовь по Шеллеру - это акт восхождения который сопровождается мгновенным прозрением высшей ценности объекта. Шеллер рассматривал феноменологический подход не как способ превращения философии в "строгую" науку а как экзистенциальную возможность "прорыва к реальности"; характерный для него дуализм мировых ценностей как идеальных заданий и наличного реального бытия достигает особой остроты в работе "Место человека в Космосе" где могущественный но слепой жизненный прорыв и всепостигающий но бессильный дух выступают как основные принципы человеческого бытия.

М. Шелер рішуче заперечував ідеологію і практику соціалізму покладаючи надії на "третій" шлях - пробудження почуття моральної цінності у свідомості людей. Він протиставляв логіці інтелекту логіку почуття. Любов по Шелеру - це акт сходження який супроводжується миттєвим прозрінням вищої цінності об'єкта. Шеллер розглядав феноменологический підхід не як спосіб перетворення філософії в "строгу" науку, а як екзистенціальну можливість "прориву до реальності"; характерний для нього дуалізм світових цінностей як ідеальних завдань і наявного реального буття досягає особливої гостроти в роботі "Місце людини в Космосі" де могутній, але сліпий життєвий прорив і всепостигаючий, але неспроможний дух виступає як основний принцип людського буття.

Він припускав, що філософська антропологія з'єднає наукове вивчення різних сфер людського буття з цілісним, філософським його розумінням. Програма, висунута Шелером, не була виконана. Філософська антропологія, незважаючи на деякі її наукові і теоретичні досягнення не стала цілісним вченням про людину і вилилася в окремі філософсько-антропологічні теорії – біологічну, психологічну, релігійну, культурну й ін.

У роботі М. Шелера “Положение человека в космосе” викладено антропологічні погляди. Виходячи з дуалістичності концепції співіснування реального й ідеального світів, він критично аналізує головні теорії духу і людини - класичну по якій дух є найбільш могутній початок і натуралістичну, по який дух виникає на основі біологічної еволюції. Він досліджує метафізичну, фізичну, психологічну, духовну основи походження людини, що рухає сили їх розвитку. На думку М. Шелера дух є не просто найвищий принцип, який визначає сутність людини, але і вираженням надвітального (віта -життя), навіть антивітального призначення людини. Як духовна істота, людина вільна від вітальної залежності і відкрита світу. У цьому, Шелер і бачить відмінність людей від тварин.

Плеснер Хельмут (1892-1985) исходит из позитивистско-феноменологической установки: специфика человека должна быть уяснена через нейтральное по отношению к традиционной метафизике описание структур динамич. взаимоотношения живого тела с окружающей средой. Человек живет "из центра" как и животное которое соотносится с собою "замечает" как свое тело так и среду и спонтанно воздействует на них. Но в отличие от животного человек знает об этом "центре" и тем самым преступает его: не переставая быть самим собой он существует в то же время "вне себя" - эта "эксцентричность" составляет главную характеристику человеческого бытия.

інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813 - 1855 рр.), а серед ро­сійських філософів — М. О. Бердяєв (1884 - 1948 рр.) Основною катего­рією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що отото­жнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його сво­боду.

Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенці­алістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ні­яких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним. (Когда рассказывать этот вопрос, можно пользоваться и материалом вопроса №42).

41.Людське існування як фундаментальні проблема екзистенціальної філософії: основні представни ки, школи та проблеми

Екзистенціалізм - філософія існування, почав формуватись у 20-і роки XX ст. в Німеччині, Франції. Біля витоків цієї філософії стояли Бердяев, Ф.Достоєвський, Ніцше.

Вихідним пунктом філософії екзистенціалізму є існування людини з її емоціям і почуттями. На думку екзистенціалістів завдання філософії полягає у тому, щоб бути аналітикою буття людини у цьогохвилинності її переживань.

Віддаючи перевагу чуттєво-інтуїтивному осягненню світу, екзистенціалісти вважають за потрібне пізнати світ таким, яким він є у наших емоціях і переживаннях. Найвідомішими представниками екзистенціалізму є: Хайдеггер, Карл Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю.

Хайдеггер - німецький філософ, екзистенціаліст. У своєму творі "Буття і.час" він ставить питання про буття. На думку Хайдеггера, основу людського існування становить його скінченність, тимчасовість. Тому найсуттєвішою характеристикою буття слід вважати час.

Карл Ясперс видатний німецький філософ, екзистенціаліст. У своїх творах "Витоки історії та її мета" і "Філософська віра", звертається до філософської проблематики. Предметом досліджень Ясперса є людина та історія, як основний вимір людського буття. Світ для Ясперса є фактичною дійсністю, яка дана у часі, і тому кожна історична епоха, на його думку, відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією. Історична реальність через це одновимірна і неповторна. На думку Ясперса., історія як людська реальність, визначається факторами духовної природи, а економічні фактори відіграють другорядну роль. Таким чином, світовий історичний процес, згідно Ясперсу, наділений єдністю і базується на приматі духовного начала над матеріальним. Ясперс оголошує його постулатом філософської віри. Ясперс переконаний, що в світовій існує такий момент "вісь історії", який міг би бути прийнятий в основу більшістю культур, народів і суспільств. Він називав його "осьовим часом'' і відносить його на період між 800 200 роками до нашої ери, коли на зміну міфологічній свідомості приходить філософія, а на зміну первісному язичництву приходить світова релігія.

Жан Поль Сартр - французький письменник, філософ і публіцист. Екзистенціалізм Сартра був атеїстичним. Основними темами його творів були: самотність, абсурдність буття, пошук абсолютної свободи. Головний принцип сартрового екзистенціалізму полягає в тому, що людина несе відповідальність не тільки за себе, але й за всіх інших людей. Для того щоб встановити людині істину про саму себе, вона повинна пройти через іншу людину. Інша людина потрібна кожному для встанов­лення свого власного існування і самопізнання. Таким шляхом людина відкриває для себе цілий світ, який називається інттерсуб"єктом. Тіль­ки а цьому інтерсуб"єктивному світі і вирішує людина, ким вона є са­ма, і ким є інша людина для неї. Атеїстичний екзистенціалізм керується таким міркуваннями: Бога немає, отже людині все дозволяється.

Людське буття, згідно екзистенціалістів,- це дуже унікальна реальність, до якої не можуть бути застосовані ніякі виміри причинно-наслідкових зв'язків, і де ніщо зовнішнє не владне над людиною. Вона є причиною самої себе. Відстоюючи свободу людини, екзистенціалісти пов'язують її з повною відповідальністю людини як особистості за свою екзистенцію. "Ніхто не може померти замість іншого'', - говорив Сартр.

Альберт Камю- французький письменник, драматург актор, один із засновників "атеїстичного екзистенціалізму".Філософські погляди А.Камю знайшли реалізацію у його літературній творчості "Чужий" "Калігула", "Чума", "Праведники".

Основні філософські твори А.Камю "Міф про Сізіфа", "Есе про абсурд", "Бунтівник" присвячені розробці філософії естетики "абсурду" й бунту" останні він видає за універсальні людські цінності.

В умовах краху класичних моральних цінностей європейців, Камю доходить висновку про кризу релігійної традиції, "про смерть Бога в XX ст. " і марність сподівань людини утвердитися на цій безбожній, грішній землі, у світі, де вмерла релігійна надія, закономірно виникає питання, як жити без вищого смислу і без благодаті? Першою ознакою абсурдності є безглуздість початку життя. вникає питання,: "Для чого все це? ". До абсурду нас приводить бунт плоті, який виникає внаслідок усвідомлення людиною часу як свого власного заклятого ворога, розуміння того, що жити майбутнім, мрії про завтрашній день є абсурдними, оскільки кінець-кінцем людину чекає смерть.

На думку А.Камю, досвід людського існування, котре неминуче завершується смертю, приводить людину до "абсурду". Та ця істина не повинна роззброювати людину, а, навпаки, пробуджувати в її душі мужність, спонукати її жити всупереч вселенському "хаосу", долаючи будь-які негоди.